Реферат на тему:
Походження назви річки Вісла.
1. Viscla-Vistla-Vistula
Річка Вісла в латинських і грецьких джерелах фіксується як Viscla,
Vistla, Vistula. Відомий польський мовознавець Александер Брюкнер про
саму назву Вісла пише, що на півночі й сході Європи немає такої іншої
річкової назви, звучання якої упродовж тисячоліть лишалося б настільки
незмінним, що всі Віслиці, Віслоки, Віслки і навіть діалектне називання
весняних розливів віслами пішли від назви великої ріки, що в інших
слов’ян така назва відсутня, хіба що на Поліссі повторюється щось
подібне (є Вісла, Вісліца й болото Вісло). Тому природно запитати: чи не
чужомовна ця назва, чи не дослов’янська і чи не перейшла вона нам у
спадок від якоїсь первісної, аборигенної людності, що проживала тут? Але
саме звучання назви, продовжує дослідник, та ще й у жіночому роді (що
особливо властиве для назв слов’янських річок), переконує: у назви Вісла
слов’янські витоки. Її найлегше пояснити з первісного Свісла, де
початкове С згодом відпало, й порівняти її з назвами, де це початкове С
уціліло: Свіслоч й Свісліна, які виводяться від sweit “світлий, білий,
чистий, ясний” із суфіксом сло чи стло. А хто вагається споріднити назви
Вісла, Віслок і Свіслоч, нехай зважить на численні назви з wis (weis)
“білий” на німецьких і кельтських теренах. Втім, вони так само могли
походити й від основи weik (wik) з піднебінним k, яке у слов’янських
мовах теж дає wis; для обох цих коренів найзагальніше значення – течія,
плин [10, 624]. Cтаніслав Роспонд цілком слушно зазначає, що чимало
польських назв зберігають прастарі, іноді дослов’янські форми, через що
їх не завжди можна переконливо витлумачити на польському чи
слов’янському ґрунті і треба вдаватися до інших індоєвропейських мов.
Саме до таких давніх назв польський мовознавець відносить і назву Вісла
[13, 210].
Тож, найперше, важливо з’ясувати, що ж означає Vi у назві
Visla-Viscla-Vistla-Vistula. Воно, як на нас, міститься у слов’янському
чоловічому імені Віслав, жіночий варіант якого – Віслава – має сучасна
польська поетеса й Нобелівська лауреатка Віслава Шимборська. А допомагає
з’ясувати значення Vi санскритське чоловіче ім’я Вішравас і жіноче
Вішрава, тотожні польським Віслав і Віслава. Вішравас і Віслав, Вішрава
й Віслава – етимологічні двійники, вони мають спільне походження й
однакове значення: шравас відповідає слав у численних слов’янських
іменах і назвах, а Vi – те саме, що й у назві
Visla-Viscla-Vistla-Vistula. Спільним для всіх чотирьох варіантів назви
є і кінцеве la, очевидно, суфікс. Тоді цілком можливо, що початкове vi –
префікс. Ці префікс та суфікс обрамлюють основне слово, представлене в
назві Visla-Viscla-Vistla-Vistula як s-sc-st-stu. З них найповнішою є
форма stu в назві Vistula, її ми й візьмемо для дослідження.
В індійській міфології ім’я Вішравас має уславлений мудрець-ріші, син
Пуластьї, одного з семи божественних мудреців, які на зоряному небі
уособлюють Велику Ведмедицю і санскритська назва якої Саптарші – “Сім
Мудреців”. У Вішраваса від дружин Ілавіли й Кешіні були сини Равана й
Кубера, які посідають визначні місця в індійській міфології. Равана –
“Ревун” – головний супротивник царевича Рами, боротьбі яких присвячена
давньоіндійська епічна поема “Рамаяна”, а Кубера – бог земних скарбів й
охоронець північної сторони світу. Обидва вони звуться Вайшравас – “Син
Вішраваса, Вішравасів”, оскільки батько в них спільний, хоч матері
різні. Індійська традиція зводить ім’я Вішравас до санскр. шру “чути”
(пор. укр. слух, рос. cлушать), бо мати Вішраваса нібито завагітніла
ним, коли слухала веди. А веди відносяться до категорії шруті –
“почутих” із небес божественних одкровень – їх, до речі, знає “Велесова
книга”. Проте наукові індійські етимології пояснюють ім’я Вішравас і
похідні Вішравана, Вішрута, Вішруті як “Велеславний, Багатославний,
Преславний” – у всіх них бачимо початкове Ві. У санскриті є префікс vi
із значенням “дуже, вкрай, винятково, надзвичайно”, він посилює основне
слово, в даному разі шравас, шравана, шрута й шруті, пов’язані з
поняттями чути (рос. слышать) і слава (пор. рос. слыть, пол. slynny).
Префікс vi – семантичний двійник плідного при назво- й іменотворенні
префікса su, теж рясно відбитого на слов’янському ґрунті.
Є у санскриті й суфікс la, який творить прикметники від іменників:
санскр. madhu “мед” – madhula “медовий”, manju “врода” – manjula
“вродливий”, prithu “земля” – prithula “великий (як земля)”. Є
українське та польське прізвище Притула, індійські джерела знають річку
Манджула, на Полтавщині є річка Манжалія, індійці мають імена Манджула
(чоловіче) й Манджуліка (жіноче), а українці – прізвища Манжула й
Манжуленко.
