.

Повернення діячів еміграції як чинник піднесення науковості українознавства (середина 1920-х – початок 1930-х рр.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
287 4144
Скачать документ

Реферат на тему:

Повернення діячів еміграції як чинник піднесення науковості
українознавства (середина 1920-х – початок 1930-х рр.)

Українознавство як інтегрована система знань про українців та Україну,
отримало легітимні підстави розвитку в ході державотворчих процесів доби
Української революції 1917-1920 рр. Незважаючи на затухання
національно-визвольних змагань і «експорт» в Україну більшовицького
режиму, національно-державне пробудження надало значного імпульсу
піднесенню українознавчої науки і в першому десятиріччі радянської
влади, яка намагалася використати його у своїх ідеологічних цілях. В
умовах так званої «політики українізації» розгорнулися два паралельні
процеси – насадження нової світоглядної парадигми в образі марксизму та
титанічні намагання національно свідомих науковців розвивати
українознавство як потужний засіб збереження національної свідомості
українського народу, його ідентичності. Провідником цього другого
процесу виступила київська школа М. Грушевського, яка особливо
активізувала свою діяльність після його приїзду з еміграції у 1924 р.
Невдовзі після нього до УРСР повернулися й інші інтелектуали, зокрема
С.Рудницький – видатний український учений-географ, академік ВУАН,
підданий сталінським репресіям у 30-х рр..

 Лідером наукового українознавства в УРСР упродовж десяти років
залишався М.Грушевський, навколо якого сформувався потужний
українознавчий центр з цілою низкою дослідницьких осередків. Їхній
діяльності присвячено чимало досліджень, хоча автори здебільшого
обмежуються діяльністю історичних установ під керівництвом М.
Грушевського, не виокремлюючи українознавчі дослідження[1].

 Як відомо, його було обрано академіком ВУАН ще до приїзду в Україну, а
вже в березні 1924 р. він зробив доповідь на спільному зібранні ВУАН та
Українського наукового товариства з питань методології українознавчих
досліджень і запропонував перевести Український соціологічний інститут з
Відня до Києва [2]. Саме в цьому інституті М. Грушевський оприлюднив
курс генетичної соціології і прагнув її методи впровадити в
українознавство, щоб підняти його до європейського рівня. Основним
методологічним орієнтиром стало відтворення цілісності історії людини і
суспільства в усіх соціальних вимірах. Питання вивчення українського
буття як основного інституту соціальної дійсності вимагало вивчення  
соціальної структури суспільства. На думку М. Грушевського, варто було
досліджувати багатовекторність суспільства у його взаємозв’язку з
політичними, економічними, культурними, релігійними, фольклорними,
етнографічними, психологічними та іншими чинниками. При цьому особливого
значення він надавав дослідженню психології народного життя, її
залежності від соціальних явищ. Відстежуючи завдання соціологічних
досліджень, М.Грушевський вказував на залежність мислення від
соціального процесу: „На місце інтерпретації соціологічних фактів
дорогою апріорних висновків з вічних і незмінних принципів людського
пізнавання і мислення, –зазначав він, – на чергу стає висвітлення
еволюції самого пізнавання і мислення з фактів соціального розвитку
дорогою індуктивною: студіями умов соціального життя, трактування
інтелектуальних функцій, як соціальних явищ, що можуть висвітлюватися і
вияснитися тільки з соціальних таки фактів. Поруч того стають і далеко
йдучи постулати дослідження в індивідуалістичній і диференційованій
суспільності історичних часів останків старших, колективістичних методів
пізнання і оцінки фактів, останків дуже значних і впливових, цілих
верств прелогізму” [3]. Ці методи соціологічного обґрунтування історії
лягли в основу діяльності історичних установ, очолюваних М. Грушевським,
які стали ядром наукового українознавства. І. Колесник підкреслює, що
1920-ті р. – „золота доба” української історичної науки, яка досягла
світового рівня, перетворилася на складову національної свідомості та
націєтворчого процесу [4,64]. Правничі, економічні складові тільки
окреслювали свою методологію, виробляли самостійний шлях розвитку. У
цьому полягали певні труднощі створення довершеного інтегрованого знання
про Україну та українців. Серед них і відсутність української наукової
термінології як юридичної, політичної, так і філософської та ін. І.
Лисяк-Рудницький підкреслював, що мало не до революції 1917 р. панувало
навіть в „українофільських” колах переконання, що українська мова
придатна хіба що для ліричної поезії „або для п’єс з народного побуту,
або для брошурок популяризаційного змісту, але не для поважної наукової
чи публіцистичної продукції” [5,24]. Зрозуміло, що за короткий період,
коли увага зосереджувалася на створенні науково-популярної літератури,
це питання залишалося невирішеним. Воно ускладнювалося економічними
труднощами, породженими політикою більшовиків, її великодержавницькою і
репресивною спрямованістю.

