.

Пилип Орлик – Гетьман-емігрант (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
416 9593
Скачать документ

Реферат на тему:

ПИЛИП ОРЛИК –

ГЕТЬМАН-ЕМІҐРАНТ

У вихорі великої всесвітньої війни, в запалі боротьби за визволення
України з-під московського панування і її незалежність – тихо, непомітно
пройшли 175-ті роковини одного з найбільших і найщиріших аполоґетів
незалежності України і борців за її визволення з-під «тиранського ярма
російського панування»і утворення з неї «вільної, ні від кого незалежної
республіки» – Пилипа Орлика, того самого милого, симпатичного Пилипа
Орлика, що, продовжуючи після нещасливої Полтавської баталії діло
Мазепи, залишений, покинутий всіма на чужині, як «Дон-Кіхот, в ліпшім,
ідеальнім значінню» сього слова, до самої смерті «не покладав рук в
невтомній боротьбі за вимріяні образи, котрі він уявляв собі в
будучині», і весь згорів в огні сеї боротьби і непереможного бажання
визволити рідний край з-під московського ярма…

Доля хотіла, щоб Орлик не побачив здійснення своїх мрій і з думками про
рідний край і визволення його з-під «тиранського ярма московитів» помер
на чужині, далеко від рідних місць і рідного краю. Але мрії його все ж
таки здійснились. 9 січня 1918 року (с. ст.) Україна визволилась з-під
московського панування і оголосила себе вільною, самостійною, ні від
кого незалежною республікою, як того ціле своє життя добувався Орлик.

Спосіб, яким Орлик сподівався досягти своєї мети, полягав в утворенні
такої військової коаліції західно-європейських держав проти Росії, котра
оповістила б війну Росії в цілях визволення Ук раїни і примусила б Росію
зректись України. На власні сили українського народу Орлик не покладав
багацько надій. Спроби Виговського, Мазепи й інших гетьманів показали,
що на власні сили не можна розраховувати. Орлик був глибоко переконаний,
що без чужоземної допомоги Україні не визволитись з-під Росії ні за його
часу, в період більшої національної свідомості, ні тим більше в
будучині, коли Москва остаточно вб’є національну свідомість в
українськім народі і зрусифікує його до решти. Для нього се було так
ясно, що утворення такої коаліції він вважав єдиним шляхом, яким Україна
може прийти до самостійності.

Можна, розуміється, різно ставитись до питання про визволення України
межинародним шляхом – шляхом допомоги чужоземного війська. Є люди, котрі
придержуються тієї думки, що Україні треба покладатись тільки на свої і
тільки на свої сили. І є люди, котрі кажуть, що власними силами Україна
нічого не може зробити, бо вони занадто малі, отже треба шукати шляху до
визволення України тільки в зброї чужоземних Держав. Ми не є
прихильниками ані тієї, ані другої гадки в цілості. На нашу думку,
Україні потрібні й власні сили, й чужоземна допомога. Одними власними
силами Україні важко визволятись. Події останнього часу, коли Україні
довелось прохати на допомогу центрально-европейські держави, красно
довели се. Приклади визволення інших держав також підтверджують се.
Межинародним шляхом прийшли до самостійності Болгарія, Сербія, Румунія й
інші держави. По сьому ж шляху йде й Україна. Але для того, щоб Україна
могла розраховувати на чужоземну допомогу, треба, щоб українська справа
в Європі була відповідно спопуляризована, щоб політичні круги Європи
були нею зацікавлені.

Нам, українцям, не можна поскаржитись, щоб українська справа була в
Європі невідома або щоб європейські держави були не зацікавлені нею.
Українське питання тепер – межинародне питання. І велика заслуга в сьому
– Орлика.

Найбільше   від усіх українських історичних діячів доклав зусиль із
ознайомленням урядів європейських держав з українською справою –
Орлик.   

Поставивши ціллю свого життя утворення західноєвропейської коаліції
проти Росії, він, щоб схилити до сього держави, входив з ними в зносини,
умовляв правительства їх для загального добра до війни з Росією,
піднімав українське питання на різних мирових конференціях і, взагалі,
всіма силами старався поставити українське питання на степень
межинародного питання. Не було в Європі ні однієї такої війни за все
його життя, щоб він не пробував скористуватись нею для українських
цілей. Хто б не воював з Росією або хто б не був вороже настроєний до
Росії, він завше старався в справу війни внести й українське питання або
нахилити якусь державу до війни з Росією.  Ж и т т я   О р л и к а   –  
с е   о д н а   б е з п е р е р в н а   є в р о п е ї з а ц і я   у к р
а ї н с ь к о г о   п и т а н н я    я к   п и та н н я   д е р ж а в н
о – м е ж и н а р о д н о г о , котру він проводив безупинно в урядах
різних держав.

От чому, говорячи про Орлика, ми назвали його людиною, що найбільше з
усіх українських історичних діячів спричинилась до поширення
українського питання в європейських державах. І коли тепер сі держави
допомогли нам в визволенні з-під московського ярма, то велика заслуга в
сьому Орлика.

От чому перша наша думка по визволенню з-під Росії – до Орлика.

Колосальна праця Орлика по європеїзації української проблеми стояла весь
час у нас якось в тіні. Тінь славетної постаті Мазепи як би затьмила
собою не менш славетну постать гетьмана-міґранта

Але Тепер сього вже не повинно бути. Постаті великих діячів України
повинні стати перед нами у весь свій зріст.

Причини, Що спонукали нас видати сю книжку, такі:

      1) Здійснення самостійності України Орликовим шляхом, себто шляхом
утворення протиросійської коаліції держав, над переведенням в життя
котрої найбільше попрацював Орлик;

      2) Відсутність на книжному ринкові в числі інших видань,
присвячених борцям за українську державність (Дорошенкові, Виговському,
Мазепі), видання, присвяченого Орликові

      і З) 175 роковини з часу смерті Орлика.

При писанні сеї книжки ми користувались, головним побитом, такими
джерелами: Н. Костомаровъ: Мазепа й мазепинцы. Собр. сочиненій, т. XVI,
СПБ., 1905. А л ь ф р е д   Є н с е н: Орлик в Швеції. Записки Науков.
Тов. ім. Шевч. у Львові, ХСІІ, стор. 93 -169. Його ж: Родина
Войнаровських в Швеції. Ibidem, стор. 170 – 193. С. С о л о в ь е в ъ:
Исторія Россіи съ древнейшихъ временъ. Т. т. XVI, XX і XXIV, СПБ, 1905.
«Чтенія въ Импер. Общ. Истор. и Древн. Рос. при Моск. Унив.», р. 1847,
кн. І (Переписка на латинск. и польск. язык.) і р. 1859, кн. І
(Источники Малорос. исторіи, собр. Н. Бант.-Каменскимъ); А. С к а л ь к
о в с к і й: Филиппъ Орликъ и запорожцы. Кіевск. Старина, 1882, IV.
Основа, 1862 р., т. X. (Письмо Орлика къ Стефану Яворскому). Н . М а р к
е в и ч ъ: Исторія Малороссіи. М. 1842, т. IV. Сборникъ статей и
матеріаловъ по истор. юго-зап. Россіи, издав. Кіевск. коммис. для
разбора древн. актовъ. Вып. 2, К., 1916, 97 – 121, – і іншими. Всі сі
джерела в більшості зазначені в примітках.

10-Х 1918. Вас. Різниченко

 

«Ты здесь, жестокий человек?

Зачем последний мой ночлег

Еще Мазепа возмущает?

О р л и к

Допрос не кончен; отвечай.

К о ч у б е й

Я отвечал уже; ступай,

Оставь меня.

О р л и к

Еще признанья Пан Гетман требует»…

Ця сцена з «Полтавы» Пушкіна якнайкраще відбиває в собі те представлення
про Орлика, в якому малюють його собі широкі круги
національно-несвідомого українського громадянства. Велетенська,
кремезна, масивна фігура ката, «свирепый», нелюдський вираз обличчя,
люті, звірячі, кров’ю налиті очі, хижий, орлиний, кручкоподібний ніс –
таким він встає в уяві читача «Полтавы» і в такім вигляді його
представляють в різних драматичних і оперних театральних виставах,
збудованих на сюжеті Пушкінової «Полтавы». Не помилимось, коли скажемо,
що до такого уявлення духовної і фізичної постаті Орлика в великій мірі
спричинилась “Полтава» Пушкіна й драматично-оперні вистави переробок її
під назвою «Мазепа», ціль котрих була – здискредитувати ідею Мазепи й
український національно-державний рух. Пушкінові, як московському
патріотові, здавалось, що коли йому в немилих рисах в’являється якась
людина, що робить не на користь Москві, то в таких же рисах обов’язково
повинен в’являтись і кожен, хто пособляє сій людині або робить те ж
саме. От чому він наділив Орлика в своїй «Полтаве» самими негативними,
одворотними і несимпатичними рисами характеру душі й тіла.

Але історія – історія знає Орлика зовсім іншим, одмінним, ані крихти не
схожим з тим Орликом, що намалював Пушкін. По історії – се цілком
ідеальна, позитивна, симпатична постать, що, висловлюючись словами
одного з його історіографів, як людина й національний діяч не мала в
собі ані однієї скази. Високоосвічений, з тонким національнополітичним
розумом і щирим серцем, патріотборець за незалежність України – він
різко виділявся навіть серед тодішнього, сучасного йому, культурного
українського громадянства. Навіть Костомаров, котрий в своїй
характеристиці Мазепи не дуже далеко одійшов од характеристики Мазепи
Пушкіна в «Полтаве», – і той, незважаючи на все своє негативне
відношення до ідеї Орлика як такої, і нічого не міг закинути йому щодо
щирості й чистоти його замірів і планів…

Безперечно, що як борець за державно-політичну й національну
незалежність України і аполоґет її самостійності П. Орлик займає цілком
окреме місце в галереї українських національних діячів визвольного руху
XVIII віку. Той негаснучий оптимізм, вічне піклування за долю України і
завше незмінний ідеалізм, котрим він горів все своє життя,- роблять його
особу цілком симпатичного навіть і в тому разі, «коли він стоїть на
кепській дорозі». Характеризуючи його як людину й діяча, що продовжив
діло Мазепи, Альфред Єнсен каже, що в порівнянні з гетьманами часів
Руїни моральний характер Орлика не мав в собі «ані однієї скази».
Взявшись продовжувати діло Мазепи, він мусів взяти на себе і весь тягар
тих бід, нещасть і митарств, що були зв’язані з сим. «Тим симпатичнішою,
– продовжує далі А. Єнсен, – уявляється мені постать Орлика, що він, як
новий Дон-Кіхот, в ліпшім, ідеальнім значінню не покладав рук в
невтомній боротьбі за вимріяні образи визволення України з-під
«тиранського ярма російського панування».

Обрання Пилипа Орлика в гетьмани України одбувалось 5 квітня 1710 року,
себто більш аніж через півроку після смерті Мазепи ( † 22 серпня 1709 р.
с. ст.). На виборах його під Бендерами брали участь запорожці,
генеральна старшина й козацтво, що пішло за Мазепою. Окрім Пилипа
Орлика, кандидатами на гетьманську булаву були тоді ще – Войнаровський
Андрій, небіж Мазепи (син його сестри), і прилуцький полковник Дмитро
Горленко, свояк Мазепи по жінці останнього. Але кандидатура Дмитра
Горленка як людини, що не користувалась особливою популярністю,
незабаром одпала, і зосталось два кандидати – ґенеральний писар Пилип
Орлик і найбільш улюблений родич Мазепи, його небіж, Андрій
Войнаровський. Щодо Войнаровського, то, власне, се споріднення його з
покійним гетьманом і утворювало підстави до обрання його в спадкоємці
гетьманської булави. Од нак опріч сього споріднення та Мазепиної
спадщини, котра дісталась до його, як до законного спадкоємця Мазепи по
смерті останнього, Войнаровський більш нічого не мав. До того ж він був
і молодший за Орлика, і не мав того державного стажу, що Орлик. Карло
XII, що спочатку було ставився прихильно до кандидатури А.
Войнаровського, незабаром переніс свою прихильність до Пилипа Орлика,
узнавши, що Войнаровський має менше прихильників для того, щоб бути
обраним в гетьмани.

В гетьмани був обраний ґенеральний писар Пилип Орлик, як людина, що
найбільш відповідала вимогам української політики того грізного часу, в
котрий спіткала смерть Мазепу, і як людина, що, стоячи дуже близько по
роду своєї праці до особи Мазепи і користуючись його любов’ю, найкраще
була знайома з думками й замірами покійного гетьмана іпосвячена у всі
справи тодішньої української дипломатії. Мазепа, незважаючи на
порівнюючу молодість Орлика, дуже любив його. Після Войнаровського,
котрого Мазепа любив як родича, се була людина, котру він найбільше
любив з усіх своїх близьких людей. Орликові першому, задумавши перейти
на бік шведів, він одкрив свої таємні думки і плани про се, поклявшись
перед хрестом з чесного животворящого древа, що «не для приватної своєї
ползи» робить се, «не для вишших гонорів, не для більшого обогащення, а
не для иних якових-небудь прихотей, но для вас всіх, під властю і
реїментом моїм зостаючих, для жон і дітей ваших, для общого добра матки
моєї отчизни бідної України…» Коли в 1708 році ґенеральна старшина,
зібравшись на раді в Борзні увечері, стала гудити Мазепу за те, що він
одкладає від’їзд до Карла ХІІ, Мазепа, бажаючи ще більш прихилити до
себе старшину, прикликав її до себе і, зробивши гнівний вигляд, в запалі
сказав: «Що се? Ви не радитись зібрались, а для того, щоб мене гудити?
Чорт вас бери! Я от візьму з собою Орлика та й поїду до двору царського
величества, а ви хоч пропадайте..».

Як рано Орлик почав свою громадсько-урядову діяльність – ми не знаємо,
але ім’я його вже стрічається в 1698 році. В сьому році генеральний
суддя Василь Кочубей оддавав заміж за ніжинського полковника Івана
Обидовського свою дочку Ганну. Вінчання її одбувалось в Батурині в одній
з тамтешніх церков і носило торжествснний характер. Стефан Яворський
говорив «весільне казання», а Пилип Орлик підніс молодому надрукований в
друкарні Київської Печорської лаври панегірик під назвою «Hippomenes
Sarmacki », котрого він, певно, сам і написав. Пилип Орлик, як се видно
з його листів, промов і універсалів, володів неабиякою красномовністю і
публіцистичними здібностями в своїх писаннях, «підіймаючись не; раз в
своїм способі вислову до поезії».

Рада, на котрій П. Орлик обирався в гетьмани, одбувалась під Бендерами,
«на приличнім тому акту елекціальному місці».

По обранню Пилипа Орлика в гетьмани межи новообраним гетьманом,
виборцями й Карлом XII, як протектором України, був заключений договір,
на підставі котрого Україна мала керуватись в своєму внутрішньому житті
і одходила під шведську протекцію. Договору сьому не довелося опісля
здійснитись; однак, незважаючи на се, він має для нас дуже важче
значення як яскравий покажчик постулатів Мазепи і всього освіченого
тодішнього українського громадянства. Складається він з вступу і 16
статтей. Вступ починається з пояснення причин, чого Україна розриває з
Московщиною переходить під шведську протекцію. Коли український народ
визволився з-під польського панування, він, як рівний до рівного,
прилучився до Московщини, заключивши з нею угоду, котрою мали
регулюватись відносини двох самостійних держав; Вступаючи в згоду з
Московщиною, народ український сподівався, «же обов’язків своїх, в
договорах і статтях» сеї угоди «ізображенних і присягою стверджених,
государство Московське, яко з нами єдиновірне, здержить і вільне Військо
Запорозьке і народ вільний руський (український) при правах і вольностях
ненарушимо під обороною своєю заховає». Однак не так сталось, як
жадалось. Вже зараз же після смерті блаженної пам’яті Богдана
Хмельницького Московщина виявила справжні свої заміри, пробуючи різними
предлогами накинути на «нарід вільний козацький, собою никогда не
завойований, невольниче ярмо». Се «порабовденне» чим далі, тим набирало
все більших розмірів. Нарешті, коли Московщина зібралась навіть саме
ім’я українське зжерти з лиця землі, – «тоді преречонний, славної
пам’яті гетьман ясновельможний Іван Мазепа, подвигнувшися правдою і
ревностю за цілість отчизни, прав і вольностей військових і желаючи
усердним желанням за дній гетьманського свого владіння видіти і по
смерті своєї для вікопомної імені свого пам’яті зоставити тую ж отчизну,
милую матку нашу, і Військо Запорозьке городове й низове не тільки в
ненарушимих, леч і в розширених і в розмножених вольностях, квітнучую і
ізобілуючую, віддався в непреламанную оборону Найяснійшого Короля, Його
Милості, Шведського, Карла Дванадцятого, особливим Бога Всемогучого
Промислом, з військами своїми вступившого в Україну. Наслідуючи
антецесора свого, славної пам’яті валечного гетьмана, Богдана
Хмельницького, которий, з Найяснійшим Королем Шведським, Його
Королевському Величеству соіменитим дідом, Каролем Десятим, єдиномислієм
і промислами воєнними в висвободженню отчизни своєї від польського, на
той час тяжкого, підданства согласуючися, не меншую міл в землях своїх
поміч, до розірвання сил польських стягуючуюся», – гетьман Мазепа
ввійшов в спілку з Карлом XII, і хоч «неізслідовані судьби Божі» не дали
небіжчикові довести свого діла до кінця, пославши йому в Бендерах
смерть, проте ж осиротіле після його смерті Військо Запорозьке Низове,
не втрачаючи надії здобути бажану волю для Вкраїни за допомогою короля
шведського, ухвалило далі боротися з Московщиною і постановило обрати в
гетьмани «вільними, єдинократними голосами» Пилипа Орлика, «достойного
тієї гетьманської честі і могучого високим своїм розумом і іскуством
уряд той гетьманський під се время трудне тяжкий двигати і управляти» в
українських інтересах. Позаяк же декотрі з українських гетьманів, що
правували під самодержцями московськими, «дерзали» присвоювати собі
самодержавну владу над українським народом, котрий ні для чого іншого
пристав до Швеції, як тільки для поправи і подвигнення упалих прав своїх
і вільностей військових,- то, щоб сього надалі запобігти, межи
новообраним гетьманом і виборцями заключається отсей договір, котрого
повинен непорушно дотримуватись не тільки Орлик, але й усі послідуючі
гетьмани.

