Реферат на тему:
ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ “ГАЛИЧИНА”
З моментом зайняття німцями українських земель участь українців у
піввійськових і суто військових формаціях помітно зросла. На території
Генеральної Губернії, внаслідок прилучення до неї Галичини, збільшилося
число української допоміжної поліції, збільшилася участь українців у
“Веркшуцах” і в інших допоміжних військових формаціях, які підлягали
адміністраційній, точніше — поліційній владі. Тут і там у “дикий
спосіб”, без ніякого порозуміння з українськими чинниками, а часто і без
відома центральної німецької влади в Генеральній Губернії, рекрутовано
людей до формації “Ваффен-СС” (наприклад, у Коломийщині); крім того,
багато українців опинилося в рядах німецької армії з інших, різних
причин. В далеко більшій мірі набирано українців до військових і
піввійськових формацій на центральних і східних землях.
Всі ці формації не мали для українців поважнішого значення, політичного
чи військового: вони навіть були невеликі, переважно не мали українських
старшин навіть на найнижчих щаблях, за ними не стояла ніяка політична
деклярація. Те саме стосується т.зв. “Українського Визвольного Війська”,
яке почали організовувати з початком 1943 p. Така німецька поведінка
була тому, що для німців у той час політична українська проблема не
існувала, а творення більшого військового з’єднання з українським
змістом було б політичним актом.
Воєнні події на початку 1943 p. дозволяли сподіватися, що справа
організації більшої української військової формації може стати
актуальною. Катастрофа німецької армії під Сталінградом і зайняття
східних окраїн України .большевиками, а, з другого боку вдалий десант
західніх альянтів у північній Африці, могли принести деяке протверезіння
німецької політики на Сході і підбадьорити тих німців, які були
речниками деякої співпраці німців з неросійськими народами. Певними
ознаками зміни німецької політики на Сході могла бути деклярація
Гітлера, який в лютому 1943 p. висловив надію, що й інші народи,
загрожені большевизмом, опиняться в спільному фронті проти большевиків,
— а також організація більших військових з’єднань (литовського і
латвійського) в рамках зброї СС. Реальна оцінка українсько-німецьких
взаємин приводила до висновку, що розмови в справі творення української
збройної формації можна проводити лише в Генеральній Губернії, зокрема в
Галичині, де режим щодо українців був незрівняно легший, ніж у
“Райхскомісаріяті Україна”. Отже, 8 березня 1943 p. я знову написав
листа до генерального губернатора Франка з проханням вжити заходів у
справі створення добровольчої української збройної формації на території
Генеральної Губернії, яка разом з німцями воювала б проти большевиків.
Того самого дня відбув я на цю тему офіційну конференцію з д-ром
Льозакером, президентом внутрішніх справ у правлінні Генеральної
Губернії, колишнім віцегубернатором Галичини, який розумів потребу
українсько-німецької політичної співпраці. Для реалізації проблеми
української військової формації треба було однак знайти відповідного
німецького достойника, який взявся б за це діло як за своє і позиція
якого давала б шанси, що йому вдасться це зреалізувати. Такою людиною
міг бути лише губернатор Галичини д-р О. Вехтер, австрієць з походження
(син австрійського генерала), здібна й амбітна людина, з впливами в
Гіммлера (був СС-группенфюрером), який під впливом оточення, в першій
мірі свого заступника д-ра Бауера, згаданого вже д-ра Льозакера і
відомого українцям полковника А. Бізанца, а, з іншого боку, під впливом
контакту з українськими чинниками пізнав помилку німецької політики на
Сході і виробив собі погляд, що на Сході Европи повинна мати місце
співпраця німецького проводу з українцями. Галичина, на його погляд,
була країною, в якій треба відновити німецькі (австрійські) впливи, що
походять ще з другої половини XVIII в.; на його думку, в Галичині
повинна бути тісна українсько-німецька співпраця, а в адміністрації краю
всі пости, за вийнятком найвищих, мають зайняти українці.