 Основними ланками українознавства були історична секція ВУАН та кафедра
історії українського народу, які очолював М.Грушевський. Він водночас
керував низкою наукових комісій, серед яких були: культурно-історична,
української пісенності, археографічна; порайонні комісії: історії Києва
і Правобережної України, Лівобережної України, Південної України,
Західної України; комісія старої історії України та комісія новітньої
історії України, а також тематичні комісії з дослідження нової
української історіографії, історії козаччини, історії освіти,
бібліографії, історії України. До цих структур відносилась також
історико-економічна підсекція та українсько-молдавська комісія.

Новаторський тон українознавчим дослідженням задавала науково-дослідна
кафедра історії України, створена в Києві в 1924 р. Вона також
зосередилася на вирішенні актуальних проблем, що стояли перед історичним
компонентом українознавства. Це зумовило структурний поділ на секції:
соціологічного обґрунтування історії та методології ( О. Гермайзе),
соціально-економічної і політичної історії (О. Грушевський),
історико-культурної з підрозділами матеріальної та духовної культури
(керівник М. Грушевський). Варто зазначити, що вперше були виокремлені
питання теоретичного і методологічного характеру в самостійну структуру.
Кафедра поєднувала науково-дослідну роботу з навчальною, включаючи
підготовку аспірантів. Як зазначав О. Оглоблин, головне завдання кафедра
вбачала в підготовці нових кадрів українських істориків шляхом
теоретичного навчання і долучення до реальних досліджень[6]. Протягом
п’яти років існування (1924-1930 рр.) кафедра з участю аспірантів видала
три томи „Студій з історії України” та декілька монографій, переважно з
української історії ХVІІ-ХІХ століть. 

Підвищення наукового рейтингу українознавства, його доказової бази
безпосередньо пов’язане з іменем М. Грушевського. Саме він сконцентрував
наукові сили на пошук, систематизацію, публікацію нового джерельного
матеріалу, опрацювання малодосліджених або й зовсім недосліджених тем,
популяризацію знань серед української та європейської громадськості.
Характерними ознаками усіх видів діяльності були ґрунтовність,
всебічність, охоплення різних пластів українського буття на основі
соціологічного підходу, порівняння різних періодів українського
історичного процесу, а також взаємозв’язок із новітніми досягненнями
європейської науки та відданість ідеї національного відродження.

 Наприклад, роботу Археографічної комісії, на яку покладалося одне з
пріоритетних українознавчих завдань – створення ґрунтовної джерельної
бази, характеризували принципи наступності, безперервності, критичного
аналізу документального матеріалу та нові підходи до його пошуку і
публікації. Комісія успадкувала кращі традиції Львівської археографічної
комісії при НТШ та Київської комісії для розбору давніх актів,
об’єднавшись  із комісіями Академії наук та Українського наукового
товариства. Якщо порівнювати її роботу із заснованою царським урядом
офіційною інституцією, то варто наголосити, що було зреалізовано
українознавчий підхід до археографії, розширено діапазон територіальних
та тематичних рамок видань, зокрема з історії козаччини. Однак
більшовицька ідеологізація суспільних наук, насадження
партійно-класового підходу до видання джерельних матеріалів перешкоджали
здійсненню окреслених планів у повній мірі.

 Дещо заповнило „білі плями” видання документів Генерального слідства
Лівобережної України та Кирило-Мефодіївського братства, оприлюднення
матеріалів про гайдамаччину, розвиток українського друкарства (опис
стародруків), вивчення  інших джерельних свідчень з соціальної та
політичної історії України. Було продовжено опрацювання неопублікованих
документів з архівів та бібліотек Москви, Петербурга, Варшави, Кракова,
Львова. Увагу українознавців привернули протоколи і польської
воєнно-судової комісії, що займалася справами гайдамаків та ін. За
порадою голови Археографічної комісії  М. Грушевського,  реєструвався
актовий матеріал, необхідний для аналізу соціально-економічної та
політичної історії України, напрямків колонізації. Уперше вводилися у
науковий обіг різноманітні молдавські та угорські документи, що
проливали більше світла на події Хмельниччини. Інвентаризація та
реєстрація матеріалів українського державного діловодства, приватних
документів та листування склало основу для так званого „українського
дипломатарію”.

