.

Про престижність української мови (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 4974
Скачать документ

Реферат

не тему:

Про престижність української мови

Коли в українській пресі, у транспорті, просто в побутових розмовах
порушують і мусують «проблемне» питання про те, чи зуміє колись,
врешті-решт, небезталанна російська меншина в Україні, тобто так зване
«русско-язычное население» таки оволодіти українською мовою, кажучи, що
це надто велика проблема, то я згадую з цього приводу виступ двох
донеччанок по Українському радіо у програмі Тетяни Теодорович «Слово»
від 9 січня 1994 року. Тоді інтелектуальні представниці того Донецького
краю Лідія Ігнатова та Лідія Діхтяренко висловили надзвичайно цікаве
спостереження, у суть якого необхідно вдуматися саме тим, котрі все
життя, живучи в Україні, виголошують у дусі «нєістового» Віссаріона
Бєлінського, мабуть, найглупішу думку про те, що їм українську ніяк не
опанувати, бо це надто складна мова.

Розглянемо послідовно ті надумані «труднощі» української та «переваги
так званої великої і могутньої мови»:

1.Виявляється, як підкреслювали фахівці української мови з Донецька,
німцям, представникам тієї ж індоєвропейської родини мов, куди належимо
і ми, українці, тим німцям легше висловити українське «п’ять» [п’ят’],
бо в цьому випадку роздільна вимова в українському числівнику, де
ставимо апостроф, притаманна більшості європейських мов. І артикуляційна
база європейських народів призвичаєна до такої вимови, як в українському
«п’ять». Візьмемо хоча б чеські лексеми pet [поет], pekny [пйекні],
petka [поетика], petkar [пйеткарж] (двієчник, бо ж чеською petka –
«двійка»), pestovat [пйестоват], belmo [бйелмо], beloba [бйелоба],
beloch [бйелох], французьке Piere [пйер], італійське [пйемонт], piazza
[пйаца], польське piec [пйеньць], pieklo [пйекло], де поміж губною та
голосною вимовляємо «й», яке ми чуємо під час мовлення слів типу
«п’ять». Можливо, у польській мові не так чітко проступає той «й» (і).
Російська ж специфічна м’якість приголосної літери «п» у таких випадках
майже не має аналогів у європейських мовах. Такі аналоги можна відшукати
хіба що у словацькій мові, яка, певна річ, менш поширена в Європі.

Аналогічне я також з’ясував далекого 1966 року, коли як переможець
конкурсу «Біля карти братньої Польщі», що його оголосили Українське
товариство дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами,
Українське відділення Товариства радянсько-польської дружби та редакція
київської міської газети «Вечірній Київ», побував у цій братній країні.
Десь на Шльонську, що більш знаний як Сілезія, неподалік Собутки, я
запізнався зі старшим за віком поляком, який не міг вивчати та знати
російську мову. Згодом, після наших дискусій про жахи фашистської
окупації, я попросив пана Адама попрактикуватися у вимові українських
слів, бо до того у Вроцлаві відчув, як важко дається полякам вимова
окремих російських лексем. Тож українські «віра, відомість, піхота,
піна» для поляка не становили ніяких проблем щодо вимови, бо польська
артикуляційна база цілком звична до таких же, як українські, поєднань чи
комбінацій: «відовня, відз, відзєць, віднокренґі, пісмо, пісовня». Такі
ж російські слова як «вера, ведомость, верный, пехота, пена”
співвітчизники пана Адама передавали польською як «вйзра або взра,
вйздомость або ж вздомость», але переважно вйзрний, пйзна, а вимова
пйзхоти» в них виходила точнісінько так, як росіяни нині вимовляють
прізвище відомої співачки Едіти П’єхи. Та й справді. Чом полякові не
вимовляти «вйздомость чи навіть вйздомосьць», коли його артикуляційна
база так пристосована до роздільної вимови в рідному слові
«вйадомосьць»-»Vyiadomosc». Отже, коли деякі нинішні русофіли, яким
неабияк підспівують наші недолугі малороси, тобто роси, що не доросли до
рівня українця, носяться «с легкостью» чи «красотой русского языка», то
це лише для них легкість, бо це їхня рідна мова, до якої звикають з
дитинства. А для мільйонів чехів, французів, італійців, поляків чи, як
засвідчує донецький досвід, і для німців після їхнього перебування в
Донецькому обласному комп’ютерному центрі – засвоєння вимови специфічних
російських звуків доволі проблемне для представників народів Центральної
Європи.

