.

Петко Тодоров і Ольга Кобилянська (Українсько-болгарський діалог) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
270 3309
Скачать документ

Реферат на тему:

Петко Тодоров і Ольга Кобилянська (Українсько-болгарський діалог)

На зламі століть проблема традиції і новаторства активізується,
загострюється, у більшості слов’янських літератур відбуваються творчі
діалоги. Якісні зміни у художній практиці відбуваються часом у плані
гарячих літературно-критичних полемік. Ці процеси були пов’язані з
виходом національних літератур на загальноєвропейський простір.
Відбувався він під впливом західноєвропейських літератур. Внутрішній
світ особи, психологічне життя становлять основу перших великих повістей
української письменниці – Ольги Кобилянської – “Людина” і “Царівна”,
ліричної малої прози, сповненої подихом авторського саморозкриття, в
чому виражено одну з найхарактерніших рис художньої творчості
письменниці в цілому.

Філософські ідеї, закладені в цих повістях, перегукуються з мотивами
німецьких романтиків, включаючи Гейне і Гете, з ідеями екзистенціалізму
і ніцшеанства. Лунають також ноти руссоїстських ідей, виявляючи спільні
риси й творчі інтереси, зокрема української письменниці О.Кобилянської і
болгарського митця П.Тодорова.

Антропоцентристський характер проблематики відбився, зокрема, і на формі
повістей, що наближаються до сповіді. Розвиток такої оповідної форми
став величезним кроком уперед у художньому дослідженні внутрішнього
світу людини в українській літературі. У першій повісті Кобилянської,
яка має промовисту щодо її філософського звучання назву – “Людина”,
проблема особи набуває творчих вимірів ніцшеанства. Вона становить
своєрідну полеміку з Ніцше, в якій, власне, доводиться неможливість
реалізації “надлюдини”.

Від німецького філософа героїня повісті Олена Ляуфер сприйняла елементи
філософії, які є продовженням уявлень, вироблених ще Відродженням:
стверджувати всупереч усьому природне в людині, йти за покликом власних
прагнень. Для неї це означало боротися з тим способом життя, до якого її
змушували обставини, піднестися над нормами поведінки і моралі, які
панували в її середовищі.

Особливого значення для героїні набувала боротьба за можливість
духовного зростання, розкріпачення душі. Проблема особи
демократизувалась і соціологізувалася тим, що героїня відстоювала ідею
жіночої рівності. Парадокс полягав у тому, що ця ідея заперечувала
погляди самого Ніцше на жінку, хоча у межах його філософської системи
могла працювати феміністична ідея на індивідуалістичне, бунтарське
возвеличування особистого, незалежного від статі, “я”. Колізія повісті
дуже близька до традиційної – вийти чи не вийти заміж за нелюба.
Захищаючи свою людську гідність, Олена відмовляється взяти вигідний шлюб
з ад’юнктом суду, пояснюючи просто й лаконічно: “Власне, для того, що я
людина”.

Аморальна ніцшеанська позиція героїні виявляється у другому варіанті
цієї колізії. Притиснута обставинами життя, героїня сама шукає вигідного
шлюбу й розставляє “тенети” на лісничого, людину, з якою не мала не
тільки нічого спільного духовно, але відчувала “глибоку фізичну
відразу”. Олена, як каже критика, була вимушеною ніцшеанкою. її
ніцшеанство – це сумнівна зброя проти “безмилосердної прози життя”, це
місток до екзистенційної погорди раба, що перегукується з долею самої
Кобилянської.

Людина!.. Що хотіла підкреслити письменниця новим заголовком твору? Чи
що тут є Людина, як кажуть, з великої літери, у високому значенні цього
слова? Чи що людина – особистість, з притаманними їй сильними та
слабкими якостями характеру? Чи людина – Боже створіння – слабке і
безпомічне під впливом зовнішніх обставин та умов?” [1, с.22] – ставить
полемічне запитання В.В.Паращик оскільки повість “Людина” спочатку
вийшла як оповідання німецькою мовою “Вона вийшла заміж”. Але відповідь
прихована саме в цьому триєдинстві: краса – драматизм – демократизм –
сила творчого світу української письменниці Ольги Кобилянської.

