Реферат
на тему:
Походження української нації і особливості її історії
Незважаючи на свою багатовікову історію, безпосередньо пов’язану зі
світовою історією людства, український народ упродовж віків був
маловідомий чи й зовсім невідомий багатьом народам світу.
Північне Причорномор’я – територія сучасної України – в часи до нашої
ери заселялась різними племенами і народностями, пришельцями з різних
частин світу. Одні з них залишились невідомими історії навіть за їхніми
назвами, інші, дякуючи головним чином грекам, увійшли в історію під
назвами кімерійців, скіфів, сарматів і різних слов’янських племен. Серед
них уже в той час жила і багаточисельна слов’янська народність – руси.
На відміну від інших неслов’янських народів, переважно кочівників, вони
тут осіли як хлібороби навіки, вважаючи, що важко знайти кращі для
хліборобства землі, ніж у Причорномор’ї, особливо в його лісостеповій
частині.
Безпосередніми сусідами русів були кочівники, яких греки називали
«царськими скіфами», русів же, осілих землеробів, вони помилково деякий
час зараховували до скіфів. Насправді ж це були різні народи не лише за
способом життя (кочівники-скотарі і осілі хлібороби), а й за їх
походженням.
Руси Причорномор’я – численна гілка слов’янського етносу, – які уже їх
сучасниками визнавались знатними хліборобами. Хліборобство становило
основу їхнього життя, визначало їх побут, матеріальну й духовну
культуру. Лісостепова частина Північного Причорномор’я, як ніяка інша
місцевість, відповідала потребам русів-хліборобів. Тут були родючі землі
для вирощування хліба, луги для худоби, ліси для будівництва житла (хат)
та для палива, багаті на рибу ріки. З винайденням руської печі русичі
могли не боятись лютих зимових морозів і не переселятися в пошуках
теплих країв.
Північніше від русів-хліборобів уже в стародавні часи жили в умовах,
далеко не сприятливих для хліборобства, народності, які в основному
займалися полюванням і рибальством. Їхніми сусідами були не
кочівники-скотарі і не розвинуті країни Близького Сходу і
Середземномор’я, а племена інших етносів, що, проте, виявились подібними
до північних русів характером своїх занять і тому з часом асимілювалися
з ними. Спосіб життя та природні умови спричинили значну відмінність між
русами півдня, заходу і півночі, яка з часом невпинно зростала,
з’являлися у кожної народності свої звичаї, розбіжності у побуті,
культурі, мовні особливості. В Київській Русі і в X ст. ще не існувало
єдиної державної мови. Саме цим можна пояснити те, що з прийняттям
християнства державною мовою на Русі була прийнята не руська (якоїсь
руської народності), а староболгарська, так звана церковнослов’янська.
Звичайно, в цьому відіграло свою роль і національне походження
проповідників християнства на Русі Кирила і Мефодія. Ця мова запанувала
не лише в церкві, а й значною мірою у всій Русі, хоча для кожної її
народності існувала і власна розмовна. Про це свідчать немало домішок в
церковнослов’янській мові окремих державних документів і літописів часів
Київської Русі, наявність слів і висловів мов різних народностей Русі. А
літературні твори писалися, в основному, мовою південно-західних руських
народностей.
Відмінність між окремими народностями Русі, боротьба їхніх
володарів-князів за княжі престоли зумовили уже в останні століття
(ХІІ–ХІІІ) початок розпаду Київської Русі як великої держави, що
об’єднувала всі руські народності. В кінці ХІІ ст. вона фактично була
вже розділена на південно-західну – Київську, Галицько-Волинську – та
Суздальсько-Московську держави. Саме цей розкол зумовив неможливість
успішного опору Русі татаро-монгольським полчищам Чингісхана.
