.

Пам\’яті Миколи Гордійчука (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
247 2334
Скачать документ

Реферат на тему:

Пам’яті Миколи Гордійчука

Микола Максимович Гордійчук належить до тих обраних долею діячів,
значення творчої праці яких невблаганний час не знівелював, а навпаки,
поступово виявляє все рельєфніше і вагоміше. Чим більшою стає часова
відстань, що відділяє нас від цього діяча, тим чіткішим стає
усвідомлення того, що Микола Максимович є харизматичною постаттю в
українській музичній культурі другої половини ХХ ст., очевиднішою стає
глибина сліду, що він залишив в усіх галузях, де працював – у
музикознавчій науці, критиці, публіцистиці, фольклористиці, вихованні
наукових кадрів музикознавців, музично-громадській роботі. В даній
статті зосередимось на одній зі сфер його діяльності – науковій, що
розгорнулась головним чином у галузі історичного музикознавства.

Творчий шлях Миколи Максимовича Гордійчука є достатньо тривалим, охоплює
період з кінця 40-х до першої половини 90-х рр., тобто майже всю другу
половину минулого століття. За цей час він розкрився як один з провідних
музичних україністів. Наукову спадщину Гордійчука в певному сенсі можна
назвати енциклопедією української музикознавчої науки даного періоду. В
ній відобразились стан, рівень розвитку, характерні тенденції, деякі
усвідомлені з часом прорахунки і водночас найвищі досягнення даної
галузі другої половини ХХ ст. Дослідницька діяльність вченого була
напрочуд інтенсивною і плідною. Загалом ним створено близько 100
наукових і науково-популярних праць, що охоплюють важливі аспекти
вітчизняного музично-історичного процесу ХІХ – ХХ ст. Вчений
започаткував ряд напрямків, які розробляються на сучасному етапі. Його
дослідження присвячені еволюції основних жанрів української музики,
передусім симфонічного, творчості окремих композиторів (зокрема М.
Лисенка, М. Калачевського, В.Сокальського, М. Леонтовича, П. Козицького,
Б. Лятошинського, І. Шамо, братів П. і Г. Майбород, А. Штогаренка,
молодих тоді М. Скорика, Є.Станковича, В. Губаренка, Л. Дичко та ін.),
проблемам розвитку музикознавчої думки, музичного фольклору,
фольклористики, зв’язків професіонального і народного мистецтва,
узагальненим оглядам розвитку української музики тощо. Декілька
публікацій стосується більш ранніх періодів вітчизняної музичної
культури. Всі ці дослідження містять у собі фактичний матеріал, ідеї, до
яких дослідники української музичної культури зверталися раніше і
продовжують звертатись на сучасному етапі. Це свідчить про те, що праці
М. Гордійчука сьогодні залишаються в активі української
музично-історичної науки.

Разом з тим, вшановуючи сьогодні пам’ять цієї видатної людини, не
хотілося б обмежитись формальними дифірамбами. Зважаючи на виняткове
значення результатів творчої діяльності Миколи Максимовича Гордійчука в
українському музикознавстві, підкреслимо, що їх об’єктивне поцінування є
достатньо актуальним питанням для українського музикознавства: тут
безпосередньо резонує більш масштабна проблема, що продовжує
дискутуватись і в принципі не може бути вирішена однозначно. Це проблема
осмислення і оцінки здобутків українського музикознавства радянської
доби. Полілог різних, часто протилежних позицій окремих учених, творчих
колективів, наукових шкіл з цього приводу, однак, не є чимось незнаним в
історії культури: на новому її витку, в нових культурно-історичних
умовах, зі специфічними акцентами вирішується вічна проблема ставлення
діячів тих чи інших епох до культурної спадщини попередніх історичних
етапів, що неминучо виникає при зміні якісно різних періодів історії
культури.

Оцінки зробленого минулими поколіннями завжди формуються у суперечках,
часто виникає гостре неприйняття таких напрацювань. Так, ще у 20-ті рр.
пролеткультівці, а потім апмівці заперечували жанри класичної музики, а
в дисертаціях сучасних молодих аспірантів інколи можна прочитати, що
весь музикознавчий доробок радянського часу не має ніякої наукової
вартості. Наступні покоління так само будуть дискутувати щодо наукової і
художньої цінності творів наших сучасників.