Повість має високий рівень авторського самовиявлення, що йде від глибини
й рівня постановки й трактування висунутих у ній проблем. Вона є першим
в українській прозі ліричним філософським твором, що акцентує увагу
переважно на внутрішньому світі людини.

Ще більшою мірою ці риси виявились у повісті “Царівна”. Вона написана у
формі “я”, в якій декларується тема: “філософські висновки молодої
дівочої душі”. У дусі сповіді Руссо звучить головний принцип поетики
твору: “Моя історія – це не те, що пережила, лише те, що я передумала
головою і серцем”.

Героїня повісті осмислює образи художньої літератури, новітні
філософські й соціальні ідеї, прилучається до “вищих сфер духу”, її
багату фантазію живлять образи Гейне і Гете, Шіллера, Якобсона,
Метерлінка, ідеї Лессінга і більш за все – Ніцше. У повісті зустрічаємо
безліч явних і прихованих цитат, рядки з філософських поезій Шевченка,
метафори з лірики Франка.

У “самобудуванні” героїні виразно проглядає протиставлення себе юрбі,
утвердження особливої ролі “жриці”, “артистки”, перегукуючись з
“Касандрою” болгарського митця П.Тодорова, естетизоване романтичне
прагнення до краси й довершеності, оспівування гордощів “вразливої
аристократичної душі”, пошук “природності”. Повість “Царівна” слід
вважати й одним з перших творів мистецької теми, оскільки у ній йдеться
про формування особи письменниці, про муки й радощі творчості,
призначення й роль митця, вона дотримувалася лінії індивідуальної етики
і суспільний прогрес пов’язувала з самостійним духовним зростанням
окремої особистості. Письменниця не відокремлювала себе від народу, але
народ для неї був інтегрованим поняттям першотворцем мови, високих
етичних норм, естетики. Як і романтики, О. Кобилянська вбачала в етичних
та художніх цінностях, у міфотворчості “еманацію народного духу”. Праця
як вищий оціночний критерій людини стає тою спільною позицією, що нею
визначається ставлення до різних суспільних верств: “Розкішне жити і
тим, що богові піддаються, і тим, що науці поклоняються … їм всім
весна процвітає. Кожне творить. Там велике матеріальне … там духовне
… а всюди вона є – існує, стремиться”.

Яскравий талант письменниці привернув увагу не лише і українських та
російських критиків, а й західноєвропейських. У 1901 р. виходить у
Німеччині збірка її творів “Klinische Novellen “. Через ці публікації, а
також згодом безпосередньо через українські видання з творчістю
О.Кобилянської знайомиться болгарський письменник П.Тодоров, життя якого
тісно пов’язане з культурою, духовним світом Центральної та Східної
Європи. “Як у минулому колись малоруські письменники Шевченко і Марко
Вовчок розкрили нашим першим поетам і белетристам цілу сферу поетичного
натхнення, дали перший поштовх болгарській белетристиці і навіть від тих
письменників Петко Славейков і Л.Каравелов запозичили перші форми своїх
творів, так і сьогодні і Стефаник, і О.Кобилянська, і Мартович, і Лепкий
своїми мотивами і концепціями, і з своїми помилками навіть, змогли дуже
багато допомогти болгарським письменникам знайти себе і вирішити, і
звільнитись від багатьох сумнівів, які заважали на їхньому шляху, тому
що якими б різними не були умови, в яких була змушена розвиватися
малоруська культура, від наших, проте основи тієї культури були майже
такими ж, як і наші”, – робить висновок болгарський митець П.Тодоров у
своїй статті, присвяченій творчості В.Стефаника [2, с.276]. Його інтерес
до української письменниці не був випадковим.