Далі йдуть статті договору, котрих 16. В першій з них говориться, що
після визволення України з-під «невільного ярма московського» гетьман
має і повинний визнати православну віру за пануючу. В дальших статтях
говориться про кордони України і внутрішній устрій. Україна в межах від
Польщі по р. Случ, котрі проведені ще за гетьмана Богдана Хмельницького,
визнається назавше самостійною і ні від кого не залежною державою під
протекторатом шведського короля і його нащадків, котрі мають обороняти
її і нікому не дозволяти порушувати її вольностей; коли буде заключатися
мир з Московщиною, Пилипові Орликові ставиться в обов’язок звернутись до
шведського короля, щоб він заставив Московщину повернути всіх полонених
українців і компенсувати всі збитки й шкоди, котрі наробило на Вкраїні
московське військо. «По скінченню, дай Боже, щасливої війни» гетьман
повинний був подбати і про чисто спеціальні запорозькі інтереси, а саме:
1) вжити заходів, щоб були зруйновані кріпості, котрі побудували москалі
на грунтах, що належали з давніх-давен запорожцям; 2) щоб город
Трахтемирів з шпиталем для зістарілих, «зубожілих і ранами скалічених
козаків» із перевозом на Дніпрі перейшов від гетьманського уряду до
Запорозької Січі; 3) щоб городи Переволочна, Келеберда й млин на річці
Ворсклі зостались при Військові Запорозькому і, нарешті, 4) щоб Дніпро з
усіма своїми рибними промислами від Переволочни до Очакова був в
відомстві виключно Запорожжя.

Що торкається до внутрішнього врядування, то, з огляду на те, що декотрі
гетьмани, будучи під московськими самодержцями, потроху самі перейнялись
самодерзьким духом і «узаконили собі право: так хочу, так повеліваю»,
через що «уросли многі в отчизні і в Військові Запорозькім нестроєння,
прав і вільностей розорення, посполиті тяжесті» і т. і., – рада
постановляє, «аби в отчизні Нашій первенствуючими були совітниками
ґенеральна старшина» і полковники; окрім сього, з кожного полку має
обиратись по одній особі з числа «старинних, благорозумних і заслужених
людей», котрі мають засідати в ґенеральній раді з ґенеральними
старшинами; без дозволу сеї ради гетьман не має права нічого «приватною
своєю владою ні зачинати, ні установляти і в скуток не приводити».

Ґенеральні ради збираються тричі на рік: на Різдво, Великдень і Покрову.
На них мають право брати участь «не тільки панове полковники з старшиною
своєю і сотниками, не тільки з усіх полків ґенеральні совітники, леч і
від Війська Запорозького Низового посли за присланням до себе від
гетьмана ординансу» в призначений строк. Непередбачені публічні справи,
котрі треба обов’язково вирішити до скликання чергової сесії ґенеральної
ради, ясновельможний гетьман «моцен і волен, з обрадого ґенеральної
старшини», вирішувати «повагою своєю гетьманською». Гетьмана ґенеральна
старшина повинна шанувати як свого вождя; одначе, коли б в учинках
гетьмана було вбачено що-небудь «противного, правам і вольностям
військовим вредительного і отчизні некористного, тоді тая ж старшина
ґенеральна, полковники і ґенеральні совітники, моцні будуть вільними
голосами, чили то приватно, чили, когда нужна і неотволочна потреба
вкаже, публично на раді» зробити йому догану, і гетьман не повинний за
се ображатися. Коли б хе хто-небудь з ґенеральних чи то з інших осіб
«дерзнув образити гетьманський гонор або в якім-небудь іншім ділі
провинився, то сам гетьман єдинолично не має права карати злочинця, але
повинний здати справу в «суд військовий ґенеральний». У всьому керують
«ґенеральні особи, уставичне при боку гетьманськім резидуючі»,- і
приватні гетьманські джури не мають права торкатись до жодних військових
справ. Для завідування державним скарбом відновляється уряд ґенерального
підскарбія; під його відомством повинні бути полкові підскарбії, котрих
має бути по 2 в кожному полку. Як ґенеральний підскарбій, так і полкові
підскарбії – обираються, причому полкові підскарбії повинні обиратись ще
й за «посполитою ухвалою».

Гетьман повинний піклуватися, «щоби людім військовим і посполитим
збитечні не чинились тяжесті, утеменження і здирства». Всі урядовці
повинні бути обирані «вольними голосами», і гетьман не має права когось
настановляти своєю власною волею. «Козацькі вдови і осиротілі козацькі
діти» не можуть бути притягнені до яких-небудь посполитих повинностей.

По визволенні України «від підданства Московського» має бути зроблена
«ґенеральна ревізія всіх маєтностів, під державцями зостаючих, і до
уваги ґенеральної при гетьману ради подана, на котрій розсудиться і
постановиться, кому годне належить, а кому не належить військові добра і
маєтності держати, які повинності і послушенства підданські міються
державцям від поспільства віддавати». «Город столичний Київ і іншії
Українські городи з маистратами своїма во всіх правах і привелеях»
зостаються непорушимо і надалі. Повинності підводні, харчові й інші, як
такі, що «наносять людім бідним знищеннє», касуються. Оренди й стації,
компанійська і сердюцька, як установи, що творять «утяженнє»
поспільству, також касуються.

В кінці договору (стаття 16), з огляду на те, що «убогі люде востократне
воплять і ускаржаються на обиклі і нещисленні здирства», котрі чинять на
ярмарках «індуктарі і їхні фактори», постановляється в обов’язок
гетьманові подбати, «аби індуктарі і їхні фактори від тих тільки товарів
і такові ексанції, евекти і індукти до скарбу відбирали, якбудуть
виражені в інтерцигах, нічого лишнього від купців не вимагаючи і людім
вірним убогим найменшого здирства не чинячи».

Договір було написано на латинській мові; був також переклад і на
українську мову.

10 травня 1710 року Карло XII, як новопризнаний протектор України,
затвердив вибір Орлика й договір, видавши з сеї нагоди лист до
українського народу, в котрому хвалить мужність і вірність Орлика і
«inclutae gentis Rossiacae, sub iugo impotentis dominationis
Moscoviticae anhelantis», а рівночасно обіцяє, доки український нарід не
здобуде давнішньої волі, не складати зброї проти московського царя,
боронити цілості границь України і боротися зі спільними ворогами.

По обранню в гетьмани і затвердженню на сім високім уряді королем Швеції
Орлик, як новообраний гетьман України, представився королеві Швеції і
виголосив перед ним по-латині красну промову, складену по всіх правилах
тодішньої елоквенції, – в котрій говорив:

«Представляюсь Тобі, Найсильнійший і Найщасливійший Королю, я,
новообраний гетьман Війська Запорозького.

Я погиб би, якби не рука Вашої Найяснійшої Королівської Величності,
страшна для порогів і доброзичлива для вірнопідданих, не підтримала
погибаючого і не допомогла мені… Чи мені, Найяснійший Королю,
рівнятись з Іваном Мазепою, котрому по славі й популярності не було
рівної людини в нашій батьківщині? Чи мені, що не має ніяких заслуг,
винести на раменах, подібно Атланту, що виносив падаюче небо, тягар
правління Україною, мені, недостойному такої честі і навіть, скажу
більше, такого тягару? Чи мені, недосвідченому арґонавтові для такої
великої і могутньої влади, в наш жорстокий вік направити розшатаний
вихрами і бурями український корабель до благословенних островів? Чи
мені, подібно Тезею, блукаючи по кручених шляхах, вивести із лабіринту
страшенного рабства гарну Аріадну – нашу отчизну, котру стереже
московський дракон, і повернути їй колишню волю? Однак Ти,
Наймилостивійший Королю, оборониш, по однодушному бажанню нашому,
Військо Запорозьке під своєю могутньою рукою краще, ніж під щитом Аякса;
Ти щасливо проведеш розбитий човен України по бурхливих хвилях до миса
Доброї Надії! Ти одіпхнеш московське страховище своїми могутніми
грудьми, на котрих Ти носиш образ великодушного лева. Я ж, діло рук
Твоїх, дістаючи гетьманський уряд, приношу подяку престолу зброї мого
протектора, Вашої Величності, і цілую тисячу разів побідні руки Вашої
Величності».

Друга промова Орлика до Карла XII, котра дійшла до нас, була сказана з
нагоди свята Воскресення Христового в 1710 році і уявляла з себе
торжественне великоднє привітання Карла. В ній Пилип Орлик вітав короля
Швеції з великим святом Великодня і говорив:

«Tandem vicit leo de tribu Iudae in sola solis Nostri S-ae V-ae R-ae
Maiestatis persona, victrices belli geminaturus ardores. Conculcavit
ille prostratum infernalis Draconis cadaver colcuncandumque ignivomum
Mpscoviticum Draconem stemmatico S-ae V-ae R-ae Maiestatis Leoni
reiecit, novam cum ipso animorum et armorum ingressus unionem; et quidni
ingrederetur, cum similium naturalis sit amor? Hac igitur unita
confaederati sui Paschalis Leonis virtute, propulset V-a R-a Maiestas
Septentrionalem Draconem ac Leonico labore profliget, vincat, triumphet,
candido voto precor»,

Подаємо промову в мові оригіналу як зразок промов Орлика на латинській
мові.

Діставши гетьманську булаву, Пилип Орлик зараз же взявся за продовження
діла свого попередника – Мазепи, Позаяк сили його, що були з ним в
Туреччині, були, в порівнянні з московськими силами, малі, то треба було
думати про збільшення їх, щоб можна було вирушити походом на Москву, для
визволення України. Разом з Орликом були запорожці, що пристали до
Мазепи під проводом Костя Гордієнка, козаки, що пішли за Мазепою, й
старшина. Однак гаряче бажання і надія визволити Україну з-під
«тиранського московського ярма» були у нього такі сильні, що він і з
сими незначними силами вирішив вирушити на Вкраїну. Для допомоги ж
українському військові Орлик ввійшов в зносини з ханом кримським і
заключна з ним союз, на підставі котрого хан з усім споїм ханством
обов’язувавсь допомогти українцям визволити Україну з-під Московщини і
зберігати надалі спілку з Військом Запорозьким по тому зразку, як колись
була спілка Богдана Хмельницького з кримським ханом Ісламом-Гіреєм, без
усяких претензій на панування над козаками й українськими землями. Разом
з Гетьманщиною малось визволити з-під московської держави Слобідську
Україну і приєднати її до України, а коли б сього чом-небудь не вдалось
досягнути, то малось допомогти українцям переселитись із Слобожанщини в
Гетьманщину, по їхньому бажанню. Рушити на Вкраїну постановлено було як
на Правобережну, так і на Лівобережну.

Аналогічний договір з кримським ханом був заключений також від імені
Карла XII.

Після сих договорів, в березні 1711 року, Орлик разом з білогородськими
й буджацькими татарами під проводом султана, сина хана кримського,
вирушив на Правобережну Україну. З Орликом ішли також поляки, що
визнавали поліським королем Станіслава Лещинського і служили шведському
королеві. На чолі їх стояв Йосиф Потоцький і пан Галецький. Попереду
війська, каже М. Костомаров, були вислані до населення агенти «с
возмутительными воззваниями, в которых убеждали малороссиян ополчиться
против московской власти». Се були універсали, котрі видав Пилип Орлик
до українського народу з приводу свого вступу на територію України. В
такім же дусі, як сі універсали, він послав листа і до гетьмана
Скоропадського, в якому щиро і красномовно переконував його стати заодно
з ним проти Московшини для того, щоб визволити Україну з-під
московського ярма і утворити вільну і ні від кого не залежну Українську
республіку; в противнім разі вітчизна попаде в таку руїну, що
послідугочі покоління з острахом згадуватимуть про долю своїх предків.

«Коли Вас, – писав Орлик, – зупиняє теперішній мій титул, що я ношу, то
будьте певні, що для загального добра я уступлю його Вам, як старішому,
сподіваючись, що й Ви не захочете мене губити. Не йміть віри тим, що
кажуть, буцім Оттоманська Порта думає панувати над Україною. Ні!
Блискуча Порта, Його Величність король шведський і хан кримський уже
межи собою таку згоду зробили, щоб Україна не підлягала ні під чию
васальну залежність, але була б назавше самостійною державою».

Невідомо, який вплив зробив сей лист на Скоропадського, але з наказу
Петра Скоропадський мусив на правий берег Дніпра вислати проти Орлика
військо. Скоропадський вислав ґенерального осавулу Бутовича, про
лояльність котрого до Москви іще до сього виникали підозріння. На лівий
берег, проти кримського хана, вирушив московський Генерал Бутурлін,
взявши з собою Скоропадського. З наказу москалів універсали, котрі писав
Орлик до українського народу, кати публічно палили. Так, напр., було в
Переяславському полку. Незважаючи, однак, на се, вони все ж таки, певно,
мали свій вплив на населення. Боячись, щоб український уряд весь не
перейшов па бік Орлика, цар, щоб забезпечити собі вірність українського
громадянства, для застави наказав скликати до Глухова, тодішньої
резиденції гетьманської (після Батурина), що стояла біля
українсько-московського кордону, жінок всієї ґенеральної старшини, в тім
числі й жінку самого гетьмана. В такий спосіб Петро гадав, що старшина
українська побоїться переходити на бік Орлика. Те ж саме зробив на
Правобережній Україні і київський губернатор князь Дм. Голіцин,
скликавши для застави в Київ жінок правобережних полковників під час
вступу в Правобережну Україну Орлика.

Більші, аніж на Лівобережній Україні, мали наслідки і вплив універсали й
виступ Орлика на Правобережжі, куди він вступив безпосередньо. Тут
симпатії українського народу, змученого московським пануванням, були
цілком на боці Орлика і його замірів. В Черкасах, Каневі, Мошнах і в
багатьох інших місцях Білоцерківського полку, а також полків
Корсунського й Уманського жителі одверто ставали на бік Орлика. Сим
Богуславського полковника Самусь прибув до Києва і сповіщав, що жителі
прямо «рвуться» до Орлика.

Діло Орлика йшло дуже успішно. Ґенеральний осавул Бутович, котрого
вислав Скоропадський проти Орлика, був під Лисянкою розбитий і здався в
полон. Після сього справа пішла ще краще. Українські кріпості здавались
йому без бою, одна за одною. Народ, визволяючись з-під московського
панування, охочо переходив на Орликовий бік, радісно вітаючи свого
визволителя. Побідний шлях гетьмана встилався одними успіхами. В
царських руках зоставалась тільки Біла Церква, де заперлось московське
військо, та кілька містечок Білоцерківського полку. Орлик моментально
оточив Білу Церкву з усіх боків і приступив до облоги її. З ним, окрім
татар і поляків, були ще козаки й запорожці зі своїм кошовим, котрих
налічувалось «більш 16000, окрім міщан в полках Чигиринськім, Уманськім,
Торговицькім, Кальницькім, Корсунськім, Богуславськім, Канівськім і
кількохсот в полку Білоцерківськім». В сей же час кримський хан успішно
воював з москалями на Слобожанській Україні. Здавалось, Орликові помагає
сам Бог. В той час, як він завойовував один город за другим на
Правобережній Україні, стрічаючи скрізь співчуття серед українського
населення, кримський хан так же успішно продвигався зі своїм військом
вперед по Слобожанській Україні, вдало розправляючись з московськими
залогами і також стрічаючи співчуття у населення. На початку свого
наступу на Слобожанську Україну він взяв по недовгім опорі пограничну
кріпость Сергієвськ з московською залогою. Кріпость була взята завдяки
українцям. Українське населення Сергієвська здало город татарам і видало
їм царських солдат, що обороняли кріпость, в полон. Московська залога не
в силі була боронити город і здалась в полон. Після сеї побіди над
москалями хан з ордою щасливо вступив в Слобожанську Україну, безупинно
пробираючись наперед і беручи одно місто за другим. В багатьох місцях
жителі стрічали хана з хлібом-сіллю і вітаннями. Так було під час вступу
хана в містечко Водолаг Харківського полку і в інші слободи.

Так хан дійшов до м. Водолага. Небагато вже, порівнюючи, української
території залишилося йому й Орликові очистити від москалів. В царських
руках зоставалась тільки одна Гетьманщина. Але тут трапилось таке, що
вкінець зіпсувало всі плани Орлика. Кримський хан, дійшовши до м.
Водолаг, далі утримався від походу вглиб Гетьманщини і повернув з ордою
назад. Слобожани, що передались татарам, пішли разом з ними до Вольного,
певно, з ціллю заселення пустопорожніх земель, що входили в склад
кримського ханства. Але за ними погналось царське військо, наздогнало
українців, що йшли разом з ханом, і завернуло їх назад, вчинивши над
ними жорстоку кару: через те, що українці пробували одбиватись зброєю од
царського війська, як воно наздоганяло їх, москалі, взявши їх,
приговорили кожного десятого з них по жеребу за «зраду царя» й озброєний
виступ проти царського війська до смертної кари, а решту, зібравши всіх
до Москви, заслали разом з жінками й дітьми на поселення. Така ж кара
спіткала її тих українців, що оддали татарам Сергієвськ.

Друге несподіване нещастя, котре спіткало Орлика, трапилось під Білою
Церквою. Після здобуття нижнього городу січовики покопали там шанці і
зібралися було вже громити горішній город або замок. Але вночі обложені
зробили непомітно вилазку, захопили запорожські шанці, і запорожці
мусили одступити. Орлик примушений був одійти від Білої Церкви. Польське
військо, що помагало Орликові під Білою Церквою під проводом Галець
кого, одійшло на Полісся, а татари, не слухаючись Орлика, розсипались
загонами і стали набирати ясир по українських селах. Сам Орлик скоро
також одступив за Дністер. З листа до шведського короля, котрого Орлик
написав з сього приводу опісля, видно, що причиною неуспіху його на
Правобережній Україні Орлик вважав зрадливість татар, котрі, в
противність договору Орлика з кримським ханом, брали в полон жителів і,
як варвари, руйнували край, – і се робилось тоді вже, коли сей край
доброохотно оддавався йому, Орликові. Султан, що був з Орликом під Білою
Церквою, раптом відтіля поспішно одступив зі своєю ордою до Буга; Орлик
погнався за ним, благав його зупинитись, прохав зоставити йому хоч
частину орди, хоч тисяч десять, – султан обіцявся, але не додержав своєї
обіцянки. Не зважали татарські мурзи на доводи Орлика і українських
старшин, котрі покликались на договір з ханом, і розпустили свої чамбули
на всі боки по українській землі.