 Без відхилень від оригіналу, на відміну від „Комиссии для разбора
древних актов,” було видруковано частину літопису Самійла Величка,
оприлюднено ряд невідомих матеріалів з Малоросійського приказу. Багато
нових документів виявили аспіранти науково-дослідної кафедри
В.Єфимовський, Д. Кравцов, В. Юркевич, зокрема щодо повстання І.
Брюховецького, а також політичних намірів Москви, Польщі, Криму і
Туреччини стосовно України, про діяльність П. Дорошенка, І. Сірка, М.
Ханенка, Д. Многогрішного [7,168].

Слід зазначити, що робота в Археографічній комісії була доброю
методологічною школою для молодих дослідників О. Андріяшева, О.
Барановича, С. Глушка, М. Корниловича, П. Клименка, Д. Кравцова, П.
Курінного, С. Маслова, П. Попова, С. Порфір’єва, Ф. Савченка, М.
Ткаченка, С. Шамрая, І. Щітківського, В. Юркевича та ін. Спільна праця
молодшого і старшого поколінь слугувала набуттю науково-практичних
навичок молодими українознавцями. Досвід методичної, дослідницької праці
М. Грушевського, О. Гермайзе, В. Данилевича, І. Житецького, М.
Василенка, В. Кордта, В. Щербини, О. Малиновського, В. Перетца, В.
Романовського, К. Студинського, Є. Тимченка, В. Харламповича та інших
був зразком для українознавства 20-х і наступних років ХХ ст. Ці
особистості визначали не лише наукове обличчя української науки, але й
національне, сприяли поступу українознавства у непростій політичній
атмосфері загалом.

 Важливим підсумком джерелознавчої роботи стало регулярне оприлюднення
нового матеріалу на сторінках «Українського Археографічного Збірника»,
який продовжував кращі традиції „Сборника” Комісії для розбору давніх
актів. Його перший випуск вийшов у 1927 р. з матеріалами з історії Києва
1494-1835 рр., підготовленими В. Щербиною; інформацією з історії
Лівобережжя та українського права ХVІІ-ХVІІІ ст., поданими М.
Василенком, та ін. [8,193]. Окремі збірники присвячувалися визначним
українознавцям, матеріали яких проливали світло на тогочасне суспільне,
економічне, побутове життя. Одним з таких проектів став підбір
інформації про діяльність і родинне оточення О. Лазаревського.

 Паралельно з археографічними збірниками було видано 3 томи
„Українського Архіву”, що презентували здебільшого цінні актові
матеріали, а також документи Стародубського полку, Коденську книгу,
переписні книги 1666 р. Комісія видала унікальні матеріали з української
картографії за редакцією В. Кордта, карти намісництв України та ін.
„Пам’ятки українського письменства” вміщували літературно-історичні
твори.

Нагромадження джерельного матеріалу відкрило шлях для нових наукових
розвідок, у яких Україна поставала територіально-етнічною цілісністю.
Вперше межі українського буття розширилися економічними, правничими,
соціальними та ін. аспектами поряд з філологічними, етнографічними,
історичними. Дослідження охопили передісторичну добу, середньовіччя,
нову історію останніх трьох століть та історію України новітньої доби. У
повідомленні про роботу науково-дослідної кафедри історії України
акцентувалася увага на те, щоб „охопити по можливості всю територію
українського розселення в його природніх, фізичних, господарчих і
колонізаційних межах”[ 9,195 ].

Новизною українознавчих студій став соціологічний підхід, комплексне
студіювання українського буття, вирішення мало досліджених проблем і
регіонів. До цих проектів долучалися вчені Галичини, Кубані, Білорусії,
що мало важливе значення для утвердження в українознавстві
безперервності історичного процесу та соборності українських земель.

