Реферат на тему:
Предмет та завдання історико-філософського українознавства (до питання
про теорію науки)
Стан історико-філософської науки в Україні є невтішним. Досить влучно
його було охарактеризовано організаторами “круглого столу” на тему
“Історико-філософське знання в сучасній українській культурі та освіті”,
що проводився у межах “Могилянського історико-філософського семінару”:
“Загальна байдужість до вивчення й осмислення концептуального і
методологічного досвіду, накопиченого історико-філософською наукою і
гуманітаристикою XX ст., брак систематичних студій у галузі методології
історико-філософського пізнання, якими особливо відзначене останнє
десятиліття, не тільки створюють серйозну небезпеку перетворення
світоглядного плюралізму на черговий моноідеологізм, а й торують шлях
дилетантизму та медитаціям на історико-філософські теми. Останні, хоч як
то прикро, загрожують залишитися характерною прикметою нашої
історико-філософської науки, що потерпає сьогодні не тільки від
методологічного невігластва, а й від засилля кон’юнктурщини, наукової
недоброчесності, браку професіоналізму й очевидної фахової непридатності
деяких “фахівців”.
До означення проблеми, здається, більше нічого додати. Правда ріже слух.
Мені як історику філософії досить неприємно чути такі речі, однак я
змушений погодитись із наведеним твердженням. Але погодитись – то
визнати як факт, оцінити та чинити у відповідності до даного визнання.
Змиритись – скласти руки… Але хіба таким повинен бути філософ як
історик філософії? Якщо таким, тоді, можливо, це про нього йшлося, коли
був натяк на “фахову непридатність деяких “фахівців”?
На сьогодні в межах філософської науки існує два типи теоретичного
ставлення до історії філософії: есеїстичний та науковий. Відношення між
ними – як між реальним і належним. І, дійсно, перший тип – то є
сьогодення історії філософії. Есе на тему “a la історія філософії” –
майбутнє, яким його бачать деякі дослідники цієї науки. Спробую
пояснити, в чому ж недоречність цього бачення. Що таке “есе на тему a la
історія філософії”? Це коли є наявність знань з історії філософії та
сильне бажання бодай щось написати; “змальовувати” історико-філософський
процес завдяки уяві. Звідси і походить основна відмінність: стихійність
уяви та методичність розуму.
Чому виникає есеїстика як тип історико-філософської творчості? По-перше,
провінційність та “хуторянство” нашого філософського менталітету, що
виявились породженням довготривалого панування марксистсько-ленінської
концепції історії філософії, є “ідолами розуму” на шляху до створення
української історико-філософської науки. По-друге, відсутність чіткого
розуміння значення поняття “історія філософії” призводить до появи нових
теоретично викривлених термінів – “минуле філософії”, “досвід
філософування”, “одиниця збереження”, “спосіб існування філософії”,
“книга життя філософії” тощо. Там, де з’являються такі “крилаті
висловлювання” про історико-філософський процес, починаються ознаки
“захворювання” історії філософії на есеїстичність, тобто відсутність
чіткого термінологічного слововжитку. Поява елементарних норм наукової
етики в історико-філософському середовищі починається з уміння
виокремити в понятті “історія філософії” три головні аспекти: а)
об’єктивний історико-філософський процес, б) способи та підходи до
дослідження історико-філософського процесу та в) вчення про ці способи
та підходи. Отже, історія філософії – це історико-філософський процес,
теорія та методологія цього історико-філософського процесу.
Від уяви до розуму, від жанру до методу – вектор руху
історико-філософського знання до науки. На цьому шляху повинні
вирішуватися наступні завдання:
1) “ренесанс” історико-філософського джерелознавства та підняття
культури роботи з текстом;
2) утворення колективу або спільноти фахівців, котрі б займалися
розробкою методологічних проектів у галузі історії філософії;
3) вивчення зарубіжного досвіду з питань теорії та методології
історико-філософського пізнання шляхом перекладу творів іноземних
авторів, які займались цими проблемами, періодичне обговорення
напрацьованого на колоквіумах, семінарах тощо;
4) створення традиції перекладів іноземних праць з даної тематики;
5) забезпечення джерелознавчою та технічною базою при дослідженні
історії філософії;
6) розробка проектів та методик результатів дослідження з питань
впровадження в освітніх колах.