«Яких нечуваних під місяцем звірств,- писав Орлик, – не робили тоді дикі
татари! Вони обдирали і спустошали церкви, одні з них обертались в
кінські стайні, інші спалювали до попелу, а ще інші навмисне різними
способами оскверняли: перекидували престоли церковні, топтали ногами
святі дари, глумились над іконами, насилували недорослих дівчат,
замордовували людей обох полів, вже раніш позбавлених мечем, огнем і
грабежем всього свого майна. На всьому просторі від Дністра до Росі
нахапали вони в ясир кілька тисяч духовних і світських людей, козаків,
поспільства, жінок і дітей, і погнали в свої білогородські, буджацькі і
ногайські оселі, спустошили вогнем і мечем весь край від Росі до
Тетерева і до Дніпра, в полках Білоцерківському і Канівському знищили
городи й містечки, а малих дітей, нездатних для того, щоб взяти їх в
ясир, кидали в воду або розрублювали пополам. Пером важко описати
нелюдські вчинки, котрі робив зі свома свавільним татарами син Дзяун-бея
в Германівці, не зважаючи на оборонні універсали, котрі видавав я,
київський воєвода і навіть сам султан. Його впустили в город на його
прохання під нредлогом дружби, а він повергнув весь город з святими
церквами розгрому й вогню, більш п’ятьох тисяч корінної людності й
жителів сусідніх сел, що шукали в городі захисту, татари погнали в ясир,
малолітніх дівчат насилували, а потім кидали в полум’я, що охопило весь
город; до п’ятидесяти немовлят було одірвано під материнських грудей і
кинуто в огонь, інших роздирали пополам, або, бравши за ніжки, розбивали
головками об стіни. Незважаючи на всі мої заходи проти сього, за сі
варварства винуватці не побирали кари; навпаки, коли я вимагав
припинення татарського свавільства, султанів візир Муртаза-ага одповів,
що татарам дано дозвіл обертати в попіл городи, містечки і села і брати
ясир на просторі від Росі до Тетерева і Дніпра, позаяк сей край межує з
Києвом і Білою Церквою і ставиться до нас вороже, разом з сими городами.
Се неправда. Всі жителі сього краго показали себе вірними до мене і
слухняними і за свою вірність прийняли від татар таке спустошення, що
ледве чи одна людина лишилась на місці свого жительства, котра була б
ціла і чим-небудь не потерпіла. Під час своєї втечі назад татари,
розсипавшись по трьох полках: Кальницькому. Уманському й Торговицькому,
а відчасти по Брацлавському і Корсунському, вчинили таке ж саме
зруйнування невинному народові; все зруйновано, розграбовано, спалено,
народ загнано в неволю, тільки город Умань зі свома передмістями один
остався оплакувати нещастя, що спіткало Україну. Досить того сказати, що
в мене було більш 16000 козаків Війська Запорозького, окрім міщан в
полках Чигиринськім, Уманськім, Торговицькім, Кальницькім, Корсунськім,
Богуславськім, Канівськім і кількасот в полку Білоцерківськім, – тепер
же ледве 3000 лишилось: не тільки міщани, але й козаки, що мали в своїх
полках хати й сім’ї, дізнавшись про ворожі вчинки татар, розбіглись від
мене в різні боки спасати своїх жінок і дітей, а ті, що при мені
зостаються, оплакують втрату своїх сімейств, братів і друзів!».

Посилаючи сього листа, Орлик прохав шведського короля взяти до серця
ридання нещасної України і клопотатись перед падишахом як про відплату
татарам за шкоди, котрі вони поробили краєві, так і про визволення
забраного з України ясиру. Карл виконав прохання Орлика, і 31 липня 1711
року (по магометанському літоліченню в останні дні місяця Ремазіеле
увеле 1123 року) падишах видав наказ сераскирові, паші Бендерському,
одшукати, зібрати і передати Орликові, гетьманові українському, бранців,
які знайдуться в краї, котрим править сей паша, і яких татари побрали в
минулий похід на Україну.

Так нічим скінчився успішний попереду побід-ний похід Орлика на Вкраїну.
Чималі результати, осягнуті за час його походу, завдяки чисто
випадковим, непередбаченим обставинам, з’їхали нанівець і знов привели
до становища, котре було півроку тому назад. З такими труднощами і
працею налажуване впродовж двох років діло визволення України з-під
московського панування зруйнувалось вщент, і розбились всі попередні
плани…

Але Орлик все-таки не впав духом і після перших днів невдачі знов
продовжив шукати шляхів до визволення України.

Незабаром такий момент наспів. Се так звана Прутська справа. Цар
московський Петро, воюючи зі спільниками українців турками, зайшов зі
своїм невеликим військом дуже далеко вглиб турецьких володінь. Турки
оточили його з усіх боків на Пруті, і Петрові нічого не лишалось більш
зробити, як здатись в полон або підписати ганебний для Московщини мир.
Разом з турецьким військом, що оточило Петра, були й козаки Орлика.
Орлик був вже дуже близький до осягнення своїх цілей; Петро І був уже в
руках союзників українців – турків: ради врятування свого життя і своєї
держави він мусив згодитись на все, що б тільки не запропонували
побідителі. Але турки не довели діла до того, щоб взяти московського
царя в полон. Турки передчасно згодились на мир, якого попрохав у них
побіджений московський цар. Все обробили гроші, котрими підкупив Петро
візиря. Незважаючи однак на се, Орликові все ж таки удалось настояти на
тому, щоб в мирнім договорі була вирішена й українська справа;
користуючись трудним стратегічним становищем Петра, турки примусили
підписати його такий договір, на підставі котрого Росія зовсім
одмовлялась од України і зобов’язувалась надалі не вмішуватись в
українські справи. Сим договором Україна становилась знов вільною, ні
від кого не залежною державою.

На жаль, договорові сьому не довелось здійснитись. Петрові І удалось і
тут підкупити візиря турецького, і той пункт договору, що торкався
України, а разом з нею і Польщі, було стилізовано так неясно, що кожний
толкував його собі по-своєму, і коли прийшлось реалізувати його, то межи
турками і москалями повстало питання – чи обо-в’язує Прутський договір
російського царя вважати, що він одмовився від України, чи ні, через те
що в договорі сей пункт стилізовано неясно? Орлик толкував договір так,
що цар по ньому зовсім зрікся України по обидва боки Дніпра, і вона
тепер може лічити себе самостійною, ні від кого не залежною державою.
Шафіров же, московський віце-канцлер в Константинополі, толкував, що
тако- го обов’язку для царя з сього договору не виникає. Запорожці з
свого боку вказували на договір, що був складений межи королем Швеції і
ханом кримським, і виводили висновок, що Україна мусить бути вільною, ні
від кого не залежною державою. Непорозуміння, що виникли межи
Московщиною й Туреччиною на ґрунті неясності договору, стали на
перешкоді до ратифікації Прутського миру з обох сторін. Цар, незважаючи
на умову, не квапився зі знесенням Таґанрозької кріпості й поверненням
Азова Туреччині, вимагаючи, щоб турки попереду вислали з турецької землі
шведського короля, а турки з свого боку були незадоволені на москалів,
що вони не виконують того пункту договору, в котрому говориться про
одмовлення царя від України. Зимою війна межи турками й москалями
неминуче мала знов спалахнути. Орлик вживав всіх заходів, щоб не
допустити до миру царя з Туреччиною на умовах, котрі полишали б змогу
Московщині коли-небудь пред’являти права на панування над українським
народом. Щоб ще більше схилити Порту до війни з Московщиною, він в
грудні місяці 1711 року вирядив з Бендер в султанську столицю посольство
від імені українського народу, котре складалось з таких осіб:
прилуцького полковника Дмитра Горленка, ґенерального писаря Івана
Максимовича, ґенерального осавула Григорія Герцика і Костя Гордієнка як
представника Запорозької Січі й Низового Козацького війська. Для
керівництва посольству дав Орлик інструкцію, написану в г. Бабі 3 грудня
1711 року. Згідно з сею інструкцією, котра складалась з 10 статей,
українське посольство мало перш за все від імені Війська Запорозького і
всієї України висловити щиру подяку Блискучій Порті за добродійство,
котре вона зробила українському народові, визволивши його Прутським
договором від нелюдського московського ярма; своєю побідною зброєю вона
примусила москаля згодитися на дуже вигідні для неї умови миру і
заставила Московщину визнати Україну обох боків Дніпра краєм, назавше
вільним і ніколи силою зброї не бувшим приєднаним до Московщини. Так
Пилип Орлик розумів і толкував той пункт Прутського договору, що
торкався України. Потім се посольство мало прохати Блискучу Порту вжити
всіх заходів до остаточного здійснення сього мирного договору і
примусити москаля, одмовившись назавше від України обох боків Дніпра,
передати її новообраному гетьманові і його наслідувачам, котрих Військо
Запорозьке після смерті гетьмана обиратиме вільними голосами. Далі
посольству покладалось в обов’язок прохати, щоб Блискуча Порта взяла на
себе посередництво в тому, щоб москалі надалі ні одверто, ні потаємки не
насмілювались заявляти претензії на панування над Україною після того,
як вона визволиться від рабства на віки. «Нехай Московщина, – казав в
«Інструкції» Орлик, – примушена відмовитись від України назавше, виведе
із нашої землі своє військо і випустить на волю заарештовану під час
минулої війни і заслану на Сибір або куди-небудь в інше далеке місце
нашу військову старшину, урядових осіб і всіх взагалі українців, в тім
числі й посланців від Запорозької Січі, що були затримані в Лебедині, й
тих запорожських товаришів, котрі запрохали на роботи за гроші в
Петербург і опісля затримали, – одних в Сівську, інших в Вільні, – а
потім заслали на каторжні роботи. Нехай також москаль випустить на волю
жінок і дітей генеральних старшин, полковників, сотників і інших
урядових людей, котрих минулої зими москаль, прочувши про намір
Блискучої Порти оповістити війну, наказав позвозити до Глухова, щоб
залякати українців і сим зміцнити свою владу на Вкраїні. Виходячи з
України, московське військо повинно передати всі кріпості до влади
гетьмана, а само, одступаючи, не повинно робити українським жителям
нічого злого, ні явно, ні тайно, не брати з собою нікого в полон і
нікому не робити ніякої шкоди. Окрім того, москалі повинні повернути всі
гармати, котрі вони позабирали з Січі і поодвозили в Білу Церкву; коли ж
їм се буде дуже важко зробити, вони повинні замінити сі гармати іншими
гарматами із інших українських фортець, котрі там повинні зостатись
після виходу з них московських залог. Взагалі ж, треба домагатись, щоб
були повернуті всі збитки і страти, котрі потерпіли українські жителі
від московських військ в минулу війну. Торішньою зимою москаль
опублікував в своїх і чужих краях маніфест, в котрому впевняв, буцім
шведський король, спонукуючи Блискучу Порту до війни проти Московської
держави, пообіщався їй, що Польська Річ Посполита і Україна вийдуть до
Туреччини і платитимуть харач. Щоб утримати український народ під своєю
владою, москаль пустив чутку, буцім наша грецька церква буде принижена,
церкви наші будуть обернуті в мечеті, а з народу Оттоманська імперія
почне брати важкі податки. Для спростування сього наклепу козацьке
посольство прохатиме Блискучу Порту затвердити договір, заключений межи
гетьманом Війська Запорозького і кримським ханом, і видати від себе
посвідчальний документ в такому дусі, в якому нам було дано його від
шведського короля. В сьому посвідчальному документі повинно бути
зазначено, що Україна обох боків Дніпра, з усім Військом Запорозьким і з
усім українським народом визнається на віки вічні незалежною від усякого
зовнішнього панування. Хоч козаки бажають бути в братерстві і в дружній
спілці з Кримською державою, але ніхто не має права під яким би то не
було приводом домагатись васального панування над Україною, а тим менше
брати з українського народу данину. Ніхто не має права займати
кріпостей, котрі залишатиме московське військо, а також будувати інших
твердинь на українській землі. Гетьман Війська Запорозького завше
обиратиметься вільними голосами: Блискуча Порта не може його ані
позбавити гетьманства, ані признати замість його іншого гетьмана.
Гетьман після свого обрання робитиме честь Порті не особистим візитом, а
писемним сповіщенням про своє обрання. Козаки, що живуть в низов’ях
Дніпра, зберігають право, як і раніш, займатись риб’ячими й звірячими
промислами по всіх ріках, річках і урочищах до самісінького Очакова, без
усяких перепон з боку Блискучої Порти, а українським купцям повинно бути
надано право торгувати по всій Турецькій імперії нарівні з природними
турками без плати мита. Військо Запорозьке визнало над собою протекторат
шведського короля і не хоче одступати од сього; але се не повинно
перешкоджати вічному дружньому зв’язку з Кримським ханством і не
спричинить до розриву добрих відносин межи Портою й Україною; навпаки,
дружній союз межи Портою й Шведським королівством може через се ще більш
зміцнитися для взаємної оборони від москалів – найближчих сусідів
Шведського королівства.

З такими домаганнями Орлик вирядив депутацію до Константинополя.

Депутація, приїхавши до Константинополя, стріла там з боку турецького
уряду дуже прихильне відношення до себе. Ще з початку осені 1711 року
під впливом кримського хана й французького посла, що ставились вороже до
Московщини і провадили в турецьких урядових колах протимосковську
політику, – турецький уряд нахилявся до війни з Московщиною; прибувші ж
в Константинополь українські посли від гетьмана Орлика і Війська
Запорозького тільки ще дужче підзадорювали турок до війни надіями на
успіх, раючи негайно ж розпочати війну проти Московщини, проти котрої
виступить також і Україна, яка готова щохвилі повстати проти ненависного
московського ярма…

Посольство Орлика зробило на турецький уряд рішучий вплив, поклавши край
ваганню. Турецький уряд прийняв толкування Прутського договору Орлика і
оголосив в кінці грудня 1711 року Московщині нову війну за те, що вона,
в противність договору, не хоче зрікатись України і не забирає з неї
свого війська. Московським послам Шафірову й Шереметьєву в
Константинополі було повідомлено, що позаяк Москва не увільняє України й
Польщі, то проти царя оголошується війна, і сам султан виступить в похід
по весні: а проте війна може бути припинена, якщо Москва згодиться на
оці чотири пункти: Москва повинна негайно вивести своє військо з Польщі
і не вводити його туди ніколи; негайно зректись України; негайно віддати
туркам Озів і зруйнувати пограничну кріпость Таганрог; заключити з
Карлом XII перемир’я на три роки і визнати за турками право одпустити
Карла XII з Туреччини коли і яким завгодно шляхом. Віце-канцлер Шафіров
одповів через анґлійського й голландського посла, що сі пункти Москва ні
в якому разі не може прийняти, а надто пункт про Україну. В той же час,
1 січня 1712 року, Шафіров написав своєму цареві, що Україну треба
твердо обороняти; коли турки побачать, що Україну їм нелегко завоювати,
то у них і охота пропаде воювати з Москвою: «а теперь они обнадежены
ханом, неприятелями нашими и бунтовщиками (українськими емігрантами),
будто легко могут все получить, и Украина забунтует и поддастся им, и
для того нужно крепкую иметь осторожность и войска иметь достаточно на
Украине». Шафіров доносив з Константинополя своєму урядові, що султана
найбільш нацьковують на Московщину українці, впевняючи його, що, як
тільки турецьке військо вступить в межі України, Україна повстане проти
Москви. Через се «надобно соблюдать крайнюю осторожность в Украине, чтоб
не забунтовала при вступлении в нее войскъ турецкихъ».

Таким побитом, межи Туреччиною й Московщиною знов прийшло до війни.

Коли цар узнав, що на Вкраїну має рушити сам султан з усією своєю
армією, то злякався і зараз же дав наказ виконати перший пункт
Прутського договору, себто зруйнувати Таґанроґ і передати туркам Озів,
не дожидаючись виводу Карла XII з Туреччини.

Внаслідок сих заходів Петра межи Туреччиною й Московщиною через деякий
час замість війни почались мирові переговори про виконання решти пунктів
Прутського договору, в тім числі й очищення України від Московського
війська.

Але підкуп, котрий зробив в свій час Петро І, направив хід переговорів в
інший бік: все переінакшили московські гроші, котрими цар підкупив
великого візиря, муфтія і інших осіб, що брали участь в переговорах.
Завдяки грошам 5 квітня 1712 року було відновлено з деякими змінами
Прутський договір, при чому українську справу в сьому договорі було
пояснено так, що цар одмовлявся не всієї України, а тільки однієї
Правобережної частини її, зоставляючи за собою Київ. Мир сей обійшовся
цареві понад 100 000 червінців.

На Орлика і його товариство сей мир зробив дуже прикре враження. Орлик
був дуже стурбований розділом України і листом прохав великого візиря
поправити помилку, одібрати від москалів і Лівобережну Україну з Києвом
на чолі. Він доказував великому візиреві, що Київ не може існувати без
України, а Україна без Києва, що Київ для всього українського народу має
священне значення як город, в якому вперше була прийнята і затвердилась
віра християнська грецького обряду, де оснувався центр просвіти для
українського народу, – що Київ необхідно зоставити при гетьмані Війська
Запорозького з усією Україною. Орлик доказував, що як оддавати українцям
Правобережну Україну, визволяючи її від московського панування, то нема
ніякої рації залишати в руках москаля Лівобережну Україну. «Од
Правобережної України москаль давно уже одмовився, обрікши її
зоставатись пустелею, – писав Орлик в своєму листі, – і якщо нам тепер
оддають тільки сю пустелю, а Лівобережну, заселену, зоставляють під
московським пануванням, то що ж се тоді за визволення?.. Не тільки всі
мої попередники з усім Військом Запорозьким добувались визволення від
московського ярма Лівобережної України, найближчої до Московщини за
Правобережну, але й сам гетьман Мазепа не для чого іншого з’єднав зброю
Війська Запорозького зі зброєю військ Його Величності шведського короля
і разом з Його Величністю пішов під протекторат Блискучої Порти, як
тільки для того, щоб зробити самостійною всю Україну, і передусім
Лівобережну як більш залюднену. Що могло сього гетьмана, уже старого,
безпотомного, багатого, любов’ю, милостями й довір’ям царя московського
вшанованого,- що могло спонукати його всім сим пожертвувати, як не
бажання здобути волю отчизні своїй? Він знехтував всім, що було йому
найдорожчого на світі, знехтував і самим життям, аби піднести свою
вітчизну і визволити її з-під московського ярма».

Орлик умовляв, благав візиря помогти йому визволити всю Україну з-під
московського ярма по обох боках Дніпра і не зоставляти Лівобережної
України в неволі.

Благання Орликові помогли. При турецькому дворі знов настало хитання в
відносинах до Москви, і турки знов заговорили про Україну. Царське
посольство в Константинополі 20 жовтня 1712 року було заарештовано і
посаджено в Едікул в Семибаштовий замок. Петро І , незважаючи на умову,
не збирався виводити свого війська з Польщі й Правобережної України, і
се давало туркам привід знов оповістити війну Москві. Особливо
заохочували Туреччину до війни з Московщиною козаки з Орликом. Великий
візир Юзуф-паша і великий муфтій, тлумач божественного закону, будучи
підкуплені Московщиною, висловлювались проти війни, але сам тодішній
падишах, султан Ахмет III, навпаки, був дуже охочий до війни з
Московщиною і особливо близько приймав до серця українське питання. В
вересні 1712 року Толстой доносив Петрові І з Константинополя, що 16
вересня султан в балачці зі своєю матір’ю сказав: «Московський цар не
виконує договору і не виводить свого війська: видно, хоче він війни з
нами знову. Я сподіваюсь, що тепер цар московський нас не обдурить. Я з
ним не замирюсь, доки не одніму у нього всієї України».

Дійсно, 29 листопада 1713 р. султан видав указ з оповіщенням війни
Московщині.

У Орлика знов блиснула надія на швидке здійснення його заповітних мрій.

