.

Придане. Віно (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 952
Скачать документ

Придане. Віно

Коли жінка виходила заміж, вона приносила з собою у дім чоловіка, в його
сім’ю відповідне майно — придане, яке залишалося власністю жінки.

“Сталася з ласки Божої постанова в домі пана Кустинського з паном
Андрієм, мельником із Лагодова, а саме: пан дівку та в присутності
чесних осіб… при сині Івана Кустинського дає панові Андрієві тепер се,
що може: вола, корову, поля на три руки і фільварок, не виділяючи дочці
частини ні з дому, ні з пасіки, ні з інших річий, бо сим буде ділитися
порівну з обома братами та одною сестрою. До поля належатиме ще менший
її брат”.

Таку шлюбну “інтерцизу” (угоду) вніс у актову книгу 1627 р. міщанин із
міста Бродів, видаючи свою доньку заміж. Аналогічні шлюбні угоди часто
вносилися у актові книги для ствердження. З цього та інших подібних
документів видно, що придане складало частину сімейного майна, яке
виділялося доньці, коли вона виходила заміж. Дівчина, що одержала від
батьків придане, за законом вже не могла претендувати на спадщину по
батькові. Проте, як виявляється із наведеної “постанови”, в деяких
місцевостях України батьківська спадщина могла розподілятися між усіма
дітьми, в тому числі й між доньками, частки з якої вони одержували або
після одруження всіх дітей у сім’ї, або ж тільки після смерті батька.

Так, Перший і Другий Литовські статути визначали віком громадянського
повноліття для чоловіків — вісімнадцять, а для дівчат — п’ятнадцять
років, а Третій Статут знижує повноліття для дівчат до тринадцяти років.
Про дуже ранні шлюби, коли дівчата виходили заміж у 10 — 11 років,
згадує, зокрема Ян Ласицький. Його повідомлення, очевидно, більше
стосується одного із пережитків давньої традиції — так званих змовин
малолітніх, коли батьки зісватували своїх неповнолітніх дітей з
перспективою їхнього майбутнього одруження, укладаючи при цьому
формальні договори. Іноді такі змовини завершувалися вінчанням. Проте
найголовнішим юридично-звичаєвим актом, який скріплював шлюб, було
тільки весілля “з піснями й танцями”, яке остаточно й узаконювало
подружжя в очах громади. До кінця XVI ст. звичай цей майже повністю
зникає, однак релікти його ще довго зберігалися і в наступних століттях.

Придане сільської дівчини звичайно складали особисті речі, постіль,
одяг, посуд, предмети домашнього господарства (так звана виправа, як це
записувалося в документи — докладний реєстр усього, що давали за донькою
батьки). У придане дочці, відповідно до заможності батьків, давали також
худобу, гроші (“готовизну”) та земельний наділ. У заможних сім’ях міщан,
багатих козаків, шляхти та магнатів у перелік виправи входили й коштовні
прикраси з золота та срібла, разки з перлами, “клейноти” (перстені з
коштовним камінням), срібний, мідний та олов’яний посуд, дорогий одяг,
білизна, хутра, кінні екіпажі, худоба і т. д., а також “челядь
невольна”. Придане давалося і грошима — власне “посаг”, або “готовизна”.

Так, наприклад, в одному з документів актової книги Житомирського
міського уряду (кінець XVI ст.) записано, що мати, вдова, видаючи заміж
дочку, “дала і даровала … гроші готовиє коп двєстє, золото, серебро,
коні, шати (одяг), цину, мідь і інший всякий суд домовий (олов’яний,
мідний та інший кухонний посуд) і вшелякоє домовство” (інші речі для
дому). Цінність посагу, звичайно, залежала від майнового становища
батьків нареченої. Спадкові (батьківські) маєтки і цінності — для вищих
станів суспільства, а для селян “посполитих” — земля, хата, повинні були
залишатися в руках спадкоємців — синів, одначе, як показують документи,
траплялося, коли через відсутність грошей у придане записувалася
нерухома власність із родових батьківських земель.

Материні землі доньки і сини наслідували у рівних частинах. Із батькових
доньки, скільки б їх не було в сім’ї, одержували придане різними речами
і грошима на суму, що становила вартість чверті батьківського майна.
Коли в сім’ї не було синів, дочки одержували в спадок і батьківську
частину майна. Після смерті батька обов’язок давати за дочками придане
покладався на їхніх братів, причому придане, яке призначалося братами
під час змовин, за вартістю повинно було дорівнювати приданому, яке
одержали сестри, що вийшли заміж ще за життя батька.

За звичаями того часу придане, яке приносила жінка в сім’ю і яке
передавав тесть зятеві у день весілля, розглядалося як матеріальна
підстава для створення нової сім’ї. Поки існував шлюб, ним спільно
користувалося подружжя. Як тільки шлюб переставав існувати — внаслідок
смерті чоловіка або через розлучення — придане повністю підлягало
поверненню жінці, яке пізніше успадковували її діти або вона заповідала
тому, кому хотіла. На випадок смерті жінки, що не мала дітей, її придане
поверталося у її рід і розподілялося між братами, якщо вони були.