З огляду на це згадується інтерв’ю з одним американцем, передане по
московському радіо десь на початку 80-х років, котрий на запитання
кореспондента відповів, що найважче російське слово «сосуществование».
Можливо, у цю оцінку молодий американець вкладав не лише смисл
артикуляційне – складної лексеми, а й політичний відтінок, бо, справді,
навіть мирне співіснування російської влади зі своїми близькими і
далекими сусідами має нині нелегкі проблеми1, коли Росія стала начебто
демократичною країною.

А щодо краси української мови, яку аж ніяк не хочуть визнати «русофіли»
та українофоби, то хотілося б тут навести трохи довшу цитату з тижневика
«Україна», де оприлюднена розмова кореспондентів Олександра Зайця та
Олега Свища з популярним російським письменником Юліаном Семеновим.
Йдеться про квітневе число колись такого сміливого та популярного
журналу «Україна» від 13 квітня 1990 року.

«Юліан Семенов: До речі, дуже люблю українську мову. Чарівна мова. Не
випадково ж вона посіла третє місце в Парижі …

Кор. Даруйте, що Ви маєте на увазі?

Юліан Семенов: Як що? Конкурс мов, який відбувся 1934 року в Парижі.
Хіба ви не чули? Наш «вєлікій кормчій», звичайно, не міг дозволити, щоб
народи Совєтського Союзу брали участь у цьому досить своєрідному
фестивалі. Російську мову представляла російська еміграція, а українську
– поети і професори, які теж волею примхливої долі опинилися за
кордоном.

І як, гадаєте, розподілилися місця? Перше дісталося французькій. Не
тому, що конкурс відбувався в Парижі. Я знаю цю мову – дуже милозвучна й
гарна. Друге присудили перській. До речі, я вивчав фарсі в університеті.
Мова, багата на образи, метафори, епітети … Третьою була українська.
Чомусь в Україні про те мало кому відомо. Це велика біда, коли народ,
особливо молодь, погано знає свою культуру, свою історію».

Цитуючи ці рядки, мислю собі, що в цьому конкурсі брали, вочевидь,
участь непідготовлені люди, просто аматори українського слова, а коли б
нині провести схожий конкурс за участі таких фахівців українського
слова, як Неоніла Крюкова, Тамара Стратієнко, Алла Мазур, Василь Манько,
що якось безпідставно зник востаннє з екранів УТ, то, я певен, ми
піднялися б таки вище за умови відсутності у складі журі жириновських
або ж своїх ренегатів, котрі за шмат гнилої ковбаси готові на будь-які
підлі подвиги. А щодо тих, хто упродовж десятиліть – та навіть століть –
не бажає вивчити укрАинский язик, то дай Бог, хоча б навчилися нормально
акцентувати самоназву українців. Якийсь бо феномен безталання, коли
держава зветься по їхньому УкраИна, але «язык укрАинский», «укрАинец».
Але на жаль, правильного акцентування виразів «украинский язык», як і
«украинский хлеб» у побуті практично не почуєш. Побувайте в будь-якій з
київських хлібних крамниць, і ви почуєте, що всі «російськомовні»
купують «укрАинский хлеб» за «укрАинские гривны», а іноді за «укрАинские
рубли», хоча всі ці клієнти – украИнские».

Тож «великій, могучій, і свободний русскій язик» продовжує свою
споконвічну тенденцію поглинання інших мов, рівно ж і української вже в
умовах незалежної, суверенної України. І сприяє цьому процесові ціла
купа державних, наукових та громадських діячів на чолі з багатьма
народними депутатами, котрі, вважаючи себе представниками відомо чи
невідомо для кого якоїсь панівної еліти, не заговорять рідною мовою
своєї виборчої «черні». Гидко слухати, коли державний діяч чи народний
депутат, опинившись в аудиторії з кількома російськомовними, запобігливо
починає безбожно калічити той «вєлікій і моґучій язик», видаючи такі
неоковирні, фрази як-от: «Я только-что прібил С Києва» або ж «согласно
РАСПОРЯЖЕНІЯ презідєнта я занімаюсь етой проблємой»…