Провідне місце в українознавчих дослідженнях посіли монографічні праці
М. Грушевського, котрий продовжив видання „Історії української
літератури” та „Історії України-Руси”. ІХ том „Історії України-Руси”,
присвячений подіям козацької історії 1651-1657 рр., вийшов у двох
частинах у 1928 та 1931 рр. Останній – Х том , що проливав світло на
події доленосних 1657-1658 рр., був опублікований після смерті вченого
завдяки старанням його доньки Катерини у 1937 р. Він засвідчив
остаточний перехід М.Грушевського на державницьке трактування
української історії. Хоча головна увага в ньому зверталася на повчальні
уроки української державності ХVІІ ст., автор подав їх на широкому фоні
соціальної історії українського народу, що влучно підмітив М. Василенко
у рецензії, оприлюдненій у  часописі  „Україна” за 1925 р.[10,158].

Як фундатор наукового українознавства, М.Грушевський, поряд з історією
українського народу, пильну увагу приділяв історії національної
культури. Пріоритетне місце в цій царині посідає багатотомна „Історія
української літератури”, створення якої було розпочате ще в еміграції, а
перші її томи з’явились  у 1923-1927 рр. У цьому фундаментальному
дослідженні вперше було розглянуто культурний компонент етногенезу
українців, викладено нове трактування понять “етнос” та “нація”. До цієї
літературознавчої праці автор залучив досягнення багатьох наук: історії,
археології, фольклористики, етнології, соціології, антропології,
географії та інших з тим, щоб культурологічно реконструювати духовне
буття українців упродовж тисячоліття. Історія української літератури
була подана через особистості, в контексті всього наукового і
культурного життя українського народу із залученням надбань
історіографії та біографістики. Ця проблематика теж знайшла широке
відображення на сторінках редагованого М.Грушевським часопису „Україна”
(1924-1930рр.). Вміщені у ньому розвідки про М. Максимовича, П. Куліша,
М. Костомарова, О. Лазаревського, В. Антоновича, М. Драгоманова, І.
Франка та ін. надавали українознавству персоніфікований характер. Журнал
публікував дослідницькі матеріали з українського мовознавства, історії
культури, економіки, соціального та політичного життя, етнографії,
краєзнавства. У розділі критики подавалися рецензії на праці та
повідомлення про нові видання з  українознавства, у рубриці “Хроніка”
подавалася  інформація про наукове життя українознавчих осередків як у
межах України, так і в світі.

М. Грушевський був причетний до низки інших періодичних та неперіодичних
видань. Серед них – „Науковий Збірник Історичної Секції ВУАН”
(1924-1929), „За сто літ” (1927-1930), „Записки історико-філологічного
відділу ВУАН”, „Праці історичної секції”, збірники – „Київ та його
околиця”(1926), „Чернігів та північне Лівобережжя”(1928), ”Київські
збірники історії, археології, побуту та мистецтва” (1931), „Український
Архів”,  „Український Археографічний Збірник” (1926-1930),
„Історично-Географічний Збірник” (за ред. О. Грушевського, 1927-1931).
Видавнича діяльність,  поряд з публікацією невідомих матеріалів,
відновила в українській пам’яті Літопис Самійла Величка, історичні,
етнографічні, публіцистичні статті М. Костомарова, розвідки І. Джиджори,
започаткувала видання творів В. Антоновича. На честь 60-річчя від дня
народження та 40-ліття наукової праці М.Грушевського ВУАН видала
Ювілейний збірник у 3 томах із бібліографією праць ученого за 1905-1928
рр.

?????¤?¤?$?????G?ібраних анкет, а одержані результати оприлюднювалися у
часописі „Україна” та збірнику „Первісне громадянство”. Все це дозволило
значно збагатити відомості про етногенез та еволюційний розвиток
українського суспільства, про організацію родоплемінного колективу,
історію обрядовості, вірувань, побуту, про характерні риси усної
народної творчості. Активними організаторами і виконавцями цих проектів
були К. Грушевська, В. Кравченко, Л. Шевченко, Ф. Савченко, К.
Копержинський, П. Глядківський, В. Денисенко, О. Курило, Б. Луговський,
Ф. Колеса, В. Ляскоронський, М. Мочульський, В. Стеценко, Г.Житецький,
К. Кондратьєва, К. Квітка та ін. Душею культурно-історичних дослідів
була  К. Грушевська, на плечі якої лягла організація методичної,
науково-дослідної роботи з доісторичних часів. Озброєна досвідом
студіювання соціології, етнології у Відні, Берліні, Парижі, у
французькому етнологічному інституті, вона застосувала новітні підходи в
українській науці. Паралельно з’явилися нові теми для вислідів і
обговорення, зокрема тема  статусу та ролі жінки у первісному
суспільстві або тема  форм обміну у примітивному господарстві тощо.

