Реферат на тему:
Поняття національного виховання у філософсько-освітньому вченні
С.Русової
Освіта в нашій державі проголошена пріоритетною сферою суспільного
життя. Водночас постає питання, на чому вона має базуватися? Якій бути
освіті саме в Україні? Адже проблема освіти – це не тільки проблема
виховання і навчання поколінь, це проблема майбутнього держави.
Історично склалося так, що освітнє життя українського народу протягом
сторіч було обмежене і контрольоване тими державними системами, до
складу яких входила Україна, тому невипадково, що воно не набуло
самостійного вираження в науковій і філософській літературі. Це і
сприяло посиленню інтересу до питань розробки національної системи
освіти, бо історія переконує, що держава розвивається там, де є
національна система освіти.
Питання розвитку української національної освіти, яка врахувала б
інтереси народу, традиції, поєднувала народну й академічну, вітчизняну й
зарубіжну педагогіку, постало на початку минулого століття, коли в
Україні склалася сприятлива атмосфера щодо боротьби за встановлення її
державної незалежності. Оскільки встановлення української державності
певним чином було пов’язане з вирішенням проблеми української
національної школи, то в цьому процесі активну участь взяли фактично всі
прогресивні сили держави. Тому не випадково всі, хто відстоював
українську державність, боролися за українську національну школу.
Найактивнішу позицію тут займала С.Русова, яка наполегливо й
цілеспрямовано працювала над розробкою концепції національної системи
освіти, національної школи та національного дошкільного виховання. Її
активна діяльність припадає на той час, коли стрижневими ідеями її
філософсько-освітніх поглядів стали гуманізм, демократизм, відродження і
утвердження високих духовних цінностей українського народу, його
культури, національної системи освіти і школи. Вони формувалися на
основі глибокого вивчення і критичного осмислення праць видатних
представників української (Г.Сковорода, М.Драгоманов, Т.Шевченко,
К.Ушинський, І.Франко та ін.) і світової філософської, педагогічної
думки (І.Кант, Я.Коменський, Дж.Локк, Й.Песталоцці, Й.Гербарт,
Ф.Фребель, М.Монтессорі, Д.Дьюї). На основі аналізу історичного досвіду
різних країн С.Русовою сформульовані наукові положення про значення
національної системи виховання та навчання, доведено, що міцною є та
нація, яка краще за інших використовує глибокі національні скарби.
Питанню, як можна зберегти історичну, національну традицію і не втратити
минулих здобутків, а водночас усю творчу енергію спрямувати на розвиток
освіти, приділяють значну увагу сучасні українські науковці
В.Андрущенко, І.Зязюн, П.Кононенко, П.Кравченко, В.Лутай, М.Михальченко,
В.Шевченко та інші вітчизняні дослідники. Досвід аналізу історії
української філософії освіти, нагромаджений у роботах цих учених, є
також і методологічною основою нашого дослідження. Спираючись на їхні
праці, намагаємося досягти поставленої мети: з‘ясувати особливості
тлумачення поняття національне виховання у філософсько-освітньому вченні
С.Русової. Об‘єктом дослідження є філософсько-освітні ідеї С.Русової,
предметом дослідження виступає концепція національної системи освіти,
національної школи, обґрунтована і розвинута вченою.
Аналіз літератури, дає можливість констатувати, що ідея національного
виховання, принцип народності виховання, освіти, школи – головні,
центральні й визначальні чинники в педагогічній концепції С.Русової, які
в методологічному плані виступають як основна закономірність розвитку
освіти, навчання й виховання. Згідно філософсько-освітнього вчення
С.Русової, система освіти, виховання повинні будуватися, насамперед, у
відповідності з особливостями і потребами свого народу, з урахуванням,
критичним осмисленням і творчим використанням кращого досвіду інших
народів.