Отож у світлі сказаного, назва Vistula розкладається на Vi+stu+la, де Vi
– префікс, який надає основному слову (stu) вищої якості, а la – суфікс,
який творить прикметники від іменників. У санскриті є і дієслівна основа
stu, яка означає “славити, хвалити, величати, шанувати” і має граматичні
форми staviti, stuvite, astavit, tustava, stuta тощо [7, 752]. Початкове
с у сту-став після префіксів з кінцевими i або у змінюється на ш, що
споріднює санскр. stuti з укр. штити, штитися (шануватися), поштивий,
поштивість, поштиво (шанобливо, чемно), поштитися (пошануватися),
почтивий (поважний, чемний), честь, почесть, ушта-учта й рос. чтить,
учтивый, учтивость, почтительный, почтенный, почитать, почитатель тощо.
Існують і подібні польські аналоги, наприклад, czcicel, poczciwy i
uczciwy, uczta “прийом”, poczta “дарунок” тощо.
Є також дієслівні основи pra+stu “про-славляти” і pra-stut
“про-славлений”, abhi-stu “об-славляти, об-хвалювати, об-величувати” й
abhi-stut “звеличений, уславлений”. Санскритський префікс abhi (литов.
арі) означає “довкола, звідусіль, зусібіч, довкруж” і тотожний
українському префіксу обі, об-, о-: обі-знаний, обі-йдений, об-житий,
об-ладнаний, об-дарований, об-хід, об-лога, об-ряд, о-глядини, огорожа,
обора (первісно – об-глядини, об-горожа, об-вора – литов. api-varas)
тощо. Драматичний твір санскритського поета V ст. Калідаси про юну
відлюдницю Шакунталу, перші переклади якого європейськими мовами
викликали фурор у Європі й дали могутній поштовх вивченню
давньоіндійської літератури й культури, в оригіналі називається
Абгіджняна Шакунтала, тобто Опізнана Шакунтала. Де санскр. abhijnyana
походженням і значенням тотожне українському опізнана. Воно містить
компоненти abhi+jnyana – ті самі, що й українське слово (опі+знана).
Важливий культовий термін stotar “славитель” від основи stu означує
жерця – співця величальних гімнів при відправах, його помічник –
prastotar “прославитель”. Чоловічі й жіночі імена Стотра “Величальна
пісня”, Става й Прастава “Хвала, Слава”, Ставака-Ставак “Славитель,
Хвалитель, Величальник”, Сустута й Вістута “Винятково славлений” мають
індійські міфологічні й епічні персонажі. Імена від stu-stav “славити,
величати” мають верховні індійські божества: Ставейя “Славлений” –
Індра, Стотрі “Хвалимий” – Вішну, Стуті “Хвала, Слава” –
богиня-воїтелька Дурґа, озброєна тризубцем і списом, інші імена якої –
Діва-Деві “Богиня” й Мокоша-Махеші “Велика богиня”. Ці божества добре
відомі на теренах України: Індру й Вішну знає “Велесова книга” як Інтра,
Індар, Андар та Вишень-Вишній (на Черкащині є місто Вишнопіль), а ім’я
Дурґадеві “Дурґа-богиня” засвідчене на теренах України ще в IV ст. до
н.е. – його мала дружина сіндського царя Гекатея [3, 89 – 94].
Поклоніння Деві-Діві рясно відбите в численних “дівиних” і “дівочих”
назвах як в Україні та Польщі, так і в усьому слов’янському світі. А
Сіндика – країна сіндів біля Боспору Кімерійського (Керченської протоки)
відома ще Геродотові у V ст. до н.е.
Доречно тут сказати й про ставанів (грец. stavanoi), – народ, який
згадує в ІІ ст. Птолемей у своїй “Географії” і який мешкав північніше
верхів’їв Південного Бугу. За географом, ставани сусідували з
балтійськими судинами (судовити, судова) й галіндами та аланами. Досі
етнонім ставани або ототожнювався з самоназвою слов’яни, або це
ототожнення відкидалося як занадто рання фіксація етноніма, та ще й
надто віддалена від основної форми. Отож етнонім ставани відносили то до
сарматських, то до балтійських племінних назв, тим більше що Птолемей
згадує їх по сусідству з аланами й безперечними балтами – галіндами й
судинами. Втім, це розцінювалось і так, що давній географ непогано знав
людність “азовсько-балтійського коридора”. А коли так, зазначають
дослідники, то було б протиприродно й незрозуміло, якби в цьому коридорі
не виявилося слов’ян.
Зв’язок етнонімів слов’яни й ставани – незаперечний, його тільки треба
пояснити, зазначає Олег Трубачов – російський мовознавець і дослідник
індоаріки в Північному Причорномор’ї. Він вказує, що в індоіранських
мовах наявне дієслово stav “cлавити, хвалити” й похідне від нього –
stavana “славлений, хвалений”. І висловив припущення, що вжите на
початку нової ери означення окремого народу stavanоі, та ще й в
окреслених межах, цілком могло бути відбиттям (перекладом, калькою)
етноніма слов’яни. А коли так, то це водночас і задокументовує
слов’янсько-індоарійські мовні контакти в регіоні, прилеглому з півночі
до Старої Скіфії Геродота, з якою і межує Південний Буг [9, 119, 278].
О.Трубачов стверджує зв’язок назв словени-слов’яни й ставани з
давньоіндійським та ірансько-авестійським stavana “хвалений, славлений”
– дієприкметниками від д.-інд. stauti й авест. staoti “славити,
хвалити”. Він, зокрема, каже: “Важко не бачити тут, що індоарійське або
– цього разу – спільне індоіранське stavana, stavanoi є передачею
слов’янського slovene із субституцією st- замість утрудненої групи sl-
(згадаймо аналогічну субституцію слов’янського sl- грецьким sthl в цьому
імені)… Ця передача мала характер осмисленого перекладу-кальки, що
промовляє про певну ступінь контактування, а також ніби підтверджує в
наших очах рідкісний приклад поєднання народної і наукової етимології,
які відрізняє одну від одної лише відсутність або наявність необхідних
ступенів словотворення, через що в одному випадку той самий зв’язок
мовби хибний (народна етимологія слов’яни – від слава), а в другому –
правильна (наукова етимологія slovene – від slovo, slyti – у slava)” [9,
117]. Хоча (додамо вже від себе) у світлі “Велесової книги” виходить, що
народна етимологія в даному випадку не така й хибна, бо й пам’ятка
зводить назву слов’яни до дієслова славити. На дощечці 8/2 читаємо: “Ми
– слов’яни, руси, які богам славу співають, і тако суть слов’яни тому”
[3, 38], тобто недвозначно заявляється: назва слов’яни – від славити
богів. Чим підкреслюється і праведність слов’ян-слав’ян, і відчутна роль
жрецької, волхвівської верстви у них. У такому разі – правильніша форма
буде слав’яни, а не слов’яни.
