Реферат на тему:
Петро Одарченко – видатний представник світового українства
Петра Васильовича Одарченка, відомого у світі вченого,
літе¬ратурознавця, мовознавця, етнографа, фольклориста, пізнає, нарешті,
і його рідна Україна. Маємо надію, що близько 600 наукових праць з
доробку вченого в галузі української культури слугуватимуть тепер нашому
національному відродженню, якого Петро Одарченко чекав багато літ. І не
просто чекав, а наполегливо, з любов’ю та заповзятливістю працював для
української культури. З-під його пера вийшли такі ґрунтовні праці, як
“Поетична майстерність Т.Шевченка”, “Шевченко і Мазепа” (1959),
“Традиції Шевченка в українській літературі”, “Шевченко і Леся Українка”
(1962), “Образ Шевченка в українській поезії” (1963). Чимало праць
науковець присвятив дослідженню творчості Лесі Українки: “Леся Українка
і Драгоманов” (1954), “Леся Українка і Адам Міцкевич” (1956), “Іван
Франко і Леся Українка” (1957), “Леся Українка і українська народна
творчість” (1960). Змістовні статті його з проблем мовознавства
(зокрема, щодо засмічення української мови), з історії етнографії та
фольклористики.
Раннє зацікавлення П.Одарченка народною культурою, усною народною
творчістю стало фундаментом усіх його культурологічних досліджень. У
юнацькі роки він почав свою діяльність із записування пісень, казок,
приказок від матері й бабусі, що й визначило подальший його інтерес до
літератури, мови, фольклору та етнографії.
Доля цього видатного вченого досить терниста.
Народився П.Одарченко 20 серпня 1903 р. в с. Римарівці тодішнього
Гадяцького повіту Полтавської губернії у селянській родині. Закінчивши
народну школу, у 1913 р. хлопець вступає до Гадяцької земської гімназії,
після закінчення якої, з 1920 р. починає навчання на
історико-філологічному факультеті Полтавської філії Харківського
університету, але матеріальна скрута і хвороба не дають його закінчити
[1]. Три роки Одарченко працював учителем на Полтавщині на хуторі
Мельниковому. Уже в той час він серйозно захопився збиранням усної
народної творчості, почав готувати збірник “Пісні Гадяцького повіту”,
які записав у своєму рідному селі Римарівці та на хуторі Мельниковому.
Заохочені вчителем, його учні записували від своїх рідних, сусідів
зразки усіх жанрів фольклору, зачитували на уроках зібрані пісні,
приказки, загадки. Кращі з них відбиралися для рукописного шкільного
журналу “Перші проліски”, що спонукало учнів до збирання
фольклорно-етнографічних матеріалів.
У 1923 р. П.Одарченко отримує направлення до Ніжинського інституту
народної освіти. Його студентські роки припадають на часи українізації,
і він бере активну участь у пропаганді української культури, керує
семінаром української літератури і краєзнавчим гуртком, влаштовує
Шевченківське свято у 1925 р., літературні вечори, присвячені творчості
П.Мирного, В.Чумака, етнографічні вечірки [2, 93].
1926 року П.Одарченко закінчив Ніжинський інститут. Професор Євген
Рихлік (репресований у 1931 р., помер у ГУЛАГу) дав блискучу
характеристику випускникові: “Одарченко досконало і вільно володіє
українською мовою, а також оволодів німецькою і французькою мовами, і я
за свій обов’язок вважаю рекомендувати предметній Комісії т. Одарченка
як найздатнішого студента і вношу пропозицію залишити його при науковій
кафедрі аспірантом при секції української мови і літератури для
підготовки до наукової педагогічної діяльності в вищій школі” [2, 93].
Залишаючись відданим етнографічній проблематиці, П.Одарченко написав
кандидатську (так тоді називали дипломну) працю “Фольклор в краєзнавчій
роботі трудшколи” (Ніжин, 1926). Мені пощастило віднайти рукопис цієї
ненадрукованої праці. Вона з належним смаком оформлена. Багато
висловлених в ній думок надзвичайно актуальні й сьогодні, а її високий
науковий рівень свідчить про неабиякий талант молодого вченого.