2. «Могуть» тієї мови полягає єдино в тому, що вона виділяється серед
інших слов’янських мов своєю перенасиченістю морфологічними складниками
слова. Мені особисто впала в очі та «могуть» якось у студентські літа
під час навчання у Львівському університеті, коли нам поспіль
нав’язували ту мову. Тоді, у п’ятдесяті роки, курс історії ВКП(б) та
політичної економії викладали і тлумачили на семінарах переважно
російською. Такою ж мовою треба було виголошувати реферати, здійснювати
виступи в обговоренні. Але в моїх однокурсників, що виростали в
українських родинах та в українському середовищі Галичини, Волині,
Буковини та Закарпаття, це особливих захоплень не викликало. Пам’ятаю
протест мого однокурсника Івана Ющука, висловлений під час перерви у
розмові зі мною на першому поверсі корпусу по вул. Університетській, 1,
коли ми після семінарських занять з історії ВКП(б) у Музи Данилівни
обмінювались враженнями: «А чому ми, українці, в українському
університеті імені Івана Франка на українській землі мусимо відповідати
на семінарських заняттях незвичною для нас російською мовою?» Ми
обурювались хіба що поміж собою, бо вже відали про долю нашого ровесника
з української філології, який на мітингу 5 березня 1953 року,
присвяченому смерті «тирана Торквемади» (за оцінкою Дмитра Павличка),
мав необережність висловитись жартома, що чорна кішка примчала теж до
університету на траурний мітинг, присвячений Сталіну. Наступного дня
Бориса Васильона, вихідця з Мирогощі, що на Рівненщині, вже відрахували
з числа студентів університету …

Коли постало питання про підготовку іспиту з політекономії, то я
прискіпливо оглянув обидва підручники. Російською, якщо не помилюсь, –
525 сторінок, українською – 500 сторінок. Зрозуміло, я віддав перевагу
українському підручнику і цурався російського, як нечистий ладану.
Виходить, тепер за такої скрутної ситуації з папером та книгодрукуванням
ми можемо кожен 21-й примірник книжки віддрукувати на заощадженому
папері, якщо відмовимося видавати друковану продукцію російською мовою,
яка ковтає і поглинає зайві тонни паперу. Пам’ятається, якось розповідав
один із колишніх секретарів редакції колишніх двомовних
українсько-російських республіканських газет, що для них було священним
правилом спершу верстати газету російською, а вже згодом українською
мовою, бо якщо навпаки, то російський варіант уже в українські рамки
ніяк не встигнеш! Бо ж велика і могутня …

Школяреві зрозуміло, що українські вирази «зміст, рух, збори, перукарня,
співіснування, іменник, прикметник, займенник, числівник, прислівник,
вигук», якщо йдеться про кількість складів чи тих же знаків, напишеш
швидше, аніж «содержание, движение, собрание, парикмахерская,
сосуществование, имя существительное, имя прилагательное, местоимение,
числительное, наречие, междометие». Додаймо до цього завжди довші на
один склад форми російських прикметників. Тож зіставляючи українські і
російські слова, мимоволі запитуєш: яка перевага російської мови в тому,
що вона у власному словотворі використовує додаткові афікси, без яких
обходиться українська та інші слов’янські мови, наприклад:

Російська мова Українська мова Польська мова Чеська мова

Вступление вступ wstep Vstup

Наступление Наступ – Nastup

Нападение Напад Napad Napad

Землетрясение Землетрус Trzesenie ziemi Zemetreseni

Земледелие Землеробство – zemedelstvi

Як бачимо, використання додаткових афіксів у словотворі аж ніяк не має
жодних переваг, а навпаки – у підсумку створює надто складні лексичні
новотвори, що займають не лише значну частину рядка, а й стають каменем
спотикання при опануванні іноземцем російської мови.