Він диктувався, по-перше, науковими зацікавленнями (П.Тодорова розвитком
слов’янських літератур й української зокрема. П.Тодоров довгий час
працював над дисертацією “Про відношення слов’ян до болгарської
літератури”, по-друге, в О.Кобилянській він бачив не лише видатну
представницю болгарської літератури, а й письменницю, близьку йому за
художньо-естетичними поглядами. П.Тодоров 18 квітня 1900 р. звернувся до
О.Кобилянської з листом, пропонуючи налагодити творчі контакти,
зазначаючи своє ставлення до нової української літератури: “Я щиро
шкодую, що ми, слов’яни, так погано знаємо один одного, і що спочатку
мені довелося знайомитися з Вашими творами німецькою мовою, хоча їх
переклад було створено авторкою. Останнім часом я займався малоруською
літературою. Знаючи кілька слов’янських мов, міг уже читати Ваші твори,
як і твори Маковея, І.Франка в оригіналі. Малоруська література мені
дуже сподобалась, і я думаю, що у близькому майбутньому вона посяде одне
з перших місць у слов’янській літературі”.

Шість років тривалого листування між П.Тодоровим і О.Кобилянською
перетворилося у творчий діалог, сприяючи процесу інтенсифікації взаємин
між літературами, відбиваючись на творчості самих кореспондентів. Це
питання привертало увагу як українських, так і болгарських
літературознавців. Значно менше дослідники зверталися до
художньо-естетичної творчості цих митців. П.Тодоров зустрічався й
підтримував контакти з багатьма українськими громадськими діячами й
письменниками (Франком, М.Драгомановим, В.Гнатюком, В.Щуратом,
Стефаником і О.Кобилянською та ін.).

Звільнившись від дидактичності й сентиментальності ранніх творів,
присвячених гострим соціальним проблемам, він заявляє про себе як
модерний митець своїми ідиліями, про які Нічев писав: “В основу ідилій
Петка Тодорова покладено конфлікт між особою і суспільством, між
індивідом і відсталим, інертним середовищем, між колективом і
відкинутим, ображеним ним інтелігентом, який не знайшов поле, де приклав
би свої сили, як і неможливість здійснення своїх ідеалів, відчув гіркоту
від їхньої марності для даного моменту. Ця колізія – як автобіографічна,
так і характерна для ряду митців того часу” [3, с.584].

Герої П.Тодорова – це, перш за все, артистичні натури, які виділяються з
оточення своїм талантом, особливим сприйняттям світу, поривом до чогось
кращого, досконалого, максималізмом вимог до людських стосунків. Це
фігури неоромантичні, що ріднить їх з героями О.Кобилянської. їх
виникнення пов’язане з захопленням митця творами західних письменників,
серед яких ті, хто значною мірою формував художній світ і української
письменниці: Ібсен, Стрінберг, Гауптман, Фет, Толстой, Достоєвський,
Гамсун та ін.

До того ж П.Тодоров на прохання О.Кобилянської постійно надсилав твори
сучасних йому західних авторів, і розмова ця продовжилась у листуванні.
У листі до Кобилянської П.Тодоров писав: “Усі почали обробляти народні
легенди, пісні і не з фольклористським підходом, як це робили Влайков,
Вазов, Каравелов, Величков і всі інші письменники періоду 80-х років”.
Письменник живиться народною творчістю, шукає там образи, близькі його
художнім ідеям. Він вивчає фольклорні збірники братів Миладинових,
Верковича та ін., проте переосмислюючи їх, вдається до т.зв.
міфотворчого стилю, з позицій естетичних та морально-етичних він
розкриває глибоко драматичні й психологічні колізії у своїх творах.