Цей далеко не повний перелік завдань розпочинає собою комплекс студій,
що має на меті розбудову української історико-філософської науки. Біля
витоків цього процесу знаходиться проект сучасного
історико-філософського українознавства, одним з фундаторів якого є Вілен
Сергійович Горський. Дана стаття покликана представити основні аспекти
історико-філософського українознавства у вигляді план-проекту, їх
загальну характеристику та перспективи подальшого розвитку в межах
історії української філософії. Пропонуємо вдатися до наступної схеми та
поступового роз’яснення її концептів (див.PDF).
1. Історіографія історико-філософського українознавства. Термін
“історіографія” зазвичай вживається у двох значеннях: сукупність
досліджень та опублікованих джерел з історії та вивчення розвитку
історичної науки (як в цілому, так і в окремому періоді, питанні тощо).
Стосовно терміна “історіографія історії філософії”, то він стосується не
творів, в яких відображається історико-філософський процес, а тих праць,
предметом дослідження яких є теоретичні проблеми історії філософії.
Слідом за Гогоцьким і Радловим можемо вигукнути: українська
історико-філософська наука має свою історію! На відміну від
історіографії історії світової філософії, історико-філософське
українознавство ще працює над пізнанням історії свого становлення. На
сьогодні можна виокремити наступні періоди розвитку цієї науки:
1. Публікації, що вийшли наприкінці XIX – на початку XX ст.: Hantkiewtch
Cl. Gruendzuege der slavischen Philosophie. – 1-е вид. Краків, 1869, 2-е
вид. Рятів, 1873; Щурат В. Українські джерела до історії філософії. –
Львів, 1908. “Роль їх зумовлювалась не стільки одержаним результатом,
скільки постановкою питання про доцільність, поряд з вивченням історії
української мови, літератури, мистецтва тощо, спеціально досліджувати
розвиток філософської думки України” [2, XXXI].
2. Поява наприкінці 20-х – на початку 30-х років праць з історії
української філософії Д.Чижевського, передусім “Філософія на Україні.
Спроба історіографії питання” (Прага, 1926) та “Нариси з історії
філософії на Україні” (Прага, 1931). В.Горський називає його “фундатором
історико-філософського українознавства” [3, 145]. З цим частково можна
погодитись, якщо вважати, що у своїх роботах він подав “могутній стимул”
та “реальний початок” для створення історії філософії як науки в
Україні. Серед основних “важелів” його історико-філософської концепції,
які потребують ґрунтовного дослідження, можна виокремити:
а) звернення до проблематики з позиції “історика духу” та спроба подати
цілісну картину історії української філософії у співвідношенні з
загальною логікою історико-філософського процесу;
б) спроба побудови національної характерології в контексті відношень
“філософія і національність”, що відкрило можливості дослідження
національної філософської культури;
в) наголос на унікальності національної філософії як предмета вивчення
історії української філософії;
г) намагання відтворити діалектику світового і національного в
історико-філософському процесі тощо.
3. До цього періоду умовно можна віднести ті розвідки з історії
української філософії, що здійснювались в період після Д.Чижевського та
до появи сучасного проекту історико-філософського українознавства, якому
і присвячена дана стаття. Це і праця М.Сумцова “Історія української
філософської думки”, фрагменти якої були надруковані у Харкові в 1926 –
1927 роках. Слід згадати спроби І.Мірчука, зокрема його статтю для
“Енциклопедії українознавства”, яку він назвав “Історія української
філософії”, та розділ з навчального підручника “Історія української
культури” під назвою “Філософія в Україні”, де автор ставив за мету
розглянути появу філософських праць на території України. Вагомим
внеском у розвиток історії історико-філософського українознавства були:
колективна праця “З історії філософської думки на Україні” [9], робота
Ю. Вільчинського “Розвиток філософської думки в Україні” (К., 1994) та
ін.
4. Період становлення сучасного історико-філософського українознавства,
який відзначається діяльністю фундатора цього напрямку В.С.Горського.