Межи тим в Москві дізнались, що всьому виною в погіршенні
московсько-турецьких відносин являються українські емігранти на чолі з
Орликом, що пішли за Мазепою в Туреччину; ніхто стільки не спонукував
Порту до війни з Московщиною, як вони: се вони, власне, не дають Порті
покою, вічно її під’юджуючи на війну з Московщиною із-за України.

Щоб заставити Орлика і його товариство припинити шкідливу діяльність для
Московщини, московський цар Петро видав наказ – заарештувати і вивезти з
України в Москву рідню тих «мазепинців», котрі, живучи в Туреччині,
нацьковують турецький уряд проти Московщини. Згідно з цим наказом, 6
вересня були заарештовані і доставлені в Москву пані Мировичка, син
котрої, генеральний бунчужний Федір Мирович, пробував при Орликові як
генеральний осавул, а дочка була замужем за Семеном Забілою і з
чоловіком пробувала при Орликові; разом з панією Мировичкою були вислані
в Москву два жонатих сини її з жінками й дітьми; перший з них, Семен,
був жонатий на дочці Ломиковського, другий, Василь, на дочці київського
полковника Мокієвського. Обидва свекри Мировичів були при Орликові. З
жонатими братами Мировичами привезені були в Москву також їхні нежонаті
брати: Яків, Дмитро і Іван Мировичі. Потім були вислані в Москву: брат
Максимовича Степан, у котрого ще один брат був з Орликом, дві Герцикові,
жінки Григорія і Івана, шуринів Орликових,- Настя, уроджена Громиківна,
і Горпина, уроджена Левенцівна. Окрім сих осіб, ще перед ними були
вислані в Москву з України: Андрій Горленко, син Дмитра Горленка,
прилуцького полковника, що був з Орликом, Михайло Гамалія, хорунжий,
полковник Кандиба, сотник Жданович, настоятель Батуринського монастиря
Гедеон Одорський, котрий в числі інших обвинувачень обвинувачувався в
тім, що приймав на схованку якісь речі від Орлика і склав заповіт, що не
подобавсь московському урядові; Мазепина небога черниця Марта, її
служниця келейниця Маґдалена і дівка Катерина, два ченці, Лохвицький
протопоп Іван Рогачевський, чернець Іван Вітковський і чимало інших.

Щоб ще більше вплинути на діяльність українських еміґрантів в Туреччині,
всіх заарештованих примусили написати листи до своїх родичів, котрі були
в Туреччині, з проханням припинити свою шкідливу для Московщини
діяльність, бо інакше, якщо вони не перестануть під’юджувати турок проти
московського царя, то їх родичів, що сидять під арештом в Москві, буде
скарано смертною карою.

Однак сі листи не помогли. Орлик і інші українські емігранти, що були з
ним в Туреччині, не припинили своєї шкідливої для Московщини діяльності
і ще з більшою енергією стали заохочувати султана до війни з Московщиною
за визволення України.

В кінці листопада 1712 року султан турецький виїхав в Адріанополь для
орґанізації наступу на Московщину. Його обнадіювали на швидкий успіх
посол французький, поляки і шведи, а також еміґранти України, котрі
тільки й «жили надіями на визволення з московського ярма».

Пройшло кілька часу. Орлик працював не покладаючи рук, горючи надією на
визволення України. Не раз і не два він мусив оббивати пороги Дивана для
успішності своїх заходів.

Але в сей час не дрімало і царське правительство, котрому зовсім не
хотілось воювати з турками; воно знов взялось за свої старі, випробувані
вже засоби до припинення війни з Туреччиною і через голландського
драгомана Тейльса, що служив в московському посольстві в
Константинополі, запропонувало близьким до султана людям доброго хабаря,
щоб вони вплинули на султана, аби султан згодився на відновлення мирових
переговорів і припинення війни.

Спроба царського уряду завершилась успіхом: Туреччина згодилась
помиритись з царем, але за умовою, що цар згодиться на два нові пункти
мирового договору. Перший пункт полягав в тому, щоб була поновлена
щорічна данина кримському ханові, другий – в тому, щоб кордон був
проведений між річками Самарою й Ореллю і по турецькому боці сього
кордону були поселені запорожці, що не визнавали Москви. «Для усунення
першого пункту Шафіров звернувся до хана, обдаровував його, обіцявся
дати йому в Константинополі 30 000 левків, обнадіював його, що й цар
буде посилати йому подарунки. Але хан був непохитний, прислав подарунки
назад з лайкою, погрожував, що коли московські посли не згодяться на сі
два пункти, то їх посадять в ями і вони згниють. Щодо кордону, то
московські посли згоджувались на те, щоб кордон був проведений межи
Самарою й Ореллю, але ніяк не згоджувались на те, щоб поселити за ним
українських козаків, що не признавали влади Москви.

Війна готова була знов розпочатись. Знов у Орлика і його товариства
з’явились надії на близьке здійснення їхніх замірів.

4 червня новий великий візир Алі-паша скликав до себе вельмож і офіцерів
на нараду і запитав їх – чи починати знов війну з Московщиною із-за двох
пунктів, котрих московські посли не хочуть приймати, чи ні. Муфтій,
котрому Шафіров пообіцяв 10 000 левків і міх соболів, одповів, що війна
буде незаконною через те, що цар виконав умови договору; решта присутніх
згодилась з думкою муфтія, і ся постанова була одіслана султанові,
котрий одповів, що й він згоджується на мир.

Після сього межи Туреччиною й Московщиною був підписаний мир, по котрому
був підтверджений попередній мирний договір, причому українське питання
в сьому договорі було витлумачено так, що цар зрікається не всієї
України, а тільки половини, а саме – Правобережжя. Київ залишався за
московським царем. Сей мир було заключено на 25 років.

Таким побитом надії Орлика знов звели його. З царем був заключений
невигідний для України мир, і справа вирішення українського питання в
такому напрямі, в якому добувався Орлик, знов була одсунена на довгий
час. Мало було користі для України і з того, що дістала Україна від
сього миру, бо Правобіччя, згідно з попередніми договорами, мусило
одійти до Польщі. Орлик хотів, щоб Правобічна Україна лишилась
самостійною, ні від кого не залежною, і пробував було не допустити до
переходу її в польські руки. Для сього він з запорожцями вирушив на
Правобережну Україну, але сили його були невистачаючі, і польське
військо, під проводом Сєнявського, що йшло займати Правобережжя, без
особливих труднощів розігнало їх.

Заключення 25-літнього миру межи Туреччиною й Московщиною відбилось
також і на дальшому пробуванні Карла XII в Туреччині, котрий, пробуваючи
весь час в Бендерах, допомагав Туреччині в війні з Московщиною або
підбивав Туреччину до війни з нею. По мирі з Московщиною йому тепер вже
більш не було чого лишатись в Туреччині, і він мусив покинути межі
Туреччини, в якій він знайшов собі притулок з Мазепою по нещасливій
битві під Полтавою, і виїхати в Швецію, аби продовжувати там війну з
Москвою.

Для Орлика настали гіркі часи. Надії на Туреччину й кримського хана
звели його і одсунули здійснення його замірів на невідомий час. Турецьке
правительство, що попереду давало українським емігрантам грошову і
провіантну допомогу на життя і утримування війська й уряду, перестало
видавати гроші і провізію, і Орлик опинився в дуже скрутному політичному
й економічному становищі. До сього часу Орлик, як гетьман заприязненої
сусідньої держави, діставав від Туреччини для удержання двору й війська
10 000 цісарських талярів річно і in natura: щоденно 100 хлібів, 60
фунтів баранини, 90 фунтів волов’ячого м’яса, 30 фунтів рису, 12 фунтів
масла, 6 фунтів меду, 6 фунтів свічок, 15 фунтів солі, 15 кварт вина, 20
кварт пива, З кварти оцту, 21 фунт пшеничного борошна, 60 корців збіжжя,
3 хури сіна, 3 хури дров і інше.

Всі свої надії Орлик тепер переніс на короля Карла XII, і з листів,
котрі він за сей час писав з Бендер йому і іншим особам, ми бачимо, з
яким непохитним довір’ям споглядав гетьман до свого високого протектора,
котрий «покоряє не тільки ворогів зброєю, але й своїх підданих
добродійствами». Але сей тон скоро міняється: Орлик починає скаржитися
на грошові труднощі, бо на нього наступають зі своїми жаданнями турецькі
кредитори і еміґранти з Січі; вказує він також на інтриги і шахрайства
москалів і висловлює побоювання, що, «оминувши Харибду московського
утиску», він мо же «впасти в Сцилу турецької напасті, якщо король не
поведе його і його вітчизну до рога Доброї Надії». Він хотів би раз
назавше покинути сей «варварський край», і в однім з його листів з р.
1713 ми читаємо такий стогін наболілої душі: «Salva me, Domine, ne
peream!» В листі з 27 листопада 1713 року він описує, як кредитори
запізвали його до суду і з якими труднощами йому вдалося упрохати
кредиторів одтягнути строк заплати по векселях на 2 місяці; коли і в сей
строк він не зможе заплатити, то пропаде з своєю родиною.

Жити ставало щоразу гірше. Надія на Туреччину, котра стільки разів
заводила його, зникала. У той же час зменшувались і гуртки Орликового
товариства, котре, бачучи, що в швидкім часі з Туреччини нічого йому
ждати, потроху покидало Туреччину і переходило на Вкраїну, сподіваючись
виблагати у царя прощення за «зраду».

Се були для Орлика тяжкі часи, часи тяжких переживань зруйнованих надій,
розвіяних мрій. Плани були розбиті, близькі приятелі, втративши всяку
надію на кращу долю, покидали його, зоставались самі тільки вірні,
найближчі друзі, економічні й моральні болі обгортували душу його… При
таких обставинах потрібна була надзвичайної сили воля, тверда вдача і
непохитна віра в будучину України, щоб не впасти в безнадійність. І ся,
власне, віра в кращі часи, надія на те, що мрії його все ж таки колись
здійсняться, не покидала його весь час і давала йому змогу переносити
найтяжчі хвилини.

Ся ж віра дозволяла йому готуватись і в дорогу за королем Карлом XII, що
кликав його з собою.

Правда, іноді в хвилини найбільшого одчаю й песимізму в його до краю
наболілу душу западала розпучлива гадка: а що, коли з усіх його заходів
нічого не вийде, коли самостійна Україна – се мрія, ефемерія, котра
ніколи не здійсниться, і Україна вже навіки пропала під Москвою? Чи не
краще було б, якби слідом за багатьма товаришами й собі віддатись на
«царську милість», помиривши попереду короля Карла з царем Петром? В
такі хвилини одинокий, самітний Орлик пробував писати лист до короля та
його близьких з планами замирення з москалем:

«Бо було би мило Богові і відповідало би сподіванням і мислям цілого
християнського світу, щоб Священна Королівська Величність заключили мир
з москалем, злучили з ним своє військо і вдарили проти врага імені
християнського… Нехай Його Королівська Величність не сподівається
нічого доброго з помочі турок, котрі завше невірні в своїх обіцянках».

Проте такі хвилини траплялись не часто і швидко проходили, уступаючи
місце надії.

В кінці року (1713) Орлик врешті зібрався до од’їзду і 27 числа місяця
листопада написав свій останній лист з Бендер до Мілєрна, радника
закордонної експедиції Швеції, в котрому описує свій від’їзд з Бендер.
«Підіймаючись не раз, – каже А. Єнсен, – в своїм способі вислову до
поезії, Орлик порівнює свій від’їзд з Бендер з виходом жидів з Єгипту
від варварського народу» і зітхає «на ріках вавилонських». Особливу
любов має він до образів, взятих з життя моряків, і прирівнює себе до
чоловіка, котрому буря розбила корабель. «Як моряк, котрого застануть в
океані противні вітри, змучений тим, виглядає ясної погоди і спокійного
порту, так і я, мучений безнастанними нещастями, заведений в своїх
надіях, очікував і очікую обіцяної втіхи від Його Королівської
Величності».

Незважаючи, однак, на таке сумне, безвідрадне становище, Орлика більше
займала будучність України, ніж його власна користь або особиста
потреба, і власне сей негаснучий ідеалізм робить так симпатичною особу
Орлика».

Разом з Орликом покинули Бендери: А. Войнаровський, небіж Мазепи, брати
Григорій, Іван і Панас Герцики, Федір Нахимовський, Федір Мирович, Клим
Довгополий, Федір Третяк, священик Парфеній і інші. Всього двір Орлика
складався з 24 душ. Окрім жінки Анни, з роду Герциків, у Орлика було в
сей час три сини і дві дочки – одна вже доросла, років з 20, а друга
народилась в Бендерах. Старший син звався Григорій, а самий менший,
котрий народився в Бендерах, Яків. Хрещеним батьком Якова був король
Карло XII, котрий обіцяв дати Орликові з цього приводу 20 000 талярів.

Подорож Орлика одбувалась через Відень, а також через Істад. З листів,
котрі посилав Орлик з подорожі, ми довідуємось, яку матеріальну нужду
терпів гетьманський двір під час мандрівки. В Відні, де Орлик був під
час Нового 1715 року, Орлик достав від короля 1000 імперіалів, але сього
було замало, бо в листі до Мілєрна, котрий одержав його в Штральзунді 23
січня (3 лютого), Орлик скаржиться, що йому бракує грошей на дорогу: він
не має ні коней, ні повоза, а в Відні встидався вдаватися до незнайомих
осіб через те, що там його добре знають і навіть титулували князем.

В травні місяці 1715 року Орлик прибув зі своїм двором до Істаду, де
знов листом від 3 червня прохав коней і повозів для дальшої подорожі і
прохав протекції губернатора провінції Сконе Буреншельда.

В кінці того ж 1715 року український гетьман дістався нарешті до Швеції,
де поселився попереду в Кристіанштадті, а потім перебрався до
Стокгольму.

Тут починяється для гетьмана-еміґранта гірке, безвідрадне життя – життя
на чужині, далеко від рідного краю і рідних місць, серед скрутних
матеріальних умов і обставин, котре тягнулось п’ять років.

Незважаючи, однак, на се, п’ять років, що провів Орлик в Швеції, не
пройшли марно. Поселившись в Швеції, він продовжував так же енергійно,
як і попереду, працювати над здійсненням своїх ідей, не дивлячись на
безвідрадно важкі обставини життя. А обставини були справді надзвичайно
важкі. Так, приміром, в однім з листів, писанім в сім часі, він говорить
«про крайню розпуку, котра готова привести мене до смерті, бо я знищений
цілком від голови до ніг». Карло XII, перебуваючи в Лунді, наказав
виплачувати Орликові 13 000 срібних талярів річно, але з сеї суми треба
було витрачати щороку 4072 таляри на утримання ґенеральної старшини і
канцелярії, так що для Орлика і його родини ледве зоставалось 8000
талярів. Сього не вистачало, тим більше що розпучливі фінансові операції
Герца, що випускав монету з примусовим курсом, цілком обезцінювали
вартість грошей, і за такі асигнації або касові посвідчення Орлик не міг
набути «ані хліба, ні дров, ні світла».

Кредитори не давали Орликові спокою, і він раз у раз мусив прохати
грошей в шведського уряду. Межи тим шведський уряд через кепське
фінансове становище держави і призначену суму Орликові неточно або
зовсім не платив. «Дійшло до того, – каже А. Єнсен, – що бідний гетьман
зневолений був заставити в купців в Кристіанштадті державні клейноди
(булаву, бунчук і т. п.), а в Стокгольмі позичати гроші, заставляючи
діамантовий перстень і золотий хрест». Коли Орликові треба було
переїхати з Кристіанштадту до Стокгольму, то він мусив зробити для
подорожі такі позички: в купця Конрада Кампера під заставу двох булав
позичити 200 цісарських талярів; в державного радника ґрафа Меєрфельта –
50 талярів; у генерал-лейтенанта графа Кріспіна – 349 талярів; у
державного секретаря фон Гепкена – 110 талярів; у секретаря фон Сольдана
-3 таляри; в купця Грена -ЗО талярів; від нього ж за убрання жінки й
дітей 260 талярів; кравцеві винен 15 талярів; за помешкання – 55
талярів; всього на 1132 таляри. А до того купець Б. Ведувар в
Кристіанштадті прислав рахунок на 4389 талярів срібною монетою.

      Але, окрім кредиторів, Орлик мав і дебиторів. Під час побуту на
Вкраїні і в Бендерах Карло XII заборгував Мазепі і Орликові понад 100
000 цісарських талярів. Із сеї суми 60 000 талярів Карло XII позичив у
Мазепи в Будищах в 1708 році – із державних коштів України, за згодою
Військової Козацької Ради. Яко законному заступникові Мазепи в уряді,
шведське правительство, отже, мусило виплатити сю суму Орликові. Але
через вельми тяжке фінансове становище держави Швеція не могла Орликові
виплатити зразу сих боргів, і він мусив задовольнятись тією невеликою
сумою, котру давав йому щороку шведський уряд з наказу короля Карла XII
(13 000 срібних талярів). Сеї суми далеко не вистачало на удержання
двору й сім’ї Орлика, через що Орликові довелось влазити в борги і
закладати коштовні речі. Своє критичне матеріальне становище він малює
досить яскраво в отсьому листі зі Стокгольму до королеви Ульрики
Елеонори, сестри Карла XII:

«До Вашої Королівської Величності, моєї найласкавішої Королеви приходжу
зі своїми жалями. До того спонукає мене і те, що під час остатнього
сейму і тепер я чув, як багато людей здивовані і невдоволені з причини
признаного мені Королівською Величністю і потому потвердженого Вашою
Королівською Величністю удержання, а саме 13 000 срібних талярів, з
котрих я плачу річно 4072 талярів своїм урядникам, так що мені зістає
ледве 8928 талярів. Ся сума, хоч вона незначна і не відповідає рангу і
службі ґенерала, вистачала однак для мене перед введеннєм монети з
примусовим курсом; вистачала не для збитку і широкого способу життя, а
лише на мірне удержання і скромну одіж, хоч я чужинець і маю велику
родину, котра складається з жінки і 7 дітей, а до того урядовці і
челяді. Але з того часу, як пущено в оборот mynttecken, обступили мене
недостачі і нужда через надмірну, ніде нечувану дорожнечу всіх предметів
удержання й убрання. То змусило мене залазити в довги, почавши від 1716
року аж до сього часу; щоби одягнути мої милі діти і челядь, я мусив
брати від купців товари на кредит – і то привело мене в дуже скрутне
положення, обтяжило довгами на суму понад 8000 срібних талярів.
Потвердженням того служать рахунки моїх вірителів, котрі залучаю. Не
один думає, що 8928 талярів – то значна сума для річного удержання; але
коли взяти під розвагу, що остатній квартал ще не виплачений, то нема
нічого дивного, що довги мої зростають і що я разом з родиною і службою
попав в крайню нужду. Як нечуваний приклад тої нужди наводжу факт, що,
аби мати змогу продовжити подорож до Стокгольму, я, на мою вічну ганьбу,
змушений був заставити обидві булави, свою корогву і бунчук. Та й тут (в
Стокгольмі) гіркий був би мій хліб, коли б не помогли мені мої добрі
приятелі і прихильники, позичивши грошей. Але по заплаченню тих боргів
та викупленню бунчука та інших речей мені не лишиться нічого для
удержання родини, а як лишиться, то дуже мало.