Чому виникає така неоднозначність в осягненні культурної спадщини
попередніх епох? По-перше, оцінки формуються конкретними людьми – більш
або менш талановитими, молодими або досвідченими фахівцями,
консервативно налаштованими вченими і художниками або новаторами.
По-друге, кожна епоха формує свої цінності, справжню вартість яких
визначає час. На кожному історичному етапі є те, що згодом безслідно
зникає або набуває значення антицінностей. Інше розкривається як
вартісне саме в конкретно-історичному культурному контексті. Водночас
культура – це не мозаїка різних поглядів і тенденцій, а їх надзвичайно
складний синтез. У живому культурному процесі прогресивне і регресивне,
вільне творче і регламентоване, консервативне і новаторське та інші
начала найчастіше можна розділити лише умовно, адже вони взаємодіють в
одних і тих же явищах. Наприклад, якщо говорити про українське
музикознавство, то ряд найцінніших, з сучасного погляду, праць,
присвячених, скажімо, церковному мистецтву ХVІІ-ХVІІІ ст., доробку
українських і зарубіжних композиторів ХХ ст., підсумкові
музично-історичні розвідки, що слугують необхідною базою для сучасних
досліджень, не позбавлені типових для радянського часу штампів в аналізі
мистецьких явищ, містять посилання на роботи класиків марксизму, що
мають вельми сумнівне відношення до проблематики музикознавчих
досліджень тощо. Однозначна категоричність оцінок культурної спадщини
минулого якраз і зумовлена нерозумінням складності й суперечності
культурного процесу і, разом з тим, коректності наукового та етичного
досвіду. Однак лише такі якості відкривають шлях до усвідомлення
смислів, що мають загальнолюдське значення, до осягнення поняття
“культура людства”, незважаючи на те, що воно утворюється складовими,
різними за естетико-художнім, науковим, етичним, філософським,
екзистенціальним та іншим наповненням.

Спадщина Гордійчука є яскравим прикладом складної взаємодії ідей; вона
відображає становлення українського історичного музикознавства, різний
науковий, художньо-естетичний досвід ученого у різні роки, і, природно,
що ця спадщина не завжди оцінюється однозначно. Так, поряд із визнанням
ученого як одного з найвидатніших українських музикознавців, вшануванням
його пам’яті, проведенням наукових читань, підготовкою присвячених йому
збірників наукових статей, на адресу Миколи Максимовича Гордійчука
лунали й гостро критичні голоси. Висловлювались, наприклад, думки про
те, що вчений є апологетом радянської ідеології, діячем старої формації,
і що його доробок сьогодні вже втратив свою актуальність.

Щоб спробувати об’єктивно, без поверхового захоплення і водночас без
зайвого нігілізму оцінити наукову спадщину Гордійчука, потрібно хоча б
на поодиноких прикладах показати його у зв’язку з різними детермінуючими
чинниками – соціокультурним, політико-ідеологічним, музикознавчим,
життєвим. Так, стан і рівень розвитку українського музикознавства
істотно відрізнялись, скажімо, у 50-ті та 80-ті рр., у різні роки
еволюціонували або стрибкоподібно трансформувались його вихідні засади,
змінювався характер співвідношення іманентного і каузального аспектів
наукової діяльності українських музикознавців. Всі ці процеси, природно,
діставали своє відображення у працях Гордійчука та інших вітчизняних
музикознавців.

Перші публікації Миколи Максимовича побачили світ у 1948-49-і рр.
Майбутній учений був тоді аспірантом, молодою людиною, яка поки що не
володіла достатніми знаннями й художньо-естетичним досвідом. Він
нещодавно повернувся з війни, більш за все прагнув учитись, стати
активним учасником музичного процесу, нарешті, просто вижити в голодні й
скрутні повоєнні роки. Щодо контексту культури, то важливою подією
негативного значення, яка, утім, сильно вплинула на розвиток
національної музичної культури кінця 40-х рр., стала сумнозвісна
партійна постанова від 1948 р. У ній містились звинувачення у
“формалізмі” на адресу Б. Лятошинського, Г.Таранова, І. Белзи, М.
Гозенпуда, а також Р. Сімовича, М. Колесси, творчості яких приписувались
впливи “західноєвропейської та американської музики, що виродилася”.
Наступного року розгорнулась кампанія по боротьбі з “космополітизмом”,
під час якої постраждали Д. Клебанов, М. Гейліг, Л.Хінчин, М.
Береговський та ін. Дослідник-початківець, потрапивши під вплив ідей
даної постанови, у своїх перших публікаціях негативно висловився про
творчість Б. Лятошинського. Саме цей факт творчої біографії Гордійчука
було згадано під час достатньо різкої критики на адресу вченого вже в
90-ті рр. Однак значною мірою завдяки зусиллям Гордійчука у наступні
роки ім’я Б. Лятошинського було реабілітоване, його творчість стала
об’єктом неупередженого різнобічного аналізу і була оцінена належним
чином. Вивчення доробку Бориса Миколайовича навіть стало своєрідною
лейттемою наукової спадщини Гордійчука. З часом стало очевидним, що
розробки науковця є базою, на яку спирались усі наступні дослідження
інших авторів, присвячені творчості видатного українського композитора.
Гордійчукові належить честь фактичної реабілітації й ряду інших діячів
української музичної культури, в тому числі визначного українського
музикознавця, автора першої “Історії української музики” Миколи
Грінченка. Зауважимо, що в 50-ті рр. це потребувало не лише наукової
об’єктивності, а й громадянської мужності. Адже до середини 80-х рр.
Грінченка здебільшого згадували як “буржуазного націоналіста” і в
друкованих матеріалах, і у вузівських курсах історії музики.