Ця регіональна політика Вехтера була для нас в той час корисною, хоча
Вехтер і Бауер вповні реалізувати її не могли, бо були залежні від
Берліну, а там щодо української справи перевагу мав напрям, що його
репрезентував райхскомісар України Еріх Кох. Свої політичні потягнення
Вехтер часто робив без порозуміння із своїм шефом Франком, який, між
іншим, проблем Сходу не розумів і зоря якого в той час у Берліні доволі
приблідла. При тому Вехтер зручно користав з розходжень між Франком і
Гіммлером.
Про потребує організації українських збройних формацій розмовляв я
декілька разів загальниково і з Вехтером, і з Бауером. В березні 1943 p.
Вехтер вважав, що справа організації української військової сили на
території Галичини є зрілою для розмов у Берліні. Провів він їх з шефом
“СС-Гауптамту” Бергером, до ресорту якого належали чужонаціональні
формації в рамках зброї СС, і з Гіммлером — і дістав у березні загальну
згоду зробити перші кроки в справі організації військової формації з
галицьких українців.
З кінцем березня і в перших днях квітня, коли Вехтер ще не почав
переводити офіційні розмови з українцями, його співробітник — полковник
Бізанц широко розповідав по Львові про творення українського війська,
починав розмови з поодинокими комбатантами і просто вербував вже людей
до неіснуючої української формації. Загрожувала небезпека, що прийде,
принаймні в деякій мірі, до “дикого” творення військових відділів з
українців, без попередніх розмов з організованою українською
суспільністю. З другого боку, треба було взяти до- уваги, що німцям
вдасться зорганізувати якусь галицьку формацію навіть без порозуміння з
українським громадянством.
В такій ситуації я рішив активно втрутитися в ці справи, 3-го квітня
1943 p. я відбув довшу розмову з губернатором Вехтером і д-ром Бауером і
підніс волю зорганізованого українського громадянства спільно з німцями
боротися проти большевиків, але рівночасно перестеріг, щоб німці не
проводили в Галичині вербувальної акції до неокресленої ще військової
формації без опертя на українську суспільність і без політичної бази. В
той спосіб ведена акція, говорив я, не може мати поважніших успіхів і її
не може підтримувати українська суспільність. Наслідком цих моїх завваг
розпочалася довга дискусія, яка з черги довела до виміни думок, з одного
боку між мною і Вехтером та його співробітниками, а з другого боку, між
мною і численними українськими громадянами; очевидна річ, Вехтер був у
постійному контакті з Берліном.
Тут буде доцільно зробити деяку дегресію і подати загальні міркування на
тему, в чому полягав український інтерес творити збройну формацію в
рамах німецької збройної сили, яку ціль у творенні такої формації мали
німці і які були розбіжності між українським і німецьким поглядами. На
цю тему я обмінювався думками з поодинокими українськими громадянами,
зокрема комбатантами, майже явно проголосив свої тези на конференції
проводу Українського Центрального Комітету з членами Військової Управи,
комбатантами і головами українських окружних комітетів, що відбулася 18
квітня 1943 року у Львові, і повторив їх у численних своїх виступах у
краю, а також в Нойгаммері в час відвідин Дивізії в травні 1944 p.