Я не просив собі гідності гетьмана, я прийняв її на розказ його
величності і, не маючи публічних фондів для ведення справ, вкладав у те
власні гроші; не дістав я ніяких публічних фондів також по смерті мого
попередника, гетьмана Мазепи».

Далі Орлик оповідає про причини своїх дотеперішніх неуспіхів у війні з
москалями.

«Великий візир не раз писав до мене, і хан татарський взивав листовно,
щоби я поспішав з військом до Пруту і, на підставі союзного договору з
Кримом, став з ними до війни проти москалів. Я готовий був се зробити,
але король здержав мене і наказав мені зістатись з козацьким військом
при ньому. Я сповнив розказ короля, але моя неслухняність, зглядом
візира і хана, роздратувала їх, і через те вони занедбали мою справу
щодо сьогобічної України, котру я був би відзискав, ставши по їх
стороні. Коли я оправдався перед ними, то вони приобіцяли доложити всіх
старань, щоб при заключенні трактату в Царгороді примусити московських
закладнів і уповноважнених зректися сьогобічної України. Вони ждали, щоб
я слідом за ними йшов до Царгорода, на що я радо згодився. Мені дали
паспорт і 3000 цісарських талярів на дорогу, і коли я дістав вже від
Його Королівської Величності дозволення, прибув до мене на другий бік
Дунаю пан секретар Сольдан з королівським розказом, щоб я залишив
подорож і вернувся до Бендерів. Я послухав того не з тої причини, як
дехто думає, що король через того ж пана Сольдана прирік моєму малому
синові, похресникові короля, 20 000 цісарських талярів, але слухаючи
присяги, якою я зобов’язався на вірність королеві.

Хан і візир взяли мій поворот собі за зневагу, але запропонували мені
Правобережну Україну, котру вони відібрали москалям збройною силою при
Пруті і котра належала перед тим до Річі Посполитої, маючи при тім на
оці власну користь. Ханові наказано було виправити мене з військом, і я
дістав був від Порти привілей на гетьманство і гроші на похід. Але се не
подобалося королеві через його відносини до польської Річі Посполитої,
він хотів, щоб я зрікся його плану, і приобіцяв мені щось ліпшого і
кориснішого, ніж те, що мала дати Порта. Я пішов за тим і таким способом
задля Його Величності втратив велике щастя. Коли польський воєвода,
мазовецький воєвода, настоював перед Портою на відбудуванні
Правобережної України, то Порта через ханського посла при королеві
Августі вимогла в Річі Посполитій, що я маю бути під опікою і в
підданстві в Порти, до чого справді прийшло б, коли б король не
спротивився тому і не піднявся трактувати з Річчю Посполитою сам, що
видно з королівської відповіді, писаної до хана Мегмедом Сирином Мурзою
з Демотики. Не буду говорити про те, що під час Калабалика я за мою
вірність до Його Величності мало не переплатив життям в Бендерах і до
того не прийшло тільки дякуючи синові хана Калзі-султанові і
бобруйському старості, воєводі графові Сапізі, котрі злагодили страшний
гнів хана. Не згадую також про ту вірність, яку показало моє славне
військо, переправивши пораненого короля через Дніпро по битві при
Полтаві в той час, коли ворог заволодів човнами, і доставивши його до
Бендерів через непривичні, непротерті степи, проливаючи свою кров над
рікою Бугом і виконуючи багато інших славних подвигів. Я зробив для Його
Величності все можливе, але жалую над своїм нещастям, бо живу в сім краю
чужинцем і являюся неприємним для багатьох, побираючи королівське
винагородження. Хоч я знаю важке становище шведської держави, але мушу
сказати, що я прибув сюди не по своїй волі, а примушеної королівським
розказом і що через те я покинув своє військо і багато справ».

В розпуці Орлик писав королеві, що через тяжке становище він надумав
навіть кинути Швецію, в якій знайшов собі притулок, і прохав в сій цілі
королеву дати йому «поручаючі листи до союзних князів, Оттоманської
Порти і хана – для того, щоб я міг дістатися без перешкод до свого
війська, вступити в союз з татарами проти москалів і загалом приложити
старань, аби викликати повстання на сьогобічній Україні».

«Я не жадаю,- кінчить Орлик,- ніяких підмог на війну, ні грошей на
подорож з доходів Вашої Величності, але мені буде дуже приємно, коли
Ваша Королівська Високість буде ласкава уділити мені щось як з моїх
публічних, так і приватних засобів…

Становище Орлика було дійсно плачевне. Крім жінки, Орлик мусив
клопотатись про прогодування й виховання 7 дітей, з котрих наймолодша
донька Катерина вродилась в 1718 році в Сконе. Самий старший син,
Григорій, мав вступити вже до університету, але через скрутні економічні
умови життя батько мусив зректися сього плану, і син мусив студіювати в
Лунді під проводом професора метафізики Андрія Ріделіуса. Два інші сини
Орлика вчилися дома, а для доньки Варвари Орлик запрохав учительку,
французку з Лунда. Як добрий, освічений батько, Орлик розумів велике
значення освіти і, оскільки міг, старався дати відповідне виховання і
освіту своїм дітям. Сам Орлик, одержавши вищу освіту, окрім української
мови, знав також мови латинську, польську, французьку, німецьку,
шведську і інші. Мазепа умів вибирати на високий пост генерального
писаря людей…

Домашні обставини Орлика малюються відчасти в отсім його листі з
Кристіанштадта до канцлера Мілєрна з 20 грудня 1716 року:

«Син мій вернувся з Лунда, гордий ласкою Вашої Екселенції, бо
руководжений Вами, він не тільки був представлений Його Королівській
Величності, мойому Всемилостивішому Панові, але дістав також рішення.
Отже, дякую Вашій Екселенції за сі численні і великі ласки, котрі
падають на мене так щедро і обов’язують мене до вічної вдячності. Нехай
Ваша Екселенція будуть певні в моїй безінтересовній щирості. Куди б не
закинула мене доля-я скрізь буду ширити славу імені Вашої Екселенції, бо
у вдячних грудях і милих споминах вічно будуть жити твоя слава, ім’я і
великі діла».

Гетьман Орлик зі своїм двором жив в Кристіанштадті в приватнім
помешканні, в досить скромному, старенькому і маленькому домикові з
трьома кімнатами, в котрому містилась його родина, слуги й служниці.
Помешкання се було настільки тісне, що решта Орликових слуг, по його
словах, «не маючи під зимову пору жодного приміщення, знаходила нужденне
пристановище вдень на кухні, а вночі в стайні». Через сильну ветхість
будинок пропускав вогкість.

Скромність помешкання Орлика турбувала менше, аніж думки про Україну.

Коли про те, в якому неподобаючому для вождя народу помешканні живе
гетьман України, дізнався «заступник хіліярха» пан де-ля Валле, то з
жалості й співчуття до високого і знатного чужинця написав прохання до
короля, в котрому від імені Орлика і проти його волі прохав короля дати
Орликові для життя дворець кристіанштадтського бурмистра, де жила колись
королева Польщі. Се прохання так розчулило Орлика, що він написав до
Мілєрна листа, в котрому писав межи іншим: «З оповідань сина я довідався
про дві речі, котрі мене заклопотали. По-перше, що заступник хіліярха
пан де-ля Валле предложив в моїм імені, проти моєї волі, священній
Королевській Величності прохання, в котрому межи іншим згадав про дім
кристіанштадського бурмистра, де мешкала колись найяснійша королева
Польщі, ніби я прохав собі той дім з цілим внутрішнім урядженням –
зеркалами, килимами і т. п. Зробив се пан де-ля Валле через особливу
свою ласку до мене, а також через співчуття до чужинця, видячи ті
невигоди, які ми терпимо в теперішнім мешканні – старім, вогкім і
підупадім, з трьома всього покоями, в котрих міститься вся моя родина,
слуги і служниці, через що четверо з слуг, не маючи під зимову пору
жодного приміщення, знаходять нужденно пристановище вдень на кухні, а
вночі в стайні. І то, може, спонукало пана де-ля Валле згадати в поданім
ним, не мною, меморіалі про дім бурмистра. Признаюся, що я писав до
найсвітлішого пана Генерала-губернатора Скітте про зміну мешкання і в
листі вказував на дім бурмистра, в котрім він сам ледве чи буде мешкати,
як на відповідний, коли б можна було його набути і коли би до того не
було перешкод; але про зеркала, килими і інші предмети збитку я ніколи
не думав, бо я чужинець в чужій стороні…

Я не зітхаю за блиском мого дому, ані зовнішнім, і вдоволений тим
удержанням і одінням, які добуваю собі, родині, урядникам і дворові зі
скромних фондів, даваних мені через ласку і милосердя священної
Королевської Величності, мого милостивого Пана». «Звичайно, -добавляє
Орлик, – я волів би жити, як приватний чоловік, в якімсь маєтку в сій
державі, ніж терпіти нужду, особливо зимою, бо на селі легше з дровами і
дешевша живність; але не смію непокоїти когось із сею справою, аби не
посудили мене за нахабність»…

Незважаючи на важке економічне становище і турботи по визволенню
України, Орлик не забував і за долю тих численних українців, що за свою
прихильність до Мазепи були заслані з наказу царя на чужину і покутували
свою провину на засланні в Москві або в Сибіру. Багато з них мерзло в
холодних нетрях Сибіру, а чимало пропадало з голоду в Москві, «ища
подаянія мірскаго»… Вся родина Мировичів, разом з старою матір’ю
Палагеєю Мировичовою, була заслана на вічне поселення в Тобольськ, а
одного з братів Федора Мировича, що був разом з Орликом в Швеції, Василя
Мировича, після нелюдських мордувань і катувань було заслано на каторгу
закованим в кайдани. Стара Палагея Мировичка на засланні простраждала аж
28 років. Мати Орликової жінки, з роду Герциків, також була заарештована
і «по позбавленню всього майна і дібр до останньої сорочки була заслана
на московські слободи в монастир» .Жінки і діти братів Орликової жінки
теж були позаарештовані і заточені в тюрму і «мусили випрошувати кусник
хліба»58 . 1716 року, 12 жовтня, несподівано був заарештований в
Гамбурзі московським резидентом Беттіґером небіж Мазепи і його любимець
Андрій Войнаровський. Сей вчинок московського уряду так вразив всіх, що
на другий день шведський королівський резидент писав свойому урядові,
міністерству закордонних справ, в Стокгольм, оповідаючи про обставини, в
яких було заарештовано Войнаровського:

      «Тут, в Гамбурзі, нема більше безпечності. Не кажучи вже про інші
приклади, в котрих багато відомо вже Вашій Екселенції, вчора опівдні в
білий день напали в повозі відомого Войнаровського, небожа Мазепи,
котрий був при шведськім королеві в Туреччині і завітав до Гамбурґа вже
зо два місяці перед тим, і, заарештувавши, відвезли до помешкання
тутешнього московського резидента. Він обідав у ґрафині Кеніґсмарк і
коли, вертаючись звідтіля додому, переїздив по так званій вулиці АВС, то
московський резидент, засівши з гамбурською сторожою в числі близько 16
чоловік в однім домі, напав на повіз і змусив Войнаровського як
заарештованого їхати до його дому. В той же самий час випускають на
вулицю 12 російських драгунів, що стояли за брамою, і ставлять їх на
варту біля дому при біднім Войнаровськім». «Нема сумніву,- добавляє до
сього автор листа, – що він буде виданий цареві і з ним скінчиться зле.
Кілька днів перед тим його не раз попереджували приятелі, аби мався на
бачності перед таким лихом і виїхав звідси. Але він сміявся собі з того,
кажучи, що він не підданий царя і що з юридичного боку росіяни не можуть
до нього нічого мати».

Побоювання шведського резидента збулись: небожа Мазепи було зараз же
перепроваджено до Москви, допитано і з наказу царя заслано в далекі
нетрі Сибіру. Там він і прожив в Якутську до самої старості, далеко од
людей і культури, «одичалый и забытый всеми», каже M. Костомаров.

Так погиб, добавляє з сього приводу А. Єнсен, «небіж Мазепи, елеґантний
рицар гарної Аврори Кеніґсмарк, перед котрої повагом міг встояти лише
такий чоловік, як Карл XII,- погиб для людської пам’яті в снігових,
холодних степах Сибіру, і лише припадок хотів, щоб в р. 1737
Войнаровського «відкрив» німець Г. Ф. Міллер, котрий подорожував в
наукових цілях російської Академії наук,- потрясаюча стріча, яку
використав поетично поет-декабрист Рилєєв»…

Орлик клопотався перед шведським урядом, аби воно вжило всіх заходів,
щоб полегшити гірку долю нещасних страдальців за рідний край, в тім
числі й братових своєї жінки і її сивоволосої матері. В листі до Мілєрна
3 грудня 1717 року він прохав шведський уряд поклопотатися, «щоб мати
наша пані Герцикова, котру позбавили рухомостей і нерухомостей і
заслали, відзискала свободу і була допущена до посідання своїх дібр, де
вона могла би прожити спокійно старість і вмерти. Щоби жінки моїх
свояків, панів Григорія і Івана Герциків, у котрих позабирали всі добра
і достатки, рухомі і нерухомі, не тільки клейноди, золото, срібло і інші
начиння, але навіть одежу і заслали разом з дітьми в Москву (де вони
жиють з прошеного хліба), були випущені на волю з родинами і повернуті
до своїх чоловіків, бо що Бог сполучив, нехай чоловік не розлучає. Щоби
вернули свободу своякові моєму панові Новицькому з жінкою, котрого видав
цареві Сенявський, і віддали йому його добра. Щоби матір пана Мировича з
її братами, сестрами і цілим родом дістала волю і добра і могла
повернути з вигнання в свій край. Щоби жінці пана Мировича вільно було
виїхати до чоловіка зі всіма достатками. Щоби всі прочі наші сторонники,
старшини і вояки, що знаходяться в полоні, були випущені на волю з
вигнання, каторги і в’язниць».

Цар, бажаючи паралізувати шкідливу для Росії діяльність Орлика,
пропонував Орликові і його близьким амністію, однак Орлик із зневагою
завше одкидав таку пропозицію, прийняття якої, по його словах, означало
для нього втрату честі, «котра рівняється життю»: прийнявши її, він «був
би змушений ціле життє зносити нестерпимі муки душі».

Мусив клопотатись Орлик, як уже згадувалось попереду, і про утримання зі
свого скромного бюджету двору, котрий складався з 24 душ. В шведськім
державнім архіві зберігся перелік платень, котрі мав видати Орлик своєму
дворові в 1719 році. Згідно з сим переліком, генеральний суддя Климент
Довгополий мав дістати 672 таляри срібною монетою; генеральний осавул
Григорій Герцик – так само; генеральний хорунжий Іван Герцик – 576
талярів; генеральний суддя Федір Третяк – 480 талярів; бунчужний Панас –
400 талярів; булавни-чий Федір Нахимовський – 400 талярів; священик
Парфеній – 200 талярів. Разом – 4072 таляри.

Так жив Орлик в Швеції.

Ми нарочито довше зупинились на економічній, матеріальній стороні його
життя, на всіх отих бідуваннях і щоденних митарствах, щоб показати, в
яких неймовірно важких, безвідрадних умовах доводилось Орликові
працювати над переведенням в життя своїх національних ідеалів.
Незважаючи, однак, на сі умови і несприяючі обставини в боротьбі за хліб
насущний, він ні на хвилю не забував про свої обов’язки перед вітчизною,
котра стогнала «під тиранським ярмом російського панування і дихала лише
надією на слушний час для увільнення від того ярма».

Сього «слушного часу» Орлик невтомно і добувався весь свій вік. Головне
завдання Орликової політики в Швеції було – нахилити європейські держави
до утворення такої коаліції держав проти Росії, котра оповістила б війну
Росії для визволення України. Він уже встиг упевнити шведський уряд
прикласти всі сили для утворення такої коаліції проти Росії. Московщина,
почуваючи свою кволість, кілька разів погоджувалась на замирення, і з
нею вироблялись попередні умовини перемир’я. Цар згоджувався на взаємну
амністію, але вимагав винятку з сього до українців-зрадників, котрі
пішли за Мазепою в Туреччину: а відтіля разом з Орликом і королем – до
Швеції. Хоч Швеція не погоджувалася на се, проте ж Орлик в своїм
меморіалі, поданім шведському урядові, нагадував, що він як не підданець
царя не потребує амністії царя і прохав у короля захисту від ласк і
запевнень царя, «через котрі не один чоловік пострадав»… Одночасно з
сим Орлик не забував і Запорожжя. Переїхавши під кінець свого пробування
в Швеції до Стокгольма, він пише відтіля листа до запорожців, в котрім,
збентежений чутками, що в Запорозькім Війську з’явилася московська
орієнтація, попереджував запорожців про шкідливі наслідки її для
інтересів України і раяв згадати славні традиції Запорожжя і підняти
зброю проти москаля. Разом з Запорожжям Орлик, працюючи над утворенням
протимосковської коаліції ворожих до Московщини держав, відновляє
зносини з Туреччиною і доручає своєму генеральному хорунжому Іванові
Герцикові звернутися до Порти, щоб вона вислала своє військо на
Астрахань, Озів і Дін, а сам він буде пильнувати інтересів України на
Заході.

В початку грудня 1718 року Орлика спіткало велике несподіване нещастя. В
сьому році помер його протектор і найяснійший король Швеції Карл XII,
котрого було «забито в шанцях в Королівстві Норвеґінськім до
Королівського Величества Дацького: належачего, при добуванні фортеці,
називаємої Фридріхсгаль.

Смерть Карла XII мала ті наслідки для Орлика, що з Карлом XII Орлик
втрачав одного з найбільших і найголовнійших своїх союзників в боротьбі
з Москвою і найретельнішого її ворога. В особі Карла сходила в могилу
людина безперечно прихильна до України і помічник її в її трудній
боротьбі з Московщиною. Карл XII був представником тієї партії в Швеції,
на котру опирався Орлик в своїх протимосковських заходах. Доки був живий
Карл XII, доти можна була покладатись на війну з Москвою. От чому смерть
Карла XII вразила Орлика особливо тяжко.

На Запорожжі смерть Карла XII також дала себе відчути. Як скоро дійшла
до січовиків звістка про його смерть, вони зібрали раду і на раді
постановили послати наступникові небіжчика короля Карла XII Фридерікові
І співчуття з нагоди невіджалованої втрати. Відповідь Фридеріка І
запорожцям з сього приводу на їхній вислов співчуття надрукована в IV
книзі «Исторіи Малороссіи» М. Маркевича.