Розвитку етнографії велику увагу приділяла історично-культурна секція
науково-дослідної кафедри історії України, а також комісія історичної
пісенності, яка збирала, систематизовувала, публікувала і досліджувала
історичні думи у соціологічному контексті. Так постали збірки „Пригоди
на морі Поповича” – на професійні водницькі мотиви, „Іван Богуславець та
Маруся Богуславка” – на невільницькі мотиви, „Чабанські думи” – на
мотиви ведення скотарства, „Сава Чалий і Гнат Голий” – про магічні
мотиви в історичній поезії та ін. „Науковий збірник” 1929 р. оприлюднив
цінну розвідку Ф. Савченка про історію Південно-Західного відділу
Російського географічного товариства, також аналітичну інформацію
М.Гавриленка про київський археологічний з’їзд 1874 р. На шпальтах
„Первісного громадянства” авторитетний дослідник усної народної
словесності  Ф. Колеса оприлюднив ряд оригінальних студій з цієї сфери
українознавства, а також тут вміщено цікаву розвідку К. Квітки з
музичної етнографії.

„Первісне громадянство” публікувало матеріали методологічного характеру,
зокрема „Два центри етнологічної думки”, „До взаємин між загальним і
спеціальним народознавством” К. Грушевської та „До питань систематики та
термінології в народознавстві” К. Копержинського. Аналізувалися надбання
французької соціологічної школи Е. Дюркгейма та погляди німецького
дослідника В. Шмідта, які могли послужити українському
народознавству[12,96]. Цінною, з погляду опрацювання української
термінології, була стаття К. Копержинського щодо трактування термінів
антропології, народознавства, етнології, етнографії, фольклору,
народознавства. Понятійний апарат народознавства розглядався в
публікаціях П. Ріве, Я. Бистроня, Я. Чекановського, Я. Карловича, Є.
Кагарова, дехто з них висловлювався проти зловживання іноземною
термінологією. Основну відмінність етнографії від генетичної соціології
К.Грушевська бачила в тому, що перша вивчала процес розвитку суспільного
життя в конкретних формах при допомозі комплексного методу, а генетична
соціологія ставила за мету будувати історію суспільства та встановлювати
загальні закони розвитку від первісних етапів до найвищих [12,109].

Організаційні настанови етнографічне українознавство отримало ще у
вересні 1924 р., після опублікування статті М.Грушевського „Береження і
дослідження побутового і фольклорного матеріалу як відповідальне
державне завдання”. У ній говорилося, що після „довговікового
розхапування пам’яток матеріальної культури старою царською Росією та
безконтрольного вивожування їх до всяких столичних і закордонних
збірок… нарешті бодай тепер, бодай те, що зісталось на місці, перейшло
під контроль і нагляд публічних українських органів” [13, 1]. Та влада у
її більшовицькому варіанті не вирішувала цих проблем. З огляду на це, М.
Грушевський порушив ряд практичних питань щодо організації етнографічних
експедицій у північно-полісько-підляський та карпатсько-гірський
регіони. Він  запропонував при науково-дослідних кафедрах історії,
літератури, краєзнавства утворити секції фольклору та матеріальної
культури з акцентом на розвиток археології, вивчення історії
господарства і техніки, народного мистецтва. М. Грушевський вважав за
доцільне заснувати на базі вищих шкіл курси вивчення історії
матеріальної культури та етнографії з метою пробудження інтересу до
українського минулого. Розуміючи, що організація фольклорного та
етнологічного дослідження вимагає як підготовлених кадрів, так і
відповідної літератури, він пропонував налагодити вивчення досвіду
молодими і перспективними дослідниками у центрах соціологічних та
історико-культурних студій у Лондоні, Парижі, Вашингтоні, Берліні. З
метою збереження залишків матеріальної культури передбачалось
організувати відповідний музей. На жаль, переважна більшість цих та
інших пропозицій щодо збереження і дослідження пам’яток українського
буття (про що мріяли М.Драгоманов, П. Рудченко, П. Чубинський, Ф. Вовк
та ін.) наштовхнулися на ідеологічні та фінансові перепони, які штучно
створював більшовицький режим.