3. Окремі фонетичні закони, що діяли і діють по сей день в українській,
російській та інших слов’янських мовах, набагато послідовніші в
українській мові, аніж в російській та інших мовах слов’ян. Беремо
загальнознане у слов’янських мовах е (ять), яке з’явилося у слов’янських
мовах на місці колишніх дифтонгів -аі- та -рі- . Тож усі первинні е
(ять) дали послідовно в українській мові -і- або -ї- : німецьке
teilen-teilte-geteilt-делить-ділити-dzielic, але dzial-delit, але dil.
Старослов’янські чи давньоукраїнські лексеми з е (ять) давали такі
рефлекси в українській, російській, польській та чеській мовах:
тело-тіло-тело-cialo-telo, гнездо-гніздо-гнездо, але
гнёзда-gniazdo-hnizdo, звезда-звізда-звезда, але звёзди-gwiazda-hvezda;
лето-літа-лето-lato-leto, вера-віра-вера-wiara-vira, лес-ліс-лес-las,
але w lies-les, белый-білий-белий-bialy, але bielic-bily, але
belost-beloba. Придивись, читачу, біля української парадигми ми не
поставили жодного «але», але кожна інша слов’янська мова, в т. ч.
престижна російська, має такі «але». Бо в українській мові кожне
первісне «е» (ять) дало лише «і» або «ї»

Подекуди все ще в дусі російських шовіністів продовжують мусолити ту
недолугу думку, іноді навіть на хвилях мюнхенської, а тепер празької
«Свободи», мовляв, українська мова – це лише «блєдная тєнь русского
язика». До Мюнхена і до Праги надто далеко, як не гукай – не докричишся,
не почують, особливо тоді, коли не хочуть почути. Але хотілося б, щоб
хоча на шпальтах наукових видань Міжнародної Школи Україністики
спростувати чи заперечити той нонсенс російського великодержавницького
шовінізму та щоб майбутні україністи-слухачі МШУ ознайомилися з іншою
думкою: якщо це стосується процитованих слів «вступление, нападение,
наступление, землетрясение, тощо, то вони дійсно «могутні» на фоні
українських, чеських та польських лексем, і якщо українська мова на
престижному паризькому конкурсі посідає призове місце, а російську
навіть не називають близько до призерів, то кожна об’єктивна,
тверезомисляча людина голосуватиме за таку «тінь» обома руками. Бо якщо
носії т. зв. «престижної» російської мови навіть не спромоглися
витворити для таких повсякденно вживаних слів, як назви місяців, своїх
рідних, зрозумілих термінів, то яка ж тут престижність, перевага над
іншими мовами? Запозичити в інших народів – не така вже проблема.
Створіть самостійно своє – ото показник! Інколи ставлю російським
словесникам таке звичайнісіньке просте запитання: Як ви тлумачите своїм
учням етимологію сентября, дев’ятого місяця, якщо в його основі число
«сім», десятого місяця «октября», в основі якого окто – «вісім»,
одинадцятого місяця ноября, в основі якого «дев’ять», дванадцятого
місяця декабря, в основі якого «десять». Одні знизують плечима, інші
твердять щось на зразок того, що так само в англійців та французів, а
знайшовся якось і такий російський мудрагель, який твердив, що октябрь
цілком по-російському, бо, мовляв, у нас була октябрьская революція, то
звідси і назва місяця.

Українському словесникові таких проблем не доводиться розв’язувати, бо
завдяки дохідливості українських термінів – назв місяців – школярі вже
завчасно, наввипередки намагаються розповісти на уроці, що липень – то
липа цвіте, а серпень – то вже жнива, а жовтень і листопад мають
настільки прозоре значення, що взагалі ,не потребує ніяких тлумачень.
Але все ж росіяни не можуть позбутися свого переконання, що «укрАінскій
язик – ето очєнь трудний язик». Бачте, поляк чи німець українську мову
опановує легше, а тим, хто галасує «про вєковую дружбу», хто проживає в
українському середовищі вже в третьому або і в четвертому поколінні,
чомусь нашої мови не збагнути, діставшись? навіть до нашого українського
парламенту.