За глибоким переконанням С.Русової, школа – «це скарб найкращий для
кожного народу, це ключ золотий, що розмикає пута несвідомості, це шлях
до волі, до науки, до добробуту. На вселюдному життю тільки той народ і
бере перемогу, який має найкращу школу, в якому найбільше є грамотних»
[9, 207]. На жаль, сучасний С.Русовій український народ не мав своєї
національної школи, «йому замкнено двері до пишного розвитку своїх
культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне
вживання чужого хліба; живе він не по своїй живій думці, а чужим
розумом. Такому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї,
призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним
гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на
Вкраїні» [9, 207]. Характеризуючи школу в Україні XVIII – початку XX
ст., С. Русова підкреслювала, що то «була школа політичного рабського
виховання, де однаково нівечилась і особа учителя, і увесь духовний
склад учнів» [9, 296]. Раби-вчителі були в полоні чужої, нав’язуваної їм
мови викладання, мети, завдань, змісту освіти, методів навчання й
виховання тощо. Раби-учні мусили зрікатися всього свого, рідного,
близького, забувати материнську мову, ставати перевертнями. С.Русова
закликала негайно ліквідувати таку школу і збудувати нову, гуманну й
демократичну, «де б діти почували себе так добре, як вдома, де б учитель
жив у товариській згоді з учнями” [9, 294].
З огляду на таку освітню ситуацію в Україні, вчена подала багато
конкретних цінних порад про те, як здійснювати національне виховання,
будувати національну школу, систему освіти.
Педагог вважала, що національна самосвідомість закладається в людині з
перших років життя, тому не випадково значну увагу у
національно-патріотичному вихованні С.Русова, відводила родині, бо перші
уяви і моральні почуття у дитини викликають її батьки, що підходять до
колиски, бавлять, пестують, купають дитину, граються з нею. Турбота,
ласка з боку рідних та близьких, радість, яка оточує дитину в здоровій,
згуртованій сім’ї, виховують у дітей перші почуття симпатії, любові до
батьків, дідусів і бабусь, братів, сестер, породжують прагнення
спілкуватися з ними, а згодом і піклуватися про них. Приклад батьків,
старших членів сім’ї стає для дитини тим животворним джерелом, з якого
виростає поступово почуття любові до людей, до свого рідного краю,
народу, своєї Батьківщини. Через естетичне сприймання природи
поглиблюються і збагачується почуття патріотизму, любові до рідного
краю, свого народу, Батьківщини. Це почуття потрібно плекати
систематично, в усіх дитячих навчальних закладах з дітьми різних вікових
категорій, причому ми матимемо позитивні результати тоді, коли виховання
буде „поставлено на національний ґрунт” [3, 66]. Адже ми, наголошувала
С.Русова, можемо любити тільки те, що ми знаємо, а тому необхідно
ознайомити дітей зі своєю місцевістю – річкою, лісом, озером, найближчим
селом, містом; рослинним і тваринним світом свого краю, чим живе і
займається населення краю тощо.
Таким чином, перші основи національно-патріотичного виховання
закладаються в родині, а їх продовження, безумовно, має відбуватися в
дошкільних установах, а потім у школі. С.Русова наголошувала, що в
кожному навчально-виховному закладі України має бути добре продумана й
чітко спланована система національного виховання, щоб «свідомо розвивати
кожну дитину як бажаного майбутнього громадянина своєї країни, свого
народу» [3, 68]. В дошкільних дитячих установах з перших днів оченята
дитини повинні кохатися в національних кольорах та орнаментах, дитяча
уява має формуватися на основі національних оповідань, казок, легенд,
національної пісні. Це сприятиме усвідомленню дитиною належності до
свого народу, а в подальшому – і своїх обов’язків перед ним.