Якщо префікс vi тотожний префіксові su, якщо індійське Вішравас і
слов’янське Віслав – етимологічні двійники й означають “Велеславний,
Преславний”, якщо вони тотожні назві Вісла, то мали б бути й індійські
та слов’янські варіанти цих імен із префіксом Су. І такі імена справді
є: у індійців ім’я Сушравас, у слов’ян – Сеслав. Як і Вішравас, ім’я
Сушравас мають міфологічні й епічні персонажі, а жіночий варіант його
Сушрава (слов. Сеслава) мала дружина царя зі знаменитої династії царя
Пуру, так званих пауравів. У ведах пуру-паурави “нащадки Пуру” найбільш
праведне й чеснотливе плем’я, як поляни чи поляки в літописах. Санскр. r
у слов’янських мовах часто відбите як l: санскр. shravas – пол. slawa,
укр., рос. слава, cанскр. purna – пол. pelny, рос. полный, санскр.
dirgha – пол. dlugi, рос. долгий, санскр. pur “місто” – пол. pol, укр.
піль (у назвах Вишпіль, Вишнопіль, Костопіль, Миропіль, Тернопіль,
Ямпіль). Тому інд. paurava “паурави” на слов’янському ґрунті мало
відбитися як паулави, пулави, у зв’язку з чим привертають увагу назви
Пулави в Польщі, Пулавець і Полавиця на Івано-Франківщині, Половиця в
Києві й на Сумщині тощо. Та й санскр. puru й грец. poly – тотожні,
первісне значення їх – “багато”; на індійському грунті puru розвинулось
і до значень “люди, плем’я, народ”.
Отже, якщо stu-la в назві Vistula означає “славна, славлена,
звеличувана, шанована, знаменита”, то з vi назва Вістула означатиме
“Велеславна, Багатославна, Преславна”. Таке значення і всього ряду
Вісла-Віскла-Вістла-Вістула в його різномовних і різночасових фіксаціях.
2. Вандала – інша назва Вісли: правдивa чи вигадана
Близько 1200 р. польський хроніст Вінсенти означив Віслу назвою
Vandalus, з якою пов’язав і польське жіноче ім’я Ванда. А.Брюкнер не
погоджується з цим, вважаючи, що це просто довільне припущення, цілком
фантастичне, яке важить іще менше, аніж назва Dizike щодо Вісли у
Костянтина Багрянородного (Х ст.). Оскільки ж вандали – німецьке плем’я,
то з нього ніяк не могло постати ім’я героїні польських легенд, яка
завершила своє життя у Віслі [10, 600, 624].
Ці закиди нині можна заперечити, зокрема, й той, що вандали – німецьке
плем’я. Насправді ж воно слов’янське, і це підтверджує сама назва
вандали, споріднена з назвою венеди-венди. Як відомо, найдавніші
слов’яни ототожнюються з історично засвідченими венедами (грец.
Ouvenedai, латин. Veneti, Venedi, Wenethi, нім. Wenden), або
віндами-вінідами (латин. Vinidi, Vinithi, нім. Winden); пор. місто
Вінети (Вінета), воно ж Волин у землях західних волинян. Перші
достовірні відомості про слов’ян відносяться до І – ІІ ст. н.е. – вони
з’являються в них саме під назвою венеди (Venedi, Venadi, Veneti,
Ouvenedai). Про них повідомляють Пліній і Тацит (І ст.), Птолемей (ІІ
ст.), “Певтінгерова таблиця” (ІІІ ст.), де двічі згадані венеди-сармати
(між Дунаєм і Дністром та в Дакії), грецький список народів (початок ІІІ
ст.), “Перипл” Марціана (V ст.) тощо. У цих джерелах венеди-слов’яни –
численний народ за Віслою, між Балтійським морем (Венедська затока),
Карпатами (Венедські гори) й землями певкінів і феннів.
Сюди ж можна долучити й згадки Корнелія Непота (І ст. до н.е.) про
індів, яких буря занесла з “Індійського” до “Північного моря”, і про
бурштин у землі генетів чи енетів. Назви інди й Індійське море аж ніяк
не можуть стосуватися Індії, бо буря не могла віднести корабель звідти
аж до Балтійського моря. Вочевидь ідеться про народ зі схожою назвою –
венедів-вендів-віндів. Що ж до бурштину, то в землях італійських венетів
він не зустрічався, тоді як Прибалтика здавна постачала країни
Середземномор’я бурштином, а жвава торгівля між цими обома ареалами
велася вже в ІІ тис. до н.е. Чеський учений Л.Нідерле вважає, що
уявлення про бурштин у Північній Італії (історична Венеція) виникло
через змішування балтійських венедів з італійськими венетами, колись
більш відомими [6, 34 – 35].