Після смерті Карла XII П. Орлик виїхав до Стокгольма і написав звідтіля
обширнійшого листа до запорожців, котрого послав через свого шваґра
генерального осавула пана Григорія Герцика 8 грудня 1719 року. В сім
листі, сповіщаючи запорожців про смерть Карла XII, Орлик висловлював
«сердешне вболівання» над своїм нещастєм, «же по смерті славної і
вічно-достойної пам’яті Найяснійшого Короля, Його Милості Шведського,
милостивого протектора, він зостався тепер осиротілим». Се нещастя
усугублялось для Орлика тим, що в такий тяжкий час його роз’єднувала з
запорожцями велика віддаль. Незважаючи, однак, на се, пише Орлик в
листі, звертаючись до запорожців: «Можете ваша милость, добрі молодці,
мила браття моя, певні того бити, же і в отлеглім краю полунощнім, за
Балтійським морем пребиваючи, никогда од вашої милости, добрих молодців,
серцем і душею не удалявся, леч за вашою приязню і любов’ю, і зичливістю
моєю притомною єстем, стараючися найбарзій тепер, по смерті того ж
нашого милостивого протектора, о общім вашій милості добрих молодців і
вітчизни нашої добру». Далі Орлик каже, що ні для чого іншого він
«отважився з жоною й дітьми в таку далеку сторону за Його Величеством»
(Карлом XII) послідувати, як тільки для того, щоб, пробуваючи постійно
при боці Його Величності, він міг неусипно дбати за інтереси й добро
України. В сій справі він мав зносини з Портою Оттоманською й ханом
кримським, про що він не раз сповіщав в «кількократних листах, з
Турецького панства виходячи, і в дорозі з мултянської землі, з Венґер, з
Німецької сторони і переправившись через море Балтичеське до Швеції».
Пробуваючи в Швеції, він послав кілька листів до запорожців, в котрих
«ознаймував ваш. мил. добрим молодцям – до чого річі в теперішній війні
склоняються і яке було Королевського Величества Шведського наміріння, і
же вскорі мів його Величество з сильними військами шведськими, яких од
початку війни не бувало, на тую сторону моря переправитися; єстли б
смерть не пресікла життя Його Величества, то би певне тоє при помощі
Божій збулося, тоді б і я міг би з ваш. мил., добрими молодцями,
злучитися і увидітися,- але Бог несповідомими своїми судьбами все тоє,-
сумно добавляє Орлик,- перемінив». Проте Орлик не сумує. Він спішить
обрадувати запорожців вістками про події, що наростають на Заході проти
Москви, про початки великої військової антиросійської коаліції західних
держав і говорить, що близький вже час визволення України з-під
московського ярма. Швеція вже помирилась «з усіма неприятелями, опріч
єдиної Москви». Королі польський, англійський, данський і прусський
утворили міцний військовий союз проти Москви для допомоги Швеції. До них
прилучився король французький і готуються прилучитись «Цесарь, Його
Милость, Християнський і Голландія», з котрими вже ведуться переговори.
Сі ж «монархи, найборзій Цесарь, Його Милость, Християнський і Король,
Його Милость, Англійський побуждають і Порту Оттоманську на війну проти
Москви». По весні ся коаліційна армія вирушить з усіма своїми силами на
Москву – морем і сушею.

«Видячи таке погодне й благоприятне время» для визволення України з-під
ярма Москви,- пише Орлик,- «з’їхалем я сюди до Стокгольму, де через 11
місяців зостаю, денно і нощно у Двору Королевої, її Милості, Шведської,
дбаючи про інтереси України».

Закінчує свого листа Орлик звичайним побажанням всього доброго і
щасливого.

Так виглядав стан речей на заході, коли Орлик писав листа до запорожців.

Однак незабаром стало відомо, що протимосковська партія в Швеції, котра
була особливо сильна при Карлові XII і грала неабияку роль в коаліції,
почала зменшуватись, і в шведських урядових колах запанувало бажання
замиритись з Москвою. Справа вже почала хилитись до більш-менш близького
заключення миру.

Орлик вживав всіх заходів, щоб не прийшло до миру з Москвою. Силкуючись
у щоб то не стало не допустити до сього, він рішається їхати
безпосередньо до західних дворів і там клопотатись за Україну. І от 11
жовтня 1720 року Орлик кидає Стокгольм і їде для піддержання ідеї
протимосковської коаліції в західні держави.

Тут починається для бідного Орлика безнастанна блуканина по Європі, щось
подібне до життя польських емігрантів в XIX віці. Свої пригоди й життя в
сей час він описав в своїм «Diariusze podroznym», котрий переховується в
бібліотеці Чарторийських в Кракові.

З Швеції Орлик поїхав прямо через Істад і Любек до Німеччини і поселився
попереду в Ганновері. Звідтіля він написав до королів анґлійського,
польського, до Блискучої Порти і інших держав листа, в котрому
пропонував їм військовий союз проти Московщини для визволення України.
Англія, бувша союзниця Москви, тепер ставилась вороже до політичної
могутності Росії: ріст морської справи в ній був вельми небажаним для
неї. Од короля Англії Орлик мав одержати листа до Оттоманської Порти в
справі утворення коаліції держав проти Москви.

Із Ганновера Орлик 8 листопада того ж року прибув до Бреславля, звідкіля
він пробує вступити в зносини з іншими державами для утворення
європейської протимосковської коаліції в цілях визволення України. В сих
цілях він написав і одправив з Бреславля через Федора Нахимовського
листа до хана кримського, до силістрійського сераскира і до запорожців,
котрих він сповіщав про результати своєї праці за кордоном на добро
рідного краю і про стан справи протимосковської коаліції. Незадовго
перед сим він одержав від запорожців листа, в котрому запорожці
сповіщали про свою вірність і приязнь до нього, «яко до вождя свого
голосами вольними ізбранного». Орлик сповіщав запорожців про причини,
через котрі він виїхав із «полуночного краю» – се необхідність ввійти
безпосередньо в зносини з європейськими монархами для порозуміння в
справі організації військової коаліції проти Москви в цілях визволення
України з-під московського ярма. В сих цілях,- писав Орлик,- він вже
ввійшов у зносини з головнішими європейськими державами, ворожими до
Москви, і послав листа до хана кримського і паші силістрійського, а
також жде листа від короля анґлійського до Порти Оттоманської в сій же
справі. Всі сі держави, об’єднавшись в міцний союз, мають влітку двинути
на Московщину всі свої сили. Для сього йдуть приготування. В кінці листа
Орлик застерігає запорожців проти московських «прелестей», щоб вони не
дали себе спіймати на московську удочку і не слухали москалів: «прошу
тільки ваш-мостей добрих молодців, милої братії моєї, абисте в хвалебнім
своїм предвзятії статечне і постоянне знайдуючися на жадні московські
прелесті і неподлинне надіяння ушей своїх не преклоняли і серце своє
мужественне од оних отвращали, зде же єсли би, не дай Боже, неприятель
прелестьми своїми ваш-мостей, добрих молодців, милої братії моєї,
Військо Запорозьке уловив і до своєї сторони і соєдиненія потягнув, то
подлинно би народ весь погубили в вічну неволю всіх і самих себе оддали
і перед цілим світом недостаток свій показали, чого яко нігде по
ваш-мостях, добрих молодцях. Війську Запорозькому, милій братії моєї, не
сподіваюся, так їм же желаю доброго од Бога здоров’я і щасливого
повоження. Ваш-мостям, добрим молодцям, милій братії моїй, всього добра
зичливий приятель і брат Пилип Орлик, гетьман Війська Запорозького. Дан
в Бреславлі 1721 року, января 11 дня.

Весь час свого пробування в Західній Європі Орлик в листах до різних
королів і вельмож Європи підмовляв їх проти Москви і виясняв
необхідність оповіщення війни Москві, доводив необхідність
загальноєвропейської протимосковської коаліції і вказував на поневолений
народ український, котрий тільки й дише надією на визволення, готовий
слушної хвилі повстати проти тиранів…

Межи тим цар московський Петро, узнавши про виїзд Орлика з Швеції і його
діяльність поза Швецією, вживав всіх старань, щоб не допустити до
військової коаліції західноєвропейських держав і спробував було різними
підкупствами і шахрайствами спіймати і заарештувати Орлика в Західній
Європі, подібно тому як було спіймано і заарештовано А. Войнаровського.
З сею ціллю він зробив відповідні розпорядження амбасадорові
Яґужинському у Відні. Довідавшись, що Орлик має бути в Гамбурзі, цар,
щоб заарештувати його, вислав у Гамбург молодшого брата амбасадора
Яґужинського. Однак Орлик був в той час в Бреславлі, і молодший
Яґужинський поїхав висліджувати його туди. Старший же Яґужинський, що
був амбасадором у Відні, написав 14 березня (1721 p.) листа до графа і
президента цісарської палати пана Найдгарта, котрий жив у Бреславлі, де
пробував і Орлик, такого змісту: «Пане! Його Царська Величність, мій
пан, одержав зі Швеції певні відомості, що наступник зрадника і бунтаря
Мазепи Орлик виїхав звідти з жінкою і дітьми до Гамбурга, а потім
заміряє дістатися на схід, щоби викликати там війну проти найяснійшого
нашого монарха. Се спонукало мене до того, що я маю честь удатися до
Вашої Екселенції з сими рядками і прохати, щоб на випадок, коли він
прибув вже до Бреславля, Ви були ласкаві зарядити безпроволочно його
арештовання або принайменше задержали його під якою-небудь притикою на
кілька день і повідомили мені про те спеціальним посланцем. Ваша
Екселенція зробила би дуже приємну прислугу Його Царській Величності,
котра зі свого боку радо покаже особливі знаки вдячності. Я сподіваюсь,
що незабаром матиму честь стиснути Вашу Екселенцію в обіймах в
Бреславлі, бо всі мої діла укінчені, і мені позостає тільки прощальна
авдієнція у його Цісарської Величності. Ждучи сеї честі, зостаюсь
відданий Вам Яґужинський».

Однак ґраф Найдгардт, «з любові і ніжної дружби», яку він почував до
Орлика, передав сього листа Орлику. Будучи попередженим про небезпеку,
котра йому загрожувала, Орлик вжив відповідних заходів проти царських
заходів, і з планів царя нічого не вийшло.

«Нема нічого такого злого, – писав з цього приводу П. Орлик до Д. Н. фон
Гепкена,- щоб воно з часом не повернулось на добре; отже, і ті листи
амбасадора Яґужинського, котрі ворожили мені так зле, вийшли на ліпше.
Бо граф Найдгардт, з любові і ніжної дружби, які він до мого свояка
барона і шамбеляна Його Цісарської Величності Орлика, що вмер 15 квітня,
подав йому до відомості сі листи, і той в той самий день 18 березня,
бувши вже на смертнім ложі, запрохав мене до себе, показав згадані листи
і порадив, щоб я переїхав в інше, більш безпечне місце, аж поки
Яґужинський не від’їде до Бреславля.

Для більшої ж забезпеченості барон Орлик написав до канцлера королівства
чеського графа Шліка листа, «представляючи, як він сам і його дім
заслужилися перед цісарями», і прохав, «щоб цісар, по своїй ласці і
пам’яті на видатну і вірну службу його самого, його батька і брата, не
дозволив москалям збезчестити його дім через ув’язнення моєї особи, бо
ні я, ні мої предки не знаходяться під цісарським підданством».

Написавши такого листа до канцлера, свояк Орлика дав Орликові 20 березня
повіз і коні, «щоб відвезти мене, – каже Орлик, – в одне безпечне місце,
віддалене на вісім миль від Бреславля». Сім’я Орлика зосталась у
Бреславлі.

«По моїм від’їзді,- оповідає далі Орлик,-прибув з Гамбурґа молодий
Яґужинський і зараз по прибуттю, довідавшись, де моє мешкання, удався
туди о годині першій по півночі, щоб заарештувати мою родину, але ані
підступом, ані оманом не міг нахилити господаря відімкнути браму і
повернувся, втративши надію досягти свого. Але, щоб він не довершив-таки
свого заміру яким-небудь іншим способом, зараз вдосвіта на другий день
небіжчик, свояк мій, подбав про безпечність моєї родини, при допомозі
свекрухи помістивши жінку в однім монастирі, чотири доньки в другім, а
двох синів (бо третій – найстарший – був при мені) – у єзуїтів, де волею
немилосердної долі умер 15 травня наймолодший, що подавав найбільше
надій; челядь забрав він до себе».

Не діставши Орлика в його кватирі і довідавшись, що його доньки
переховуються в монастирі, Яґужинський спробував було вивідати про місце
Орликового побуту у найстаршої доньки Орликової; для сього він через
посередництво якогось жида пробував було завести з нею листовні зносини.

«Але й такий підступ,- пише Орлик,- не поміг, бо донька, переписавши
собі його листи, повернула їх йому назад, відповівши через жида, що
звичаї не позволяють мужчинам пробувати в дівочім монастирі.

Таким побитом, сім’я моя зосталась у Бреславлі, укрита в монастирях;
оборону і опіку над нею мій свояк доручив свому родичеві панові баронові
Менніхові, людині побожній і чесній. Найстаршого ж сина, на прохання
Його Величності, короля Швеції, король шведський прийняв до саксонської
ґвардії на службу лейтенантом.

«А я,- закінчує свого листа бідний Орлик,- не маючи постійного місця, де
б міг прихилити главу, став позорищем світові і людям, переїжджу з місця
на місце, для безпечності під прибраним йменням, подаючи себе за
чужинця, і терплю страшну нужду… До сього прилучається крайня розпука,
бо в незгодинах і неповодженнях життя гнете мене страшна нужда, і коли
за інтервенцією Вашої Маґніфіценції Його Королівська Величність не
споможе мені безпроволочно 1000 імперіалів, то пропадемо і я, і моя
родина, бо, хоронячись в монастирі перед злобою ворогів, вона не може
навіть жебрати на своє удержання».

В Бреславлі Орлика спіткало велике сімейне нещастя – смерть його
улюбленого найменшого сина, десятилітнього Якова, († 15-го травня 1721
року) «хлопця рідкої і дивної вдачі», котрий народився в Бендерах і
котрого «тримав до хресту небіжчик король» (Карл XII). Про се нещастя
він так писав згадуваному вже Гепкенові в листі від 31 травня 1721 року:

«Складаю також на чутливе серце Вашої Маґніфіценції невилічимий біль
мого пригніченого духу, біль, що проймає цілу мою істоту і перевищує всі
нещастя; а уродився він з сумної долі, яка спіткала мого улюбленого сина
Якова, єдиної моєї утіхи, хоч наймолодшого віком, але найбільшого
надіями і виглядами, десятилітнього хлопця рідкої і дивної вдачі. Се –
Яков, котрого небіжчик король тримав до хресту в Бендерах і котрий,
зав’язавши тісну приязнь і збратання з благородними синами Вашої
Ексцеленції не раз мав честь бути в їх товаристві. Ся невіджалована
втрата мучить мене такими внутрішніми болями, що нічого вже для себе не
хочу, навіть життя… Нехай таке омине і духи небесні!…

Межи тим заходи Петра І щодо недопущення здійснення Орликових планів не
завше зоставались без успіху. Москвофобська партія в Швеції, котра була
сильна при Карлі XII, зі смертю Карла XII зменшилась, і до Орлика частіш
і частіш стали доходити чутки про можливість шведсько-московського миру.
Чутки сі занепокоювали його, і він 31 травня (11 червня) 1721 року писав
Гепкенові, межи іншим:

«Тепер скрізь говорять про згоду, яка має наступити між Швецією й
Росією, що виставило би мене на Сході на небезпеку, представляючи як
брехуна, коли б я говорив про продовження війни між Швецією і Московією.
Через те покірно прошу, щоби Ваша Маґніфіценція по своїй ласці до мене
удостоїли мене звісткою, чого треба сподіватися – чи продовження війни,
чи миру. В першім разі я буду готовитися до наміреної подорожі, а в
другім – нехай Ваша Маґніфіценція зворушиться вродженою добротою і
милосердям і стане оборонцем для мене і моєї родини, щоб в моїм трактаті
з царем не була забута і моя особа».

Але й тут він не забуває своєї національної справи й долучає до листа
«пункти», котрі прохає взяти під розвагу і підпирати при заключенні
договору всіма можливими способами…

Невідомо, взяв під увагу сі пункти високий кореспондент Орлика чи ні і
чи піднімалось українське питання на мировій конференції Швеції з
Москвою, чи ні, – але незабаром, 1721 року, Швеція замирилась з Москвою.
Замирення се було остаточне і безповоротне.

Орлика сей мир дуже вдарив. Йому більш уже нічого було шукати помочі в
Швеції.

Розпука від зруйнованих планів і розбитих сподіванок знов огорнула його
душу…

До сього часу відноситься його відомий лист до Стефана Яворського від
1/12 червня 1721 року, надрукований в 10 книзі «Основи» за 1862 рік, в
котрому він викладає детально причини переходу Мазепи на бік Карла XII.
Для історіографії 1708 – 1709 рр. лист сей коштовний тим, що його писала
людина, котра стояла дуже близько до Мазепи і його планів, отже, була
поінформована про найглибші думки і заміри Мазепи.

Після заключення миру Швеції й Туреччини з Росією, коли не
представлялось довго можливості намовити яку-небудь із держав до війни з
Росією, Орлик подався в Францію, а потім переїхав до Туреччини, де
оселився в Салониках.

«Він,- каже М. Костомаров,- вижидав часу, коли можна буде знов явитись в
політичний світ з українським питанням…»

Він сього часу таки діждався.

Незабаром західноєвропейський горизонт знов захмарився перспективою
війни. Франція разом з Іспанією, що була тісно зв’язана з Францією
династичними інтересами, оповістила війну Німецькій імперії.
Захмарювався політичний горизонт і на півночі. Помер польський король
Август II. Явилась в Польщі партія, що бажала повернути корону
Станіславові Лєщинському. Вона знаходила собі підпору в Франції.

Французький король був жонатий на дочці Станіслава Лєщинського і став
підтримувати свого тестя зброєю. Се поставило Францію в вороже становище
до Росії, котра в Польщі підпирала іншого кандидата на польський престол
– саксонського князя.

Європа розділилась на два ворожі лагері: в одному була Франція з
Іспанією, а до них по старих симпатіях готові приєднатись Швеція і
Туреччина, а в другому – Росія, Німеччина, Данія, Голландія, Англія.
Польща була наполовину на тому, а наполовину на другому боці.