Період між дослідженнями Д.Чижевського (“Історія філософії на Україні”)
та першими роботами В.Горського, в яких формулювалося цілісне уявлення
про українську історико-філософську науку [4], можна розглядати як
підготовку до філософського пошуку методологічних засад вивчення історії
філософії в контексті культури. З того моменту, коли В.Горський сміливо
вводить та обґрунтовує культурологічний аспект поняття “історія
української філософії”, розпочинаються теоретико-методологічні студії в
межах української історико-філософської науки. Виявлений ним
філософський феномен у складі української культури закладає основи
боротьби з “провінціалізмом” як із хворобою нашої національної філософії
та історії філософії.
2. Історико-філософське українознавство у контексті суміжних дисциплін.
Одним з пріоритетних напрямів розробки та вдосконалення методології
української історико-філософської науки є залучення до сфери її практики
теоретичного досвіду суміжних дисциплін – історії, філософії історії,
філософії, історії літератури, історіографії, історії науки і техніки,
історії культури і т.д. Якщо мова йде про історію української філософії,
то слід врахувати підходи до розробки теорії та методології
історико-філософського пізнання, які були запропоновані світовою
інтелектуальною спільнотою, а також досвід вивчення всесвітнього та
національного історико-філософських процесів та їх співвідношення і
взаємовпливу [11, 8-9].
Закономірно постає питання, що ж є переважаючим в історії філософії:
історія чи філософія? Але чи правомірне таке питання? Виникає враження,
що той, хто його ставить, уникає відповідальності або взагалі не уявляє,
про що йдеться. Безсумнівним є той факт, що історик філософії у своїх
дослідженнях застосовує досвід як історичного методу, так і філософських
дисциплін. Метод історизму – невід’ємна складова історико-філософського
дослідження. “Сполучення історичного і філософського начал в науці
історії філософії зумовлює ту вихідну напругу, що рухає процес
історико-філософського пізнання. Й позитивних результатів у такому
процесі неможливо досягти, якщо будувати співвідношення антиномічних
засад згідно з альтернативним (або… або) чи навіть ієрархічним
принципом” [5, 12].
3. Історико-філософське джерелознавство. Це емпіричний рівень
історико-філософської науки. Первинною і об’єктивною реальністю для
історика філософії є текст. Діалоги Платона, трактати Арістотеля,
“Велике відновлення наук” Бекона, “Етика” Спінози, “Критика чистого
розуму” І.Канта, “Феноменологія духу” Гегеля – ось той вектор руху
філософського знання, що документально зафіксований і утворює
об’єктивний історико-філософський процес. Вміння орієнтуватись у
текстуальному масиві цієї реальності – важлива ознака
історико-філософської культури роботи з текстом.
У межах теорії історико-філософської науки слід виокремити декілька
рівнів позиціонування історика філософії (як дослідника) до тексту.
Перший – опосередкований. Це вміння знаходити потрібне джерело,
стратегія його пошуку, що, в першу чергу, передбачає відвідування
бібліотек та роботу з каталогами (алфавітним, систематичним тощо),
вміння орієнтуватись у бібліографічному описі і т.д. Це не дрібниці, як
може видатися на перший погляд. Культура роботи з науковим текстом
починається тоді, коли відома лише його назва. Історико-філософське
джерелознавство передбачає одну з перших вимог – набувати вміння знайти
джерело. Пошук – це не втрачений час, а досвід. На жаль, сучасне
історико-філософське джерелознавство не приділяє йому належної уваги.
Другий – безпосередній контакт з текстом tet-a-tet. Успішність цього
діалогу залежить від чітко визначеної мети, з якою історик філософії
підходить до вивчення і розуміння змісту джерела, від певних вимог. В
історико-філософському українознавстві набір таких вимог постає у
вигляді контекстуального аналізу, який можна представити наступним
чином:
1. Контекст мови дослідника.
2. Контекст мови спільноти, до якої зараховує себе автор досліджуваного
тексту:
2.1. контекст мови групи, до якої адресується текст;
2.2. контекст мови філософського напрямку, представником якого є автор;
2.3. контекст мови філософської школи, до якої належить автор.
3. Контекст мови автора та його твору [6].
Зазначені ступені аналізу в історико-філософському українознавстві
актуалізують питання побудови “розмови” дослідника з текстом. Характер
її може бути представлений у двох вимірах: монологу і діалогу.