С.Русова переконана, що «школа існує для конкретного народу, повинна
бути пройнята його духом, її учні мають виховуватися, вчитися на
елементах національної творчості, повинні ознайомитися з світоглядом
нації, як він виявився в її народній творчості, звичаєвому праві, в
давніх громадських звичаях та установах. Учні повинні добре знати
природу рідного краю, історію та літературу рідного народу, знати
промисел, працю, професійні нахили і господарські умови життя цього
народу і завжди через усе своє шкільне навчання свідомо ставитися до
своїх національних обов’язків» [14, 163]. Всяке «усуспільнення дітей»
без їх національного виховання було б лише абстрактною, відірваною від
реального ґрунту метою, висіло б у повітрі, якби воно не здійснювалося
на національній основі. Вважаючи, що національний елемент у вихованні є
основним, найважливішим, С. Русова доводила, що ґрунтом для виховання
кожного народу «є культ своєї Нації і Батьківщини, бо кожна Нація може
тим більше бути корисною для Всесвіту, оскільки інтенсивно вона може
реалізувати свої власні етнічні вартості» [14, 163]. Разом з тим, життя
вимагає й інших, нових більш складних завдань школи, зокрема, «знайти
найкращі засоби, щоб у сучасної молоді плекати почуття і розуміння
необхідності дружніх відносин між народами всього світу» [13], «замість
зненависті та страшного національного егоїзму треба виплекати в собі
таку людяність, виробити такі дружні взаємні відносини, одного народу до
другого, при яких війна стала би неможливим пережитком і поступ міг би
скрізь вільно ширитися в умовах забезпеченого всіма народами миру» [13].
Тому С.Русова завданням школи вбачала „дати людству молодь цінну, чулу,
творчу, захоплену духом героїзму, піонерства, щоб можна було передати в
руки такої молоді долю майбутнього, щоб вона могла вести далі усі
завоювання науки, усі соціально-політичні проблеми шляхом правди і
взаємної пошани як між окремими членами, так і народами» [11].
Національне виховання, за переконанням вченої, є вирішальним і
найважливішим ґрунтом у справі зміцнення моральних, духовних, естетичних
і національних сил народу, відродження його духовності, утвердження
серед інших народів світу, бо, як показує історичний досвід, «міцнішою
нацією в наші часи виявляє себе та, яка краще інших вичерпала у своєму
вихованні свої глибокі національні скарби й національній психології дала
вільний розвиток – Германія, Англія, Японія» [3, 12]. «Мусимо виховувати
дітей в повній національній свідомості, відданості до свого народу, бо
хто не вміє кохати рідний край, той не зможе стати щирим горожанином
усесвіту. І не так потрібні ці космополіти, як бажано виховувати
чуло-гуманних дітей, які з пошаною і симпатією ставляться до всіх
народів, працюють над визволенням свого і чужого народу» [13].
Таким чином, С.Русова проголосила ідею народності виховання, яка є ядром
їїпедагогічної системи. Ця ідея пронизує практично всі педагогічні твори
вченої, яка вважала, що всі ступені освіти, все виховання є будуватися у
відповідності з особливостями і потребами свого народу, на основі його
історичного минулого, культури, побуту, мови, звичаїв, традицій,
обрядів, психології.
Ідея національної спрямованості виховання, зокрема виховання
дошкільників, була обґрунтована С.Русовою ще на початку ХХ ст., а її
думки про те, що лише національне виховання є надзвичайною впливовою
силою у формуванні національного характеру, національної психології
людини набули значної актуальності у наші дні.
У 40 – 50 рр. минулого століття К.Ушинський висунув принцип народності у
вихованні підростаючого покоління, обґрунтував його та намагався
впровадити у практику виховання. Народне виховання, побудоване на
народних традиціях, на думку Ушинського, має такий позитивний виховний
потенціал, якого не мають навіть найкращі педагогічні системи. На його
думку, тільки народне виховання, що відбиває психологічні,
соціально-економічні, ідеологічні й культурні особливості народу, його
життя і прагнення, може мати справжню розвиваючу силу, лише таке
виховання формує національний характер, національну психологію людини
[15, 268 – 284]. Поділяючи погляди К.Ушинського, С.Русова принцип
народності, який полягає в органічному поєднанні виховання з
національною історією і традиціями, поклала в основу своєї концепції
національного виховання.