Складається вона з передмови і вступу, де тлумачиться поняття
“фольклор”, та з п’яти розділів: 1.Фольклор у краєзнавстві; 2.
Краєзнавство в трудшколі; 3. Місце фольклору в шкільному краєзнавстві;
4. З шкільної практики; 5. Перспективи і плани фольклорно-краєзнавчої
праці в трудшколі і бібліографія питання.
З 1926 р. вже набирала обертів машина нищення традиційної національної
культури. Дедалі більше з’являлося інструкцій про необхідність описувати
побут пролетарів, пропагувати лише “паростки” нового. Петро Одарченко
намагається пояснити невігласам, що “краєзнавча робота, що ґрунтується,
як сказано, на сучасності, проте не може цілком відкинути й минуле…”
[2, 119]. Він наголошує на необхідності збирати весь масив явищ народної
культури. Широко трактуючи термін “краєзнавство”, він зазначає, що не
можна ховатись у свою власну шкаралупину, вивчення оточення не є
самоціль, а засіб пізнати Всесвіт. Особливо підкреслює дипломник
важливість вивчення трудових обрядових пісень, наводить порівняння з
культурою інших європейських народів, звертає увагу на важливість
дослідження ритміки трудових пісень, показує історію їх виникнення.
Оскільки на той час неможливо було знехтувати вивченням соціалістичного
побуту, то він наголошує на важливості об’єктивного висвітлення цього
процесу. Його батьки й родичі відчули на собі, що таке продрозкладка,
тому в своїй праці Одарченко дає методичні настанови краєзнавцям:
“Записати спомини про колишню харчрозкладку й думки за харчподаток на
цей рік, записати на засіданні сільради промови найколоритніші й
найяскравіші” [2, 123]. Він сміливо критикує погляди Н.Крупської щодо
фольклору, зокрема, її настанови вивчати роботу жіночих рад, а не
записувати казки та частівки, вважаючи, що відкидання фольклору порушує
комплекс життєвих явищ, які вивчають у школі.
Войовничий атеїзм набирав сили, зливою сипалися заборони відзначати
християнські свята, щедрувати, колядувати. Та запальний Одарченко
доводить, що “не заборонами посівать та колядувать можемо виховати
антирелігійника, а тільки докладним виясненням суті цих звичаїв.
Виходячи з дитячих колядок, щедрівок, можемо в доступній для дітей формі
з’ясувати, відкіля пішли ці колядки…”
Тим більше, що серед дитячих колядок більше трапляється таких, що
ніякого відношення до релігії на мають. Наприклад:
Бігла теличка із березничка
Та в дядьків двір – “Дай, дядьку, пиріг,
А не даси пирога, візьму вола за рога,
А кобилку за чупринку та й поведу на долинку,
А з долинки на майдан, кому схочу та й продам,
Та й продам за ріжок, куплю собі пиріжок” [2, 135].
Для ще більшої доказовості Одарченко наводить записану ним щедрівку:
А в цім дімку, як у вінку,
Щедрий вечір, добрий вечір
Добрим людям на здоров’я.
Тут господар, як виноград,
А господиня, як калина,
А діточки, як квіточки.
У коментарі до неї він вказує: “Чудова граціозна дитяча щедрівка, багата
на порівняння – вона, окрім користі, нічого поганого не може принести
дітям” [2, 135].
П.Одарченко намагається довести пролеткультівцям, які активно почали
діяти на селі, шкідливість втрати високохудожніх творів усної народної
поезії. Він ще і ще раз підкреслює: “Проробляючи, приміром, весняні
комплекси, не можна також обминути всіх тих звичаїв весняних, що
оточують школяра, інакше школа буде далека від життя. Яке невичерпне
джерело народної творчості взагалі (зокрема, дитячого фольклору)
пристосовано до весни:
Весняночко, паняночко, де ти зимувала?