Перший підхід є сцієнтичним, за роз’ясненням якого можна звернутися до
думки І. Канта: “Дослідник, як слідчий, повинен опитувати природу”. Дане
“опитування” вимагає від дослідника послідовності встановлених
протокольних O, де S – історик філософії, З – засоби опитування, З
запитань. Його схема – S O – текст. У свою чергу, “засоби” повинні мати
чітку послідовність: постановка ступінь розробленості даної проблеми
(що відомо, а що проблеми як ціль вибір предмета визначення об’єкта
дослідження потребує дослідження) методів відповідно до мети (що?) і
завдання (як?).
Другий – гуманістичний. S2. Для роз’яснення можна вдатися до думки
Канта, яку УР Його схема: S1 наводить В.Татаркевич у передмові до своєї
“Історії філософії”: “Головні ідеї в деяких творах буває так важко
вловити, що часто-густо сам автор не може їх віднайти і деколи хтось
інший може йому ліпше сказати, яка була ота головна ідея… Отой, хтось
інший – то передусім історик…” [14, 7]. Автор свій текст завжди комусь
адресує. Але кожний зміст є дуальний – як витвір автора і, в якійсь
мірі, читача. Читач, у свою чергу, причетний до творення змісту даного
тексту. Таким чином, утворюється комунікативний простір між автором і
дослідником. Стає зрозумілою запропонована схема: S1 – історик
філософії, УР – умови розуміння та S2 – текст. Дослідник перетворюється
на співрозмовника, якого поєднує з автором спільний результат “осягнення
основної ідеї”, вихідної інтуїції вчення. Отже, текст є учасником
інтерсуб’єктивного діалогу.
Джерелознавство історії української філософії, опираючись на методологію
історико-філософського українознавства, покликане вивчати джерела, що є
результатом руху філософської думки. Серед завдань, які стоять перед
історико-філософським джерелознавством, слід виокремити наступні:
1) з’ясування наявності та якості емпіричної бази історико-філософського
дослідження;
2) визначення предмета, наукових принципів та методів роботи з джерелами
історії філософії;
3) виокремлення теоретичного й методичного рівнів змісту джерелознавства
історії філософії: перший – з’ясування структури і властивостей
джерелознавчої інформації, історії, теорії, методики та організації цієї
інформації, способи її зберігання та представлення; другий – принципи,
правила та прийоми роботи з джерелами, спроба їхньої класифікації та
типологізації [10, 86].
4. Діалектика історико-філософського процесу. Це методологічний принцип
виокремлення в межах історико-філософського українознавства його
генетичного та функціонального аспектів. Як генетичний, так і
функціональний аспекти лежать у площині історії філософської культури та
знаходять розкриття у положеннях, які відображають діалектику
історико-філософського процесу:
а) загальні культурні підстави, які викликали до життя те чи інше
філософське питання;
б) шлях теоретичної трансформації ідеї, що народжена цим питанням;
в) розкриття смислу твору, що є інтенцією філософської творчості;
г) вивчення особливостей діяльності, що сприяють кращому засвоєнню
авторського смислу в колі однодумців;
д) дослідження деформації смислу філософської ідеї на різних етапах
розвитку філософської теорії;
е) з’ясування ролі, яку відігравала дана ідея в контексті культур.
“Критерієм залучення до орбіти історико-філософського дослідження і
визначення відповідно значення того чи іншого тексту є не належність
його автора до спільноти філософів, а та роль, яку відіграє декларована
у тексті ідея в історії філософії (генетичний аспект) чи історії
культури (функціональний)” [7, 6].
5. Історія філософії і культура. Проблема співвідношення історії
філософії і культури – основоположний принцип історико-філософського
українознавства. Він не є апріорним, а постає як наслідок емпіричних
досліджень в історико-філософській науці, в ході яких розкривається
діалектика історії філософії, що уособлює функціонування філософських
ідей в тілі культури. Українська історико-філософська наука повинна
рухатись не від принципів до фактів, а навпаки – досліджуючи об’єктивний
процес руху філософського знання та на основі результатів дослідження,
формулювати положення цієї науки. Намагання втиснути всю палітру
різноманіття історико-філософського процесу в апріорно-сконструйовану
систему розвитку призводить до феномену “філіації ідей” в історії
філософії. Запобігти цьому і намагається проект історико-філософського
українознавства, наголошуючи на трансформації історико-філософського
знання згідно з “каноном культури” [8, 193; 12, 110].