Qних випадках без-, а в інших бес-: бездельник, але бессердечный. А щодо
російського роз-, то тут узагалі аж чотири варіанти: розвальни –
роспись, але раздел-раскол. Хочу запитати тих ура-патріотів російської
мови та наших русофілів: Що легше опанувати – один варіант, чи аж вісім
версій правопису? А так звану «видиму легкість» російської мови створює
те, що ця мова як своєрідний інструмент імперського панування мала та й
досі має повсюдне імперативне застосування, її нав’язували в будь-якій
сфері нашого життя (згадаймо, що навіть у театрах, ансамблях,
драмгуртках репетиції проводились російською – як нині пам’ятаю з
переданих записів по радіо одну з репетицій, коли Мирослав Вантух
вигукував: «Жівєє, жівєє!», хоча ці ансамблі чи театри мали український
статус), пронизувала ця мова життя кожного народу, що проживав у
колишньому СРСР. Це тоді при створенні документальних фільмів корифеї
української літератури, української сцени, художники, композитори (Олесь
Гончар, Наталія Ужвій, Георгій та Платон Майбороди) змушені були у цих
документальних фільмах калічити «той вєлікій і магучій», бо ж все
творилося для всесоюзного глядача, хоча той всесоюзний глядач ні разу за
все життя так і не побачив тих фільмів на своїх теле- та кіноекранах.
Доходило взагалі до парадоксів, що частина міських українців за
наявності у родині собаки навчали його виконувати команди лише у
російському звуковому виконанні. Як же було засвоїти псові «трудний
украінскій язик?» Мені якось довелося бути свідком, як директор
колишнього Київського експериментального заводу сувенірних виробів
«Українські самоцвіти» Борис Кирпиченко в їдальні підприємства змусив
працівницю харчоблоку на видачі страв повторити іще раз весь перелік
страв «на чєловєчєском язикє», бо до того вона все перелічила
українською мовою. Тож нав’язуваний постійно процес насильного
запровадження російської мови витворив специфічно фальшивий міф про її
легке засвоєння. Звідси і ця сакраментальна фраза: «Скажіте мнє ето на
чєчєнском язикє!» І відповідь українського мудрагеля; «А я чеченської
мови не знаю!»

5. А як розібратися полякові чи італійцеві в тому, що «государь»,
«визирь», «пузырь» і «Лыфарь» пишуться зі знаком м’якшення, але «дар»,
«визир», «ветер»,«пир», «вечер» без нього? Як довести їм, що однакові
«-ар» і «-ир» у словах «государь», «дар» та «визирь»,«визир», якщо цьому
«-рь-» чи «-р» передують ідентичні голосні -а- та -й-, але чомусь
«могутній» допускає різне написання? Українська мова таких апокаліпсисів
чи такої «легкості» правопису не відає. Або витлумачте тому ж полякові,
німцеві чи французові: чому «январский день», але «Октябрьский
переворот? Тобто перше -р- тверде, а друге м’яке ? Де ж та легкість
російської?

6. А пригляньмося до інших фонетичних закономірностей в українській
мові: старослов’янські чи староукраїнські «понятіє», занятіє», «житіє»,
«битіє» тощо у своєму фонетичному самовдосконаленні дійшли нині до форм
«поняття», «заняття», «життя», «буття», «завзяття», «погруддя»,
«прохання», «вітання», «Залужжя»,скоротивши своє звучання на один склад.
Ця фонетична закономірність змін чимось асоціюється з ідентичними
фонетичними змінами, що характерні для італійської мови: вікторія –
вітторія, Віктор-Вітторе, акцент-аччен тощо. Російська ж мова у своїй
історичній застиглості у цьому розумінні набагато консервативніша.
Пам’ятаю, якось академік Дм. Лихачову своїй годинній лекції по
Всесоюзному радіо десяток разів повторив «бытие», тобто українською
«буття», як філософська категорія, немовби не відаючи, що «битійо» – це
биття палицею. Українською мовою, думаю, жоден професор не допустить
такого ляпсусу, бо в нас чітке розмежування «буття» – це коли
філософський термін, «биття» – це коли побутові чварина рівні родини
Кайдашів. Сумно, коли такі промахи чинить «могутньою» мовою авторитетний
академік. Важкою виявилась та мова навіть для професора-академіка.

7. Коли ж уважно приглянемося до рефлексу німецького – о – умляут та до
рефлексу німецького -п- в українській та російській мовах, то
переконаємось, що російська мова тут далеко не послідовна і не
зрозуміло, як могли створитись такі нюанси відтворення. Простежимо
послідовно за цими рефлексами.

