.

Поетичне слово Ліни Костенко (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 8595
Скачать документ

Реферат на тему:

Поетичне слово Ліни Костенко

Інтерпретація поетичного тексту – не завжди вдячна робота. Певно ж, що
гарну поезію завжди краще читати, ніж переказувати й доводити, чому вона
гарна. Бо як би не старався, все одно не збережеш чарівність того
словесного образу, який відкрився тільки творцеві. Але між авторським
баченням і читацьким сприйманням “пульсує”, живе мова. Її світ такий
безмежний, безкраїй, її влада над людиною така сильна, що твори
словесного мистецтва тримають у своєму магнітному полі і автора, і
читача. Коли ж читач відчуває, що перебуває з автором-творцем в одному
мовному просторі, тоді робота над пізнанням таємниць авторського слова
перетворюється на радість. Це робота над думкою – історією, психологією,
філософією, культурою народу.

Чи можна через мову пізнати національну культуру? Адже для  спілкування
іноді людині вистачає 300-400 слів, з десяток моделей речень, а для
пізнання культури потрібне осягнення незліченної кількості текстів, а ще
точніше —  знання, розуміння конкретних життєвих ситуацій, у яких
формується й виявляється світосприймання  людини, належної до певної
культури.

Тексти Ліни Костенко вражають читача синтезом інтелектуалізму й
емоційності. Надзвичайно різноманітний словник поетеси, в якому
семантика і стильове навантаження загальних та власних назв дають
характерний часовий зріз літературної мови. За кожною власною назвою (з
таких назв вибудовується словник музики, живопису, всесвітньої історії,
географії, фольклору) відчуваємо велику жагу пізнання, глибинне
аналітичне мислення поняттями, що об’єднують світи й століття, в які
вписано Україну. Ось хоча б невеликий перелік власних назв із творів
Ліни Костенко: Ассоль, Атлантида, Афродита, Байда, Бетховен, Богуславка,
Брейгель, Венеція, Вернивода, Вернигора, Вишгород, Візантія, Геродот,
Гесіод, Голгофа, Гомер, Горпина, Дебюссі, Десна, Джоконда, Довбуш,
Закопане, Івасик-Телесик, Карпати, Кассандра, Княжа Гора, Колізей,
Купала, Леглич, Лувр, Мадонна, Паганіні, Почайна, Рабле, Рогніда,
Роланд, Саломея, Сальєрі, Святополк, Страдіварі, Сувид, Троя, Труханів
острів, Туреччина, Тясмин, Фауст, Федькович, Чумацький Шлях, Яготин,
Янус…

Кожна з цих назв несе в собі культурологічний зміст, але в поезії Ліни
Костенко з’являється як конкретний семантичний і звуковий образ: поетеса
любить звукову гру словами, так звану паронімічну атракцію, що стає
основою для створення каламбурів, вираження іронії, увиразнення
несподіваних асоціацій: “Не будь рабом і смійся, як Рабле”.

Чільне місце в індивідуальному словнику – загальних назвах –займають
найменування понять рослинного і тваринного світу (до речі, ліс – одна з
головних дійових осіб її ліричної поезії). У “велемовному, велелюдному
світі” поряд із одухотвореними назвами природи живуть і конкретні
найменування предметів та явищ української побутової культури. Пропущені
крізь внутрішній емоційний світ автора, ці поняття означуються 
оригінальними епітетами, входять у метафоричні образи. Тільки українська
мовна свідомість могла підказати поетесі звукову суголосність дієслова
(полив дощ) і прикметника (полив’яний) або художнє означення кропив’яний
дідок у такому зоровому словесному малюнку:

Дощ полив, і день такий полив’яний.

Все блищить, і люди як нові.

Лиш дідок старесенький, кропив’яний,

Блискавки визбирує в траві.Струшується сад, як парасолька.

Мокрі ниви, і порожній шлях…

Ген корів розсипана квасолька

Доганяє хмари у полях.