Ось які міркування подав я з нагоди творення Дивізії на згаданій
конференції 19 квітня 1943 p. (подаю лише головні тези цієї довірочної
доповіді): ми живемо в час найжорстокішої війни, в якій немає милосердя,
в якій цінується лише сила, в першій мірі фізична. Ми високо стоїмо
морально, але фізичної сили нам бракує, і з цієї причини ми є об’єктом,
а не суб’єктом у теперішніх подіях. Щоб поправити наші шанси, нашою
задушевною мрією є створити власну збройну силу, і в цьому напрямі йдуть
найрізнорідніші спроби від вибуху війни… Українська Збройна Сила — це
наше бажання, бо тоді стаємо співвоюючою силою і здобуваємо в боротьбі
за наше становище найсильніший козир: ми проливали кров. І таким чином
Стаємо підметом у політиці…
Різні збройні відділи, які організуються, зокрема на східніх землях — це
відділи з українців, але не українські. Вони не зв’язані з українським
зорганізованим світом, за ними не стоїть український політичний чинник,
бо в справах жодного з цих відділів не було німецької політичної
деклярації. Проллята українцями кров (наприклад, кров соток українців у
Сталінграді), не впливає на українсько-німецькі відносини і на нашу ролю
в світі. З двох способів постання армії — повстанської і регулярної — ми
є вповні за другим…
Щойно тепер приходить до частинної реалізації наших заходів. Чому
доперва тепер? Бо німці не хотіли допустити українців на політичну арену
навіть у найскромнішій мірі. Є дві німецькі системи щодо українців:
Еріха Коха, зовсім негативна, і галицької влади, яка полягає на
компромісі між ідеєю райху і потребами інших народів. Обі ідеї поборюють
одна одну. На галицькому відтинку перемогла ідея співпраці, і це є
перший конкретний вилім в українсько-німецьких відносинах. Та нова
політика може бути точкою виходу до потягнень на Сході, якщо вона складе
іспит зрілости…
Цей скромний почин не задовольняє наших бажань, але це справа
сантименту. Холодний розум і тверезий життєвий і політичний реалізм,
піддержаний досвідом трьох років, каже нам бачити дійсність такою, якою
вона е, а не розмальовувати її яскравими чи то темними фарбами, залежно
від нашого настрою.
Ми є за творення Дивізії, бо цього вимагає український інтерес. Наші
користі такі:
1) ми включені в боротьбу з большевизмом не як безіменні;
2) ми входимо на політичну арену, хоча і в скромній формі, а навіть на
європейську, на світову;
3) ми рятуємо себе фізично, ми творимо зв’язок армії;
4) це може бути точка виходу для дальших плянів;
5) лише в цей спосіб можемо творити під проводом українських старшин
військову школу для української молоді.
Ця школа дасть здисциплінованість, послух, одвертість, чесність,
прямолінійність, почуття відповідальности і інші вояцькі чесноти.
Наша боротьба з Москвою набере офіційних форм.
А що вийшло б, якщо ми не скористалися б з цієї можливости?
Перемогла б теза Коха і Гльобочніка. З цих причин беремося за справу,
мимо того, що вона в таких скромних формах і що вона в частині нашої
суспільності відгомону не знайде.
Немає тут місця на негацію, але потрібне якнайбільш позитивне
наставлення. Труднощі в реалізації цієї справи будуть і з сторони
німецької (течія Коха), і з сторони української…
А щодо нашої молоді високих шкіл, я говорив, між іншим, що якщо вважаємо
за доцільне висилати наших студентів вчитися у вищих школах Німеччини,
то чому ми не мали б висилати молодих людей вчитися в німців військового
ремесла?
До цих міркувань треба ще додати. В час, коли приходило до організації
Дивізії, поразка німців була ясна. Але програна німців не мала ще бути
рівнорядною з виграною большевиків. Можна було мати надію, що в Східній
Европі прийде до хаотичних відносин, можна було мати надії на десант
західніх альянтів на Балканах, а в цих відносинах Дивізія могла
відіграти ролю ядра української національної армії. Ми мали теж деякі
надії, що створення Дивізії може спричинити зміну німецької політики на
східньо-українських землях, що і на ці землі пошириться “політика
Вехтера”, яка дозволить і за межами Галичини творити українську силу,
зокрема збройну.
Міркування німців, зглядно Вехтера, були дещо відмінні:
шляхом українсько-німецької співпраці доцільно впрягти українські сили в
німецький віз, а самим вибитися на ролю носіїв нових форм німецького
панування на Сході. Повного довір’я обі пертрактуючі сторони ніколи одна
до одної не мали. До того підхід обох партнерів був різний. Вехтер
говорив: ви, українці, маєте шанси, покажіть, що ви можете, а згодом
дістанете в Европі відповідне місце.