?????&???????o?статут, наречений перед весіллям видавав своїй нареченій
так званий віновий запис. У побуті це називалося “вінувати жінку або
“оправити віно”. Було це обдаруванням молодої молодим. Віно
встановлювалося спеціальними записами — “листами віновними” або
“оправними” — юридичними документами, які вносилися в гродські та
земські актові книги “для вічної пам’яти” — це називалося “записати
віно”. Величина віна встановлювалася в передшлюбній інтерцизі (угоді),
про що домовлялися обидві сторони під час змовин. Метою віна було
майнове забезпечення жінки на випадок смерті чоловіка. Вінована жінка в
майновому відношенні ставала досить незалежною, могла вільно
розпоряджатися своїм віном як за життя чоловіка, так і після його
смерті, до того часу, поки його спадкоємці не виплачували їй всю суму,
визначену у віновному записі. Як правило, складалося віно з двох рівних
частин. Перша служила забезпеченням-гарантом цілісності і
недоторканності суми приданого, одержаного чоловіком від батька жінки,
друга — тієї самої вартості, і називали її “привінок”. Сумарно віно
становило звичайно подвійну вартість приданого. Тому зрозуміло, що
інститут віна, як і придане, обумовлював шлюби людей, рівних у
соціальному та майновому відношенні. Синів, коли вони одружувалися,
батьки повинні були вивінувати. За нормами звичаєвого права, неодружених
синів батьки не вінували, і вони не могли жити окремо від батьків. Якщо
в сім’ї було декілька синів, то одружувався спочатку старший син, а вже
потім молодші. Це стосувалося і сестер. Записували віно на частині майна
чоловіка. “Оправу віна” можна було зробити тільки на третині майна
чоловіка. Земля, на яку був зроблений віновний запис, називалася
“вінною”. Придане, віно з привінком після смерті чоловіка переходило до
рук удови і вважалося її власністю. Це застерігалося у віновних листах.
Привінок розглядався як дар, а не як належне, і записувався тільки тим
жінкам, які вперше йшли до шлюбу. Привінок був платою, своєрідним
визнанням цнотливості дівчини, яка зуміла зберегти до весілля свій
“вінок”. В одному з віновних записів (1559) чоловік пише, що “за її
(жінки) учтиве до мене ставлення записав їй (віно) совито (подвійно)”.

За інституціями звичаєвого права, докладно регламентованими у всіх трьох
редакціях Литовського статуту, невінована жінка на випадок смерті
чоловіка позбавлялася права вимагати повернення свого приданого. Проте
якщо вона була шляхтянкою, то діти або родичі (тобто спадкоємці по
чоловікові) повинні були дати “за вінець 30 коп правних”, якщо вдова
знову виходила заміж. Оскільки метою віна було майнове забезпечення
жінки на випадок смерті чоловіка, вінне майно, як і придане, не
відповідало за борги чоловіка, і його кредитори, що підкреслював Третій
Литовський статут, не могли позбавити вдову цього майна, якщо запис
боргів не передував оформленню віна.

У містах майнові відносини подружжя регулювалися, з одного боку,
Маґдебурзьким правом, яке передбачало майнову незалежність подружжя, а з
другого — Хелмінським, яке визначало їх майнову спільність. За
Хелмінським правом, майно подружжя об’єднувалося в одне ціле, яким
розпоряджався чоловік, для чого не треба було згоди жінки. Після смерті
одного з подружжя спільне майно ділилося на дві рівні частини. Одну
одержував один із подружжя, другу — спадкоємці. Система майнової
спільності відповідала потребам торгівлі, борги повинні були
сплачуватися із спільного майна, куди включалося і особисте майно, і
віно жінки. В гродських актових книгах збереглися відповідні записи.
Коли, наприклад, паволоцький лихвар “з правом своїм”, як сказано в
документі, пред’явив братові та жінці померлого документ із записом
грошової позики, вони зобов’язалися перед возним Житомирського міського
уряду виплатити борги брата і чоловіка. Отже, в даному випадку сплата
боргів покладалася не тільки на родичів, а й на жінку померлого.

У той час як у Московській державі ще 1688 р. царським указом було
наказано за борги “выдавать мужей c жонами, а жен c мужьями”, то в
Литовському князівстві вже у XVI ст. існувала норма, за якою “не має
ніхто за нічий учинок терпіти, ані… не жона за мужа, ані муж за жону,
тільки кожен сам за свій виступ має терпіти”. І тому навіть у разі
конфіскації маєтків за державну зраду, коли й малолітні діти зрадників
позбавлялися батьківського майна, їхні жінки, які не брали участі у
злочинах чоловіків, зберігали за собою свої маєтки, а також віно, “перед
учинком тієї зради їм від чоловіків їхніх записане”.

Звичай видачі женихом віна існував на Русі з давніх часів. Проте якщо
тоді віно було своєрідним викупом, платою за молоду і видавалося не їй
особисто, а її рідним, то пізніше воно набуло характеру забезпечення
заміжньої жінки і передавалось в її особисте користування. З таким
характером звичай видачі віна проіснував в Україні аж до скасування
Литовського статуту московським урядом. Цікаво також, що придане, яке
видавалось за молодою, довго зберігало давньоруську назву “віно”, а з
XVI ст. у документах все частіше з’являється термін “посаг”.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019