Це традиційний римований вірш, у якому постає, на перший погляд,
звичайний пейзажний малюнок, але вдумаймось, як кожне промовлене слово
диктує появу порівняння чи епітета: старесенький дідок – кропив’яний, бо
напнутий від дощу кропив’яним мішком; струшується сад, як парасолька –
струшується від дощу, як струшують парасольку, і сад – парасолька, бо
крона кожного дерева нагадує формою парасольку. Коли ж перекласти
поетичні рядки “ген корів розсипана квасолька доганяє хмари у полях” на
звичну буденну мову – “пасуться в полі рябенькі корови”, то можна
простежити шлях авторських асоціацій: рябенькі корови  здалеку нагадують
рябеньку квасолю. Вони сприймаються зорово в тому просторі, в якому є
поле, а над полем, у небі – хмари  як неодмінний атрибут дощового дня.
Поетична уява здатна поєднати в одній просторовій конструкції обидва
поняття – поле і хмари, конденсовано висловити відчуття руху й
картинно-мальовниче сприймання простору.

Шматочок звичного українського краєвиду оживає в індивідуальних
словах-образах.  Після дощу все в полі оновлене, все блищить, тому й
збирає дідок блискавки в траві: на траві блищить роса, і дідок іде
росяною травою.

Від такого “перекладу” на прозову мову втрачається поезія, але завдяки
прозовій інтерпретації  маємо  змогу побачити сам механізм народження
словесного образу із загальновживаної мови. Здається, будь-який наявний
у вірші мовний елемент підтверджує висловлене поетесою, що “поезія – це
завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі”.

Особливість геніальної поезії в тому, що кожен читач знаходить у ній
суголосні мотиви. Для тлумачення авторських епітетів, метафор, порівнянь
достатньо невеличкого тексту, знання реалій – української природи,
побуту, звичаїв…

Складніша річ – пояснювати слова-образи абстрактного змісту, як,
скажімо, характерне для стилю Ліни Костенко слово-поняття час. Відомо,
що час як філософська категорія завжди присутній у художній творчості.
Найбільша влада часу виявляється в тому, що  поет не може вийти за межі 
часо-просторового виміру національної мови: адже він розмовляє зі своїми
читачами в певний час і в певному просторі.

Сучасність – це, мабуть, найбільш знакове слово для характеристики мови
Ліни Костенко. Від неї іде вимір і минулого, і майбутнього. Філософське
розуміння часу втілено в коротку формулу: “Час – не наша власність” або
в ширший вірш-роздум:

Не час минає, а минаєм ми.

А ми минаєм… ми минаєм… так-то…

А час – це тільки відбивання такту.

Тік-так, тік-так… і в цьому вся трагічність.

Час – не хвилини, час – віки і вічність.

А день, і ніч, і звечора до рання –

Це тільки віхи цього проминання.

Це тільки мить, уривочок, фрагмент.

Остання нота ще бринить в повітрі,–

Дивися: Час , великий диригент,

Перегортає ноти на пюпітрі.

(“Нехай підождуть невідкладні справи”)

Лексико-семантичне поле “час” об’єднує слова: безсмертя, віки (вік),
вічність, вчора, завтра, дні (день), ніч, епоха, ера, літа, роки (рік),
століття, хвилина, мить, майбутнє, минуле, пора, темп, сучасність, а
також похідні від них типу:  вічний, одвічний, вовіки, сучасний та ін.

До часових параметрів належать також іменники: пам’ять, спогад, згадка,
дієслова: минати, іти, промчати, пройти з ознаками-прислівниками:
швидко, шалено, повільно, неквапно. Навколо названих ключових слів у
поетичній мові Ліни Костенко групуються характерні образні вислови,
афористичні фрази. Вони побудовані на актуалізації звичних розмовних
зворотів або на авторських несподіваних асоціаціях. Порівняймо:

Здається, часу і не гаю,

А не встигаю, не встигаю!

(“Здається, часу і не гаю…”)

…не розстрілюй часу робочого

кулеметною чергою слів! 

(“Відозва до балакучого гостя”)

Загальновживане конкретне значення слова час реалізується в усталених
стереотипних словосполученнях не гаяти часу, робочий час. Із розмовної
практики входять у поетичний монолог вислови типу: не ті часи, не той
театр, що вживаються у значенні “конкретна історична доба”. Таку саму
семантику, але з іронічним відтінком передає слово ера:

..наша ера

чомусь і досі не дає Гомера.