Балтійські венеди, вважає Л.Нідерле, – безумовні слов’яни, і наводить
вагомі докази цього. По-перше, у І – ІІ ст. вони займали ту саму
територію, яку в VI ст. займали й слов’яни. По-друге, назву Wenden,
Winden упродовж усієї історичної епохи німецька мова зберігає як
загальне означення слов’ян. Аби відрізнити давні слов’янські села від
своїх, німці називали їх windisсh, wendisсh – “венедські”. Йордан, який
перший виклав початкову історію слов’ян, каже, що назви венди-венеди й
слов’яни означували той самий народ, і сам навперемін вживає їх. Тобто
принаймні на VI cт. тотожність венедів і слов’ян ніяких сумнівів не
викликала.
Л.Нідерле не сумнівається, що венеди-венди Плінія, Тацита, Птолемея,
Йордана, Прокопія і пізніших істориків завжди були слов’янами. Проте
схильний гадати, що назва венеди-венди не слов’янська, а чужомовна – її
могли дати слов’янам сусіди. Тоді виходить, що венеди – не самоназва.
Але як у такому разі пояснити, що у “Велесовій книзі” (ІХ ст.)
слов’янські князі мають імена Венд і Вендеслав, що в поляків поширене
жіноче ім’я Ванда, а етнонім венди-венеди відбитий в українських зокрема
та слов’янських узагалі назвах? На Вінниччині є село Вендичани, у
басейні Дністра – річка Вендичанка, де й річка Славська й потік
Слов’янка [8, 81, 96]. Дослідники співвідносять Вендичанку з гідронімом
Віндава в басейні Лаби на крайньому заході полабсько-слов’янського
масиву (нім. Wendland). На їхню думку, обидві назви відбивають глибинні
венедсько-слов’янські взаємозв’язки. І звертають увагу, що зі
словотвірного погляду древанська (древлянська) Віндава перегукується і з
річкою Русава біля Вендичанки в тій же системі лівобережного Дністра [2,
102].
У Криму, біля Алушти – річка Венеть (певно, з Венедь), де й річка
Слов’янка, у басейні Дунаю – потік Вандріча і там же річки Славець,
Славець Великий, Славка, Славчик, Слов’янець. У басейні Дніпра
гідронімів на Венд нібито не виявлено, але є річки Славинка (притока
Росі), Славута (притока Ужа), Словечна (притока Прип’яті) й
народно-пісенне означення Дніпра – Славута, Славутич-Словутич. Річки
Славута й Словечна – на Житомирщині, де в давньому селі Троянів з
поселенням ІІІ тис. до н.е. засвідчене прізвище Вендер. Через село
Троянів і прізвище Вендер у ньому перекидається місток до
венедів-венетів і Трої (сюди ж і Троєщина з історичної топографії
Києва). Маємо цілком певний паралелізм: в ареалах з гідронімами на
Венд-Ванд-Вінд засвідчені й гідроніми на Слав-Слов. Що навряд чи
випадково і промовляє, як на нас, за значеннєву тотожність основ Венд і
Слав, причому назви на Венд виглядають ранішими.
У самій Польщі під 1518 роком засвідчений топонім Vindica – одна з
найпізніших фіксацій, як зазначає український дослідник Анатолій
Непокупний, пруської (боруської) особової назви Vindiko. У 1517 – 1521
рр. згадується село Vindica (нині Воловно Ольштинського повіту), під
1505 р. зберігся запис: yako ya tho wyem, ysze Pavel Nyenalth…ydzye sz
domv Vindyczynego [5, 123], що підтверджує побутування антропонімів і
топонімів з основою Vend-Vind і на польських теренах. Тож, якби етнонім
венеди-венди був іншоназвою, то навряд чи слов’яни називали б нею своїх
дітей, річки й осідки. Тому виходить, що венеди – така ж самоназва, як і
слов’яни-склавини й сколоти, в яких, до речі, бачимо те ж сл-скл, що і в
назві Вісла-Віскла.
Щодо імені Ванда, Александер Брюкнер каже, що ніде й ніколи жодна
полячка чи слов’янка себе цим іменем не називала, що тільки з XVIII ст.,
після німецького роману про Ванду, це ім’я з’явилося в поляків, а
еміграційний календар (після 1831 р.) навіть визначив її день – 24
червня, чим дав поштовх до нових довільних вигадок про Ванду-Мелузіну й
походження імені Ванда від wanduo “вода” тощо [10, 600, 624].
Насправді ж, усе виглядає нині не зовсім так, бо є чоловічі слов’янські
імена Венд, і з Венд їх подає “Велесова книга”, давньоукраїнська
пам’ятка ІХ ст. Вона згадує руського князя IV ст. на ім’я Вендеслав, а
ще “молодшого Вендеслава”. Коли руси зазнали поразки від готів
Германаріха, який підступно вбив Буса-Божа й сімдесят його воєвод,
“…повстав молодший Вендеслав, і зібрав русь, і повів на них, і того разу
розбив готів” [1, 73, д. 32]. З чого виходить, що був і старший (певно,
давніший) Вендеслав. Цікава й згадка арабського автора Аль-Масуді, який
у землі волинян називає одного з князів Вандж-Слава, що, певно, іномовна
передача саме імені Вендеслав. “Велесова книга” мовить і про братів
Славена й Скіфа, що Славен подався на північ, а Скіф лишився біля моря,
що Скіф мав сина Венда, по якому був онук, володар південних степів [1,
191].
??¤?¤?$?????*?після венеда Святояра”. Ці рядки, як на нас, засвідчують,
що варяги – представники воїнського стану, венеди – жрецького,
волхвівського. Тобто венед Святояр – волхв, жрець. Ім’я Святояр може
бути семантичним двійником імені Білояр “Біловол, Білотур”, оскільки
Свят в імені Святояр споріднюється з санскр. швета “світлий, білий”. А
білий колір у давніх уявленнях символізує жрецтво, червоний – воїнство,
жовтий – селянство.
