РЕФЕРАТ
на тему:
Павло Тихомиров про психологічний аспект історико-філософського
дослідження
Тенденції деідеологізації та “діалогізації” історико-філософських
досліджень в Україні на пострадянському просторі призводять до
становлення та розбудови основ історико-філософської науки на
східнослов’янському ґрунті. Як влучно зауважує М.Ткачук, “система
принципів – партійності, науковості, прогресивно-поступального розвитку
та ін. – і відповідних до них методів історико-філософського
дослідження, на яку спиралася марксистсько-ленінська теорія історії
філософії, чиї речники присвятили доведенню її виняткової науковості не
один десяток томів, завалилась як “картковий будинок” разом із
збанкрутілим “єдино вірним” ученням. Що ж залишилось?” [7, 19-20].
Підвищений інтерес до проблем теорії та методології історії вітчизняної
філософії, реконструкція історіографії історії філософії, дослідження
процесів ідентифікації історико-філософської думки в контексті
національної культури – це ті одні з не багатьох “поміркованих” кроків,
що їх робить українська історико-філософська наука на шляху свого
становлення.
Вагомий внесок у заснування історико-філософської думки на Україні був
здійснений київськими “академічними” істориками філософії 2-ої половини
XIX – початку XX ст. (О.Новицький, С.Гогоцький, П.Ліницький, О.Козлов,
П.Тихомиров, О.Гіляров та ін.). Видне місце серед цих спроб займає
історико-філософський проект Павла Васильовича Тихомирова (1868 – ?).
Будучи вихованцем Московської духовної академії, він пройшов ґрунтовне
стажування в Німеччині “(Берлін, Лейпциг, Галле), де прослухав
університетські курси з філософії, психології, педагогіки Зіммеля,
Дессуара, Штумфа, Менцера, Паульсена, Тіля, Вундта, Гейнце” [2, 168].
Потім довгий час (з 1906 р.) викладав філософські курси у різних
навчальних закладах України (Історико-філологічний інститут кн.
Безбодька в Ніжині, Університет Св. Володимира, Вищі жіночі курси та
Комерційний інститут у Києві). Що стосується питання географічної
детермінанти історико-філософського процесу в Україні цих часів, то слід
зазначити, що “більш ніж двохсотлітнє перебування України у складі
Російської держави не могло не позначитись на всіх сферах її суспільного
життя, включаючи духовну культуру. Тому, говорячи про релігійну
філософію України XIX – початку XX ст., не можна обійти проблеми
російських впливів та важливості російського фактора загалом” [3, 7].
Д.Чижевський з цього приводу писав: “Друга половина XIX віку – період
найбільшого національного підупадку на Україні. Інтелігенція або цілком
русифікується, або такою мірою одривається од народного життя, що лише з
певними обмеженнями та застереженнями ми можемо назвати тих aбо інших
представників філософічної думки “українцями” [8, 104]. Однак саме цей
автор “Нарисів з історії філософії на Україні” наголошував на тому, що
хто як не ці “українці” донесли “трохи чи не перші відомості про Канта,
Фіхте і Шеллінга” на Північ.
Філософські інтереси одного з таких “українців” – П.Тихомирова – були
доволі обширними: логіка, гносеологія, психологія, соціологія, історія,
богословсько-релігійна проблематика, питання художньої творчості. Але в
основі його зацікавлень знаходиться захоплення різними проблемами
історії філософії. Численні рецензії та огляди зарубіжної та вітчизняної
літератури з філософії є свідченнями наявності власного
історико-філософського проекту вченого. Аналізуючи окремі проблеми
історико-філософської науки (єдність факторів в теорії
історико-філософського процесу, історіографія історії філософії, виклад
та критика окремих учень), велику увагу П.Тихомиров приділяє розробці її
методології. Досить продуктивним, на наш погляд, є бачення мислителем
місця та значення психологічного аспекту в історико-філософському
дослідженні, що і є метою аналізу в даній статті.