Читаючи праці Гордійчука, звичайно, не можна не побачити характерної для
радянського часу фразеології, сформованої під впливом теорії
соцреалізму. Однак у багатьох випадках його згадки про народність
музичних творів цілком відповідали реальній прикметі музичної практики –
опорі композиторів на народнопісенний матеріал. Інша річ, що у поняття
народність вкладався дещо різний зміст на межі ХІХ-ХХ ст. і, скажімо, в
50-60-ті рр. минулого століття. Потрібно також розрізняти, коли
констатація народності і реалізму аналізованих явищ, цитати із робіт
класиків марксизму складали основне змістове наповнення праці, а коли
слугували лише зовнішньою оболонкою, необхідною для публікації роботи. У
розвідках Гордійчука за типовими для того часу апеляціями до
загальноприйнятих вихідних засад завжди стояло енциклопедично
всеохоплююче, конкретне, дивовижно детальне і тонке знання музичного і
ширше – загальнокультурного світового процесу, фантастична ерудиція,
розуміння глибинних закономірностей і тенденцій найрізноманітніших
галузей художньої творчості, уміння викласти свої думки логічно і
лаконічно. У сфері українського історичного музикознавства він був
професіоналом-ювеліром, Майстром з великої літери, який стоїть в одному
ряду з класиками української культури. Воістину високий професіоналізм –
риса, що примушує кожну культурну людину шанобливо вклонятись його носію
незалежно від часу і соціальних обставин. Названі характерні особливості
наукової діяльності Гордійчука впливали також на його вихованців,
молодших і менш досвідчених співробітників відділу музикознавства,
формуючи типові риси академічної школи українського музикознавства,
сприяючи продовженню традиції наукового музикознавства, що сформувалась
ще у першій третині ХХ ст. у роботах С. Людкевича, Ф.Колесси, М.
Грінченка, С. Богатирьова, Б. Яворського.

Серед характерних рис Гордійчука-вченого – масштабність і стратегічність
наукового мислення, схильність до втілення фундаментальних наукових
задумів. У зв’язку з цим показово, що значення усіх найбільш вагомих
наукових проектів Гордійчука найвиразніше розкрилось у контексті
історичної перспективи розвитку українського музикознавства. Так,
найоб’ємнішим науковим проектом, реалізації якого вчений (як голова
редколегії і автор) присвятив багато років свого життя, і над яким волею
об’єктивних і суб’єктивних обставин досі продовжується робота відділу
музикознавства ІМФЕ, стала шеститомна “Історія української музики”
(чотири томи опубліковано ще за життя Миколи Максимовича, п’ятий том
минулого року доопрацьовано і подано до друку). Хоча перші три томи
(опубліковані протягом 1989-90 рр.) не могли не зазнати деяких впливів
ідеології радянського часу, у четвертому (опублікований 1992 р.) і
п’ятому томах було підсумовано процеси концепційного переосмислення
української музичної культури 20-30-х (4-й т.) і 40-50-х (5-й т.) рр.,
уперше введено у науковий обіг велику кількість нових емпіричних даних.
Сьогодні фактом є те, що в українському музикознавстві дана робота досі
залишається найфундаментальнішим узагальнюючим музично-історичним
дослідженням. Створена в згаданому виданні джерелознавча база, у свою
чергу, уможливила підготовку іншого масштабного і новаторського
наукового проекту – тритомної “Української музичної енциклопедії”,
здійсненої майже цілком силами відділу музикознавства нашого інституту.
Наукова сумлінність і уміння бачити історично перспективні напрями
розвитку українського музикознавства зумовили розгляд Гордійчуком ще в
радянські часи і питань, що набули особливої актуальності вже в 90-ті
рр., як от: регіональні дослідження вітчизняної музичної культури,
розкриття її в контексті слов’янського культурного світу, вивчення
надбань української діаспори.