Український підхід був такий: створіть відповідну політичну базу,
покажіть нам це місце в Европі, а згодом ми з вами підемо.
Ведучи- пертрактації в справі Дивізії, я мав на оці ще низку конкретних
користей, які ми могли осягнути і про які я частинно також говорив на
різних зборах. Завдяки створенню Дивізії автоматично лагіднів би
політичний режим у Генеральній Губернії, а тим самим задержувалася б
українська субстанція. Рівночасно, шляхом дрібних поступок, а не шляхом
підписання договорів, можна було б скріпити українські позиції, зайняти
нові становища в адміністрації краю, добути нові осяги на полі
господарства і культури. Тому і перед творенням Дивізії, і після акту 28
квітня 1943 p. Український Центральний Комітет ставив німецькій владі
такі вимоги: амнестія для політичних в’язнів, зокрема для членів
Організації Українських Націоналістів Степана Бандери, реприватизація
українського суспільного і приватного майна, унезалежнення Української
Допоміжної Поліції по округах від німецької поліції, віддачі преси на
терені Галичини в українські руки, переорганізування так званої
Будівельної Служби, полегші для українських робітників, вивезених на
роботу до райху. По військовій лінії йшло нам про поширення права набору
до Дивізії на територію цілої Генеральної Губернії і на райх, про
ступневе вилучення з різних військових і піввійськових формацій
українців — принайменше тих, які походили з українських земель в
Генеральній Губернії, і старших емігрантів, та включення їх до Дивізії.
Під час переговорів з Вехтером виявилося, що його компетенції є обмежені
й що багато від нього “виторгувати” не можна. Як було сказано, він добув
підтримку для ідеї Дивізії у Бергера, але мав він і противників в роді
Еріха Коха чи високих достойників з гестапо, які бачили українську
проблему лише з негативного погляду, з погляду “Абвер”. При цих
відносинах Дивізія не могла носити загальноукраїнського характеру, а
лише регіональний — галицький, її український характер міг полягати
більше в змісті, ніж в зовнішніх формах. Вехтер не міг давати українцям
ніяких політичних гарантій і не міг за ними їздити до Берліну, бо і так
не дістав би їх, а лише послабив би свою позицію і справу Дивізії. А
втім — яку вартість мали б якісь політичні гарантії з боку тих, що всі
переговори і пакти вважали за клаптик паперу. Іншими словами, оцінюючи
ситуацію реально, зміст переговорів з Вехтером був доволі скупий. При
всіх тих пертрактаціях треба було ще брати, як вже було сказано, до
уваги, що німці могли зорганізувати Дивізію і понад голови українців:
В розмовах з Вехтером устійнено такі точки: галицька військова формація
мала б бути дивізією, її характер мав бути регіональний, зазначений у
назві “Дивізія “Галичина”, в однострої і відзнаках, дивізія підлягала
зброї СС, як і інші чужонаціональні більші з’єднання в рамах німецьких
збройних сил, набір до дивізії мав бути добровільний, релігійна опіка —
в руках українських духовників, носієм дивізії перед українськими і
німецькими чинниками мав бути УЦК. Рівночасно з актом проголошення
Дивізії з німецького боку мав появитися також мій заклик до української
суспільности ставати в ряди дивізії. Набором до дивізії, опікою над
жовніром та його родиною і поміччю в організації дивізії має займатися
Військова Управа, членів якої номінуватиме губернатор Вехтер на мою
пропозицію, при чому, з огляду на вагу справи, очолювати Військову
Управу мав я. Старшинський корпус мав бути мішаний: німецький і
український. Ціла низка доволі важливих подробиць мала бути устійнена в
найближчому часі. Також мало прийти принаймі до частинної політичної
амнестії.