Зазначена постановка питання зумовлює поле історико-філософського
дослідження, в якому, згідно з запропонованим проектом
історико-філософської науки, можна виокремити наступні галузі
досліджень: історію філософської думки, історію філософської теорії та
історію філософів як індивідуальностей. Такий поділ є альтернативою
традиційному погляду на історію, що був породжений традицією
Просвітництва і який досі панує в українській історико-філософській
спільноті. Згідно з цим підходом, історія філософії постає як
однолінійний процес, який за основу має гегелівську історіософію
(співвідношення філософії та історії філософії), що вимагає лише
підкорення. Шлях самоусвідомлення Абсолютної Ідеї лежить крізь
телеологічну детермінацію філософських вчень та систем. Всі ідеї, що
теоретично не дозрівають до можливості “системоутворення”, залишаються
поза історико-філософським процесом. Як виклик даному підходу,
історико-філософське українознавство бере на озброєння аналіз
співвідношення історії філософії та культури, що пропонує на місце
“філософії як системи” культуру як діалог. На зміну
“історико-філософській науці логіки” приходить “історико-філософська
монадологія” [13, 37]. Культура розбиває монологічні тенета бачення
історико-філософського процесу та формує нове поле існування
філософської думки як простору історико-філософського дослідження.
Отже, принцип співвідношення історії філософії і культури структурується
за наступними галузями дослідження:
1. Історія філософської думки – складова історико-філософської науки, в
межах якої відбувається самоконституювання філософської культури в часі
та просторі, зміст якої утворюють філософські значимі ідеї, що виникають
і функціонують як витвір епохи, народу, нації. На даному етапі
історико-філософського дослідження постає завдання прослідкувати момент
зародження, оформлення та успадкування культурою евристичного потенціалу
ідеї, що виникає “на межі”, де філософія має точки дотику з політикою,
релігією, мистецтвом тощо.
2. Історія філософської теорії – складова українознавчої
історико-філософської науки, що вивчає трансформацію та функціонування
філософського знання на вищому інституційному рівні “академічної” або
“шкільної” філософії, яка позначається утворенням спільноти, члени якої
продовжують філософські пошуки на основі єдиної філософської
термінології. Філософська теорія – одна або декілька філософських ідей,
що пройшли етап “філософського вишколу” до рівня утворення системи як
норми у межах філософської культури. Коло комунікації в межах даної
спільноти утворюється за рахунок:
а) дослідницьких проблем, що об’єднують членів даної спільноти
(онтологія, етика, естетика);
б) належності до певного напряму в межах відповідного кола (матеріалізм,
ідеалізм тощо);
в) течій, які виникають при вирішенні спеціальних проблем даного кола
(інтуїтивізм та трансценденталізм у гносеології, інтелектуалізм та
евдемонізм в етиці);
г) належності до певної академічної школи на основі створених
філософських систем (неокантіанство, Віденське коло, феноменологічне
товариство).
3. У межах зазначених інституційних основ історико-філософського знання
змінюється погляд і на постать суб’єкта філософування, що вимагає
виокремлення наступного типу історико-філософського дослідження, а саме:
історії філософів як індивідуальностей – галузі історико-філософського
українознавства, що вивчає погляд на історію філософії як “на поле
діяльності тих неповторних особистостей, які пручаються у відповідь на
спроби повивати їх у “типовий образ”, “загальні закономірності” [5, 27].
Прослідкувати життя неповторності особистості у межах творчості того чи
іншого філософа (“особиста драма”) та показати її вплив на характер його
філософування. Розкрити актуально значущу екзистенцію мислителя, як вияв
певної філософської традиції, за умови важливості цього змісту для
розуміння сучасних філософських проблем – призначення філософської
пам’яті.
Розширення кола джерелознавчих ресурсів історико-філософського
дослідження та новий ступінь осмислення матеріалу є недостатнім у силу
невідповідності вихідних методологічних засад рівневі об’єктивних потреб
культури. Філософська пам’ять виступає новим критерієм позиціонування
власного ego історика філософії, який орієнтується не по відношенню до
“системи” чи “канону”, а стосовно багатовимірності проявів екзистенції
філософа як суб’єкта історико-філософського процесу [1, 25]. Історик
філософії не повинен забувати, що у героїв його інтересу є або було
власне життя, а не “прислужництво” Абсолютній Ідеї чи Схемі.