Серед такого складного становища дуже зручно, здавалось, було підняти
знов старе українське питання – про відокремлення України від Росії і
утворення з неї самостійної держави. Промінь надії знов спалахнув в душі
Орлика, жившого в сей час в Салониках. Моментально він кидає Салоники,
їде до кримського хана в його літню резиденцію в Каушани, входить в
зносини з іншими державами і звідтіля посилає великого листа на Січ (23
квітня 1734 року), в котрому пише, що прийшов нарешті давно бажаний час
(«іздавна пожаданий час») визволення України і всього українського
народу з-під московського ярма,- настав час, коли «не тільки життя, але
й послідньої крові каплі» треба не пожаліти «для визволення тієї ж
отчизни своєї від тяжкого й тиранського підданства московського»… Він
пише, що такого часу, як отcє тепер настав для можливості здійснення
українських національних жадань, не скоро доведеться в другий раз
діждатись. Французький король, «найсильніший і найпотужніший в цілім
християнстві непобідимий монарха, соєдинившись з Королевським
Величеством Гишпанським, дядьком своїм, і з Королевським Величеством
Сардинським, братом своїм», одержує побіди над цісарськими військами в
Італії і на Рейні одну за одною, і вже Цісарське Величество не в силах
оборонятися, а тим більше не може дати допомоги союзній з ним Москві,
котрій треба повсякчас стерегтися і бути напоготові від турків. У Москви
є ще надія на допомогу Англії, Голландії, королів Данського і
Прусського, на князя Баварського і інших імперських князів; але всі сі
держави, бачучи несправедливі і богопротивні вчинки Москви, «не хотять
Цесарському Величеству і Москві в війні, з їхньої сторони неправедної,
допомагати, же би за тоє Богу не одповідали і за пролиття крові
неповинної помсти від себе з неба не натягнули». Французький король
разом з Іспанією вже встигли завоювати князівства Медіоланське,
Мантуанське і навіть ціле королівство Ломбардське – і то «за малий барзо
час, бо тільки в трьох місяцях». Сам король французький, «опріч сил
союзних гишпанських», має на морі і суші більш 500 000 війська.

Орлик повідомляє далі запорожців, що в Польщі і в Литві вже всі
воєводства, землі й повіти повстали на допомогу Станіславові, своєму
обраному королеві, а військо польське і литовське скрізь б’є Москву. Вже
і Швеція з свого боку готується до війни проти Москви, вступивши в союз
з французьким і польським королями. Оттоманська ж Порта держить
напоготові своє велике військо, а хан кримський вже вирушив зі своїми
ордами до польських меж.

І от в такий-то час, «когда Найяснійший Король, Є. М., польський
Станіслав, тесть Королівського Величества Французького, вільними
голосами від цілої Річі Посполитої на королівство польське обраний,
затягнувши в Прусах немало війська чужоземського, а до того маючи в
поміч собі присланих кільканадцять тисячей шведів і французів, рушив уже
з Гданська в злучення з військами польськими і литовськими против
Москви; когда всі воєводства, землі і повіти так в Короні Польській, яко
і в Великім княжестві Литовськім, сприсягшися єдинодушно боронити
достоїнства Є. К. В. Польського, за Пана і Монарха од себе обраного,
також отчизни прав і вольностей своїх, єдині уже посполитим рушенням на
коні проти Москви всіли, а другі всядають; когда війська польське і
литовське всюди в Польщі і Литві Москву громлять і зносять; когда
Швеція, учинивши з Королівським Величеством Французьким і Польським
союз, на войну противу Москви, приуготовляється, когда Порта Оттоманська
в поготовності до порушення держить, когда Хан Його Милость так сильні і
так великі орди двинув і ку границям польським уже з оними рушився, – в
тот час, теди, так погодний, так щасливий, так помисльний і так до
рятовання отчизни способний» – запорожці служать – і кому? –
найзапеклійшому ворогові України – Московщині…

Орлик закликав, гаряче упевняв запорожців негайно кинути сю службу,
повстати проти Московщини і, приєднавшись до антимосковської коаліції,
всіма силами рушити на Москву для визволення милої, «бідної отчизни
нашої України»…

«Авжеж (Невже ж) вигасло ж тоє ваш-мостям, добрим молодцям, з пам’яті,
як Москва при добиванню Січі, звабивши прелестним ласки царської
упевненням, старшину військову і товариство до присяги, утинало їм в
таборі своїм голови? Як перед тим давній, нім ще взято Кезикерман,
хотячи для утиснення і викорінення Війська Запорозького Низового,
городки Самарські садити і Камінний Затон уфундовати, під покривкою
змишленого зложення там провіантів і запасів воєнних,- грамотами
царськими тоє ж Військо Запорозьке упевняно, же по окончанію з турками і
татарами війни знесені будуть ті городки на Самарі і фортеця на Кам’янім
Затоні, але, що обіщано, не ісповнено? Як під час війни шведської,
затягнувши на службу свою немало товариства низового і упевнивши їх
платою, запроважено до Петербурга, а там їх на каторги пороздавано, де
всі погинули? Не вонтплю о тім, же Москва, видючи на собі відусіль війну
тяжку і небезпечну, схоче ваш-мостей, добрих молодців, Військо
Запорозьке, гладити, льстючи, золоті їм гори обіцяти, жалованням
грошевим потішати і всякими вольностями упевняти, леч по кінченню війни
що з ваш-мостями, добрими молодцями, станеться і до якого нещастя і
згуби своєї, чого не жичу, прийдеться? Самі на себе дізнаєте і будете
того жаловати, що тепер поривчо і нерозмислне, не зглядаючися на задні
колеса, учинилисте, так власне, як тепер цілий народ український, браття
ваша, сродники і єдиноземці ваші, жалосне і слізне на себе нарікають же,
не послухавши зичливих і правдивих, славної пам’яті небіжчика гетьмана
Мазепи пересторог, увіривши неприязненим і ошуканським московським
упевненням, котрі в грамотах царською рукою властною підписаних і
затверждених всюди в Україні по всіх городах і по всіх церквах публічним
читанням оголошали і Бога самого на тоє в свидітельство представляючи,
Військо Запорозьке городове і Низове і цілий народ упевняли, же права і
вільності військові ні в чім нікогда в вічні часи не будуть з сторони їх
московської нарушені і зламані, але всі люде військові і посполиті в
таких власне вольностях будуть жити, в яких перед тим зоставали за дній
життя славної пам’яті небіжчика гетьмана Богдана Хмельницького. Єсли
прето Москва задержала своїх обітниць, поприсяжних, відомо то єсть барзо
добре не тільки вашмостям, добрим молодцям, Війську Запорозькому, але й
цілому світу. Поблажала вправді Москва з початку всьому нашому народу
українському, осипала копійками старшину всю і значне товариство
військове і городове, одівала їх соболями, роздавала їм маєтності, поки
над шведами під Полтавою не одержала звитяжства, по котрім зараз перш
війська свої в Україну спровадила і всюди в городах і селах на квартирах
розположила, так далеце, же ані єнеральних осіб, ані полковничі, ані
попівські, ані козацькі доми не могли бити від станцій тих московських
вольні. Потім зась, як скоро з шведами тая ж Москва війну скінчила і
покій з ним потвердила, так зараз обітниці свої поприсяжні і грамотами
царськими ствержені одмінила, вольності всі поламала, суд і права свої
мучительські в Україну впровадила і установила, а наші військові знесла,
уряд Гетьманський відстановила і скорінила. Колеґіум якоєсь своє з 12
народу свого особ, а барцей з 12 окрутних мучителів зложене, в Глухові
утвердила, котрі як людей наших з худоб здирали, єдному з другим наєдині
розмовляти не позволяли, тирансько мучили, кнутовали, на страстну
тянули, ребра ламали, як свиней пов’язавши, на жару пекли, смолою
кип’ячою поливали, вішали, стинали, четвертовали і інії многі
мучительства, в світі неслихані, над народом нашим пополняли! І когда
єнеральні особи, полковники і вся старшина, з усім Військом Запорозьким
городовим і зо всім народом, до царського величества покорне і слізне,
через послів своїх, заховання прав і вольностей своїх і о додержанні
слова царського упевняння і обітниць грамотами подтверждених супликовали
і упоминалися, теди, всіх їх забравши і до Петербурга під вартою
запровадивши, єдних помучено, других в зсилку на вигнання позасилано, а
іних в тяжкім в’язненню осаджено, в якім мусив кілька літ страждати і
сам кривоприсяжця і одступник наш, небіжчик, миргородський Данило
Апостол, любо добре барзо Москві прислужився, зламавши присягу свою і
одступивши від нас на сторону противну, за котрою вашмость, добрі
молодці, оставивши мене, Гетьмана свого, вольними од себе голосами не
так обраного, як до приняття того уряду примушеного, казалисте в церкві
своїй через кілька літ Бога молити за тую його ку собі присягу: же
Москві Калаґана залецил на зруйнування Січі Запорозької. Наконець,
хотячи Москва Військо Запорозьке городове не тільки обезсилити, але й
вигубити, винайшла била на тоє спосіб – копання якогось там, в далекій
своїй стороні, каналу і фундовання в Персії фортець, на які місця так
одлеглі по кілька десять тисячей козаків указами своїми спровадивши,
єдних тяжкими і незвичайними роботами помордовали, других голодом
поморили, а іних борошном гнилим струхлим, з ящурками і з вапном
помішаним потруїли».

Невже і після всього сього, запитує Орлик, можна зоставатись під
московською владою?..

Далі Орлик каже, що, закликаючи запорожців до війни з Росією, він
пильнує не власних інтересів («я не іщу мого особистого щастя і
пожитку»), а інтересів України, горючи бажанням визволити Україну «з-під
тяжкого і тиранського підданства московського»… 12 років, котрі він
пробув в Салониках, він «руки зложивши не сидів», а неусипно працював
над українською справою, провадячи листовні зносини з правительствами
європейських держав і заручившись обітницями королів французького,
шведського, польського, Оттоманської Порти і кримського хана помагати
йому в справі визволення України з-під Московщини.

Закінчується лист Орлика застереженням, що коли ми «утратимо і сей час
до висвободження милої нашої отчизни, то ніколи вже такого не знайдемо і
не дочекаємось в потомні часи»…

Надії Орлика, висловлені в листі, не збулись. Запорожці не виступили
йому на поміч, пригріті московськими обітницями. Не спалахнуло і
європейської війни в тім вигляді, в якім бажав і сподівався Орлик для
інтересів України. Не втвердився Станіслав Лєщинський на польськім
престолі і не прийшло до війни Швеції з Росією.

Надії Орлика знов звели його…

Незважаючи, однак, на се, Орлик не втратив остаточної надії на те, що
йому вдасться-таки за допомогою чужоземних держав визволити Україну
з-під Московщини і, удалившись в Туреччину, продовжував працювати там
над здійсненням своїх планів.

Незабаром межи Туреччиною і Росією знов спалахнула війна. Для Орлика
знов з’явилась можливість висунути на порядок денний українське питання.
Невтомний Орлик і на сей раз не преминув спробувати використати
турецько-московську війну для вирішення українського питання; в сих
цілях він клопоче перед Портою, їде до кримського хана, спонукує його
ввійти в зносини з Запорожжям і сам пише листа до запорожців (1739 р.),
в котрому каже, що він дав клятву покласти всі сили, аби визволити
Україну від «мучительного і більш аніж плінного московського
підданства».

«Я,- писав він,- твердо додержуюсь сеї клятви і всіма силами стараюсь
про се перед Блискучою Портою і перед паном ханом, приймаючи на увагу ту
умову, що весь український край і все Запорозьке городове військо
прийшли від Москви в остаточне розорення, і, не будучи в силах
переносити далі нечуваних неправд, покладають надію визволення тільки на
Божу допомогу і мої заходи».

Далі Орлик дорікає Запорозьке Низове військо тим, що воно одступило від
нього, обраного вільними голосами Гетьмана, і оддалось під протекцію
ворожої Москви: порівнює Москву зі змією і каже, що, допустивши Москву
до Січі, запорожці сим самим «якби змію на грудях своїх пригріли і сим
отчизну свою і себе погубили», дорікає запорожцям тим, що вони не
жаліють нещасної своєї матері України і не зважають на ридання матірок,
батьків, сестер і братів своїх, сповіщає, що на Немирівськім конгресі,
куди з’їздились уповноважені воюючих держав радитись про мир, московські
посли називали запорожців шахраями і злодіями, котрі, не служачи вірно
ні Москві, ні татарам, ні Польщі, живуть тільки з розбоїв. Орлик упевняв
запорожців, що в московського уряду є намір заарештувати кошового
отамана і всю старшину запорозьку, а саму Січ знищити… Таким побитом,
Запорожжя під Москвою жде остаточна згибель.

Але даремні були переконування Орлика. Запорожці, як і минулого разу, не
мали спромоги допомогти українській справі в тім напрямкові, в якім
бажав Орлик, і в 1740 році між Туреччиною і Росією був заключений
Білгородський мир. Орлик, як не силкувався, не міг помішати заключенню
його, і Україна реальної користі з сього миру не дістала.

Так неуспішно скінчилась спроба Орлика визволити Україну з-під
Московщини і сього разу.

Се, здається, була вже остання його спроба…

Невідомо, як би довго він ще шукав спромоги зробити українське питання
питанням межинародної, європейської політики – якби не смерть його,
котра спіткала його в Туреччині, «где он,- каже А. Скальковський – и
сложилъ свою преступную голову»…

В один час з Орликом скінчив своє страдницьке життя в сибірських нетрях,
одичавілий і забутий всіма, і другий колишній кандидат на гетьманську
булаву по Мазепі – А. Войнаровський.

«Історична доля постановила, – каже А. Єнсен,- щоб два суперники –
Войнаровський і Орлик – вмерли в однім часі (1742): перший з них в
ледовому Сибіру, а другий – над соняшним берегом Дунаю, але обидва
сконали в більшій або меншій мірі як невинні жертви…»

Епілоґ величавої траґедії, що почалась під стінами Батурина і
розігралась на полях Полтави, добіг до кінця…

Доля хотіла також, щоб достойний наслідник Мазепи знайшов собі кінець
своїх блукань і митарств по Європі в справі визволення України з-під
Московщини – там же, де знайшов собі місце вічного упокоєння і його
великий попередник Іван Мазепа, сей, як його називав Пилип Орлик,
Alcides Rossiysski, що також мріяв знайти покій і щастя своїй вітчизні в
самостійності і незалежності. Обставини так склались, що здійснення
своїх мрій не довелось побачити ні тому, ні другому…

Діло, почате Мазепою й Орликом, продовжив син Орлика Григорій, котрий ще
до смерті батька писав з Франції одному впливовому державному шведському
діячеві: «Блискучий стан справ Порти, урочисте приречення, котре дала
вона моєму батькові останній раз, коли він бачився з великим візиром
біля Відня, що Порта поможе у всьому для здобуття від Росії права на
вільне посідання України, яке належиться батькові і його народові, і
надія, що, продовжуючи війну, Порта значно зменшить силу сеї держави, як
того хотіла би Швеція, могли би вернути страчене моїм батьком і дати
йому можливість бути корисним зі своїм народом для інтересів шведського
королівства».

Вихований у щирім українськім дусі, Григорій Орлик зостався вірним
українським державним традиціям і по смерті батька і, як батько, не
покидав думки про загальноєвропейську коаліцію проти Росії. Поступивши у
Франції бригадиром на військову службу, він в кінці 1750-х років
заводить через послів Нахимовського і Мировича зносини з ханом кримським
і Запорожжям і підмовляє їх до виступу проти Росії. «Малороссийские
эмигранты,- каже С. Соловйов, – Орлик, Нахимовский и Мирович еще
мечтали, что для них может когда-нибудь настанет благоприятное время,
что Малороссия освободится от ига москалей». В 1757 році резидент
російської імператорки при варшавському дворі Ґрос за допомогою «чорного
кабінету» львівської почти довідався, що в Криму, при ханському дворі
з’явились два українські емігранти,* котрі писали Григорієві Орликові у
Францію: «Справа з нашою отчизною кращає: кошовий з Запорозьким Військом
потаємки прислав до кримського хана посланця під видом купця, котрий
живе в Криму вже більш двох місяців, і майже щодня бував у нас в
Бахчисараї і клятвено підтвердив про наміри Запорозького Війська. Хан
уже було згодився прийняти Січ в Алешки, себто на те місце, де вона й
раніш була, але ще остаточної своєї постанови не сповістив; він, мабуть,
порозумівся в сій справі з Портою. Я з паном Мировичем доводив
запорозькому посланцеві, що російський кордон іде до Сівська, а не до
Інгула і Інгульця. Я доводив йому більш усього, що на Микитиному Розі
тепер почали фортецю ремонтувати, на власній запорозькій землі, котрою
наділили запорожців королі польські, від котрих у запорожців є жаловані
привілеї на вольність і права, котрі тепер москаль одняв, і самих вас,
запорожців, фортецями оточив і під караулом тримає, збудувавши на Січі
фортецю. І багатьма іншими речами про Росію переконували ми запорожців,
приводячи різні приклади, що вона нічиїх прав своїм віроломством не
зберігала.

Сею звісткою російський двір дуже занепокоївся. «Невідомо,- каже
Костомаров,- наскільки на Україні в сей час була живуча ідея
самостійності України, але є докази, що в верхніх шарах російського
уряду існували «опасенія», що    п р и   п е р ш і й   н а г о д і    У
к р а ї н а   з р о б и т ь   с п р о б у   с к и н у т и   з   с е б
е    м о с к о в с ь к е   п а н у в а н н я . . . ». В сій цілі
тодішньому гетьманові України К. Розумовському було зроблено наказа з
Петербургу – мати обережність щодо осіб «малороссийскаго происхождения»,
котрі живуть в Криму, Молдавії і Польщі, 3 сього приводу Розумовський
заспокоював ґрафа Воронцова, що на Вкраїні все спокійно, і тільки
якихось «двое или трое бездельников», що приїхали до Криму, баламутять
Запорожжя і кримського хана, підбиваючи їх до війни з Росією. Гетьман
знаходив, що «можно сих плутов оттуда украсть или каким иным способом
истребить», але не ручався за успіх.

«Таким побитом,- каже M. Костомаров,- орґан верховної влади на Вкраїні
готовий був вжити таких заходів проти злочинців, котрі були морально
злочинніші від того, що визнавалось державним злочином».

Проте сам Розумовський не брався за виконання сього діла без наказу
верховної російської влади і писав ґр. Воронцову:

«Сіе дело, как весьма деликатное, требует политического размышления, то
я собою отнюдь действовать не дерзаю, ежели мне не повелено будет
свыше…».

«Опасенія» російського уряду, що Україна при першій можливості зробить
спробу скинути з себе московське панування, збулись. Велика російська
революція 1917 p. принесла таку можливість – і 9 січня 1918 р. (с. ст.)
Україна визволилась з-під Росії.

Ідеї Орлика продовжили жити в українськім громадянстві і після його
смерті. Згадаємо, напр., про мисію ґр. Капніста в Берлін в 1791 році до
Прусського міністра Герцберґа в справі визволення України з-під
«російського ярма» і ін. В наше завдання не входить давати повну картину
дальшого розвитку сеї ідеї і боротьби за неї, і тому ми вважаємо своє
завдання скінченим.

Звертаючись тепер до характеристики Пилипа Орлика як борця за визволення
України з-під Росії і її незалежність, ми вважаємо потрібним коротко, в
загальних рисах, повторити те, що було вже сказано попереду.