“Велесова книга” дозволяє судити, що руси й венеди споріднені мовно й
етнічно. Йордан (VI ст.) мовить, що у венедів, склавинів та антів
спільне походження, хоча вони в нього – три окремі народи, що аж ніяк не
означає, що вони етнічно різні. Венеди й руси справді мали відмінності,
але скоріше соціального й релігійного плану, через що вони й розділилися
– про це також мовить “Велесова книга” на дощечці 18 – А: “Так було і в
іні часи, коли руси йшли з венедами, і ті захотіли забрати богів своїх
до моря і там угніздитися”. Про ці ж події повідомляє і дощечка 36 – А:
“Мовили Матері своїй, що будемо боронити землю нашу краще венедів, які
пішли на захід сонця і там перед ворогами землю упорядковують, хибну
віру взяли, тримаються її”. Що знову підтверджує: між русами й венедами
існувала не етнічна, а суто ідеологічна, релігійна відмінність; руси
представляли воїнський стан, а венеди – жрецький. Це підтверджують і
слова “Велесової книги”, що тільки венеди мали право судити русів: “А
старі отці венедського роду йшли судити родичів біля Перунового дерева”
(7 – А).
Все це засвідчує спорідненість венедів і русів, як і те, що венеди мають
стосунок до жерців-волхвів, бо саме вони виступали суддями. Очевидно, що
й польське означення італійців – влохи, споріднене з волхв, якраз і
відбиває історичний зв’язок прибалтійських венедів та італійських
венетів. Слов’яни-венеди виявляють спорідненість і з
лідійцями-іллірійцями. А венеди-венети й іллірійці – прямі родичі
слов’ян, про що недвозначно каже та ж “Велесова книга”, – вони не раз
приходили їм на допомогу.
А тепер звернемо погляд до Індії. “Махабгарата” мовить, що під час
жертвоприносин царя Джанаки (батько Сіти – героїні “Рамаяни” й дружини
царевича Рами, взірець відданості й подружньої вірності в індійців), у
мудрості й красномовстві змагалися вчений брахман (жрець) Аштавакра й
Вандін – придворний співець. Ім’я Вандін містить санскритську дієслівну
основу vand “славити, хвалити, величати” (СРС, 564) й суфікс in,
властивий як українським (Батурин, Чигирин, Малин, Пирятин, Козятин,
Снятин, Ядутин), так і польським назвам (воєводства Біскупін, Ґарволін,
Ґловнін, Кротошин, Ольштин, Польчин, Шишин, Вільчин), який означає
володіння або наділеність чимось. Тож Вандін означає “Славитель,
Величальник”. Є низка термінів з основою vand, серед них синоніми
вандана-вара, вандана-мала, вандана-маліка, досл. “славильний,
величальний вінок”, на означення гірлянд чи жмутів зеленого листя, якими
заклечують браму, ворота або двері з нагоди свята, врочистої події чи
вшанування почесного гостя. З цією основою є низка індійських чоловічих
і жіночих імен: Вандака, Вандана “Величальник, Хвалільник, Славитель”,
Вандару “Хваління, Славлення, Величання”, Вандатха “Хвалимий, Славлений”
тощо [11, 469].
Індійські пурани знають річку Вандана, назва якої означає “Славна,
Славлена”, іншими словами – Славута, чим підтверджується типологія
річкових назв із значенням “Славна, Славлена, Славутна”. Це
підтверджують українські річки Славець, Славець Великий, Славинка,
Славка, Славська, Славута, Славчик, Словечна, Слов’янка (2), Слов’янець
[8, 509 – 510]. Причому назви Славець, Славець Великий і Славчик
пов’язані з загадковою і напрочуд “індійською” назвою Міхидра – її має
притока Серету в басейні Дунаю. Там і село Міхидра, варіант назви якого
– Міхиндра, що перегукується з індійськими іменами Махендра (maha
“великий”+indra “цар; Індра”) “Великий Цар, Великий Індра” і Махіндра
“Цар землі, Індра землі”. Пурани знають священну гору Махендра, а Махі
“Земля” в імені Махіндра те саме, що і в індійському воїнському імені
Махіпа (pa “захисник”). Ім’я Махіндра – значеннєвий двійник індійського
воїнського імені Махіпа й українського та польського прізвища Мазепа [4,
166 – 176]. Індійське Махіпа має синоніми Махіпала й Махіпалака, де
санскр. pala-palaka (хінді pal-palak) “захисник, воїн, цар” відбите в
слов’янських іменах Ярополк “Бик-воїн, Тур-захисник” і Святополк
“Захисник світу”, скіфських етнонімах, імені й назві – пали, Палак і
Палакій (пізньоскіфська столиця в Криму), слов’янських етнонімах поляни
й поляки – “воїни, захисники, оборонці” [4, 167 – 168].
Якщо були чоловічі слов’янські імена на Ванд-Венд, то були і їхні жіночі
варіанти, як те бачимо на слов’янських та індійських прикладах: Горислав
і Горислава, Мирослав і Мирослава, Віслав і Віслава, Вішравас і Вішрава.
А якщо були імена Венд і Вендеслав, то були й жіночі імена на Венд-Ванд.
Це підтверджують індійські жіночі імена Вандініка “Славна, Славетна”,
Вандіта “Славлена, Хвалена”, Вандья “Гідна славлення, Достойна
величання” [11, 469]. До них цілком природно стає польське Ванда “Слава,
Славна, Славлена, Гідна прославляння, Достойна хвали”. Таке тлумачення
тим правомірніше, що своїх індійських двійників мають іще два польські
жіночі імена – Ядвіґа й Данута. Перше ім’я споріднене з літописним
етнонімом ятвяги на означення західнобалтійського племені, тотожного
індійським ядавам, родоначальник яких – Яду, син царя-кшатрія Яяті й
брахманки Деваяні. Ім’я Яду відбилося в українських прізвищах
Ядута-Єдута і Ядутенко-Єдутенко, назвах Ядути, Ядутин, Ятва, Ятвіж,
Ятвяги, Ятвязь та ін. Відбиті вони й у поляків.