Після розмови з Вехтером і Бауером я розпочав розмови в справі дивізії з
українськими громадянами, в першій мірі з комбатантами і членами проводу
УКЦ. Але першу розмову я відбув з найвищим для українців авторитетом — з
Митрополитом Андреєм і почув з його уст ті самі слова, які я чув влітку
1941 p.: “Немає майже ціни, яку не треба б дати для створення
української армії”. Безпосередніх розмов з українськими політичними
угрупуваннями я не мав, але вів їх посередньо, бо особи, яких я запросив
увійти в склад Військової Управи, належали до різних політичних
угрупувань, і вони, перше ніж дати свою згоду, порозумівалися з своїми
політичними середовищами. Деякі з них вели також розмови з тими
політичними середовищами, прихильники яких не входили в склад Військової
Управи. Треба додати, що ніхто з осіб, яким я пропонував увійти до
Військової Управи, не відмовилися, за вийнятком полковника д-ра Романа
Дашкевича. Політичні середовища ставилися до справи дивізії позитивно
або негативно (оба відлами ОУН). Очевидна річ, що справу дивізії
обговорював я докладно з д-ром К.Паньківським.
Після згаданих розмов я міг у листі до губернатора Вехтера з 8 квітня
остаточно його повідомити, що наша суспільність готова і ставиться
позитивно до формування Дивізії, хоча її регіональний характер зменшує
значення цього акту. Рівночасно я подав проект організації Військової
Управи і список кандидатів на її членів. 15 квітня відбулося перше
засідання Військової Управи, а згодом крайова конференція голів
комітетів і комбатантів. 28 квітня відбувся урочистий акт проголошення
Дивізії з маніфестом губернатора Вехтера і генерал-губернатора франка,
якого заступав д-р Льозакер; того самого дня появилася моя відозва. В
обох маніфестах зазначувалося про формування СС-Стрілецької Дивізії
“Галичина” на принципі добровільності для боротьби з больше-виками,
підкреслювалося правне зрівняння вояка Дивізії з німецьким вояком,
забезпечення його родини нарівні з родиною німецького жовніра, а вкінці
підносилося, що релігійна опіка, релігійне піклування добровольцями
спочиватиме в руках українських священиків. Натомість в останній момент,
без попереднього порозуміння з УЦК, поминено ролю УЦК як ьисія Дивізії,
а на чолі Військової Управи поставлено полковника Бізанца. Була це ясна
тенденція: з одного боку, не збільшувати впливів УЦК, а з другого,
підпорядкувати собі Військову Управу безпосередньо. Все таки Військова
Управа працювала весь час у повній гармонії з проводом УЦК і всі
важливіші рішення справ наступали лише після узгіднення. З різних вимог,
поставлених українською стороною німецькій владі, вдалося зреалізувати
небагато. Мимо постійних заходів у справі загальної- політичної амнестії
для українців, випущено в час формування Дивізії лише коло 150
політичних в’язнів, в тому числі старшин з українського поліційного
куреня 213, на який було перетворено один з двох українських куренів
зорганізованих проводом ОУН влітку 1941р.
Після акту 28 квітня найважливішими речами, крім проведення набору, було
його поширення на всю Генеральну Губернію (що й удалося) і на райх (що
було майже без результатів) і притягнення до Дивізії українських старшин
та виклопотання старшинського вишколу для кількох соток нашої молоді з
середньошкільним цензом. Але ці моменти не входять уже в рамки цієї
статті.
На закінчення треба піднести, що ті українці, які доклали рук до
зорганізування Дивізії, мали на меті виключно український інтерес. В їх
розумінні українська нація вимагала організації більшої української
одиниці, як зачатку Української Армії, і за це треба було німцям
платити. До справи Дивізії підходили вони не так з сантиментом, як з
зимним політичним розрахунком. Може не від речі буде згадати, що
людиною, втаємниченою в усі справи Дивізії, тим, хто мав пильнувати
український інтерес в згоді з німцями чи проти їх волі аж до зірвання з
ними зв’язку і переходу Дивізії на бік західніх альянтів включно, якби
це було потрібно, був незабутньої пам’яті сотник Дмитро Іванович Паліїв.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