Німецька мова Українська мова Російська мова

Goethe Ґете Гете

Schroder Шредер Шрёдер

Amobe Амеба Амёба

Mobel Меблі Мебель

Okonomie Економіка Экономика

Okonomisch Економічний Экономический

Okologie Екологія Экология

Heine Гейне, хоча краще [Ґейне] Гайне

Російське Ґейне цілком спотворює звучання прізвища німецького поета, як
це бачимо і у відтворенні прізвища іншого німецького поета Ґете у формі
Гете.

З наведених прикладів бачимо, що російська мова відтворює німецький -о-
умляут аж трьома рефлексами, тобто -е-, -е-, -з- тоді, як українська
мова знає один-єдиний рефлекс -е-. Думається, читач сам може зробити
висновки з наведених прикладів, котрі однозначно свідчать про те, що
українська мова аж ніяк не важча за російську і про те, що українська
мова в силу розмаїтих заборон царським урядом, у силу відсутності
наукових інституцій, бо не дозволялися навіть початкові школи з
українською мовою навчання, та, незважаючи на всі репресії, логіка
розвитку української мови, її внутрішні закони розвитку, природна
мудрість носіїв нашої мови сприяли тому, що українська мова витворила
без усіляких лінгвістичних порад та консультацій академіків іноземного
походження, як це було в Росії наприкінці XVII, у XVIII та на початку
XIX століття, створила струнку й логічну систему відтворення голосних та
приголосних західноєвропейських мов.

У цьому зв’язку хотілося б навести ще одну паралель передачі українською
мовою наприкінці XIX та на початку XX століть ще однієї часто вживаної
лексеми німецькою das Land, а англійською – land. Тут нам допоможе
«Словник чужомовних слів» колективу авторів, що побачив світ 1932 року в
Харкові і свідчив про те, що тодішній правопис цілком логічно і
послідовно передавав написання цих лексем українською мовою. У згаданому
Словнику, автори якого І. Бойків, О. Ізюмов, Г. Калишевський та Микола
Трохименко, читаємо «плягіят», «пляж», «плякат», «плян», «плянтатор»,
«плантація», де все збалансовано і зведено до одного знаменника, але
згодом під благотворним впливом «прогресивного» російського правопису
маємо написання пляж, але план, Фінляндія, як і в російській, але
Ірландія, Шотландія, як і в російській, де чомусь ті «ланди» передають
по-різному. А за правописом Голоскевича все було уніфіковано: Фінляндія,
Ірландія, Шотландія.

Безперечно, тогочасні академіки Російської Академії наук німецького,
англійського, мабуть, і шведського походження кожен по-своєму наполягав
на написанні. Маючи чужих академіків, росіяни спромоглися і на такий
«уніфікований» правопис, який і нав’язали нам після 1933 року, коли
ув’язнили не лише літеру «Ґ-ґ» у Ґулаґах на цілі прийдешні десятиліття,
а й репресували всіх чотирьох авторів «Словника чужомовних слів», бо ж
за переконанням репресантів це повинен би бути «Словник іноземних слів».

Тож уніфіковане написання лексем пляж, плякат, плян, люкс, Люксембург,
клюб раптом стало неоковирним, бо створювало різнобій з російським
правописом. Найбільшим «фахівцям-мовознавцям»у складі Політбюро
Центрального комітету партії теж не подобалась така уніфікація, що
віддаляла українську мову од російської, тому й були внесені
насильницькі зміни до українського правопису, і мовознавець Леонід
Булаховський 1933 року входив до ЦК КП(б) України ще з літерою «Ґ, ґ», а
вже з ЦК партії виходив без неї. Звичайно, сьогодні важко повертатися до
колишньої логічної і стрункої системи українського правопису, коли
виросло кілька поколінь нової інтелігенції, переконання яких не може
подолати навіть логіка проекту нового українського правопису, створена
доктором філології, членом-кореспондентом НАН України Василем Німчуком,
котрий, правда, ідучи назустріч «войовничим атеїстам» у справі нового
правопису, навіть відмовився від того пляну та плякату. Якщо так свято
виконувати вимоги логіки російського правопису, то, можливо, згодом
доведеться писати і плаж, і лукс, і Луксембург.