Нині в час реорганізації навчально-виховного процесу, педагоги, науковці
особливу увагу акцентують на народності як провідному чиннику виховного
процесу. Проблемам відродження виховних традицій народної національної
педагогіки присвячують свої дослідження такі науковці, як А.Богуш,
Н.Міщенко, М.Стельмахович, Є.Сявавко та інші. Їх погляди суголосні
філософсько-освітнім поглядам С.Русової, яка переконливо доводила, що
правильно поставлене національне виховання дозволить глибоко проникнути
в духовні скарбниці народу, і, кохаючись у своїй національній культурі,
шануючи і поважаючи її, дитина цікавитиметься і поважатиме культурні й
національні здобутки інших народів та націй А це приводитиме не до
націоналізму й шовінізму, а до єднання і порозуміння між народами і
націями світу, бо «тільки та людина може симпатично ставитися до долі
чужого народу, яка цілим серцем своїм кохає свій рідний край, яка
свідомо працює для свого власного народу» [3, 89]. С.Русова
наголошувала, що нова українська школа мусить бути цілком демократичною,
україномовною, безстановою. У новій український школі учнів має
оточувати все рідне, близьке, знайоме, а «на стіні нашої майбутньої
колись рідної школи хай висить портрет великого апостола правди й науки
Тараса Шевченко, на вікнах стоять квіти, на стінах висять рушники з
рідними вишиваннями, хай сама школа нагадує колишні історичні українські
будівлі, хай у вікна лізуть з садка красоля і бузок» [9, 218]. У такій
гуманній, активно-творчій школі, твердо вірила Софія Федорівна,
виростуть справді добре виховані, розумні й корисні громадяни своєї
рідної Батьківщини – України.
Розкриваючи основні засади і шляхи українізації школи і освіти в
Україні, С.Русова відмічала, що «підвалинами націоналізації школи
бувають завше два начала: безпосередньо націоналізація педагогічних
засобів виховання і навчання, цебто – рідна мова викладу і зміна
програми з тенденцією внести ті науки, які дають найбільш громадської
національної свідомості, – історію і географію рідного краю і народне
мистецтво – музика, співи, орнаментика; друга підвалина національної
школи – це єднання її з людом, бо школа вже не стоїть самітньо, мов
острів, серед села – це центр освіти на селі, центр не тільки
морального, а і політично-громадського виховання, без якого не
розвиватиметься нове життя” [9, 296]. Як бачимо, центральне місце тут
займає положення про необхідність навчання українських дітей, громадян
рідною, материнською мовою, як «самое законное й целесообразное орудие
первоначального обучения» [12, 5]. «Це ж перша психологічна вимога –
приймати знання на тій мові, яку я найкраще розумію, з якою зв’язана уся
мої духовна істота»[9, 294]. Рідна мова в усіх школах,
навчально-виховних закладах, державних, громадських установах, повинна
зайняти чільне місце. За рідну треба вважати ту мову, якою учні
розмовляють у своїй родині. «На Вкраїні рідна мова є українська; нею й
мусить провадитися вся наука» [9, 209], – підкреслювала С. Русова.
Мовні проблеми набувають у С.Русової широкомасштабного плану і
багатогранного змісту. В її розумінні, мова – це індивідуальний
інтелектуальний процес, що нерозривно пов’язаний із загальним
інтелектуальним розвитком дитини, це універсальний засіб навчання та
виховання, першооснова людського досвіду, накопичення культурних
цінностей, енциклопедичності знань.
У поглядах С.Русової на проблеми мови, її ролі, місця і значення у
навчально-виховному процесі органічно і творчо поєднувався принцип,
висловлений М.Драгомановим: «Через національне – до інтернаціонального»
(суть якого полягає в тому, що рідна мова розглядається як один із
засобів виведення безпросвітного українського народу на широкий простір
людської цивілізації, піднесення його культури, освіти, школи до
найвищого рівня світового розвитку), а також з принципом, обґрунтованим
О.Потебнею і його прихильниками, які розглядали мову не лише як важливий
чинник піднесення загальної культури свого народу, а, в першу чергу, як
невичерпне джерело можливостей духу і творчості самого народу.
Спираючись на наукову спадщину О.Потебні, вчена розглядає рідне слово як
джерело неповторного національного світобачення, як систему, в якій
фіксуються особливості сприймання і відображення дійсності, зокрема,
специфіка її художньо-образного мислення.