Багато програм реалізовувалося здебільшого зусиллями ентузіастів та на
громадських засадах. Приклад такої роботи подавала етнографічна секція
краєзнавчого гуртка при Київському інституті народної освіти (у минулому
–університет), заснована в 1926 р. переважно із вихідців села. Її
спрямовував член кабінету примітивної культури науково-дослідної кафедри
історії України Ф.Савченко при активній участі голови секції  Т.
Гавриленка та її співробітників. Поряд із підготовкою та проголошенням
доповідей, члени гуртка збирали й описували етнографічні матеріали
Кубані, Білоцерківщини, Уманщини, Київщини, Степової України. Особливо
цінною виявилася пошукова робота на Запоріжжі, яка включала виявлення
пам’яток з історії козацтва, скасування панщини, розвитку господарства,
а також збирання  козацьких  пісень [14,21].

Українознавство 20-х р. характеризується збільшенням питомої ваги
правознавчих досліджень. Поряд з лідером історико-правничої науки М.
Василенком, до них долучалися молоді сили, зокрема Л. Окіншевич, який
захистив дисертацію на тему  „Генеральна (козацька ) рада на
Україні-Гетьманщині ХVІІ-ХVІІІ ст.” З інтересом була сприйнята
публікація В.Новицького „Державне минуле України як предмет науки” у
часописі „Україна”, де був зроблений  огляд видань: Р. Лащенка „Лекції з
історії українського права” (Прага), „Огляд історії українського права
по записках за викладами професора М. Чубатого” (Львівський університет)
та ін. Наголошуючи на необхідності дотримуватися принципу історизму в
дослідженнях західноруського та українського права, В. Новицький звернув
увагу на „цілком доведену формулу” М. Грушевського про перехід київської
державності у галицько-волинську, зробив порівняльний аналіз їхніх
правових систем. Він розкрив значення галицько-волинських традицій у
литовський час, показав їх еволюцію в добу волинсько-правобережної
автономії у ХV-ХVІ ст. „Волинь та інші українські землі Правобережжя
являють собою низку відокремлених земель, що цілком припускає вважати за
властиву цій добі ХV-ХVІ вв. земську автономію. Земські соймики є
виразниками цієї автономії” [15,13-15]. У той час, коли Галичина
перетворювалася на польську провінцію, на Правобережжі залишалися
осередки національного самовизначення, що набули рис державності, хоча і
несуверенної. Це дало підставу В. Новицькому виокремити такі етапи
розвитку староукраїнської державності, як: київська – Х-ХІІ ст.,
галицько-волинська – ХІІ-ХІV ст., волинсько-правобережна ХІV-ХVІ ст.
твердження про окремий волинський період української державності, її
автономний статус було досить сміливе. Учений доводив, що епоха
волинсько-правобережної державності переходить в іншу – козацьку, яка
„кладе край старим формам, старим соціальним відносинам, являючи собою
глибоке національно-соціальне перетворення самих основ української
державності” [15,17].

Загальне піднесення українознавчих досліджень дало поштовх економічним
студіям, насамперед, з боку історико-економічної підсекції історичної
секції при ВУАН, увага якої здебільшого зосереджувалась на регіональній
проблематиці. Тут варто наголосити, що регіоналізм, як його трактував
М.Грушевський, не суперечив соборності, а, навпаки, підсилював її. Не
було випадковим і розширення регіональної проблематики, зокрема
південноукраїнської. Ще в першому томі „Історії української літератури”
М. Грушевський виокремив значення цієї частини України у
чорноморсько-дунайську добу, наголосив на особливостях української
колонізації ХVІ-ХІХ ст., своєрідності життя запорозького козацтва, на
феномені чумацтва. Комісія Південної України, очолювана М. Ткаченком,
взялася за науковий синтез історичного досвіду Степової України та
Чорноморсько-Азовського узбережжя. „Полуднева Україна. Степ і море в
історії України” – таку назву мав запланований збірник, але йому не
судилося побачити світ.

Важливу роль у збагаченні українознавства відіграли комісії з
дослідження Лівобережжя, Києва і Правобережжя та  Західної України. На
комісії по вивченню  Західної України, поряд із розгортанням наукової
роботи, наголошував М. Грушевський, „лежить величезне завдання не тільки
досліду, але і наукового зв’язку з краями, що разом становлять майже
третину української території, потрібують крайньої уваги і підтримки, а
всякого рода зносини з ними незвичайно утруднені політичними
обставинами”[16,243]. Важливим проектом у справі утвердження соборності
української науки стала спільна підготовка збірника, присвяченого
Західній Україні.