У світлі нового бачення предмета історико-філософського дослідження
постають зрозумілими головні завдання історико-філософського
українознавства:
1. Дослідити і представити етапи розгортання процесу філософування в
послідовності “ідея – вишкіл – система” як механізм, що спричиняє
трансформацію знання на кожному етапі за умови врахування долі тих
індивідуальностей, які реалізують завдання, що постають під час
філософського пошуку.
2. Прослідкувати тенденції взаємовпливів систем, що виникли з іншими
ідеями, які є носіями філософських змістів, але розміщені в політиці,
релігії, економіці тощо.
3.Виявити вектор руху філософських ідей в історії у напрямку прогресу чи
регресу за схемою: (див. PDF)/
6. Категоріальний апарат історико-філософського українознавства.
Визначення основних понять – важливий етап будь-якого дослідження.
Категоріальний апарат є визначальною складовою науки. “Дійсно властивим
для сучасної науки є не яка-небудь категорія або який-небудь метод, а
універсальність у розробці категорій і методів… Піддаються вивченню усі
форми та предмети. Наслідком цього є можливість безмежного розширення
категоріальної сфери, а звідси відсутність завершеного вчення про
категорії” [15, 104-105]. Категорії – основа наукового знання. Як у
кожної нації є своя мова (або діалект), так і кожна галузь наукового чи
технічного знання має свій категоріальний апарат. Знання є тоді
науковим, коли воно обґрунтовується чітко визначеною системою понять та
категорій, які є способом самоідентифікації будь-якої науки.
Категоріальний апарат складається з понять та категорій. Спільне між
ними те, що вони постають як засоби пізнання, а відмінне – вони
виконують різні функції. Поняття – засіб фіксації певного змісту,
суттєвих ознак (як загальних, так і особливих) об’єкта; опис
встановленого змісту об’єкта, під час якого розкриваються не лише його
зовнішні особливості, але і внутрішні закономірності існування.
Категорія спрямована на організацію процесу пізнання та розкриття
кожного з важливих елементів цього процесу. Звідси: виокремлення змісту
об’єкта не є для категорії самоціллю, а лише способом визначення його
місця серед інших об’єктів, встановлення закономірних тенденцій
існування об’єктивної дійсності. Тому поняття можуть розглядатись
ізольовано, а категорії – лише в системі категорій. Система категорій є
критерієм існування науки.
Викладене вище стосується й історико-філософської науки. Спроба
виокремити понятійно-категоріальний апарат історії української філософії
як науки можлива лише за умови розбудови емпіричного та теоретичного
рівнів історико-філософського дослідження. Історія філософської
культури, історія філософської теорії, філософський вишкіл, діалог,
монолог, канон культури, філософська школа, простір
історико-філософського дослідження, процес філософування, інтерпретація
тексту, історико-філософський процес, суб’єкт історико-філософського
процесу, філософська ідея, філософська система, філософський пошук – ці
та інші поняття утворюють категоріальний апарат історико-філософського
українознавства. Вони охоплюють певний аспект української філософської
думки (до рівня теоретичного осмислення), і на цьому все зупиняється.
Спроби побудувати систему категорій української історико-філософської
науки натикаються на перешкоди, якими є відсутність традиції
україномовних перекладів філософських текстів, низька
історико-філософська культура роботи з текстом, відсутність чіткого
бачення змісту поняття “історія філософії” та неуважність при розробці
методології історико-філософського дослідження. Виявлення недоліків –
перший крок до їх усунення. Подібний характер і мають prolegomena до
історико-філософських студій в Україні.
7. Періодизація історії української філософії. Спроба здійснити
періодизацію історії української філософії є результатом емпіричного і
теоретичного вивчення історії руху філософської думки в контексті
культури. Тому цілком виправданою є періодизація історії філософії
України з урахуванням змін історичних типів національної культури, що
вирізняються, передусім, характером світоглядної “матриці”, яка
відповідає структурним особливостям даного типу культури. Ця матриця у
своїй структурі має три головні компоненти: а) духовно-змістовний
(належність до певного типу культури та панування в ній відповідної
моделі світу), б) морфологічний (риси філософії як самостійної системи в
контексті культури, що визначають її якісний зміст, встановлення процесу
трансформації та розгортання філософського знання тощо), в)
інституціональний (врахування зміни становища філософії в системі
культури, за умови співвідношення її з іншими сферами знання та
діяльності). Такий підхід дозволяє виокремити в межах
історико-філософського українознавства наступні періоди:
1. Філософська думка Київської Русі (з XI – до середини XIVст.).
