Реферат на тему:
Писанка з Канади
Годинами сидить Ярослава Жеребецька біля робочого столика. Невтомні її
захоплення, бажання, прагнення – з безкінечного числа візерунків
створити ще один неповторний витвір. Навколо – різнобарв’я писанок, які
надихають на творчість. Висять на стінах малюнки та картини, плакати і
світлини; на одвірках – вишиване драпірування; на дивані – вишиті колись
прабабою і бабою, а тепер – нею самою – подушки. На столах, у шафах і на
полицях – різьблені касетки, тарілки, свічники, кераміка – безцінні
подарунки друзів з України. Тут часто звучать казки і новели, колядки,
щедрівки і веснянки, народні й сучасні пісні.
Народилася майстриня у маленькому канадському містечку Нипавин
середульшою з трьох дітей: сестра Ширлі (на два роки старша) та брат
Давид (на 9 років молодший). Хоча й виросла в бідності, в дитинстві
цього не відчувала. Батьки всіляко докладали зусиль, аби в дітей було
все необхідне.
Її прадіди дітьми емігрували з Буковини до Канади разом зі своїми
батьками, взявши з собою лише те, що змогли нести в руках. Оселилися в
Саскачеванській лісовій пустці, далеко від рідної землі. До найближчих
сусідів – кілометри лісом. Невтомно працювали, щоб довести до ладу
пустку після корчування лісу: формували, сіяли лани, зводили будинки.
Щоб заробити грошей на життя, чоловіки-піонери місяцями працювали поза
домівкою – на будівництві залізниці чи на лісових заводах, залишаючи на
пустці дружин і дітей упродовж довгих місяців.
Родина пережила неймовірні труднощі, переборола різні лиха. Та
незважаючи на це, зберегла свою українську ідентичність – мову,
культуру, традиції. Допомагаючи один одному, будуючи громадою церкви,
народні будинки, що стали культурними центрами для емігрантів, українці
прижилися на канадській землі. Хоча не все було гаразд, були й моменти
антиукраїнської ксенофобії, особливо під час Першої і Другої світових
війн. Та в цілому, канадський і місцевий уряди ставилися толерантно до
представників усіх національних культур. Саме тому українці мали змогу
розвиватися як особлива етнічна група…
Переселенці залучалися до діяльності української церкви, де відбувалися
народні та культурні відзначання християнських свят: Святого Миколая,
Різдва, Маминого Дня тощо. Проводились концерти до дня народження Тараса
Шевченка, різні ярмарки. А щосуботи відбувались навчання з української
мови.
Дівчинка розуміла українську розмовну мову, співала пісень, декламувала
вірші, та спілкуючись нею, почувалася не комфортно.
Більшість дорослих українців належали до так званої першої хвилі
еміграції до Канади (1891-1914 рр.). Вони не ходили до школи, бо
постійно працювали на землі – орали, сіяли, жнивували. Щоб вижити, було
вкрай необхідно вивчити англійську. За умови спілкування з англомовними
сусідами, котрі проживали у преріях Канади, в українців виникла особлива
форма української мови – “геф на пів”. Англійські слова
“українізувалися” шляхом додавання українського закінчення до
англійського. Наприклад, з англійського слова “пейнт” (що означає
“фарбувати”) утворювалося “пейнтувати”.
Вивчивши англійську мову, майбутня писанкарка закінчила середню школу з
високими оцінками й отримала стипендію для продовження навчання у
Сакачеванському університеті, що в місті Саскатун. З цього часу почався
її самопошук, утвердження свого українського родоводу. Вона вела активне
громадське життя, ходила до української церкви, була членом молодіжних
організацій, брала участь у різних українських програмах. Займалася
також танцями (класичний балет, сучасні танці), полюбляла джаз. Її
балетмейстер, британка, запропонувала дівчині вивчати українські танці в
ансамблі “Євшан”, який діяв в Саскатуні. Там вона зустріла свою долю –
Юрія Жеребецького. Невдовзі вони побралися.
Родина чоловіка емігрувала до Канади, виїхавши зі Львова в кінці Другої
світової війни. Дорогою, в Чеських Карпатах, і народився Юрій.