Проблеми розвитку рідної мови, навчання нею в школі виступають у вченні
С.Русової як складові глибинних і багатогранних процесів
державотворення, самоідентифікації, формування національної свідомості
українців, відродження і збереження національної культури, освіти,
школи, традицій, звичаїв та ін. Отже, згідно філософсько-освітнього
вчення С.Русової, мова є обов‘язковою ознакою єдності народу і
обов‘язковою передумовою згуртованості нації. А засвоюючи філософію і
естетику рідної мови, людина прилучається до свого рідного кореня, до
культурних надбань народу та досвіду, набутого попередніми поколіннями.
Іншим центральним питанням у розв‘язанні проблем
національно-патріотичного виховання, на думку С.Русової, є питання про
вчителя. Разом із діячами освіти і політики свого часу І.Стешенком,
Я.Чепігою С.Русова опрацьовує програми розвитку системи національної
освіти, підготовки національних педагогічних кадрів. Провідним у
підготовці кадрів для майбутньої школи вчена вважала «національне
самовиховання» вчителя. Послідовно й цілеспрямовано дотримуючись
принципу націоналізації виховання, вона вимагала від учителів
української народної школи глибокого усвідомлення свого патріотичного
обов’язку перед нацією і народом за їх майбутню долю, освіту і культуру,
національну самовизначеність і незалежність. С.Русова переконувала, що,
оскільки кожна конкретно взята дитина належить до якоїсь нації і, отже,
характеризується рисами, притаманними лише даній нації, то «справу
виховання бажано поставити якнайближче до природних нахилів дитини і до
вимог життя, в якому дитина перебуває, у зв’язку зі світоглядом того
народу, з психологією тієї нації, з яких походить дитина» [3, 89]. Не
рахуватися з національними особливостями дітей, штучно й насильно
прищеплювати їм чуже, незрозуміле й нерідне, означає за С.Русовою,
робити велике зло дітям, народу і нації. Вчена вважала, що майбутня доля
всього українського народу значною мірою залежить від учителя, тому
вчитель повинен стати справжнім сином свого народу, поєднати свою долю з
долею народу, жити й самовіддано працювати в ім’я народу, для його
блага.
Щоб успішно виконувати свою високу функцію, бути корисним народові,
плідно працювати для його блага і процвітання, учителеві необхідно
узгодити свої цілі і прагнення з цілями і прагненнями свого народу,
злитися з ним, жити його життям, турботами й тривогами. А це, на думку
С.Русової, можливо тоді, коли вчитель виховуватиме в собі почуття любові
до народу, відповідальності перед ним. Софія Федорівна писала про те, що
«особа вчителя взагалі є найважливіший фактор в усякому шкільному
вихованню, але в національній школі вона набирає особливого значення.
Тут він не може не бути сам патріотом щирим і глибоким. Він мусить бути
закоханим своїм завданням – виховувати майбутніх правдивих
українців-патріотів. Він має тільки остерігатися не викликати в своїх
учнях ворожого почуття до чужих націй, але бути завше готовим боротися з
ким доведеться за незалежність і щастя свого народу. В усьому своєму
навчанні учитель мусить додержуватися самої правди – чи в історії, чи в
природознавстві. Правда мусить бути єдиним ґрунтом, на якому він будує
своє навчання, і своє виховання. Велика місія учителя національної школи
– в його руках майбутність його народу, бо діти, які вийдуть із цієї
школи, мають бути каменярами в відбудуванні молодої української держави,
мають розробляти свою культуру і вести свій народ на шлях світового
поступу, приносячи до загальносвітової скарбниці усі свої національні
скарби. А для такої майбутньої роботи української молоді потрібне
очевидне національне виховання, яке може їм дати лише педагог – свідомий
і щирий патріот.
Таким чином, С.Русова глибоко усвідомлювала, що без серйозного
інтелектуального розвитку нації, без ґрунтовних підвалин у галузі
освіти, школи, науки і культури, без розбудови власної національної
школи і системи освіти важко претендувати на самовизначеність і визнання
українського народу іншими народами світу. Вчена була впевнена в тому,
що ми не матимемо історичної перспективи і держава формуватиметься на
якихось вторинних засадах, якщо будемо ставитися до культури, до нашої
духовності, до нашої мови за залишковим принципом.