Саме з ядавів походили Крішна і його старший брат Баладева (Бальдев,
Бальдей) “Могутній бог”, “Білобог” – землеробське божество, атрибут і
зброя якого – рало, плуг, а ім’я відбите в українців як прізвища
Балодей, Болудей, Білдей, Бельдій, Більдій, Більдієнко тощо. Причому
ім’я Балодей зафіксоване ще в ІІІ ст. у боспорських написах із Сіндики –
країни сіндів на берегах Боспору Кімерійського (Керченської протоки),
відомої ще Геродотові [3, 106 – 125]. Інші імена обох братів теж рясно
відбиті у запорозьких козаків і сучасних українців, як, до речі, і в
поляків, прусів-борусів, латишів та литовців. Індійські ядави мають дві
інші назви – данави й сатвати “праведні” (санскр. sat й укр. суть
тотожні), дві інші назви мають і ятвяги – дайнова й судовити (судова).
Така потрійна відповідність, звісно ж, не випадкова. Звідси й місток до
імені Данута, спорідненого з іменем ведійської богині первозданних вод
Дану “Ріка, Потік”, за якою ядави й отримали свою другу назву – данави
“нащадки Дану”. Іменем і функціями ведійська Дану тотожна слов’янській
Дані, теж пов’язаній із водною стихією. Імена обох цих первісних,
матріархальних богинь і досі зберігають назви українських річок – Дон,
Донець, Дунай, Дністер, Дніпро.
Отож етнонім вандали сходить до етноніма венди-венеди, який містить
дієслівну основу vand “славити, хвалити, величати” і означає
слав’яни-слов’яни. Обидва етноніми – синоніми, значеннєві двійники, вони
несуть однакове значення – “славителі, слав’яни, величальники”. А
етнонім вандали, виходячи з того ж санскриту, складають vand+la, він
означає “належний до венедів, венедський”, а що венеди – слов’яни, то й
“належний до слов’ян, слов’янський”. Іншими словами, вандали –
відгалуження венедів-слов’ян.
Щодо жіночого імені Ванда в цьому контексті, то воно ідеально стає сюди,
означаючи “Слава, Хвала”. Із суфіксом la, тобто Вандала, воно означатиме
“Венедська, Венедка, З (племені) венедів”, як, скажімо, індійське жіноче
ім’я Ядаві, споріднене з польським Ядвіґа, означає “Ядавська, Ядавка, З
(племені) ядавів”. Подібна трансформація сталася значно пізніше і з
українкою-полонянкою Настею Лісовською, яка увійшла в історію під іменем
Роксолана, за тодішньою назвою української людності – роксолани.
Річкові назви на Слав-Слов є і в Україні, і в Польщі, як і назви на
Венд-Венед (Венеть, Вендичанка, Вандріча, Віндава). Тому й Вісла цілком
правомірно могла називатися Вандала – “Венедська, Слов’янська (річка)”.
Або, виходячи з первісного значення, – “Славна, Славлена, Звеличувана”.
Отож назва Вандала – семантичний двійник назви Вісла.
3. Вісла – Біла Вода
У XV – XVII ст. Віслу називали й Біла Вода, що підкреслює високий статус
річки, бо поняття білий, світлий, ясний у давніх уявленнях пов’язується
з чистотою, праведністю, білий колір – то колір святості, праведності,
жрецтва. Тому прикметно, що назва річки Стубла (stub теж сходить до
основи stu “славити, хвалити”), притоки Горині, колись мала назву
Білюга, а витік її – біля села Білашів у Здолбунівському районі на
Рівненщині. Річка Стугна, притока Дніпра на Київщині, теж фіксується як
Білка. Про річку Стужицю на Закарпатті, де й однойменне село, документ
свідчить: “Стужиця – село… в долині річки Світлої” [8, 537]. Назви
Стубла, Стугна, Стужиця, очевидно, зберігають первісне stu “славити,
величати”, яке з суфіксом la стає stula і яке бачимо в одній із давніх
назв на означення Вісли – Vistula. Воно значеннєво тотожне vandala й теж
означає “славний, славлений, хвалений”.
Зрозуміло, що назва Стужиця утворена з первісного Стуга, з яким
пов’язана й назва річки на Київщині, притоки Дніпра – Стугна, що має і
варіанти Вестугна, Востугна. Це дозволяє припустити: первісна форма
назви Стугна – Ві-сту-гна, вона структурно й значеннєво відповідає назві
Ві-сту-ла. Причому як Вісла-Вістула у певний період означувалася Біла
Вода, так і Стугна-Вістугна колись називалася Білка. Щодо Стугни,
зафіксована й форма Стуга – у ній наявні елементи stu+ga. І в назвах
деяких індійських річок наявне ga, наприклад, Gan-ga й Apa-ga – інша
назва священної Ґанґи. Остання назва цікава тим, що рясно відбита у
слов’янському світі. В Україні це Апака в басейні Сейму, Апока в Криму
(тут і гора Опук), Опака в басейні Дністра, Опішня – річка й село на
Полтавщині, Опічна-Опачна в басейні Південного Бугу, а в Польщі Опочиска
– кошалінське воєводство. Прикметно, що Кошала – назва давньої держави в
долині Ґанґи, з якої походив Рама, герой “Рамаяни”, яка виявляє багато
спільного з українськими (отже, й польськими) звичаями, обрядами й
фольклором [4, 258 – 269]. Матір Рами звали Каушалья “Кошалійка”, а
жіноче ім’я Кассалія (грецька передача) на теренах України засвідчує
напис IV ст. до н.е. із Сіндики біля Керченської протоки у виразно
індоарійському контексті (2а, № 972). У IV ст. до н.е. біля Меотиди
(Азовське море) фіксується і жіноче ім’я Тіргатао (теж грецька
передача), тотожне індійському жіночому імені Дурґадеві “Дурґа-богиня” –
його мала дружина сіндського царя Гекатея. А ім’я Дурґадеві вжиткове в
Індії і нині [3, 89 – 94].