Природно, що саме в цей час у південно-західних землях Русі почали
вживати поряд з назвою «Русь» і назву «Україна». Про це свідчить один з
літописів того часу, де написано: «І великий плач був в Переяславі і в
Україні» у зв’язку зі смертю в 1187р. переяславського князя Володимира
Глібовича. Появу слова «Україна» в цьому літописі історики пояснюють
по-різному. Більшість визнає, що вже в той час якась частина Київської
Русі справді так називалась, хоча це слово більше не вживалося в
тодішніх літописах. І цією частиною, безумовно, були Київське і
Переяславське князівства – центральні землі Київської Русі, тому що про
плач русів Суздаля і Москви з приводу смерті переяславського князя в той
час не могло бути і мови. Адже минуло лише 18 років з часу пограбування
Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським. Правда, як вважають
деякі історики, слово «Україна» могло з’явитися в цьому літописі і
внаслідок неправильного його прочитання. Можливо, було написано не
«великий плач був в Переяславі і в Україні», а «великий плач був у
Переяславі і у країні». Слово ж «країна» в тогочасній мові русів
очевидно означало не лише велику країну – Київську Русь, а й окремі її
частини і землі, краї – країни, князівства. У даному випадку, автор,
можливо, мав на увазі Переяслав і країну – Переяславщину. Помилкове
написання, вірніше – прочитання, цього речення цілком можливе і
виправдане, враховуючи особливість письма стародавніх літописців Русі –
писати, не розділяючи слів.
Та, очевидно, ближчим до істини є визнання цього речення літопису як
свідчення вживання слова-назви «Україна» уже у ХІІ ст. поряд із словом
«Русь». Російські історики вважають появу слова «Україна» у ХІІ ст.
наслідком лише помилкового прочитання літопису. В дійсності це
слово-назва з’явилося значно пізніше, лише після розпаду Київської Русі,
і було породженням ворожого ставлення до православних русинів
польсько-католицької шляхти, проявом зневаги до українського народу.
Українці прийняли цю назву лише внаслідок свого нерозуміння дійсного її
змісту. Українці-малороси, переконують російські історики і політики,
повинні не забувати, що вони належать до етносу русів-росів, і їм
судилося жити на околиці – «у края» великої держави – Російської
імперії. Вони повинні бути вірними їй, визнавати її своєю рідною. Про
закономірність і необхідність цього говорить, на думку росіян, і сама
назва – «Україна». Російські політики й історики, що дотримуються такої
точки зору, виходять при цьому з російськомовного усвідомлення значення
слова «Україна», ігноруючи його суть в українській мові.
Але в розумінні змісту назви «Україна» у росіян і українців є серйозні
розбіжності. Значення префікса «у» біля кореня цього слова «край» в
російській мові радикально відрізняється від його значення в
українській. Корінь слова «Україна» – «край» – означає в російській мові
розташування певної частини території Русі на її окраїні – «у края»
Російської імперії. Прийменник «у» в російському його розумінні означає
«возле» – тобто біля – що ніби підтверджує і саме розташування України –
«на окраине России». Це давало російським великодержавникам можливість
представляти Україну якимось неприродним додатком до могутньої
Російської держави. Про державність України за такого розуміння цих
складових назви «Україна» не могло бути й мови.
Російське трактування назви «Україна» зумовлювало і якоюсь мірою
пояснювало негативне чи зневажливе ставлення правлячих кіл царської
Росії і до самої назви «Україна», і до українського народу, а в
російських шовіністів породжувало впевненість у збереженні Російської
імперії і її панівних позицій в єдиному «руському» чи «російському»
етносі.
Після ліквідації татаро-монголами Київської Русі як незалежної держави
доля її окремих народностей набрала радикально відмінного характеру.
Народності південно-західних земель Київської Русі – селяни-хлібороби,
зберігаючи пам’ять про свою рідну країну – Київську Русь – і справедливо
вважаючи свої землі її центральною, внутрішньою частиною, продовжували
називати їх Україною чи Вкраїною (внутрішньою країною), а себе – її
жителів – українцями, вкраїнцями.