У серії проблемно-тематичних студій зверталася увага на міжнародні
відносини, стосунки із національними меншинами, на взаємовідносини із
сусідніми народами Росії, Білорусії, Польщі, Словаччини, Угорщини,
Молдавії, на теренах яких проживали великі анклави українців [17,168].

Установи під керівництвом академіка М.Грушевського намагалися тримати
руку на пульсі наукового життя не лише в УРСР, але й за її межами. На
шпальтах часопису  „Україна” з’являлася інформація про наукове життя
Галичини („Нові палеолітичні знахідки в Галичині”, Україна”,  1929,  кн.
2), аналізувалась періодика Угорщини, діяльність слов’янських інститутів
за кордоном, оприлюднювались розвідки віденського професора Менгіна,
празького професора Нідерле та ін.  Та задуманих широких закордонних
зв’язків, запрошення до роботи іноземних вчених, популяризації серед
іноземної спільноти досягнень української науки не відбулося. Установка
більшовицької влади на перетворення українознавства в знаряддя
ідеологізації мас, на перетворення його в радянське краєзнавство
загальмувала реалізацію планів і проектів школи М. Грушевського.

Варто підкреслити, що вся науково-дослідна праця базувалася на
історичній схемі М. Грушевського, презентуючи самобутність,
безперервність, наступність та соборність українського буття. Робота
молодих науковців включала також прослуховування лекцій досвідчених
учених – М. Грушевського, П. Тутківського, О. Грушевського, О. Гермайзе,
В. Щербини, П. Клименка, В. Данилевича та ін. з методології історії,
соціологічного обґрунтування історії, архівознавства, джерелознавства,
археології, історії України, економіки, а також участь у семінарських
заняттях, у відзначенні ювілеїв М. Костомарова, М. Максимовича, О.
Лазаревського, І.Франка та ін. Серед перших аспірантів, які стали
складовою київської школи М. Грушевського і займалися українознавчою
проблематикою, були: К. Антипович (працював над історією міст першої
половини ХІХ ст.); О. Баранович (підготував працю з історії маєтків
Волині ХVІІІ ст., працював над монографіями «Залюднення України перед
Хмельниччиною» та «Волинське воєводство»); П. Глядківський (досліджував
українську етнологію та фольклор); С. Глушко (студіював селянські рухи
на Чернігівщині на початку ХХ ст.).; В. Єфимовський (описував документи
ХУІІ ст. Чернігівських архівів); В. Камінський – (вивчав  історію
промисловості України ХІХ ст.); В. Ігнатієнко (працював над темою „Наука
про державу в марксівській соціології”); М. Карачківський (студіював
історію Поділля); П. Кияниця (свої наукові інтереси зосередив на особі
І. Франка); К. Кравченко (займався історико-економічною проблематикою
України 1-ї половини ХІХ ст.); Д. Кравцов (досліджував постать І. Мазепи
та історію Запоріжжя ХVІІ ст.); О. Окиншевич (вивчав історію
українського права); О. Степанишина (займалася історико-економічною
проблематикою); М.Ткаченко (студіював Рум’янцевський опис, а також
історію селянства Лівобережної України ХVІІ-ХVІІІ ст.); С. Шамрай
(звертався до історії Київської козаччини 1855 р.); В. Юркевич
(цікавився пограничними українсько-польськими стосунками ХVІІІ ст.,
питаннями української еміграції на схід та заселенням Слобожанщини за Б.
Хмельницького) та ін. [18,164]. Сам перелік проблем та імен їх
дослідників свідчить про широкі масштаби українозначих студій, які
розгорнулися після повернення з еміграції М.Грушевського, К.Грушевської
та ін. Однак, цим проектам не судилося втілитись у життя, оскільки з
кінця 20-х рр.. почалося згортання політики «українізації», масового
характеру набули репресії щодо української інтелігенції ( судові процеси
по справах «Київського центру», «Спілки визволення України»,
«Українського національного центру» та ін.). Самого М.Грушевського було
ізольовано від української науки шляхом депортації до Москви, а в 1934
р. за загадкових обставин його не стало.