Зазнавши сильного впливу традиції німецької історико-філософської думки
2-ої половини XIX ст. (Г. Гегель, Е.Целлер, К.Фішер, В.Віндельбанд,
Р.Фалькенберг, Г.Гефдінг та ін.), П.Тихомиров з особливим наголосом
акцентує увагу на культурологічних студіях в історії філософії Куно
Фішера (1824–1907) та Вільгельма Віндельбанда (1848–1915). Відмічаючи
розвиток історико-філософської науки в руслі гегелівської парадигми, він
приєднується до “неокантіанських мотивів” у тлумаченні змісту
історико-філософського процесу як єдності логічного,
культурно-історичного та індивідуального факторів з особливістю
фішерівського акценту на “антропологічному інтересі” історії філософії.
Рухаючись у напрямі тих завдань, що були окреслені В.Віндельбандом [1,
17-21], український вчений наголошує, що під час роз’яснення фактичного
матеріалу історик філософії повинен послуговуватись в контексті єдності
трьох згадуваних факторів наступними методами: ідейно-прагматичним,
культурно-історичним та психологічним [5, 28]. Стосовно послідовності
їхнього застосування П.Тихомиров пише: “Звідси зрозуміло, що головною
ціллю історії філософії є ідейно-прагматичне пояснення систем, тільки
воно надає можливість правильної філософсько-критичної оцінки системи з
її позитивних сторін. Методи двох інших роз’яснень, –
культурно-історичного і психологічного, – повинні мати вже допоміжне
значення: вони повинні сприяти, перш за все і головним чином,
відокремленню в системі, що вивчається, наукового й істинного від
випадкових історичних та індивідуально-суб’єктивних домішків, а потім і
прояснити позитивне наукове значення тих чи інших ідей системи, вказавши
на їх реальні мотиви та відношення. Таким чином, ці два роз’яснення
повинні передувати ідейно-прагматичному, утворюючи для нього природне
prius та історичне опертя” [5, 29]. Вчений намагається піддати
критичному аналізу думку В.Віндельбанда про дещо “вторинний” характер,
який той відводить культурно-історичному та індивідуальному методам в
історії філософії, зазначаючи проте, що саме ґрунтовно та послідовно
проведений культурно-історичний аналіз джерел та дослідження
індивідуальної детермінанти історико-філософського процесу уможливлюють
реконструкцію “логіки ідей”.
Як саме український вчений розуміє значення психологічного аспекту в
історії філософії? Чим психологічний аспект відрізняється від
біографічного й індивідуального? Відповісти на ці питання можливо лише
за умови розкриття поглядів П.Тихомирова на: а) принцип співвідношення
філософії та історії філософії і б) порівняння задач філософії і
конкретно-наукових досліджень. “Тим визначенням, під яке підійдуть не
лише історично відомі філософські доктрини, але й керуючись яким,
європейський слововжиток буде називати відомі доктрини філософськими, я
визнаю наступне: філософія є наукове дослідження загальних питань
пізнання світу і життєрозуміння (схожість з визначенням В.Віндельбанда –
І.П.). В цьому визначенні намічені – задача, предмет і зміст філософії”
[6, №1, 60].
Якщо філософія – це “наукове дослідження”, то її задача – пошук істини
відносно предмета дослідження, а предметом, на думку П.Тихомирова,
постають “загальні поняття”. Коли ми ведемо мову про “загальні поняття”,
слід розуміти, що їх природа полягає у відкритості до спроможності
досягнення абсолютної достовірності. У цьому їх відмінність від
спеціально-наукової термінології. “По відношенню до змісту окремої науки
як до спеціальних і конкретних питань, ці припущення утворюють сферу
загальних питань. Так питання про природу і реальність простору є
загальним питанням по відношенню до аксіом і теорем геометрії, які
відображають якості спеціальних просторових відношень і особливостей
видозмін простору”[6, №1, 62]. Зміст філософії утворюють світ і життя як
ціле, що “вислизають” від пізнання спеціальних наук. Жодна з
конкретно-наукових методологій, на думку вченого, не в змозі обійтись
без “загальних питань філософії”, але остання тим і відрізняється, що
універсалізує свій предмет та задачі.
9о ця істина може бути тільки єдиною. Вбачаючи дефініцію істини у
відповідності пізнання і дійсності, П.Тихомиров переконаний, що історія
філософії і є “справжньою ареною, на якій тільки й може у всій повноті
розгорнутись істинна сутність філософії” [6, №2, 221]. Зрозуміти це і
повинен допомогти аналіз психологічного аспекту в історії філософії.