У лісочку на кілочку сорочечку пряла…
У своїй роботі дипломант наводить пісні-замовляння, з якими діти
звертаються до дощу:
Дощику, дощику, припусти
На бабині капусти,
А на дідів тютюнець…
Віднаходить високохудожні зразки весняних перегуків, дуже характерних
для Полтавщини. Колись дівчата одного кутка голосно виспівували
веснянки, щоб було чути на іншій вулиці, а гурт другого кутка
підспівував їм. Молоді сили співом пробуджували землю і всю природу до
життя:
Лоло, бабо, лоло, діду,
Лоло, соловейку. Г-у-у-у!
Вийди, Грицю, на юлицю,
Заграй помаленьку. Г-у-у-у!
Та винеси кобзиночку
Хоч на оберемку. Г-у-у-у!
Кобзиночка із васильків,
А струни із рути. Г-у-у-у!
Як заграє в Кулебівці,
До Мельника чути. Г-у-у-у!
Позиція молодого дослідника народної культури – чітка й смілива.
Говорячи про велике значення фольклору для розвитку рідної мови, про
життєву необхідність колискових пісень для розвитку дитини, він не
проминув нагоди висловити думку щодо з’яви і поширення пролетарської
культури: “Використовуючи фольклорний матеріал, зібраний на селі, школа
тим самим виховує в народі любов до кращих зразків своєї усної
творчості, виховує естетичний смак у населення і викоріняє шкідливі
впливи похабної, розпусної, неестетичної місії міського
московсько-фабричного пошибу на зразок:
Ішла машина паром, паром,
Десь мой милой кочегаром…
Або ж:
Стукаєм бокалом,
Бокалом разоб’йом.
Левая, правая здес старана
Юлиця, юлиця ти моя грязна…” [2, 142].
Думка автора щодо пропаганди таких новотворів однозначна. Він достатньо
критично ставився до поширення таких частівок на селі.
???????¤?¤?$???????R?никами – професори В.І.Рєзанов і Є.А.Рихлік.
Обравши собі тему для дисертації „Поетична творчість Лесі Українки”, він
не залишає фольклорно-етнографічної діяльності, записує усну
словесність, листується з Оленою Пчілкою, з якою познайомився ще в
Гадячі. В одному з листів до неї П. Одарченко пише: “Мене дуже цікавить
питання про впливи народної творчості на творчість Лесі Українки. Я був
би дуже вдячний, коли б Ви відповіли на питання: 1. З якими саме
збірниками пісень знайома була Леся Українка? Яку етнографічну і
фольклорну роботу проводила Леся Українка?..” [3, 6]. Вже значно пізніше
Одарченко надрукує працю “Леся Українка і українська народна творчість”,
присвячену пам’яті З. Кузелі.
Під час канікул у 1927 р. молодий учений познайомився з етнологом,
фольклористом, ученим секретарем Етнографічної Комісії В.Петровим, який
запропонував йому співпрацю. Одарченко не тільки збирає матеріал, а й
працює над виданням Комісії –“Етнографічним Вісником”. Як працівник
відділу “Етнографія і школа” він надрукував бібліографічну працю
“Етнографія і школа. Огляд нової літератури” (ЕВ, 1929), опублікував
рецензію на працю Т.Виноградова про дитячий фольклор [4, 26–27].
На засіданнях кафедри Інституту Одарченко зробив ряд доповідей на теми
етнографії і фольклору.
З архівних матеріалів, що збереглися, видно, як швидко змінювалася
більшовицька політика щодо процесу українізації та українських учених.
Ось свідчення з листа Одарченка до Олени Пчілки: “Заручившись Вашою
згодою приїхати в Ніжин, я сподівався, що це в скорому часі й
здійсниться. Але коли я вніс предложення запрохати Вас до Ніжина, то в
відповідь зустрів незрозумілу мовчанку. Виявилося, що тут просто бояться
Вашого приїзду. З гірким почуттям прийшлося констатувати цей факт…”[3,
1].