Отже, повернення з еміграції М. Грушевського та інших українських
інтелектуалів, долучення їх до активної науково-дослідної роботи в
системі УВАН та установ освіти сприяло формуванню нових осередків
українознавства, зосередженню їх зусиль на дослідженні вузлових проблем
історії і культури України, інтеграції історичних, етнографічних,
правових, економічних, лінгвістичних та інших знань про етногенез
українського народу, самобутність його мови, традицій, звичаїв, про
національно-визвольні змагання за незалежність і власну державність.
Головним здобутком цих років було утвердження наукових засад
українознавства, що включало опрацювання нових методів пізнання,
насамперед соціологічних, формування документальної бази українознавчих
досліджень та оприлюднення джерел, створення організаційної структури
науково-дослідних установ та їх друкованих органів, підготовку молодої
генерації науковців. Наукова концепція українознавства органічно
поєднувала розвиток знань про Україну та українців з відродженням
національних традицій і засвоєнням європейських цінностей. Реалізація
цієї концепції наштовхнулася на шалений спротив антиукраїнських сил і
була зупинена сталінським режимом, масовими репресіями та голодомором.
Однак, творчі здобутки українознавців 1920-х рр., українознавча спадщина
М.Грушевського та його учнів, набутий досвід організації наукової роботи
не втратили свого значення і в сучасних умовах.

Література:

Див.: Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні .- К. ,
2003; Верстюк В., Пиріг Р. М. С. Грушевський. Коротка хроніка життя та
діяльності. – К.,1996;Сохань П., Ульяновський В. , Кіржаєв С. М. С.
Грушевський і Academia. – К., 1993; Винар Л. Грушевськознавство: генеза
й історичний розвиток.-Київ-Львів-Париж-Нью-Йорк-Торонто,1998;Юркова
О.В. Діяльність Науково-дослідної кафедри історії України
М.С.Грушевського (1924-1930 рр.). – К.,1999 та ін.

Верстюк В. Ф. , Пиріг Р. Я. М. С. Грушевський. Коротка хроніка життя та
діяльності. К., 1996. – С. 109.

Грушевський М. Початки громадянства. (Генетична соціологія) //Україна. –
Кн.. 3.- 1925. – С. 152-155.

Колесник І.І. Українська історіографія (ХУІІІ- поч.. ХХ ст..) – К.,
2000. – 254 с.

Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації. У кн…
Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т. 1. –К., 1994.

Оглоблин О. Українська історіографія на Наддніпрянській Україні в
1920-1930 – х роках Український історик. – 1-5(156-160) . Рік XL. –
2003. – С. 92-140.

Археографічна експедиція Кафедри Історії України ВУАН. Хроніка. Україна
. – Кн.. 4. – 1929. – С. 167-169.

Історичні установи Української Академії наук. Археографічна комісія.
Україна. – Кн..6. – 1927. – С. 191-194.

Науково-дослідна кафедра історії України в Києві. Хроніка. Україна. –
1927. – Кн.. 6. – С. 195-201.

Василенко М. Рецензія на працю М.Грушевського «Історія України-Руси»
Т.8»// Україна.Кн.5,1925.- С.158.

Кабінет примітивної культури. Хроніка. Україна. – Кн.. 4. – С. 213-215.

Грушевська К. До взаємин між загальним та спеціальним
народознавством.//Первісне громадянство/ 1928. – н.2-3.

Грушевський М. Береження і дослідження побутового і фольклорного
матеріалу як відповідальне державне завдання. Україна. – Кн.. 5. – 1925.
– С. 1-13.

Етнографічна секція краєзнавчого гуртка Київського інституту Народної
освіти. Хроніка Україна. – Кн.. 6. – 1927.- С. 14-21.

Новицький В. Державне минуле України як предмет науки //Україна,1929,
вересень.

Осібна гадка акад.. М. М. Грушевського до протоколу Спільного зібрання
ВУАН 17 жовтня, зачитаного на засіданні 31 жовтня 1927 р., в справі
непорозумінь з Президією та Правлінням ВУАН. – Цит. За Сохань П.,
Ульяновський В., Кіржаєв С. М. С. Грушевський і Academia. – С. 242-243.

Україна – 1928- Кн. 2.

Науково-дослідча кафедра історії України в Київі, в академічному році
1924-1925. Хроніка. //Україна. – 1925- Кн. 5. – С. 172-173.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020