Український вчений відстоює думку про те, що істориків філософії
потрібно не лише навчати, тобто надати їм відповідний обсяг знань, але й
збудити в них інтерес до “самовиховання”. Що мається на увазі?
П.Тихомиров намагається відстояти думку, що гарним істориком філософії
можна стати лише за умови необхідної “роботи над собою”. “Лише той, хто
переконав себе у відносності всіх історичних точок зору, не виключаючи і
власної, хто привчив себе цінувати саму цю відносність, як запоруку
постійного і нескінченного наближення до абсолютної істини, – той має
силу повідомити своєму мисленню достатню рухливість, що звільнить від
рамок будь-якого світогляду” [5, 31]. Вчений вдається до цієї методичної
зауваги з метою застерегти від скептичних та позитивістських
інтерпретацій історико-філософського процесу (Д.Льюїс, В.Кузен та ін.),
критика яких лунала і з боку К.Фішера [8, 39-54]. В самому індивідові,
що філософує, закладені серйозні “антифілософські тенденції” при
розумінні історико-філософського пізнання, яке хибує на обмеженість та
дискретність. Тому виховання історика і полягає у здійсненні своєрідної
“методологічної редукції” вже вивченого, з метою позбутись умоглядних
хитросплетень у розумінні змістовної логіки історико-філософського
процесу.
Що це за “антифілософські тенденції”, як їх називає П.Тихомиров? Серед
перешкод, які стоять на шляху до продуктивного проведення
історико-філософського дослідження, є: а) ті, які знаходяться в самому
мислителі, що є творцем певної системи, та б) ті, що стосуються
розповсюдження та засвоєння філософського вчення. Стосовно постаті
“великого філософа” український вчений підходить з наступним переліком
“негацій”:
1. Життєво-практичні мотиви (вплив почуттів, практичний інтерес,
псевдофілософування тощо) – перший чинник, що стоїть на заваді історика
філософії та “забруднює” розуміння філософсько-значущих ідей в історії
думки. Психологічний аспект і дозволяє виокремити їх як тенденції
гальмування філософських успіхів. Дійсно, важко знайти людей, що були б
схожі один на одного або позбавлені почуттів та прагматичних інтересів,
таких собі “машин для продукування чистих і істинних ідей”. Філософські
ідеї знаходяться у тісному і складному зв’язку з внутрішнім світом та
громадянською позицією “митця”. Робота історика філософії “над самим
собою” і полягає у “коригуванні” сприйняття логіко-ідейного розгортання
історико-філософського процесу.
2. Вплив наївного світогляду (здорового глузду) та “тиранія мови”.
П.Тихомиров зазначає, що світогляд формується раніше ніж починається
філософування. Утверджуються ті примітивні переконання, в які людина
вірить упродовж всього свого життя. Філософування – вхід у спеціальне
середовище, умови якого приймає той, хто здійснює цей “вчинок”. І в
більшості випадків саме “на вході”, вважає український вчений,
мислителем не проводиться щось на кшталт декартівської процедури
методологічного сумніву, деякі пересуди залишають “чорні плями” у
сприйнятті творчості філософа. Зокрема, це знаходить своє відображення в
мові, якою викладає (усно чи письмово) свої погляди актор філософської
дії. “Єдиним надійним засобом є створення власної спеціальної
термінології, і філософи досить часто вдаються до цього. Однак прагнення
бути зрозумілим для більшості літературно освічених людей і бажання
розповсюджувати своє вчення (філософам, як ви знаєте, і без того
дорікають у темноті і незрозумілості для публіки) заважають широкому
застосуванню цього засобу” [6, №2, 233].