Молода сім’я жила в Саскатуні. Чоловік учився і працював учителем,
організував курси української мови для дорослих, що проходили в їхній
оселі. Вона стала бакалавром з педагогіки й почала вчителювати в одній
із шкіл міста. У родині чоловіка розмовляли літературною українською,
тому наша героїня дуже переживала за свою вимову і навіть довгий час
соромилася розмовляти з ними рідною мовою. Але твердо була переконана у
важливості збереження культурної ідентичності, що, передусім, вимагає
знання мови. З чоловіком вони були одностайні: першою мовою їхніх дітей
буде українська.
Після народження двох синів – Марка й Андрія – пані Ярослава повернулася
до роботи вчителя-бібліотекаря у школі Саскатуну. На той час було дуже
складно знайти україномовну няню для хлопчиків. Згодом свекруха
погодилася покинути роботу й займатися онуками.
Вдома розмовляли лише українською до виповнення молодшому синові 12
років. Хлопцям заборонялося дивитися телепередачі англійською, вони
переглядали лише французький канал, англійську вивчали, граючись із
сусідськими дітьми, а загалом – навчалися за єдиною у провінції
україно-англомовною програмою для 1-12 класів. За цією програмою у 1-8
класах предмети викладалися як українською, так і англійською мовами.
Марко та Андрій училися грати на піаніно, опанували різні спортивні
ігри, були членами Пласту, декламували вірші на святкових концертах.
Згодом вони, як і батьки, увійшли до складу танцювального ансамблю
“Євшан”. У 1992 р. родина у складі ансамблю вперше відвідала Україну.
Сьогодні Марко працює столяром у Саскатуні, Андрій – архітектором у
Торонто. Мати пишається ними.
Перша подорож пані Ярослави до України у 1992 р. змінила її ставлення до
власної української вимови. Беручи участь у міжнародній конференції
освітян Канади та України, що відбувалася в Києві, Івано-Франківську,
Чернівцях, Львові, вона повинна була спілкуватися у будь-який спосіб,
хоч показуючи на пальцях. Українці поставилися до цього з розумінням і
не звертали уваги на помилки чи брак лексики канадців. Її особливо
зворушило те, що українці раділи з того, як гарно канадці говорять
рідною мовою. Вони з гордістю показували своє народне мистецтво.
Особливо її вразили писанки. Пані Ярослава зрозуміла: для українців
настав час культурного пробудження після понад 70-річного придушення
радянською владою більшості народних традицій. У Канаді, практично,
ніхто не забороняв говорити своєю мовою, мати свою віру, розвивати свою
культуру: мистецтво, музику, танці, писанки, вишивку. Саме тоді вона
осягла, який дорогоцінний дар канадські українці отримали від своїх
предків-емігрантів…
Сумно пані Ярославі бачити чисельні українські родини у Канаді, які не
знають, не цінують свою мову, культуру, історію. Прикро їй, що
українська ідентичність виявляється лише тоді, коли людина одягає
вишиванку, промовляє: “Дай, Боже!” і робить спробу навчити дітей
народним танцям. Адже вона знає, що може бути по-іншому.
Українці вже понад 100 років процвітають на землі кленового листа,
пропагують національні культурні надбання українського народу, передані
предками з України. Зрозуміло, що багато новоприбулих до Канади
українців – вихованці політичної системи, котра чимало зусиль докладала
для знищення української мови, культури, духовності, національної
самобутності. Деякі елементи культури новоприбульців є продуктом
радянської політики змішування, а значить – знищення національного.