9Залишаючись бездержавним народом, під владою прилеглих держав, у
безпосередньому сусідстві з неспокійними кочівниками, що дозволяли собі
грабувати беззахисних селян, українці вимушені були вдатися до
самооборони. Так виникло козацтво, що віками представляло народ
південно-західних русів-українців на міжнародній арені і якоюсь мірою
захищало їх від агресивних сусідів.
Бездержавне життя українського народу в роки середньовіччя визначило
своєрідність його історії, на жаль, до останнього часу малодослідженої,
незважаючи на її значимість у загальній історії людства. Та, не маючи
власної держави, український народ не відставав у своєму культурному
розвитку від своїх сусідів, зокрема Литви і Польщі.
Особливе значення в житті українського народу в період його
бездержавності мало козацтво. Країни Європи вважали козаків своєрідними
лицарями Східної Європи, вірними захисниками християнства.
У несприятливих умовах національного гніту в ХVІ–ХVІІ ст. український
народ досяг визначних успіхів у культурному розвитку. Важливу роль у
забезпеченні відносно високого рівня духовності, освіти і культури в той
час відіграли школа Костянтина Острожського, просвітительська діяльність
глави православної церкви України Петра Могили, Києво-Могилянська
академія, випускники якої у ХVІІІ ст. активно сприяли становленню і
розвитку Російської імперії. Паростком Києво-Могилянської академії був
видатний український філософ Григорій Сковорода.
У ХVІІ ст. український народ піднявся проти шляхетської католицької
Польщі, звільнився від її панування, але не від національного гніту.
Важливу роль для України відіграло приєднання до Московської держави
Лівобережної України. У цьому тандемі Україна більше допомагала в
економічному і культурному розвитку Росії, ніж Російська держава
Україні. Вище духовенство православної церкви – Феофан Прокопович, інші
вихованці Києво-Могилянської академії – перетворили православну релігію
в ідейну опору Російської імперії.
Стараннями «царя-реформатора» Петра І, який турбувався не стільки
духовним і культурним, скільки військовим розвитком держави, Російська
імперія на початку XVIII ст. стала могутньою державою, що могла
диктувати свою волю усім своїм народам. Петро І, як говорили сучасники,
«прорубав вікно в Європу». Росія перейняла немало досягнень європейських
народів і в економічній, і в культурній сферах, та, на жаль, не лише
позитивних. Перемога в знаменитій Полтавській битві над шведами і
козацьким військом гетьмана Мазепи вселила в Петра І і його наступників
упевненість у можливості підкорення Росією України. Ліквідувавши
гетьманство – залишки автономії України, опору української відносної
незалежності, – Петро I прагнув перетворити Україну в колонію Російської
імперії.
Західноукраїнські землі – Галичина, Закарпаття і Буковина – знаходились
під владою Австрійської імперії і Польщі, де українці залишилися під
гнітом польської шляхти, угорських магнатів, австро-німецьких баронів.
Ліквідувавши на той час гетьманство (1764) і Запорозьку Січ (1775),
Росія почала вважати українців „малоросами”, меншовартісною частиною
єдиного російського народу, зобов’язаною визнавати своїми Російську
державу, російську мову і культуру, російські звичаї і традиції, тобто
русифікуватись. Українське селянство в Російській імперії прирівнювалося
до закріпаченого російського селянства. Більша частина української
козацької старшини була введена до російської армії (дехто був
зачислений до російського дворянства), стала вірно служити Російській
імперії, не турбуючись про свій народ. Правда, в роки царювання
Єлизавети і на початку царювання Катерини ІІ Україна, здавалось,
отримала права автономії, проте це була автономія без будь-яких прав, і
з нею за царювання Катерини було покінчено.
Національне питання правлячі кола Росії вважали розв’язаним остаточно і
назавжди. Про будь-які права українського народу нічого було й говорити.
України, українського народу й української мови, як говорили
високопоставлені російські чиновники, «не было, нет и не может быть».