(“Скіфська Одіссея”)

Нерідко авторський словник актуалізує значення “часовий відрізок”,
пов’язаний із добою (днем) або з роком, наприклад:

Він (довіра – звір) любить час. Хвилини. Дні. Роки.

(“Не треба класти руку на плече”)

У мовній свідомості Ліни Костенко тісно переплітається час як вимір
особистого, інтимного і час як осмислення глобальних загальнолюдських
тем, порівняймо: І минатиме час, нанизавши сотні вражень, імен і країн,
– на сьогодні, на завтра, назавжди! – ти залишишся в серці моїм
(“Розкажу тобі думку таємну”); Юдоль плачу, земля моя, планета, блакитна
зірка в часу на плаву (“Юдоль плачу…”).

Невблаганний час змінює все – і природу, і людей. Те, що видавалося
колись вічним, принаймні довговічним, може змінюватися за життя одного
покоління. Не випадково вислів через віки уточнюється змістом іншого
вислову – через роки, наприклад:

Через віки, а то й через роки,

Ріка вже стане спогадом ріки.

(“Мені відкрилась істина печальна”)

Відчуття скороминущості життя, зокрема й життя природи, змушує нас
замислитися і над долею річки, і над долею лісів. Тоді й з’являється
емоційне звертання-замовляння:

Ліси мої, гаї мої священні!

Пребудьте нам вовіки незнищенні!

(“Одкам’янійте, статуї античні”)

Усвідомлення фізичної плинності часу, незгода із переінакшенням етичних
орієнтирів, що суперечать вічному зв’язку людини з природою, виливається
у відшліфовані мовні формули – застереження нашим сучасникам:

Минають фронди і жіронди,

Минає славне і гучне.

Шукайте посмішку Джоконди,

Вона ніколи не мине.

В епоху спорту і синтетики

Людей велика ряснота.

Нехай тендітні пальці етики

Торкнуть вам серце і вуста.

(“Вже почалось, мабуть, майбутнє”)

Справжні цінності в житті людства вимірюються часом, тому й з’являється
у згаданій поезії такий семантично-звуковий (звуковий, тому що
повторюються однакові склади слів) образ:

рафаелівська Мадонна

у вічі дивиться вікам.

У поезії Ліни Костенко віки, вічність, вовіки, навіки, одвічний –
слова-знаки. Вони часто виникають поряд із “заземленими” поняттями,
викликають в уяві поетеси доісторичні картини, наприклад:

І хочеться часом в двадцятому віці

забитись в печеру і няньчить вогонь.

(“Готичні смереки над банями буків”)

Нереальні, нездійсненні бажання спричиняють  самоіронію:

Щоб оце в двадцятому сторіччі

Та шукати те, чого нема!

 (“У селі одному на Поділлі”)

Поєднання образу часу як високого поняття, непідвладного людині, з
типовими українськими реаліями втілюється в авторське самовираження:

І засміялась провесінь: – Пора! –

За Чорним Шляхом, за Великим Лугом –

Дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра –

Усі ідуть за часом, як за плугом.

Останній рядок наведеної строфи вірша “І засміялась провесінь”,
по-різному модифікований, повторюється у всіх строфах, передаючи
лейтмотив твору, порівняймо:

Невже і я в тумані – як туман

І я вже йду за часом, як за плугом?

Сема “час” наявна не лише в прямих називаннях відповідних понять. У
значенні прислівників, часток типу: ще, досі, вже, тепер, тоді, колись
давно, а також у префіксі пра= виявляється значеннєвий темпоральний
компонент. У поетичних текстах Ліни Костенко спостерігаємо актуалізацію
семи “час” в утвореннях із префіксом пра=: якщо слово прадід належить до
загальновживаного словника, то пракорова, прапес і подібні з’являються
під впливом історичних алюзій – як потреба відтворення знаків скіфської
доби, де є скіфський місяць, зоряне Прадерево (Шлях Чумацький),
порівняймо:

І спало все – пракішка й праконяка,

Прапівень, пракорова і прапес…

(“Скіфська Одіссея”)

Так само, як у словах із пра=, прочитується сема часу у співвідносних
прислівникових словах ще і вже, які набувають актуалізованого
темпорального змісту в контексті:

Ще назва є, а річки вже немає.