Національне виховання С.Русова розглядає як виховання дітей на
культурно-історичному досвіді рідного краю, його традиціях, звичаях і
обрядах, ідеях, поглядах та ідеалах, де головним чинником виступає рідна
мова, а оскільки, на думку педагога, національна культура є вселюдським
надбанням і багатством, яскравою формою вияву суті народу в мистецтві,
традиціях, трудовій діяльності, побуті, остільки виховний процес повинен
утверджувати єдність загальнолюдської і національної культури. Таке
виховання сприяє реалізації природних задатків дітей, збуджує інтерес до
навчання, формує національний склад мислення, психіки, національний
характер і світогляд, готує до творчої праці по збагаченню рідної
духовної і матеріальної культур, а через них – до участі у
загальнолюдській культурі, до культури міжнаціональних взаємин, тобто
утворює цілісну індивідуальність.
Сьогодні, у ХХІ ст., в час, коли відбуваються активні процеси
глобалізації, філософсько-освітні погляди С.Русової актуальні, бо
суспільство потребує національної єдності, національного згуртування,
встановлення тісніших контактів між народами. І лише та нація, та
держава, яка згуртує народ, яка на найвищому рівні усвідомить свої
національні інтереси і в співпраці, в конкуренції з іншими державами
забезпечить реалізацію цих національних інтересів, зможе створити кращі
умови для життя громадян тої чи іншої держави. У цьому випадку для
України. Проте розвинена нація характеризується не лише рівнем
соціального добробуту, а й здатністю високоосвіченого, критично
думаючого народу своєчасно виявляти й розв‘язувати суспільні проблеми,
не породжуючи при цьому інших, ще жахливіших проблем, бо ”розвинена
нація – не маса, що вміло керується, дай Боже, розумною і порядною
верхівкою, а діалектична єдність вільних і незалежних людей, які в
діалогах між собою визначають напрями і способи свого особистого й
суспільного розвитку” [8, 8], тому сучасна українська освіта має стати
орієнтованою, перш за все, на особистість; бути демократичною,
конкурентноспроможною у світовому освітньому просторі. Базуючись на
національній ідеї українського державотворення, сучасна освіта має бути
спрямованою на утвердження національних інтересів, відповідати потребам
особистості й суспільства.
Література:
Андрущенко В. Філософія як теорія і методологія розвитку освіти //
Філософія освіти ХХІ ст.: Проблеми і перспективи: Методол. семінар, 22
листопада 2000 р. Зб. Наук. Праць. Вип. 3. – К.: Знання, 2000. – С.17 –
23.
Богуш А. Лисенко Н.В. Українське народознавство в дошкільному закладі:
Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1994.
Зайченко І. Педагогічна концепція С.Ф.Русової: – Чернігів: Чернігівський
державний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка, 2000.
Зязюн І. Філософські засади освіти в Україні // Філософія освіти в
сучасній Україні: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної
конференції “Філософія сучасної освіти та стан її розробки в Україні” (1
– 3 лютого 1996 року). – К.: ІЗМН, 1997.
Кононенко П. “ Свою Україну любіть…”. – К.: Твім інтер, 1996.
Лутай В. Філософія сучасної освіти: Навчальний посібник. – К.: Центр
“Магістр – S” Творчої спілки вчителів України, 1996.
Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или
лимитроф Европы? – К.: Институт социологии НАНУ, 2001.
Пауло Ф. Формування критичної свідомості / Пер. з англ. О. Дем‘янчук. –
К.: Юніверс, 2003.
Русова С. Вибрані твори. – К.: Освіта, 1996.
Русова С. Ідейні підвалини школи // Світло. – 1913. – Кн. 8. – С.33 –
38.
Русова С. Моральні завдання сучасної школи // Рідна школа. – Львів,
1938. – №7. – С.109 – 113.
Русова С. Проект новой свободной школы для Украины // Народный учитель.
– 1907. – № 9. – С.5 – 9.
Русова С. Сучасна мрія виховання // Життя і знання. – Львів, 1930. –
С.165 – 166.
Русова С. Суспільні питання виховання // Життя і знання. – Львів, 1929.
– С.161 – 163.
Ушинский К. Избранные педагогические произведения. – М.: Просвещение,
1968
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