Апаґа розкладається на apa+ga, де apa “вода”, а ga – “текти, плинути,
бігти”. Тобто Апаґа означає “Текуча, Біжуча вода”, іншими словами,
“Ріка”. А коли так, то не тільки Стуга-Стугна, а й українська Ствига
може мати компонент ga, і тоді вона розкладається на Стви+га, де
значення га вже відоме, а Ств може споріднюватися зі stu-stav “славити,
хвалити, величати”. Якщо такий зв’язок справді існує, то назва Ствига
означає “Славновода, Добровода”, “Славна, Добра річка”. У такому разі
Ствига – семантичний двійник української річки Супій, назва якої означає
“Славновода, Добровода”. Хоча значення “славний, добрий” у назві Супій
(санскр. su+peya, хінді su+pey) передає суфікс су, що надає основному
слову (пій) вищу якість, якому відповідає санскр. peya, pey “вода”,
наявне в назві загальноскіфської святині – Ексампей.
4. Віскла й Ворскла
Обидві ці назви, як бачимо, містять скла, тобто в них щонайменше спільні
другі компоненти. Це скла споріднене зі скл і сл в етнонімах
склавини-слов’яни й скол у самоназві скіфів – сколоти, тим більше що для
назви Ворскла засвідчена й форма Вороскол. Якщо скл-сл сходить до
дієслова славити, то скол-скла-скл-сл несе значення славний. Лишається
з’ясувати, що ж означає Вор-Воро у назві Ворскла-Вороскол.
Ворскла належить до водозбору Дніпра, тому привертає увагу, що на
означення Дніпра, який має народнопісенні назви Славута, Славутич і
Словутич, засвідчені три давні однокорінні назви – Вар, Варом і Варух
[8, 173]. Де Вар і може відповідати Вор у назві Ворскла. Перші дві назви
засвідчені в VI cт., причому Йордан щодо назви Вар зазначає, що вона –
гуннська. Варух засвідчене у творі Костянтина Багрянородного “Про
управління імперією” (Х ст.), де автор зазначає, що назва ця печенізька.
А що печеніги й половці, за найновішими даними, мовно й етнічно тяжіють
до індоарійських племен [3, 57 – 71], то правомірно буде залучити
індійський мовний матеріал, аби з’ясувати значення Вар. У санскриті vara
(хінді var) – “самець, бик, чоловік, жених” [7, 565]. Отож назва Вар на
означення Дніпра означає “Самець, Бик”. Та чи правомірне таке означення
щодо Дніпра?
Цілком, і це підтверджують факти ще І тис. до н.е. Дніпро у Геродота –
Бористен, а це – грецька передача аборигенної назви, яка в оригіналі
звучала трохи інакше. Бористен розкладається на Борис+тен, де Борис –
грецька передача індійського vrish, vris (іран. rus) “бик, тур”,
збережене в імені слов’янського “скотьєго” бога – Влес; йому функціями й
іменем тотожний Вріш “Бик” – індійський “скотій” бог Шіва-Рудра (слов.
Род), зображуваний із тризубцем. А тен – індоіранське danu, dаn “потік,
ріка”, архаїчне вже в “Ріґведі” й відбите в іменах ведійської та
слов’янської богинь первозданних вод Дану і Дана, польському жіночому
імені Данута й гідронімах Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро [3, 437].
До речі, як Віслу називали Біла Вода, так і тюркська назва Дніпра Ак-су
“Біла Вода”. Втім, це, очевидно, тюркська інтерпретація індоіранського
укшан-ухшан-уксан “бик” (англ. ох).
Отож Бористен означає Бик-ріка, що цілком у руслі рясної
“турово-бичачої” гідронімії, топонімії та етнонімії на теренах Давньої
України і самої назви Україна – “Країна Бика-Тура” [3, 21 – 28].
Бористен – семантичний двійник сучасної назви Дніпро “Ріка-Бик” (dan
“ріка”+aper “самець, бик”, споріднене з вепр). Семантичним двійником
назви Бористен є і Гіпаніс: цією назвою античні автори означують і
Південний Буг, і Кубань. Ку в назві Кубань відповідає індоіран. go, gu
“бик”, а бань – санскр. pani “вода, ріка”. Санскритська форма назви
Гіпаніс – Gopani, Gupani, до неї найближче стоїть назва Кубань. Тож
Південний Буг колись звався Gupani-Кубань “Бик-ріка”.
Семантичний двійник назв Бористен та Дніпро і назва Дністер, первісно
danu+ustra, де індоіран. ushtra, ustra “бик, віл” наявне в імені
Заратуштра (Zarat+ushtra “Мудрий віл”). Первіснi форми назви Дністер –
Danushtra, Danustra, Danustr “Ріка-Бик” [3, 429 – 433]. Назва
загальноскіфської релігійної святині Ексампей, про яку пише Геродот, теж
означає Бик-ріка. Тут Ексам – грецька передача індоіран. укшан-уксан,
ухшан-ухсан “бик”, відбите в назвах Оксфорд “Брід Бика” (пор. Боспор
“Переправа Бика”) та Окс-Вахш “Бик” – давня назва Аму-Дар’ї, якій ще
зовсім недавно приносили в пожертву биків [4, 131 – 141]. А про пей уже
мовилося попереду.