8. Уже практично йшла мова про уніфікацію, але тепер про суто українські
вирази, а не про запозичення. Для прикладу назви місяців: за винятком
лютого та листопада всі вони закінчуються на – ень, січень, березень,
квітень… грудень, що особливо сприяє у запам’ятовуванні при вивченні
нашої мови іноземцем. Правда, були колись спроби у Галичині називати
другий місяць – лютень, а одинадцятий – листопадень, але в силу своєї
штучності вони, на жаль, не прищепилися.

Щодо використання аналогії парадигми при дієвідмінюванні, то тут
українська мова відзначається прогресивними тенденціями, де в усіх
особах послідовно українська мова витримує закони першої палаталізації:
бережу-бережеш-бережуть; біжу-біжиш-біжать; можу-можеш-можуть;
стережу-стережеш-стережуть; хочу-хочеш-хочуть. Інші слов’янські мови,
серед них і російська, послідовно зберігають форми з -г- та з -ж-:
російськ. бегу-бежишь-бежит; могу-можешь-могут;
стерегу-стережешь-стерегут; moge-mozesz-moga, mohu-muzes-mohou, хоча
востаннє в чеській мові з’явилася тенденція до уніфікації, що чимось
нагадує закономірності української мови. У найновішому підручнику
«Хочете говорити по-чеському?» Ельґи Чехової, Гелени Трабельсіової,
Гаррі Путца (Ліберець, 1999 р.), виданого українською (бо раніше в часи
Союзу чехи видавали такі підручники лише для росіян, наприклад, «Чешскій
язик для русскіх» – так це нагадує фашистські команди у транспорті під
час окупації: «Nur fur Deutschen!») зустрічаємо форми muzu-muzes-mozou,
що вважаються переважно розмовними.

9. І ще один аргумент, котрий стосується тих численних опонентів, які
твердять: мовляв, невідомо звідкіля взагалі взялися українці і окупували
всю Україну. Це взагалі стовідсоткове невігластво! Принаймні на
Прикарпатті чи краще в Галичині, яка за твердженням багатьох
слов’янських учених була прабатьківщиною слов’ян, я у час мого дитинства
у рідному селі Доброгостові, що неподалік Трускавця, а нині нові
покоління бойків, гуцулів та лемків на Новий рік за старим стилем
щедрують ось так:

Чи спиш, чи чуєш, господарочку,

У своїм домочку

На Новий рік, на Новий рік?

Ходи сіяти яру пшеничку

На Новий рік, на Новий рік!

Іще в дитинстві мене вражала ця новорічна колядка з якихось наче
доісторичних часів! Надворі лютували страхітливі січневі морози, які
нині зрідка бувають на Прикарпатті, а тут, колядуючи, по-весняному
закликаєш господаря дому сіяти ярину в полі на початку січня. Іноді
батька я запитував, як це так дивно чи нерозумно склали колядку. Немовби
для весни. Але мій батько твердив, що ще наприкінці XIX століття у свої
десять років він колядував точнісінько так і благословив мене, коли я з
друзями мого дитинства йшов вітати рідних та найближчих сусідів із
Новоріччям. Особливо тих, де був у родині Василь. Але ж виявляється, як
згодом я переконався на лекціях зі вступу до слов’янознавства мого
університетського професора Іларіона Свінцицького, що цю колядку наші
українські предки русини склали нашою мовою ще в період до прийняття
християнства, коли Новий рік розпочинався 1 березня і коли Зептембер –
вересень, Октобер – жовтень, Новембер листопад, а Децембер – грудень
були справді сьомим, восьмим, дев’ятим та десятим місяцями. Бачте, яка
давнина! У ту віддалену епоху ніхто не назвав його Новый год – Новий
ґод, як ми очікували б згідно з писемною традицією на Русі (писали ж
старослов’янською, що була створена на основі староболгарської мови, і
це була зовсім не російська мова, як це намагаються твердити деякі
російські грамотні чи безграмотні філологи або краще невігласи, була та
старослов’янська такою ж штучною мовою на Русі, як у Західній Європі
латинська). Тож таки найменували Новий рік українською, як і тут, у
Києві, з давніх-давен іменують монастир Києво-Печерська лавра, хоча
нинішнім бороданям, що насильно окупували українську Лавру, страшно
хотілося б, щоб вона була ближче до російської лексеми «пещера», а воно
таки «печера»; як і хотілося б їм, батюшкам, щоб у літописах писали
«Венгерское урочище», а ті давньоукраїнські літописці понаписували в
літописах «Угорське урочище», що тут таки у самому серці Києва поряд з
Аскольдовою могилою. Що не кажи, а тоді таки русифікації не було, ще не
встигли запустити її маховика, бо тоді їх, росіян, взагалі не було. Тоді
вони ще хіба формувалися, взявши за основу своєї мови староболгарську,
зігнорувавши місцеву українську мову, що таки вже функціонувала на
безмежних просторах Київської Русі, пробивалася і в літописах, і в усній
народній творчості, як про це свого часу писав академік Агатангел
Кримський, а пізніше цієї проблеми торкався й академік Юрій Шевельов.