Однойменний вірш розкриває через зміст цього стрижневого рядка
семантичне й асоціативне наповнення епітетів мертві річки, колишні
береги. Поетеса тонко підкреслює різницю між словами ще і вже. Іноді
невеличке слівце ще зміщує час, націлюючи думку читача на прочитання
інших культурних пластів національної мови, зокрема фольклорних:

Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.

І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.

Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.

Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.

 (“На конвертики хат”)

Виміри часу в Ліни Костенко надто різноманітні. Вона опиняється на шляху
із варяг у греки, в саду нев’янучих скульптур, вона в часі Марусі Чурай
і Богдана Хмельницького. Літературні і фольклорні ремінісценції
озиваються в конкретних спогадах, проектуються на дні сучасні. Тільки в
поезії можна поплисти назад по річці “незворотнього часу”, щоб осягнути
вартість того, що втрачає людство із здобутками цивілізації:

Іде епоха моя головата

Кудись від етики до синтетики.

Ближчий мені старий Гайявата,

Ніж всі досягнення кібернетики.

 (“Син білявого дня і чорнявої ночі”)

Від метонімії “Іде епоха моя головата” поетеса легко  переходить до
конкретно-зорового образу, в якому всі слова вжито в їх первинному
реальному значенні:

Старесенька, іде по тій дорозі.

Як завжди. Як недавно. Як давно.

Конкретний образок-спогад про бабусю, ”старшу маму” – знову ж таки
загострює ідею незворотного часу і втрати тих вартостей, які назавжди
відходять з дорогими людьми. Але йдеться не лише про особисті втрати, а
про ціннісні орієнтири нації, людства:

Ну, космос, ну, комп’ютер, нуклеїни.

А ті казки, те слово, ті сади,

І так по крихті, крихті Україна –

Іде з тобою, Боже мій, куди?!

 (“Старесенька, іде по тій дорозі”)

Із різних контекстів складається багатозначний зміст не лише іменника
час, а й семантично пов’язаних із цим ключовим словом дієслів іти,
минати, проминати. Асоціативні зв’язки цих дієслів здатні оновлювати
усталені звороти, повертати їм втрачену внутрішню форму, первісну
образність. Показова трансформація семи “час” в індивідуальному
словесному символі “над берегами вічної ріки”, де і прикметник вічна, і
іменник ріка мають спільні семи – “час” і “плинність”.

Образ невпинного, невблаганного часу постає у звукових і зорових
картинах. Сивий лірник (так названо ліс) перебирає струни; шум лісу
нагадує, як бринять голоси, блукають луни:

Це сивий лірник. Він багато знає.

Його послухать сходяться віки.

Усе іде, але не все минає

Над берегами вічної ріки.

(“Сосновий ліс перебирає струни”)

Звертаючись до початкових слів Шевченкової поеми “Гайдамаки” (Все йде,
все минає – і краю немає), Ліна Костенко ніби вступає в діалог із цим
твердженням, заперечуючи його: Усе іде, але не все минає. Не все минає,
тому що залишається сивий лірник – ліс, який зберігає  пам’ять:

І знову тиша. Лиш блукають луни.

Крізь день, крізь мить, крізь душу, крізь віки.

Не випадково в одному ряду з часовими поняттями (день, мить, віки)
названо й поняття душа. Невблаганний, невпинний плин часу не може стерти
з пам’яті збережених звуків-лун, серед них – і відлуння голосів друзів.
Знову-таки йдеться про реальний, об’єктивний час, що минає, і про
цінності духовні – етичні орієнтири, які мають непроминальне значення
для людини.

Мить і вічність, мить і віки –таке поєднання слів-понять характерне для
стилю Ліни Костенко, що засвідчують і початкові рядки двох ліричних
творів, наприклад:

І день, і ніч, і мить, і вічність,

І тиша, і дев’ятий вал…

Порівняймо:

Маю день, маю мить,

маю вічність собі на остачу.