Назвою Бористен означувалась і давня Ольвія. Але топонім Бористен
творився дещо інакше, ніж гідронім Бористен. В основі його те ж vrish
“бик”, але тен – грецька передача не danu, dan, don “ріка”, а
індоіранського sthan, stan “місце, місцевість, край, країна”, яке має і
форму дан. Наприклад, іран. maydan “місце, де збираються” – майдан,
площа, jamadan “місце, куди збирають, складають” – чемодан, валіза,
guldan “місце для квітів” – ваза, siyohdan “місце для чорнила” –
чорнильниця тощо. Тож гідронім Бористен означає Бик-ріка, а топонім
Бористен – Місто Бика, Биків-Турів. В Україні безліч “волових”,
“бичачих” і “турових” назв, а в Польщі, зокрема, маємо Бичево й Волув –
вроцлавські воєводства, Воловіце – краківське воєводство (12, 597, 607),
Воловно – колись Віндіка, Ґданськ і Ґдиня. Та й назва польської столиці
– Варшава – стоїть у цьому ряду. Але про це – в наступній статті.
Назва Ворскла може означати і “Бикославна”, і “Водославна”, оскільки в
давніх уявленнях поняття бик і вода, вода і достаток, достаток і цар,
цар і бик-тур невіддільні. Небесний Бик уособлював дощ, чоловічі води,
що запліднює Корову-Землю. Недарма “скотій” бог Влес-Велес стояв у Києві
на березі Почайни, а не біля “двору теремного”, як інші божества. А
поряд із “воловими” воєводствами у Польщі є і воєводство Дещно (від
deszcz “дощ”) [12, 597]. Тож відомий іще зі шкільної лави вірш про
Ворсклу, що це “річка невеличка, тече здавна дуже славна не водою, а
війною, де швед поліг головою”, попри нібито заперечення, насправді
вказує, що річка колись таки була славна саме водою. Що й відбив
компонент скла “славна”. Той самий, що й у назві Віскла-Вісла й
етнонімах сколоти-склавини-слов’яни [4, 58 – 65].
Тлумачення назви Ворскла як “Водославна, Добровода” підтверджують
українські річки Добра, Добра Вода, Добровода, Доброводка, Добровідка, а
прикметники добрий і славний семантично близькі. Ці назви є, очевидно,
українським перекладом давніх, вже непрозорих і не зовсім зрозумілих
назв, таких, скажімо, як ті ж Ворскла чи Вісла, Супій, Сувид, Сувід,
Сувод, Суводня тощо. Це водночас і річкові назви з префіксом Су,
тотожного Ві, який передає значення “добрий, славний”. Сюди ж, певно,
долучається й річка Субот у басейні Росі, варіанти назви якої – Субод,
Субодь, у яких здогадно можна вбачати й форму Суводь. Прикметно, що ця
річка тече в Сквирському і Фастівському районах на Київщині, через села
Великополовецьке та Малополовецьке, а мові половців, як і індійських
раджпутів, саме й властива міна в-б. Що, до речі, відбите і в
українських прізвищах. Так, раджпутсько-половецьке ім’я Balvir
“Могутній, Славний Герой”, що має і форму Balbir, у козаків і сучасних
українців відбите в прізвищах Балвір, Бальвір, Балбир, Балбиренко [3,
185 – 196].
Цікаво, що й Стубла, притока Стиру (басейн Дніпра), бере початок біля
села Половці на Рівненщині [8, 537]. А stubh, як зазначалося, одна з
видових форм санскритської дієслівної основи stu “славити, хвалити,
величати”. Оце stubh із суфіксом la, тобто stubhla, на слов’янському
ґрунті й дало Стубла, яке означає те саме, що й stula в назві Vistula,
тобто “Славна, Славлена”. Із префіксом Vi назва мала б форму Віштубгла
(санскр. с після і та у стає ш), а слов’янську – Вістубла. Тоді вона
повністю відповідала б назві Вісла – і структурно, і етимологічно.
Фастів, Яготин, Сквира й прилеглі до них території свого часу належали
українській шляхті половецького походження, а Сквира навіть називалася
Половеччина. Сама назва Фастів, певно, означає Славів, Хвалин і сходить
до основи хваст “хвалити, славити” (пор. синоніми хвастун і хвалько).
Назва ґданьського воєводства Хващизно, певно, й споріднюється з назвою
Фастів-Хвастів і означає Славно, Хвально. Село Славів є неподалік
Фастова-Хвастова, на Житомирщині. Де, до речі, й річка Висхла, назва
якої може бути споріднена з Вісла-Віскла. Тим більше, що вона – притока
річки Білка.
Література
Велесова книга. – K., 2003.
Гідронімія України в її міжмовних і міждіалектних зв’язках. – К., 1981.
2а. Корпус боспорских надписей. – М.-Л., 1965.
Наливайко Степан. Індоарійські таємниці України. – К., 2004.
Наливайко Степан. Таємниці розкриває санскрит. – К., 2000.
Непокупный Анатолий. Балто-севернославянские языковые связи. – К., 1976.
Нидерле Людвик. Славянские древности. – М., 2000.
Санскритско-русский словарь. – М., 1978.
Словник гідронімів України. – К., 1979.
Трубачев Олег. Indoarica в Северном Причерноморье. – М., 1999.
Bruckner Aleksander. Slownik etymologiczny jezyka polskiego. – Warszawa,
1970.
Gandhi Maneka. Hindu Names. – New Delhi, 1993.
Hensel Witold. Polska Starozytna. – Wroclaw-Warszawa-Krakow-Gdansk,
1980.
Rospond Stanislaw. Gramatyka historyczna jezyka polskiego. – Warszawa,
1973.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