Отже, писемна мова відбила звучання топонімів так, як вони звучали
насправді, як їх вимовляли мешканці старожитнього Києва. Якби то
повсюдно панувала російська мова по Україні, як нині сниться багатьом
шанувальникам російського слова, то знаний полтавський зброяр-умілець
викарбував би на виготовленому ним же мечі «кузнєц Людота», а він чогось
наперекір росіянам викарбував українською мовою «коваль Людота виготовив
цей меч». Та чомусь візантійський мандрівник і історик Пріск Панійський,
подорожуючи по Україні, уперше записав українські слова «страва», «мед»,
забувши перекласти їх російською «блюдо» та «мед». Та чи існувала тоді
російська, коли простори нинішньої Росії були чужими, тобто у V столітті
вони були всуціль угро-фінські та тюркські.

10. І на завершення моїх роздумів «Про престиж української мови» кортить
процитувати вірш Дмитра Білоуса для тих, хто нашу мову проміняв або все
ще міняє на шмат гнилої ковбаси, демонструючи чуття «не єдиної родини»,
а безнаціональності або ж просто чуття національного мотлоху, якого, на
жаль, все ще так вистачає у нашій начебто незалежній Україні.

Коли забув ти рідну мову,

Біднієш духом ти щодня,

Ти втратив корінь і основу,

Ти обчухрав себе до пня.

Коли в дорогу ти збирався,

Казала мати, як прощавсь,

Щоб і чужого научався,

Й свого ніколи не цуравсь.

Ти ж повернувсь, відступник сущий,

Прийшов під рідний небозвід.

Немов Іван Непам’ятущий.

Хто твій народ і де твій рід?

Не раді родичі обновам.

Чи не об’ївся блекоти,

Що не своїм, не рідним словом

Із матір’ю говориш ти?

Ти втратив корінь і основу,

Душею вилиняв дотла,

Бо ти зневажив рідну мову,

Ту, що земля тобі дала,

Ту, що не вбили царські трони,

Ту, що пройшла під бурі всі,

Крізь глузи й дикі заборони

Й постала нам у всій красі.

Ось такі роздуми і сумні, і бадьорі про нашу мову-великомученицю і тут
на матірних просторах, і там у закордонні, у діаспорі, лише окремі з
могікан, окремі інтелігенти, котрі доносимо рідне слово до нашого
діаспорного середовища, до наших громадян, котрі у цьому людському
велелюдді намагаються відстояти свою національну гідність…

Пишучи ці рядки, думаю, що за півстоліття після завершення Другої
світової українці втратили не лише на полях битв своїх носіїв все-таки
прекрасної української мови, але втрачали і втрачаємо їх внаслідок
асиміляції як тут, на матірних землях, так і поза межами Батьківщини.
Нині поповнення тієї діаспори, на жаль, відбувається хіба що за рахунок
російськомовного елементу з України, бо це ж не борці, не політична
еміграція, що була вихована на традиціях мужності і героїзму Степана
Бандери, а нині, на жаль, одні зрусифіковані та перевертні несуть
спотворене розуміння чи сприйняття України, як і за кордон виїжджають
школярі на всілякі відпочинки або міжнародні зустрічі, форуми, де
посеред іноземців пропагують російськомовність українців, начебто у нас
немає своєї рідної, красивої і престижної мови…

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020