Логічно взаємозаперечні поняття виявляються взаємозамінними, тотожними з
погляду емоційно-суб’єктивного сприймання дійсності, надто тоді, коли до
емоційної оцінки додається глибоке філософське розуміння часу, в якому
живе і який сприймає людина.

Виокремлюючи сему “час” як наскрізний мотив поетичних текстів Ліни
Костенко, звертаємо увагу на експліцитно виражений мотив часу у творі
“Старий годинникар”. До речі, і в прикметнику старий,  і в назві
годинникар повторюється та сама сема “час”. Конкретно-чуттєвий образ –
майстерня годинникаря, де  “цокали, ішли” дзигарики, стає  основою
поетичного узагальнення:

Навколо нього час лежав навалом.

Але від цієї зорово-предметної картини авторська пам’ять переходить до
характеристики часу як певного суспільного історичного явища:

Був тридцять сьомий. Він вслухався:  кроки.

Якийсь замовник знову не прийшов.

Вихоплені з минулого, дитячі враження переплітаються із сучасним
осмисленням подій:

Мені стояло в пам’яті роками,

Як ми тоді не відали про те,

Чого старий тремтячими руками

Ловив секунди крильце золоте.

У поетичному тексті зміщено семантичні межі конкретного часу, тобто
годин, хвилин, секунд, які показує  годинник, часу як об’єктивної
категорії буття і часу, в якому живе людина, тобто епохи, порівняймо:

Ми розминулись в часі і у просторі.

Йому було, мабуть, уже віки.

Поняття “стара людина” в дитячій уяві перетворюється на поняття “той,
хто живе віки (вічно)”.

Традиційне опредметнювання часу, його персоніфікація знаходить також
конкретне словесне вираження в поезії “Три принцеси”: годинник з
зозулькою відлічує не тільки години. У ньому живе “страшний безжалісний
чаклун” – час, який зачаклував трьох принцес “у сивих зморщених бабусь”.
Однак це не лише дитяче бачення, це й поетична уява, яка дозволяє
повертати минуле й надавати йому конкретних чуттєвих рис. І хоч спогад –
то лише мить, в образній уяві він здатен постати як картина, точніше, як
відбиток зображеного, або естамп:

Лишає мить у пам’яті естампи

(“У Корчуватому, під Києвом”)

Який печальний в пам’яті естамп!

(“Дорогий мій, сонячний, озвися”)

Асоціативний зв’язок між спогадами-пам’яттю і малярським мистецтвом
відбито в самих назвах творів, наприклад: “Акварелі дитинства”,
“Українське альфреско”.

Спогади часто кличуть поетесу в найкращу пору – дитинство. У часовому
вимірі тоді – тепер вимальовуються образи дитячого сприймання. Тоді –
це  гномик, цвіркун, хатка, як біла мушля, бабуся,  що тепер оцінюється
зовсім по-іншому:

Таке все тоді звичайне,

Таке все  тепер дороге!

(“У запічку гномик плямка”)

Дитячі роки – це все дуже особисте, і той особистий, інтимний час Ліна
Костенко вміє перетворити в час свого, і не тільки свого, покоління. Бо
за кожною миттю спомину оживають для небайдужого читача картини
української природи, рідної землі, осяяної вічною красою, і землі, що
переживала лихоліття. Прихиливши, за її словами, голову “в душі свого
народу”, поетеса проектує кожну мить життя на вічність, перевіряє все
пережите мірилом вічності. До таких мірил вічності належить рідне слово.
“Мого народу гілочка тернова” – у цьому вислові Ліни Костенко
сконденсована думка і про непросту долю українського слова, і про
терновий шлях людини-творця. Один епітет, один вислів здатен умістити
глибокий філософський зміст  поетичної думки. Щоб відчути цей зміст,
треба сягнути глибин народного слова, тримати в пам’яті часові видозміни
семантики загальновживаних слів,  пізнавати  скарби  літературної мови,
в якій зберігаються мовно-естетичні знаки національної культури.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019