Трикутник – “митець – пісня – природа – становить основу багатьох ідилій
П.Тодорова. Фантазія і пісня виводять героїв творів П.Тодорова за межі
буденності. В оповіданні “Одруження Сонця” /1905 р./, близькому до
ідилії, переосмислено кілька народних пісень про Сонце, через
міфологічний образ висловлюється власне розуміння місії і долі митця. З
приводу цієї “поеми або ідилії” П.Тодоров у листі /від 24 грудня 1905
р./ до О.Кобилянської писав: “Це наша казка, величний сюжет, в якій я
втілив увесь Drang nach Freiheit nach Luft, nach uber menschliches
сучасного генія, якому чужі буденні хатні радощі…” В оповіданні Бог
визначив Сонцю таку долю: щоб “одне воно освітлювало цілий світ, усіх
ніжило й пробуджувало, його ж нема кому зігріти й голубити” і щоб “само
себе радило, піднісшись високо над усіма”. Кохання не принесло щастя ані
Сонцю, ані його Сонячній нареченій, бо не для хатнього щастя був
призначений цей герой. Образ Сонця – це образ митця, один з
найліричніших образів письменника, образ – концепція: “Широко розливши
промені над галявиною, воно не знає відпочинку у своїх творчих ділах, не
відчуваючи і не помічаючи, що вже виблискують золотом пишні ниви,
неозорі рівнини, налився плід, загорнутий у листві, що до нього
відправляють вони питання про своє буття і в тривозі чекають від творця
відповіді і пояснення усього свого існування” [4, с.273]. Сонце не знає
таких відповідей, воно лише знає у своїй праці “болісну насолоду життя”.
Рівень індивідуалізму у трактуванні природи й призначення художнього
таланту у П.Тодорова й О.Кобилянської цілком співпадає. “Письменник
поставив у центрі своїх художніх інтересів другий, новий час, нових
болгар … На початку століття, коли експериментальна психологія
реєструє найбільші свої успіхи у вивченні людської особистості, він не
може лишатись осторонь від нових явищ”, – твердить дослідник його
творчості Л.Георгієв [5, с.260]. Що засвідчує й сам болгарський
письменник Петко Тодоров у статті “Болгарський дім”: “Світло нового часу
вже струмує крізь широко відчинені вікна й двері дому, і на тьмяному
його тлі, що оберігає своєрідне благородство, окреслюються силуети нових
болгар. Вони ще невиразні, розпливчасті, і лише поетична інтуїція
вловлює в нюансах образ молодої нареченої, яка починає гасити
сором’язливо кадило перед старими іконами й заспівувати нову пісню волі
й молодості” [2, с.267].

Морально-етичну проблематику П.Тодоров розробляє й у творах, написаних
на теми християнських міфів. Звернення до цієї тематики є також
типологічною прикметою для творчості цілого ряду письменників
романтичного напрямку. Оповідання П. Тодорова “У тіні назарянина”,
“Райський ключик”, “У Гетсиманському саду” – це довільне моделювання
біблійних сюжетів /з метою перегляду моральних настанов християнства/.
Створюючи неоапокриф, П.Тодоров спирався на народні легенди, зокрема в
оповіданні Райський ключик”. У цих творах болгарський митець виступає
проти диктату авторитету, що обмежує свободу особи, проти плазування
перед чужою волею, що одвертає людину від її власного шляху. Бунт героїв
П.Тодорова схожий тут на бунт Матері Божої з однойменного оповідання О.
Кобилянської.

Неоапокриф надавав літературі цього періоду притчевості. У листі з
Вільмерсдорфу від 22 березня 1901 р. Петко Тодоров до Ольги Кобилянської
писав: “Як нам потрібна безпосередньо нова релігія краси! Помилуйте,
народ після п’ятивікового гробового рабського сну під турецьким ярмом
піднявся… Для нас, молодих і сповнених віри, вже надто песимістична,
надто стара християнська релігія. І можете собі уявити, що ми дуже
прогресивний народ, але… лише в розумовому відношенні… Так, у нас
розум пішов уперед, але серце однак залишилося диким, варварським
серцем… Нам потрібні життєві люди, наші ідеали мають бути втілені
почуттям, щоб вони стали організмами, щоб вони йшли вперед”.

Схильно відгукнувшись про все, що читав з творів Кобилянської /”Битва”,
“Некультурна”, “Природа”/, П.Тодоров, виходячи зі своїх естетичних
смаків, ставив разом з тим запитання: “Чим Ваша музикантка, художниця і
вчителька відрізняється від німкені, італійки чи скандинавки?” /лист від
8 травня 1901 р. і 25 вересня 1905 р./. Зауваження П.Тодорова походили з
його загального розуміння світового літературного контексту. Він
підкреслював: “Мені здається, що як малоруська, так і взагалі уся
література невеликих народів мають d’etre настільки, наскільки вони… є
національними, наскільки малюють типові риси свого народу. Крім того,
вони матимуть настільки більше значення для своєї літератури, наскільки
вони прагнуть відбити оригінальність національної культури”.