Мабуть, з цього часу аспіранта Одарченка пильнували його “друзі”. Бо
події розвивалися по висхідній. Інтелігенцію ще не чіпали, боролися з
куркульством на селі. Але в архівах знаходимо цікаві факти. З протоколів
засідання кафедри від 14 травня 1929 р. дізнаємось, що слухалися заяви
аспірантів О.С.Пулинця і П.Одарченка про те, щоб кафедра порушила перед
Управлінням наукою клопотання про продовження їм терміну аспірантської
підготовки. В ухвалі, без будь-якого пояснення, є така згода щодо
О.Пулинця, а заяву П.Одарченка відкладено до одержання нового положення
про аспірантуру [2, 59-a]. З протоколів засідань кафедри історії
культури та мови Ніжинського інституту народної освіти бачимо, що
Одарченко був присутній востаннє на засіданні 23 вересня 1929 р., а вже
1 жовтня його було заарештовано. Як пише він сам, його звинувачували в
“принадлежности к контрреволюционной организации, ставящей своей целью
свержение советской власти и восстановление самостийной Украйны” [5, 2].
Цікаво, що в протоколах, звітах Інституту про арешт Одарченка ніде й
словом не обмовилися, бо тоді ще такі справи робили тихо. З великим
розголосом почали «чистку» викладачів і студентів у 1931 – 1932 рр.,
коли заарештували професора Є.Рихліка, звільнили з роботи етнографа,
мовознавця, завкафедрою української мови І.Я.Павловського.
Зазначимо, що в особовій справі Одарченка є писане російською мовою
“Удостоверение” від 17 лютого 1930 р., очевидно, на запит НКВС, бо він
уже був у в’язниці. Керівництво Інституту дало винятково позитивну
характеристику своєму вихованцю, її підписали: ректор Н.Куіс,
завкафедрою – проф. В.Рєзанов, проф. Є.Рихлік та секретар М.Тимо¬шевська
[2, 100-101]. Такий захист ув’язненого аспіранта був небезпечний, що
невдовзі й відгукнулося новими арештами.
Поневіряння Одарченка по тюрмах і на засланні у Києві, Калузі, Тулі,
Ташкенті та Алма-Аті важко описати. Рятувала його, мабуть, безмежна
доброта, працелюбність та доля. Знаходилися й добрі люди, які
підтримували під час хвороб та голоду.
У 1933 р. Одарченка знову заарештували й відправили на заслання до
Уральська. 1937 р. термін заслання скінчився, та набідуватися довелося
ще чимало. Довго блукав у пошуках роботи, щоб забезпечити дружину з
малим сином. Тільки щасливий випадок та заступництво професора
математики Р.Вегемана (німця за походженням) допомогли Одарченкові
уникнути розправи німців за його критику фашизму в одній із статей.
Після війни П.Одарченко працював у Православній Богословській Академії в
Мюнхені. Тоді ж, на прохання професора В.Петрова, написав ряд статей з
української етнографії та фольклору для “Енциклопедії українознавства”,
зокрема, статті з тлумаченням термінів етнографія, етнологія, а також
про історію української етнографії, про думи та історичні пісні,
легенди, перекази, прислів’я і приказки.
Переїхавши 1950 р. до Сполучених Штатів Америки, Одарченко відновив
співпрацю з редакцією “Енциклопедії українознавства” і написав ще низку
статей, зокрема, і про лірично-побутові пісні, про казку, думи, чумацькі
пісні, щедрівки тощо.
Вагомий внесок ученого у вивчення історії етнографії та фольклористики.
Це праці про наукову діяльність М.Драгоманова, Ф.Вовка, В.Гнатюка,
П.Чубинського, Г.Танцюри та інших. У 1985 р. вчений підготував доповідь
і публікацію: “Досягнення української етнографії та фольклористики в XIX
та на початку XX ст.”, де показав здобутки української науки,
відзначивши плідну діяльність на ниві фольклору та етнографії не тільки
учених, а й громадських діячів, письменників. Поцінувавши батька нового
українського письменства, І.Котляревського, в галузі етнографії,
Одарченко згадує про етнографічну діяльність: Т.Шевченка, Марка Вовчка,
П.Куліша, М.Костомарова, Г.Квітки-Основ’яненка, П.Чубинського,
С.Руданського, І.Манжури, Б.Грінченка, А.Свидницького, І.Франка, Олени
Пчілки, Лесі Українки і багатьох інших.
Цікавим його дослідженням є праця “Т.Г. Шевченко і українська народна
пісня” [6, 228-349].