Наприклад, досить велика кількість танцювальних ансамблів вносить в
українську хореографію елементи молдавських, російських, циганських
танців, називаючи все, що виходить, “українським”. Подібне відбувається
і з народним побутом, тобто мішанина елементів різного національного
одягу. Пані Ярослава відчуває, що це призводить до втрати культурної
чистоти. Біда і в тому, що багато молодих канадців українського
походження, які раніше ніколи не цікавилися своєю мовою, традиціями,
сьогодні сприймають внесене сучасними емігрантами як дійсно українську
культуру. Вони ж не знають і не відчувають різниці! Це дуже непокоїть…
Коли пані Ярослава вчителювала, то постійно намагалася показати друзям,
колегам, учням найкращі набутки української культури. В одній школі
зорганізувала “Український день”. Сімсот учнів і вчителів провели весь
день на різних уроках з української мови, кулінарного мистецтва, музики,
танців, вишивання, виготовлення писанок. По закінченні –
вчителі-неукраїнці заспівали своїм учням українську пісню. В інших
школах пані Ярослава вчила учнів писати писанки, що набуло великої
популярності й зацікавило дітей. Як учитель-бібліотекар, закуповувала
для шкільних бібліотек книжки (хоч англійською мовою, але з українською
тематикою); часто читала учням, пояснюючи різні культурні нюанси.
Ще з часів студентства вона вишивала український одяг для танцювальних
ансамблів. Продовжує цю роботу й зараз. А одного разу шкільний інспектор
доручив їй пошити полтавський чоловічий і жіночий одяг для ляльок, щоб
кожна з 30 шкіл міста отримала по такій парі.
Щорічно в Різдвяну пору вона готує на Святвечір вечерю з дванадцяти
радиційних страв і запрошує до себе неукраїнських друзів і знайомих.
Її дім переповнений українським народним мистецтвом. Це здебільшого
подарунки друзів, які здавна відвідують дім майстрині. Їм тут завжди
раді. Пригадує пані Ярослава, як її чоловік зустрівся з балетним
імпресаріо з Києва, що саме гастролював у Саскатуні, і домовився, що
кілька членів балетної трупи завітають до них “на каву”. “Кілька” – це
вісімдесят артистів, яких Юрій запросив додому. Невелика домівка
вмістила всіх, усім вистачило чашок з кавою і “до кави”.
Упродовж одного тижня 1993 р. сумні новини заполонили оселю пані
Ярослави: її мама захворіла на хворобу Альцгеймера, а єдина сестра – на
рак. Журба заливала. Єдиний спосіб зарадити собі у цій біді, витримати
удари долі – чимось зайнятися. Якраз наближався Великдень. Розклала
необхідне начиння, взялася до писанки, – і душа наповнилася блаженним
спокоєм, надією на магічне зцілення близьких. З того дня у неї на
робочому столі – віск, пензлики і спеціальні фарби.
Навчилася цьому виду народного мистецтва від материної бабусі. З мамою і
сестрою писала писанки впродовж всього посту. І зараз кожного року до
Великодня готує великий кошик різних писанок, який несе на посвяту до
церкви. І жодна з них не схожа одна на одну.
Пам’ятає, як молодою дівчиною впадала у відчай, намагаючись зробити
дублікат заплутаних знаків і символів тих писанок, які бачила на
світлинах, але при всьому старанні не могла повторити жодну свою роботу.
Згодом зрозуміла, що різноманітність можливих комбінацій – безмежна і
щоразу породжує неповторну писанку.
Минали місяці. Крім захоплення писанками, пані Ярослава поринула в
історію цього дива, почала вивчати символіку візерунків, їх міфологічний
зміст, зацікавилася перенесенням дохристиянських знаків у християнську
релігійну символіку, поєднанням, здавалось би, несумісного. У цьому
процесі вона знаходила споріднення символів сучасної писанки з
поведінкою українців у Канаді, які плекали стародавнє, пристосовували,
об’єднували його із сьогоденням, збагачуючи візуальну українську
культуру.
Ось хоча б така, на перший погляд, дрібниця. В усіх книжках, де
пояснюється, як писати писанки, наголошується, що слід вибирати ідеально
сформовані яйця. Вона ж купує їх у звичайній бакалійній крамниці, бо
знає, що часом неідеальна, навіть неправильна форма яйця пробуджує
мистецьке натхнення, спонукає створити новий цікавий візерунок.
Після 32 років учителювання, вивільнилася енергія для занять своїми
захопленнями. Почала шити дитячі стьобані ковдри, сукні, піджаки,
вигадувати різні лялечки і, звичайно, писати писанки.