О.Кобилянська з великою повагою ставилася) до поглядів болгарського
письменника, уважно дослухалася до його порад. З приводу його перших
перекладених українською мовою оповідань вона писала: “Які чутливі й
ніжні вони! Як таки слідите Ви за зворушеннями душі і як гаряче
відчуваєте Ви з Вашими героями!” /Лист від 21 вересня 1901 р./ І
висловлює намір писати в дусі його ідилій, “лиш мені ще замало знайомі
легенди і поезія нашого народу…” …але “Слухайте, Тодоров! Як коли я
напишу нарис або ідилію з мотивом народних символів або легенд, то
знайте, що се Ваша заслуга! …Не знаю, чому сей напрям, Вами порушений,
мені неначе очі на інший світ створив”. Свідченням цьому може бути її
повість “У неділю рано зілля копала”. Цілком аргументовано болгарська
дослідниця творів П.Тодорова Е.Константинова, підкреслюючи його
характерні риси, твердить: “Найцінніше в його ідиліях і драмах –
присутність національного. В нашенському, народному началі, в
болгарському характері він шукає загальнолюдське” [6, с.455]. Не
випадково він називає народну поезію “нашими білими мармуровими богами”.
При цьому письменниця все глибше усвідомлює, що самий дух є витвором
національної історії і культури. Письменники міфопоетичного стилю
розвивали естетику культурно-історичної школи введення історичної,
соціальної або актуальної філософсько-етичної координати. Поетизація
життя “дітей природи” – гуцулів і циган, сучасних “язичників”, які ще
могли бути живими моделями для національних “мармурових богів” – являла
собою у О.Кобилянської протест проти “зіпсутого цивілізацією”,
здрібненого світу, в якому гине, губиться людина. “У своїй творчості
Петко Тодоров виразив одвічний потяг людини до гармонії, довершеності й
справедливості. Саме тому такі привабливі його герої, віддалені від нас
майже на ціле сторіччя, але близькі нам своїм безпосереднім відчуттям
правди, добра і краси”, – зазначив автор передмови до “Ідилій” митця
Л.Георгієв [7, с.8]. Саме цією творчою стихією передзвонюють” його твори
з художнім світом української письменниці О.Кобилянської, оскільки, за
словами Ю.Кузнецова, “гармонія – одна з найважливіших складових багатої
естетичної системи письменниці. Гармонія особлива. Це не тільки єдність,
краса світу, це – глибока, трагедійна діалектика боріння, з якої і
сьогоднішній читач черпає життєстверджуючу енергію” [8, с.461].

Ольга Кобилянська вустами своєї героїні, в одному художньому творі
слушно зазначала, що “нам ніхто не боронить звертатися очима нашої душі
на культурні країни і їх літератури й забирати для себе те, що в них
найкраще”. Свідченням цьому – українсько-болгарський творчий діалог
Ольги Кобилянської й Петка Тодорова.

Література:

Паращик В.В. О.Кобилянська. Людина. – Харків, 1999.

Тодоров П.Ю. Събрани съчинения. В четири тома. – Т.З. – Статии.  – 
София, 1980.

История на българската литература. В четири тома. – Т. III. – София,
1970.

Тодоров П.Ю. Събрани съчинения. В четири тома. – Т. І. – София, 1979.

Георгиев Л. Литературна класика. Кн. 3. – София, 1993.

Константинова Е. Тодоров П.Ю. // Речник на българската литература. В три
тома. – Т. 3. – София, 1982.

Георгиев Л. Романтические мечты П.Ю.Тодорова // Тодоров П.Ю. Идиллии. –
М., 1985.

Кузнецов Ю. Художня майстерність Ольги Кобилянської // Кобилянська
Ольга. “В неділю рано зілля копала…” – К., 1986.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020