3. Догматичне прийняття багатьох положень попередніх систем. “В нашому
науковому мисленні – величезна кількість неперевірених понять, які
запозичені без критики з минулої філософії, що уберегтися від їхніх
впливів настільки важко, як і від впливу природного світогляду у
звичайному розумінні”[6, №2, 234 ]. Український вчений твердить, що
кожна нова філософська система зустрічає опір з боку раніше засвоєних
філософських доктрин, відповідно, їй слід пройти шлях довгої боротьби,
перш ніж вона отримає загальне визнання. Розумова короткозорість
попередніх філософських учень перетворюється на опозицію до будь-яких
нових (відмінних) порухів думки. “Не було ще жодної філософської
системи, яка б під час своєї появи зустріла загальне визнання у
філософському світі. Завжди починалась боротьба за існування, яка
зазвичай поставала як результат переваги найсильнішого, а саме таких
елементів у зустрічних філософіях, які виявилися найбільш цінними і
плідними у розумінні наближення до істини. Таким чином, суддею
виявляється знову історія. “Абсолютна істина” як ідеал постала “рушійною
силою” цього історичного процесу, однак в жодному з його моментів не
досягала результатів” [6, №2, 236]. У контексті згаданого догматизму
П.Тихомиров наголошує, що засвоєння філософських учень не лише
перешкоджає розумінню вчення, але й відношенню до нього (вчення) його
прихильників: якщо супротивники бувають сліпими до переваг вчення, то і
прихильники не помічають його недоліків.
Побіжний аналіз психологічного фактора історико-філософського
дослідження П.Тихомирова дає підстави виявити функціональну
продуктивність цього методологічного підходу для інструментарію історика
філософії. Поряд з розумінням методу реконструкції особистісної
детермінанти історико-філософського процесу чи то як біографічного
аспекту (трансформація загальних закономірностей руху
історико-філософської думки в світлі особистості філософа) [10, 175], чи
то як біографічного аналізу (спроба відтворити філософську біографію
мислителя) [4, №7, 116], висвітлення змісту психологічного аспекту
розширює можливості історико-філософського пізнання в контексті
відношення “дослідник – філософ – вчення”:
1) наголошення на необхідності роботи історика філософії над самим
собою, з метою “відпрацювання” спроможності пізнання тенденцій руху
філософських пошуків в історії керуючись ідеєю “абсолютної істини” як
регулятивним принципом;
2) запровадження фіксації, окрім правил, що уможливлюють роботу з
особистісним началом в історії філософії, катарсичних (очищаючих) вимог
до дослідника;
3) тлумачення індивідуального шляху розвитку філософа не тільки в
поєднанні з культурно-історичними та біографічними чинниками, а й у
контексті з іншими філософськими вченнями, намагаючись зрозуміти
діалектику ідей як психологію історико-філософського процесу.
У висліді слід наголосити, що історико-філософські погляди П.Тихомирова
є більш ніж актуальними у контексті реконструкції історії
історико-філософської думки України. Розуміння психологічного аспекту в
історії філософії українським вченим є вагомим внеском у розробку
методології дослідження не лише історії філософії вітчизняної, але й
світової.
Література
Виндельбанд В. История философии. – К., 1997. – 539c.
Конверський А.Є., Бичко І.В., Огородник І.В. Філософська думка у
Київському університеті: історія та сучасність/ За заг. ред. проф.
А.Є.Конверського. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 336с.
Мозгова Н.Г. Київська духовна академія, 1819–1920: Філос. спадок. – К.:
Книга, 2004. – 320с.
Соловьев Э.Ю. Биографический анализ как вид историко-философского
исследования // Вопросы философии. – 1981. – №7. – С.115–126; №9. –
С.132–145.
Тихомиров П.В. Научные задачи и методы истории философии. – Сергиев
Посад, 1907. – 46с.
Тихомиров П.В. История философии как процесс постепенной выработки
научно обоснованного и истинного мировоззрения: Из лекций по истории
философии // Богословский вестник.– 1899.–Т.1. – №1. – С.57–76; №2.
–С.221–238.
Ткачук М.Л. Історія філософії у культурологічному вимірі (з досвіду
київських істориків філософії XIX – початку XX ст.) //Наукові записки
НаУКМА. – Т.20. Філософія і релігієзнавство. – К.: Видавн. дім “KM
Academia”, 2002. – C.19–30.
Фишер К. История новой философии: Введение в историю новой философии.
Фрэнсис Бэкон Верлуамский.– М.: Издательство АСТ, 2003. –541с.
Чижевський Д. Філософські твори: В 4 т./ Під заг. ред. В.Лісового. –
Т.1. – К.: Смолоскип, 2005. – XXXVIII + 402c.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