Орлик належав до категорії тих українських політичних діячів, що думали
вирішити українське питання шляхом чужоземної допомоги. Як апологет сеї
ідеї і борець за самостійність України він займає одно з найперших місць
не тільки серед сучасних йому українських політичних діячів, але й інших
часів. Визволення з-під Московщини України за допомогою чужоземних
держав і здобуття їй самостійності –   б у л о   а л ь ф о ю   й   о м е
ґ о ю   й о г о   ж и т т я . Поза сим ідеалом для нього нічого не
існувало. Він вірив в нього як люди вірять в життя або смерть. Як той
новітній Дон-Кіхот, в ліпшім, ідеальнім значенні сього слова, він не
покладав рук в невтомній боротьбі за вимріяні образи, котрі він уявляв
собі в будучині. Навіть і тоді, коли політична європейська кон’юнктура
складалась надзвичайно зле для України і його прихильники і друзі,
бачачи марність заходів Орлика, покидали його один за одним, перебігаючи
до царя,- він і тоді продовжував вірити і боротись за свою ідею,
покинутий всіма, забутий, сам-один на чужині, серед тяжкого
матеріального становища і обставин… «І, власне, сей негаснучий
ідеалізм, – каже А. Єнсен, – робе так симпатичною особу Орлика». Скільки
разів йому вдавалось приходити до порозуміння з чужоземними державами в
справі визволення України з-під Московщини і скільки разів вони зводили
його! Всю долю своєї батьківщини він зв’язував з утворенням коаліції
проти Москви. Не було в Європі ні однієї такої війни, в яку б він не
пробував внести українського питання, і коли потім приходило до миру,
він і після того старався зацікавити європейські держави українським
питанням і переконати їх в необхідності коаліції проти Москви для
вирішення східного питання. Європеїзація українського питання була для
нього тим засобом, що мала привести Україну до самостійності. І коли ми
тепер дочекались часу, що українська справа перестала бути тільки
внутрішньою російською справою, а зробилася межинародною , європейською
проблемою, то в великій мірі завдячуємо сьому Пилипові Орликові, котрий
своєю невтомною працею, своїми заходами спопуляризував в Європі
українську справу, підготовивши сим ґрунт до тієї постанови українського
питання, в якому ми його бачимо тепер.

В сьому й полягає головна заслуга Пилипа Орлика, для котрої, кажучи його
ж словами про Мазепу, «він знехтував всім, що було йому найдорожчого на
світі, знехтував і самим життям, аби піднести свою вітчизну і визволити
її з-під московського ярма».

Кінчимо словами сина П. Орлика Григорія Орлика в його листі до К.
Юленборґа:

«Хоч як слабким знарядом може здаватися мій батько, щоб його зрозуміли в
такім далекосяглім проекті, однак прохаю добре розважити, що козацький
народ, на чолі котрого він стоїть, як законний вождь, обраний за
зізволенням славної пам’яті короля Швеції Карла XII і признаваний в сім
характері Оттоманською Портою, стогнучи від часу нещасливої Полтавської
битви під тиранським ярмом російського панування, дихає лише надією на
слушний час для увільнення від того ярма».

Ми прикладаємо до сеї книжки фотоґрафію одного з батуринських портретів,
відомого в Батурині під назвою портрета Орлика. Портрет сей, в числі
інших старовинних портретів, мав, по словах його б. власника трактирщика
М. Раді, належати до картинної галереї палацу гетьмана Розумовського в
Батурині. З палацу через кілька рук він попав, в числі інших портретів
(Мазепи, Дорошенка, Полуботка, Палія і ін.) до М. Раді, в якого
кільканадцять років пробував в трактирі в Батурині. В 1910 році (якщо не
помиляємось) портрет сей було продано. Репродукція його була вміщена в
«Ілюстрованій Україні» за 1913 рік. Більш ми його ніде не стрічали. В
сім журналі була подана й замітка про нього й інші батуринські портрети.
Окрім «Ілюстрованої України», про згаданий портрет писали: «Рада», р.
1911,98) «Черниговское Слово», р. 1912, «Р’ъчь», p. 1912.

На фотоґрафії портрету ми бачимо досить молоду, серйозну, інтеліґентну,
з гострими рисами обличчя людину, котра прямо дивиться на Вас.

Чи маємо ми які-небудь вказівки або дані щодо фізичного обличчя Орлика?

Дещо маємо.

І. З листа Орлика до Стефана Яворського від 1/12 червня 1721 року101)
видно, що Орлик, будучи на уряді генерального писаря при Мазепі, був
молодий. Се видно з такого місця листа Орлика. Коли Мазепа в 1708 році
дістав від Петра наказ сполучитись з московським генералом Інфлянтом і
вирушити на шведів, то зібрав в домі генерального обозного Ломиковського
раду з полковників миргородського і прилуцького, лубенського,
генерального обозного Ломиковського, генерального писаря Орлика для
обміркування питання – що робити в зв’язку з царським наказом: йти чи не
йти на злуку з московським генералом.

– Ні, ні, не йти,- відповіли всі в один голос і стали раяти гетьманові
вирядити негайно депутацію до шведів в цілях порозуміння. Але тут хтось
запитав гетьмана щодо деталів попередніх зносин гетьмана з королем,
котрі знав тільки він один. Мазепа, розгнівавшись, відповів, що до пори
до часу він мусить все ховати в таємниці і прохав старшину покластись на
його совість:

– Для чого Вам о тім прежде времени відати? Спустіться Ви на мою совість
і на моє подлоє розумішко, на котрім Ви не заведетесь більш.

І, звернувшись до генерального обозного Ломиковського, добавив:

– Ти уже свій розум вистарів.

Потім, показуючи на Орлика, сказав.

– У того ще розум  м о л о д и й ,   д и т и н н и й .

«І з гнівом,- каже П. Орлик,- вийнявши з своєї шкатули універсал
Станіслава, від Зеленського присланий, велів мені прочитати, з котрого
були всі контентні» (задоволені)…

Чи розумів тут Мазепа, називаючи розум Орлика «молодим, дитинним»,
молоді літа Орлика, чи малий практичний державний стаж його – невідомо,
але є всі підстави гадати, що при сьому малось на увазі як те, так і
друге. Як відомо, Орлик був на уряді генерального писаря ще в 1707 році.
Коли припустити, що йому було в сей час щонайбільше років 25-30, то в
час смерті йому було 60-65 років, І в такім глибокім віці, маючи понад
60 років життя, він все іще не перестав турбуватись і боротись за долю
України!..

II. Походження Орлик був чеського. Се випливає з його власних слів в
одному з листів, вміщенім в «Записках Наук. Т-ва ім. Ш-ка у Льв». (т.
ХСІІ), в котрому називає себе «потомком чеської шляхетської родини»104).
Вказівки на чеське походження П. Орлика маємо також і в одній з праць О.
Лазаревського* (не пригадуємо зараз – якій саме).

III. Орлик походив з шляхетського роду. Се видно теж з його власних
слів, наведених вище («потомок… шляхетської родини»). Про  ш л я х е т
с ь к у  кров Орлика говорить також Мазепа в листі Орлика до Стефана
Яворського, в тому місці його, де оповідається про клятву Мазепи перед
хрестом з животворящим древом. «То рекши, – каже Орлик, – Мазепа
поціловав хрест з животворящим древом пред собою лежачий, а до мене
обратившися, рекл тиї слова: «Держу я о тобі кріпко і надіюся, що ані
совість твоя, ані цнота, ані почтивість, ні врожоная кров  ш л я х е ц ь
к а  не допустить тобі, абись мене, пана і благодетеля свого, зрадив,
однакож для лучшої конфіденції, щоб я о твоїй вірності найменшого не міл
сумнінія, як я присягнув, так і ти присягни мені перед тим же розп’ятим
на животворящім древі Христом, що мені додержиш вірності своєї і
секрету».

Свояк Орлика був «барон і шамбелян Його Цісарської Величності» († 15
квітня 1721 p.).

Після своєї смерті П. Орлик полишив нам деяку літературну спадщину в
формі різних листів, універсалів, промов з приводу тих чи інших нагод і
особливо цінного «Diariyszu podroznego», котрий переховується в одному з
краківських музеїв. Як відомо, Орлик був надзвичайно освічена і
талановита людина і володів неабиякими публіцистичними здібностями. З
сього погляду, майже всі його писання визначаються надзвичайною
художністю, красномовністю і щирістю, являючи в багатьох своїх місцях
цінні зразки епістолярної літератури першої половини XVIII віку. Такі,
напр., його листи до Карла XII, запорожців, Скоропадського і ін.
Скільки, справді, поезії, елоквенції, приміром, в листі до
Скоропадського під час першого походу на Вкраїну 1711 року або, ще більш
того, в листі до Карла XII після невдачі під Білою Церквою, в котрім він
описує злочинства татар. Згадаймо, напр., таке місце: «Яких нечуваних
під місяцем звірств не робили тоді дикі татари! Вони обдирали й
спустошали церкви – одні з них обертали в стайні, інші спалювали в
попіл, а над іншими навмисне вчиняли всілякі блюзнірства: перевертали
престоли церковні, топтали ногами св. дари, глумились над іконами,
ґвалтували недорослих дівчат, мордували жінок і чоловіків, ще зарані
позбавлених мечем, огнем і грабежем всього свого майна. На всьому
просторі від Дністра до Росі нахапали вони в ясир кілька тисяч духовних
і світських людей, козаків, поспільства, жінок і дітей і погнали в свої
білгородські, буджацькі і ногайські оселі, спустошили вогнем і мечем
весь край від Росі до Тетерева і до Дніпра, в полках Білоцерківськім і
Канівськім понищили городи й містечки, а малих дітей, нездатних до
ясиру, кидали в воду або розсікали надвоє. Пером неможливо описати
нелюдські вчинки, котрі творив з своїми свавільними татарами син
Дзяун-бея в Германівці. Його впустили в город на його прохання на
підставі дружби, а він обернув весь город з святими церквами в руїни й
пожежу, більш п’яти тисяч тубільців і жителів сусідніх сел, що шукали в
городі захисту, татари погнали в ясир, малолітніх дівчат ґвалтували і
потім кидали в огонь, що обхопив весь город; до п’яти-десяти немовлят
було одірвано від материнських грудей і кинуто в огонь, інших роздирали
надвоє, або, бравши за ніжки, розбивали головками об стіни» і т. д..

Скільки чуття, яка експресія, художність, запал в описі!..

Або згадаймо, напр., його лист до запорожців від 1734 року, в котрому
він переконує запорожців повстати проти Москви і встати на оборону
України. По силі і способу вислову, по формі мови він нагадує в багатьох
місцях послання Івана Вишенського, уподобляючись йому гарячим тоном
вислову і палкістю чуття.

«Авжеж вигасло тоє вашмостям, добрим молодцям, з пам’яті, як Москва при
добиванню Січі, звабивши прелестним ласки царської упевненням, старшину
військову і товариство до присяги, утинало їм в таборі своїм голови? Як
під час війни шведської, затягнувши на службу свою немало товариства
низового і упевнивши їх платою, запроваджено до Петербурга, а там їх на
каторги пороздавано, де всі погинули? Не вонтплю о тім, же Москва,
видаючи на собі відусіль війну тяжку і небезпечну, схоче вашмостей,
добрих молодців, Військо Запорозьке, гладити, льстючи, золоті їм гори
обіцяти, жалованням грошевим потішати і всякими вольностями упевняти,
леч по кінченню війни що з вашмостями, добрими молодцями, станеться і до
якого нещастя і згуби своєї, чого не жичу, прийдеться? Самі на себе
дізнаєте і будете того жаловати, що тепер поривчо і нерозмислєне, не
зглядаючися на задні колеса, учинилисте, так власне, як тепер цілий
народ український, браття ваша, сродники і єдноземці ваші, жалосне і
слізне на себе нарікають же, не послухавши зичливих і правдивих, славної
пам’яті небіжчика гетьмана Мазепи пересторог, увіривши неприязненим і
ошуканським московським упевненням, котрі в грамотах царською рукою
власною підписаних і стверждених всюди в Україні по всіх городах і по
всіх церквах публічним читанням оголошали і, Бога самого на тоє в
свидітельство предоставляючи, Військо Запорозьке городове і Низове і
цілий народ упевняли, же права і вольності військові ні в чім нікогда в
вічні часи не будуть з сторони їх московської нарушені і зламані, але
всі люди військові і посполиті в таких власне вольностях будуть жити, в
яких перед тим зоставали за дній життя, славної пам’яті небіжчика
гетьмана Богдана Хмельницького. Єсли прето Москва задержала своїх
обітниць, поприсяжних, відомо то єсть барзо добре не тільки вашмостям,
добрим молодцям, Війську Запорозькому, але і цілому світу. Поблажала
вправді Москва з початку всьому нашому народу українському, осипала
копійками старшину всю і значне товариство військове і городове, одівала
їх соболями, роздавала їм маєтності, поки над шведами під Полтавою не
одержала звитяжства, по котрім зараз перш війська свої в Україну
спровадила і всюди в городах і селах на квартирах розположила, так
далеце, же а ні єнеральних особ, ані полковничі, ані попівські, ані
козацькі доми не могли бити від станцій тих московських вольні. Потім
зась, як скоро з шведами тая ж Москва війну скінчила і покій з ним
потвердила, так зараз обітниці свої поприсяжні і грамотами царськими
стверджені одмінила, вольності всі поламала, суд і права свої
мучительські в Україну впровадила і установила, а наші військові знесла,
уряд гетьманський відстановила і закорінила. Колеґіум якоєсь своє з 12
народу свого особ, а барцей з 12 окрутних мучителів зложенне, в Глухові
утвердила, котрі як людей наших з худоб здирали, єдному з другим наєдині
розмовляти не позволяли, тирансько мучили, кнутовали, на страстну
тянули, ребра ломали, як свиней пов’язавши, на жару пекли, смолою
кип’ячою поливали, вішали, стинали, четвертовали і інії многі
мучительства, в світі неслихані, над народом нашим пополняли! І когда
єнеральні особи, полковники і вся старшина, з усім Військом Запорозьким
городовим і зо всім народом, до царського величества покорне і слізне,
через послів своїх, заховання прав і вольностей своїх і о додержанні
слова царського упевнення і обітниць грамотами подтверждених супликовали
і упоминалися, теди, всіх їх забравши і до Петербурга під вартою
запровадивши, єдних помучено, других в зсилку на вигнання позасилано, а
іних в тяжкім в’язненню осаджено, в якім мусів кілька літ страждати і
сам кривоприсяжця і одступник наш, небіжчик, миргородський Данило
Апостол, любо добре барзо Москві прислужився, зламавши присягу свою і
одступивши від нас на сторону противну, за котрою ваш-мость, добрі
молодці, оставивши мене, гетьмана свого, вольними од себе голосами не
так обраного, як до приняття того уряду примушенного, казалисте в церкві
своїй через кілька літ Бога молити за тую його ку собі присягу: же
Москві Калаґана залецил на зруйнування Січі Запорозької. Наконець,
хотячи Москва Військо Запорозьке городове не тільки обезсилити, але і
вигубити, винайшла била на тоє спосіб – копання якогось там в далекій
своїй стороні каналу і фундовання в Персії фор тець, на які місця так
одлеглі по кілька десять тисячей козаків указами своїми спровадивши,
єдних тяжкими і незвичайними роботами помордовали, других голодом
поморили, а іних борошном гнилим струхлим, з ящурками і з вапном
помішаним, потруїли».109)

Так щиро, з таким запалом могла писати людина, для котрої, окрім України
і її добра, нічого більш не існувало.

Чималу коштовність з боку художності мають також листи Орлика до Карла
XII і інших шведських достойників. І тут, як і в інших його листах,
виступає перед нами все та ж властива Орликові щирість, одвертість,
палкість і поетичність…

«Підіймаючись не раз в своїм способі вислову до поезії»,- каже А. Єнсен
з приводу одного з таких листів Орлика до Мілєрна від 27 червня 1713
року, в котрому він описує свій від’їзд до Бендер,- «Орлик порівнює свій
від’їзд до Бендер з виходом жидів з Єгипту і зітхає «на ріках
вавилонських». Особливу любов має він до образів, взятих з життя
моряків, і прирівнює себе до чоловіка, котрому буря розбила корабель:
«Як корабельник, котрого застануть в океані противні вітри, змучений
тим, виглядає ясної погоди і спокійного порту, так і я, мучений
безнастанними нещастями, заведений в своїх надіях, очікував і очікую
обіцяної потіхи від його Королівської Величності»….

І коли в кінці одного з листів його до Карла XII у стомленого і
змученого безпереривними митарствами й нещастями бідного Орлика
виривається такий стогін наболілої душі: «Salve me, Domine, ne peream!»
– то зразу ж почуваєш весь трагізм і всю безвідрадність становища, в
якім опинилась людина…

Певну художню цінність, як зразки ораторського мистецтва, мають також
промови Орлика до Карла XII – одна з нагоди затвердження його гетьманом,
а друга з нагоди Великодня – на латинській мові. Орлик знав більш п’яти
мов і всіма ними володів в доскональності – як на письмі, так і в
розмові.

Взагалі, в багатьох своїх місцях писання Орлика уявляють з себе
настільки художні й літературні речі, що, як зразки української
епістолярної літератури першої половини XVIII віку, вони варті того, щоб
складачі наших історичних хрестоматій звернули на них саму серйозну
увагу.

Подібно всім освіченим українцям свого часу, Орлик систематично провадив
щоденник свого життя, «Dyaryusz podrozny», нещодавно знайдений.

Конче необхідно подбати видати також і його.

Нам нічого не відомо про долю Орликового потомства. Де покінчили своє
життє і яке потомство полишила Анна Орликова, Варвара, Григорій? Знаємо
тільки, що син Орлика Григорій поступив на французьку службу, жив деякий
час в Парижі, Версалі і після батька продовжував його діяльність; дочка
Варвара жила в Стокгольмі; жінка Анна пробувала в Кракові, відкіля
написала ще 6 серпня 1730 p. листа до шведського короля, котрого дочка
її передала 7 січня 1731 року королеві Фридерікові. В сьому листі вона
писала: «Я певна, що велика і героїчна душа Вашої Величності глибоко
зворушиться її сльозами, безщасної матері, котра попала в крайню
бідність, а її чоловік в безвідрадне вигнання серед невірних; і то все
виключно за те, що вони посвятили своє життя, майно і свободу свому
запалові і незламному прив’язанню до шведського королівства і особи
славної пам’яті небіжчика короля Карла XII.

Більш нам нічого не відомо.

А цікаво б знати, чи є хто-небудь і чи живий хто-небудь з потомків
Орлика в Швеції, Франції, Польщі? Якщо є, то чи зберегли вони яку-небудь
пам’ять про свого великого прапрадіда, а може, й прадіда? Може, в декого
з них збереглись які-небудь реліквії Орлика?

Радісно було б дістати про все це якісь звістки…

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020