Її вправність писанкарки зростала з роками. Спочатку віддавала перевагу
традиційним, багатоколірним композиціям з квітковими та геометричними
візерунками. Згодом спробувала робити дряпанки (шкрябанки): яйце
фарбується в один колір і гострим предметом (голкою чи шилом)
видряпується візерунок, часто – квітковий. Прийшло до неї відчуття й
трипільського малюнка, коли писанка має білий, чорний і теракотовий
кольори, а головною є хвиляста безкінечна лінія, ритмічна і спіральна –
як ознака безкінечності й циклічності людського життя. Потім виконувала
писанки, характерні для Лемківщини: розтоплений віск наноситься малим
цвяшком або голівкою шпильки і тягнеться, утворюючи різні візерунки –
квіти, доріжки. На писанці – наче сльози застигають.
Останнім часом пані Ярослава творить різні нетрадиційні писанки. Так,
сині, різних відтінків – дарує хворим: на здоров’я. Інші писанки мають
переплетення чорних і білих мотивів; часом замість темного тла
застосовує білий. Її писанки розійшлися світом, живуть у багатьох
країнах як подарунки від щирого, нелукавого серця. Вони гріють душу і
звеселяють око людей в Україні, Латвії, Франції, Швейцарії, Шотландії,
Росії, Японії, Мексиці, США, Індії, Великобританії, Данії, на
Філіппінах…
Цінителька народної творчості вважає, що творення писанок – це
мистецтво, і, як будь-яке інше, воно не залишається статичним, а
змінюється, адаптується, розвивається, але, за її глибоким переконанням,
ці зміни мають відбуватися з дотриманням традиційної основи, якою є
символічна знакова система світотворення українського етносу. На її
думку, введення (інклюзія) зображень світського характеру, візерунків і
стилів з інших культур є порушенням правил, руйнуванням української
писанки. “Радше такі роботи називати декорованими яйцями, а не
писанками”, – каже вона.
1999 р. знову трапилося лихо в родині: у брата Давида було
діагностовано незвичайну форму лейкемії. На початку 2003 р. стала
очевидною гостра необхідність пересадки кісткового мозку. За тестуванням
її та сестри було визначено, що лише пані Ярослава може бути потенційним
донором. На превеликий жаль, у той самий період було встановлено, що у
неї рак молочної залози. Була спустошена, бо саме в той момент її
улюбленому братові лише вона могла допомогти. Та не змогла його
рятувати. Чужа людина дала йому свій кістковий мозок, і це дуже мучило
її, нервувало. Лише писанки давали хоч якийсь спокій.
Одного дня вона писала писанки за мотивами книжки “Дванадцять кіп
писанок”. Чомусь згадалася історія японської дівчинки, яка хворіла на
лейкемію після бомбардування Хіросіми. Вона хотіла одужати, але знала,
що може вмерти, і тому поспішала зробити тисячу паперових журавликів.
Вона вірила, що ангел подарує їй те, чого вона забажає. А вона так
хотіла одужати!
Пригадавши цю історію, пані Ярослава вирішила, що зможе допомогти
братові, написавши дванадцять кіп писанок. А це – 1200 маленьких див. Її
бажання – здоров’я усієї родини. Цей подарунок любові вона почала робити
у вересні 2003 р. Вона вирішила, що до Великодня 2006 р. закінчить усі
дванадцять кіп. Та не встигла, бо змогла створити лише 841 писанку: 11
вересня 2005 р. брата не стало. Багато розписаних уже роздала людям в
пам’ять про брата.
Для неї писанкарство – це три рівні самовираження: культурне, мистецьке
й особистісне. Тисячолітні символи, візерунки – це зв’язок з культурним,
релігійним корінням з прадавніх часів, у яких і містика, і побут. Робота
над писанкою заспокоює душу, а часом – діє, як гарячковий вибух
захоплення, запалу, пристрасті. І все це відбивається в кольорах і
сміливих, несподіваних візерунках. Для неї писанкарство є водночас і
освяченням своїх коренів, і творчим заняттям, і самовираженням своєї
особистості. А ще писанками Ярослава Жеребецька розповідає історію свого
життя.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