Російські історики, виправдовуючи таке ставлення правлячих кіл імперії
до українського народу, намагались позбавити українців своєї історії,
трактуючи її як невіддільну частину історії «единого российского
народа». Окремі історики вдавались при цьому до прямої фальсифікації.
Відомий російський історик, автор багатотомної «Истории России»,
С.Соловйов вважав український народ «больной нацией» на противагу
російській «здоровой нации». Деякі історики визнавали українців не
осілими хліборобами, якими вони в переважній своїй більшості були
впродовж багатьох віків, а народом козаків – прикордонних воїнів без
певних місць проживання, які жили виключно розбоєм, не дотримуючись
загальноприйнятих у цивілізованому світі законів і порядків. Осілий же
народ – хлібороби Київської Русі – переселився, як твердили вони, під
час навали татаро-монголів на північ, на землі Московщини. Це була
надумана фальсифікація, покликана довести безпідставність вважати
українців самобутнім, а тим більше стародавнім народом, який має
багатовікову історію і право на свою незалежну державу, на звільнення
з-під влади великоросійської деспотії.
Тенденційна, неправдива характеристика українського народу була одним із
засобів виправдання чи заперечення існування національного гніту етнічно
близького українського народу, гніту, що з часом посилювався,
поширюючись і на культуру, і на соціально-економічну сферу суспільного
життя, здійснюючи інтелектуальне пограбування України методом
русифікації її інтелігенції.
Український народ – і селянство, і національно свідома, любляча свій
народ інтелігенція, проте, залишаючись вірними своїй нації, прагнули її
свободи, необхідної для нормального життя і розвитку, на основі
вироблених віками звичаїв і традицій, своєї мови і культури, які
забезпечували б найсприятливіші умови загального розвитку народу. Вони
прагнули мати власну державу – гаранта національної свободи і прогресу.
У 1917 р. саме соціальні суперечності зумовили революційний вибух у
Росії і кінець Російської імперії. У вогні революції український народ,
очолюваний національно свідомою інтелігенцією, що розуміла історичну
необхідність Української незалежної держави, піднявся на боротьбу за її
створення. В січні 1918 р. в Києві було проголошено незалежну державу –
Українську Народну Республіку – УНР, а український народ – незалежною,
самобутньою нацією. Та на зміну царській імперії прийшла більшовицька
диктатура.
Сповідуючи марксистську теорію, більшовики ставились до націй як до
породження капіталізму. В соціалістичному суспільстві, на їх
переконання, нації не потрібні і, в інтересах загального прогресу,
забезпечення рівності між народами, повинні бути ліквідовані. Як бачимо,
їхня політика була не менш антиукраїнською, ніж політика царської
імперії.
74 роки панування російсько-більшовицької диктатури стали найтяжчим
періодом в історії народу України. Геноцид українського народу –
страхітливий голодомор 1932–1933 років, – організований більшовиками з
метою перетворення українців у слухняних виконавців їхньої волі – в
„будівників соціалізму” (в дійсності – державного капіталізму),
залишився в пам’яті народу як свідчення злочинності не лише його творців
– більшовиків, а й тієї теорії, яку намагались реалізувати комуністи, –
марксизму.
Незважаючи на намагання російських великодержавників представити
боротьбу за незалежність України нічим не виправданою „зрадою Росії”,
народ любив і шанував борців за Україну – гетьмана Мазепу, борців за
свободу і незалежність України Петлюру і петлюрівців, Бандеру і
бандерівців, яких більшовики називали „буржуазними націоналістами” і
„ворогами народу”, а українці вважають їх національними героями. Бо саме
їхня героїчна боротьба зберегла в українського народу відчуття його
нездоланності як нації, його мужності у боротьбі за відродження
Української незалежної держави, покликаної захищати свій народ від його
зовнішніх і внутрішніх ворогів. Саме на цій основі в 1991 році виникла
нова незалежна демократична Україна – утверджуюча реальність і
життєвість української нації.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