Духовно-змістовий компонент: відображення греко-слов’янського
(християнського) типу культури з акцентом на проблемі “людина – Бог”;
морфологічний: переважання в колі філософських питань, що пов’язані з
осмисленням проблем людини та історіософських проблем;
інституціональний: органічне поєднання філософії з релігією. У межах
давньоруської культури, мабуть, недоречно вести мову про спосіб
філософування, відірваний від життя (теорія). Філософія ще не
виокремилась у самостійну сферу теоретичного освоєння світу, тому
історико-філософське дослідження здійснюється на рівні історії
філософської культури. Центрами філософських пошуків були Київ, згодом
Галич. Рух філософської думки здійснювався в напрямку від Центру на
Захід.
2. Культура Козаччини ( VI – XVIII cт.). Духовно-змістовий: орієнтація
на культуру бароко, зв’язок з ренесансними та реформаційними ідеями,
усвідомлення хаотичності світу, невизначеність у ньому місця людини
(драматизм і трагізм світосприйняття, перенесення акценту на проблему
“людина – Всесвіт”; морфологічний: у колі проблематики – питання етики,
історіософії, натурфілософії, діалектики, метафізики; інституціональний:
у складі культури відбувається формування філософської теорії як
особливої сфери науково-теоретичної діяльності в межах філософської
культури. Віхи – філософія професорів Києво-Могилянської академії та
філософія Г.Сковороди.
3. Культура Романтизму (XIX – перша третина XXст.). Духовно-змістовий:
критика розуму шляхом звернення до ірраціональних глибин людського
буття, стихійно творчих сил, що визначають сутність людини, культ серця
(кордоцентризм); морфологічний: постановка проблеми “людина – нація”, що
виявилась початком розробки філософії національної ідеї поряд з історією
філософської культури та історією філософської теорії; історія філософії
національної ідеї (проблема “Я і нація”) доповнює процес становлення
української національної культури та філософії як духовної квінтесенції
її; інституціональний: а) діяльність членів Кирило-Мефодіївського
товариства (М.Костомаров, Т.Шевченко, П.Куліш та ін.), представників
“старої Громади” (70-і роки) та першої української політичної еміграції
(М.Драгоманов, Ф.Вовк, С.Подолинський), б) І.Франко на чолі “Молодої
України”, 20-30-і роки – осмислення національної ідеї представниками
“розстріляного Відродження” (М.Хвильовий, Д.Донцов, Д.Чижевський та
ін.). На інституціональному рівні слід згадати зв’язок філософії з
художньою літературою та політикою. Протягом XIXст. також активно
розвивається професійна академічна філософія в особі П.Юркевича.
У межах даного концепту досить актуальними і дискусійними є проблеми:
регіональні субкультури, що сильно вплинули на формування української
філософської думки; розуміння “межовості” та діалогізму української
культури; Україна в контексті культурних взаємодій “Схід-Захід”; мова
філософування як умова критерію тощо.
Запропонований підхід є відкритим стосовно інших спроб встановити
періодизацію історії філософської думки у межах історико-філософської
науки.
8. Історико-філософське українознавство та проблеми викладання історії
української філософії.
Впровадження та використання на практиці здобутого знання під час
історико-філософського дослідження – прерогатива методики викладання
історії філософії. Незважаючи на те, що процес викладання – це завжди
певною мірою творчий процес, який залежить від схильності й таланту
самого викладача, однак це не є ознакою того, що він (процес) не
будується згідно з загальними методологічними положеннями, які
врегульовують викладацьку діяльність. Серед таких положень слід
виокремити наступні:
– як лекційні, так і семінарські курси з історії української філософії
повинні бути органічною частиною всього компендіуму філософських знань,
що запобігатиме обмеженню та замкненню історико-філософської освіти на
самій собі (філософія – це історія філософії);
– формувати лекції та семінари з історії філософії з урахуванням та
залученням матеріалу з історії, історії та теорії культури, етики,
естетики, релігієзнавства, гносеології, онтології тощо для того, щоб
показати процеси визрівання філософських ідей у певних
культурно-історичних чи соціальних умовах;
– будувати лекції та семінари відповідно до емпіричного, теоретичного
та методологічного етапів історико-філософського дослідження, які є
логічним та практичним закріпленням його результатів;
– визначити чітку форму проведення лекційних та семінарських занять,з
урахуванням складу та побажань аудиторії і т.д.