Відгукнувшись статтею про фольклорний збірник М.Номиса (до 120-річчя
першого видання), Одарченко ґрунтовно проаналізував цю пам’ятку та
наголосив на важливості її перевидання для відродження української
культури і мови: “Цей збірник прислів’їв і приказок цінний не тільки
тим, що в ньому сконденсовано багатовіковий моральний, етичний і
соціяльний досвід українського народу, його глибоку мудрість, а й тим,
що він являє собою невичерпну скарбницю лексики й фразеології
української мови і одночасно й багату скарбницю художнього, поетичного
слова” [7, 9-24].
У збірнику з присвятою 125-річчю київської української академічної
традиції (1861-1986) П.Одарченко помістив, фактично, першу ґрунтовну
розвідку про наукову діяльність П.Чубинського (Нью-Йорк, 1993. – С.
133-150). У книзі “Український народний одяг” (Торонто – Філадельфія,
1992) науковець опублікував статтю про історіографію вивчення народного
вбрання в Україні та за її межами, що є також чи не першою ґрунтовною
працею з історіографії вивчення народного одягу українців.
Залишилися досі не опублікованими фольклорно-етнографічні записи
молодого Одарченка, які він збирав на прохання Етнографічної Комісії,
відшукані нами в Рукописних фондах Інституту мистецтвознавства,
фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України.
У післявоєнні роки П.Одарченко не мав змоги дати звістку про себе своїй
матері – Оксані, яка проживала в с. Римарівка на Полтавщині і нічого не
знала про свого єдиного сина. Будь-який контакт з родичами закінчувався
для останніх ув’язненням. Тому, яким би нестерпним не було мовчання,
звістку про себе подати з-за кордону ніхто не наважувався. Можна тільки
уявити журбу і страждання матері. Від родичів П. Одарченка у 1999 р.
було записано таку розповідь. Мати П.Одарченка прийшла до своєї родички
і попросила: “Сеcтро, купи мені на базарі чавунчик. Та тільки не
торгуйся, віддай скілько запросять”. Сестра виконала прохання Оксани, а
та через кілька днів прибігла до неї раненько і дуже схвильовано
прошепотіла: “Петрусь мій живий і буде довго жити, бо я посадила в
чавунчик павука, і він заснував його густо-густо”.
Вона так і померла, не маючи іншої звістки про свого Петруся. А коли в
90-х роках родичі написали про це Петру Одарченку, який проживав у
Вашингтоні, то вчений гірко плакав, читаючи і згадуючи свою дорогу
матусю, вболіваючи за її страждання.
Може, сучасне покоління українців здатне осмислити трагічні сторінки
нашої історії?
Петро Васильович Одарченко відійшов за вічну межу 12 березня 2006 р. на
103 році життя і похований на українському цвинтарі в місті Бавнд-Бруку
(США).
Література:
Вірний М. Життя й діяльність П.В.Одарченка. – Вашингтон, США (рукопис),
червень 1993 р.
Філія держархіву Чернігівської області у м. Ніжині, ф. Р-427, оп. 2, од.
зб. 3253, арк. 93.
Архів Інституту літератури ім.Тараса Шевченка НАН України, ф.
28/1280-87. Листи П.Одарченка до О.П.Косач, од. зб. 1283. Лист від
10.03.1925 року з Ніжина, арк. 6.
Одарченко П. Рецензія: Виноградов Г. Детский фольклор в школьном курсе
словесности // Етнографічний Вісник. – К.: ВУАН, 1928. – Кн. 6. С. 26 –
27.
Коротка автобіографія Петра Одарченка (рукопис). – Вашингтон, 1991. – С.
2.
Одарченко П. Т.Г.Шевченко і українська народна пісня // Визвольний шлях.
– 1985. – Ч. 2 – 3. – С. 228 – 349.
Одарченко П. Скарбниця українського слова // Фольклорний збірник Матвія
Номиса. – Саут-Бавн-Брук, Нью-Джерсі, США: Видавничий фонд владики
Мстислава, митрополита Української Автокефальної Православної Церкви в
діяспорі, 1985. – С. 9 – 24.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
