Поховальний обряд
Поховальний обряд у системі обрядів українського народу посідав одне з
головних місць. Смерть людини у різні часи й епохи сприймалась
по-різному, тому, залежно від вірувань і культурного розвитку населення,
мінялось і ставлення народу до смерті, а відповідно й до обряду
поховання. Відомо, що у давніх слов’ян покійників спалювали, пізніше
небіжчиків почали закопувати у землю. У деяких обрядах збереглось
вшанування вогнища, печі як місця, де покоїться прах предка. Відгомони
язичницьких уявлень про суть смерті збереглись у поминальних
плачах-голосіннях, які ми розглянемо окремо, а зараз скажемо про
похорони у тому вигляді, у якому вони відбувались у середовищі українців
до недавніх часів.
Найперше, коли вмирає людина, родичі дають гроші в церкву на «подзвіння
душі», потім покійника обмивають, одягають у найкращий одяг і кладуть на
стіл у передній куток: головою до покуті, ногами до порога. Над померлим
читають «часи», дзеркала та вікна запинають чорною тканиною, хустинами,
чоловіки у цей час роблять труну і копають могилу, жінки готують страви
до поминального обіду. У визначений час труну з покійником несуть на
руках до цвинтаря. Віко повинно бути відкритим, остання путь
супроводжується голосінням. Ховаючи молоду дівчину чи парубка,
підкреслюють чистоту і цнотливість небіжчиків тим, що весільні обряди і
звичаї вплітаються у всі приготування та церемонії похорону. Дівчину
одягають у весільне вбрання, уквітчують, роблять гільце, прикрашають
калиною, барвінком, житом, просом і ставлять його на столі. Потім це
гільце кидають у могилу на труну. До хреста, який несуть перед
процесією, прив’язують весільний рушник, хустки. Когось із хлопців
обирають за нареченого і перев’язують хусткою. Якщо ховають хлопця, його
святково обряджають, до шапки пришивають весільну квітку, пов’язують
хусткою, як нареченого на весіллі. Молодому небіжчику випікають і
весільний коровай, який несуть на віці труни. Перед тим як опустити
труну в могилу, ріжуть коровай на скибки і наділяють всіх присутніх. У
деяких місцевостях шишки, бинди, хустки тощо (залежно від того, якої
статі покійник) роздають перед виносом тіла з хати. Хлопців та дівчат,
які несуть труну, називають боярами та дружками. Символіка весільного
ритуалу під час похорон походить від того, що покійні., не одружившись
за життя, беруть шлюб з могилою, смертю.
До звичаїв, які побутують на похоронах, треба віднести і християнські
правила: складені на грудях, руки покійника, запалена стрітенська
свічка, панахида тощо.
–
?????&?????????ірші, які часом переходять у спів. Вони мають характер
імпровізації. Походження голосінь, поминальних плачів йде від часів
язичництва, коли майже у подібній формі, оплакували покійників.
Свідченням давності цієї традиції є не лише інформація з літописів і
нотаток чужоземних мандрівників, а й найдавніший твір давньоукраїнської
поезії «Слово о полку Ігоревім», та його перлина «Плач Ярославни», який
практично повторює українські голосіння в основних мотивах. Покійного
вихваляють за все, що він зробив доброго в житті, оплакують втрату
годувальника сім’ї, висловлюють надію на майбутню зустріч у потойбічному
світі. У деяких голосіннях звертаються до душ покійних предків, щоб ті
зустріли новопреставленого, або до самого покійного з проханням
прокинутись, встати тощо. Ці мотиви відображають живучість у свідомості
народу пережитків давніх культів: предків, природи та ін. Для прикладу
ми наведемо голосіння по матері або доньці, принагідно зазначивши, що
голосіння виконувались жінками.
По дочці
Моя донечко, моя княгинечко,
Та якого ж ти собі князя одібрала
Такого тайного, що й мені не об’явила?
Стрічайте, мої родителі, мою донечку,
І прибирайте їй містечко біля себе,
І доглядайте, як я доглядала!
Де ж тії вітри набралися,
Що на вишеньці листочки позривали?
По матері
Мамко моя, голубко моя,
Мамко моя, зозуленько моя,
Мамко моя, порадочко моя,
Де ми зійдемося,
Де ми порадимося?
Де Вас знайду, де Вас відшукаю?
Чи в садочку, чи в лісочку,
Чи в полі на колосочку,
Чи в городчику на зіллячку,
Чи у церкві на подвір’ячку?
Мамко моя, голубко моя,
Коли ж на Вас надіятись —
Чи на Різдво з колядками,
Чи на Великдень з писанками,
Чи на Миколи із скрипниками?
Задзвоніть, дзвони, задзвоніть,
Та мою мамку збудіть,
Та хай же вони встають.
Після похорон відбувається поминальний обід, який розпочинається
коливом, під час поминок про покійника звичайно говорять: «Нехай з Богом
спочиває та нас не скоро до себе дожидає». Для покійного теж на столі
виставляють чарку та нехитру закуску, п’ючи, не цокаються. На дев’ятий
день після смерті справляють дев’ятини, на сороковий — сороковини, а
через рік — роковини. Крім обіду, в ці дні обдаровують бідних
милостинею, замовляють у церкві службу. Щороку у поминальні дні на
могили небіжчиків приносять обіди та ставлять свічку, висаджують калину,
барвінок, руту. Могилки покійних, навіть тих, які не мають живих
родичів, дбайливо доглядають. Кажуть, що ознакою культури народу є
ставлення до кладовищ та могил. У цьому плані Україна ще донедавна була
справді висококультурним краєм.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