Висновки. Запропонований у статті план-проект історико-філософського
українознавства є спробою поглянути на історію української філософії як
на науку. Історія філософії може бути наукою, і вона повинна нею бути.
Зміст статті, незважаючи на дискусійний характер, відповідає цьому
наміру. Історіографія історії філософії дає змогу визначити, що вже
зроблено в цій галузі, а що – ні. Наявність “прогалин” зумовлює
емпіричний рівень історико-філософського дослідження (робота з
джерелом), в ході якого розкривається діалектика історико-філософського
процесу. При цьому історія філософії активно залучає до розробки свого
предмета теоретичний і методологічний досвід суміжних дисциплін.
Внаслідок джерелознавчих та історіографічних розвідок постає теорія
історії філософії, в основі якої знаходиться культурологічний аспект
(співвідношення історії філософії і культури). Емпіричний та теоретичний
аналіз історико-філософського процесу втілюється у намаганні показати
категоріальний апарат і періодизацію історії української філософії.
Спробою представити та “дорозвинути” ці методологічні побудови стала
методика викладу історії філософії, що є не лише закріпленням
результатів дослідження, але і їх критичним переосмисленням. Це, у свою
чергу, відкриває простір для нових розмислів на тему української історії
філософії як науки.
Література:
Голіченко Т.С. Історик філософії у світлі історії філософії і vice versa
// Наукові записки НаУКМА. – 2004. – Т.25: Філософія та релігієзнавство.
– С.25 – 29.
Горський В.С. Дмитро Чижевський як історик філософії України // Дмитро
Чижевський. Філософські твори у 4-х тт./ Під заг. ред. В.Лісового. – К.:
Смолоскип, 2005. – Т.1. – С.XXXI – XXXVIII.
Горський В.С. Дмитро Чижевський як фундатор історико-філософського
українознавства // Філософія в українській культурі. – К.: Центр
практичної філософії, 2001. – C.144 – 151.
Горський В.С. Поняття “філософська культура” в історико-філософській
науці // Філософська думка. – 1980. – № 4; Україна в
історико-філософському вимірі // Філософська і соціологічна думка. –
1993. – № 2; Історія української філософії. – К.: Наукова думка, 1996.
Горський В.С. Біля джерел: (Нариси з історії філософської культури
України). – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2006. – 262с.
Горский В.С. Контекстуальный анализ в историко-философском истолковании
// Филос. науки. – 1980. – №5. – С.83 – 92; Историко-философское
истолкование текста. – К.: Наукова думка, 1981. – 205с; Переклад як
інтерпретація по-українськи // Філософія в українській культурі:
(методологія і історія). – К., 2001. – С.54 – 64.
Горський В.С. Структура простору історико-філософського дослідження //
Наукові записки НаУКМА. – К., 2005. – Т. 37: Філософія. Релігієзнавство.
– С.3 – 8.
Горський В.С. Філософія в контексті історії української культури //
Феномен української культури: методологічні засади осмислення / Збірка
наукових праць. – К., 1996. – С.192 – 217.
З історії філософської думки на Україні. – К.: Наукова думка, 1967. –
191с.
Емельянов Б.В. Источниковедение истории философии как научная и учебная
дисциплина // Методология и методика преподавания истории философии. –
Свердловск, 1982. – С.83 – 89.
Кушаков Ю.В. О перспективных направлениях разработки
историко-философской методологии // История философии и культура. – К.:
Наукова думка, 1991. – С.5 – 15.
Печеранський І.П. Категорія “культури” в історико-філософському
українознавстві // Українознавство. – 2006. – №2. – С.110 – 113.
Сырцова Е.Н. Диалогика истории философии // История философии и
культура. – К.: Наукова думка, 1991. – С.34 – 53.
Татаркевич В. Історія філософії. – Львів, 1997. – Т. 1. – 535с.
Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991. – 527с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