Протягом 50-60-х рр. вийшов друком ряд праць ученого, що також мали
непересічне значення для українського музикознавства. Найвагоміші з них
– монографія, присвячена М. Лисенкові (у співавторстві з Л. Архимович),
і узагальнююча праця з історії українського симфонізму. Справа не лише в
тому, що дана лисенкознавча робота виявилась найґрунтовнішим на той час
дослідженням з даної проблематики, а праця “Український симфонізм” була
першою підсумковою розробкою названої теми, у якій розглядалась еволюція
вітчизняного симфонізму від часів його зародження до 60-х рр. ХХ ст., і
згодом стала основою для всіх наступних досліджень з питань українського
симфонізму. Вже цього було б досить, щоб засвідчити наукову вагу
названих розробок. Однак у них також фокусувались найпрогресивніші
тенденції тогочасного українського музикознавства, які, розвиваючись,
об’єктивно підготували рівень розвитку сучасної вітчизняної
музикознавчої науки. Так, після докорінної ломки, що відбулась в
українському музикознавстві на межі 20-30-х рр., протягом першої
половини 30-х його історична галузь практично припинила своє існування
як наукова дисципліна. Регресивні тенденції продовжували переважати в
ній до кінця 40-х рр. Роботи 50-х рр. знаменували собою поворот до
значно детальнішого, конкретнішого, глибшого, ніж у 30-40-ві рр., отже,
більш зрілого вивчення української музичної культури. Робота
М.Гордійчука і Л. Архимович, присвячена творчості Лисенка (перше видання
– 1952 р.), виявилась у цьому контексті хронологічно першим,
наймасштабнішим дослідженням. Послідовне розгортання цієї тенденції
сприяло кристалізації об’єктивно зумовлених концепційних засад, а тому –
поступовому “підриву” зсередини загальноприйнятих стереотипів
соціалістичної епохи уже протягом 70-80-х рр. А це, в свою чергу,
об’єктивно створювало необхідні іманентні передумови тих концепційних
зрушень, що мають місце в українському музикознавстві вже на сучасному
етапі. Крім того, праця М. Гордійчука з питань українського симфонізму,
поряд із роботами Л. Архимович, присвяченими класичній опері,
започаткувала в українському музикознавстві серію розробок
жанрово-стильової проблематики різних авторів, що в 70-ті і частково у
80-ті рр. піднесли рівень історичного музикознавства в Україні. Саме в
цьому – справжнє, непересічне значення названих досліджень Гордійчука.

Важливою сторінкою не лише творчої біографії Миколи Максимовича, а й
української музикознавчої науки стала його багаторічна праця як
керівника відділу музикознавства ІМФЕ. Цей відділ протягом 50-80-х рр.
був провідним і найавторитетнішим центром музичної україністики,
поважним осередком української музикознавчої науки в цілому. Достатньо
сказати, що співробітниками відділу музикознавства у той час був
створений основний масив фундаментальних монографій, опрацьовано
наймасштабніше коло тем і проблем національного музично-історичного
процесу, а також прорецензовано величезну кількість дисертаційних робіт
учених України, Росії, Грузії, Вірменії. Безперечно, значні досягнення і
найвищий у середовищі музикознавців України та інших республік
колишнього СРСР, рейтинг відділу зумовлювались сукупністю об’єктивних і
суб’єктивних обставин, зокрема його кадровим складом, однак не останню
роль у їх формуванні відіграли талант Гордійчука як науковця і
організатора наукового процесу.

На завершення хотілося б відзначити іще деякі риси, характерні для
Гордійчука – вченого і людини. Так, багато сучасних, нині відомих і
визначних, а колись молодих і невідомих композиторів, учених, у тому
числі й співробітників нашого Інституту, завдячують Миколі Максимовичу
тим, що саме він підтримав їхні перші кроки в науці або мистецтві.

Характерне для Гордійчука-вченого подвижницьке ставлення до національної
музичної культури виявилось і у служінні їй упродовж всього життя.
Звідси випливає ряд характерних особливостей творчої діяльності
Гордійчука. Це фантастичний обсяг його роботи як дослідника, критика,
музично-громадського діяча, пропагандиста української музичної культури
в Україні і за рубежем. Це також повернення українській музичній
культурі ряду імен, зокрема – Д. Бортнянського, М. Березовського, А.
Веделя, М. Дилецького та ін. Учений також брав найактивнішу участь у
поточному музичному процесі, на рідкість глибоко і досконально його
знав, намагався не залишити поза увагою найменші паростки талановитого,
цінного для української культури, зробити все, щоб воно було належним
чином оцінене. Він одним із перших підтримав творчі опуси
композиторів-новаторів М. Скорика, Л. Дичко, В.Губаренка, частково –
таких радикальних тоді новаторів, як Л. Грабовського і В. Сильвестрова.
У даному сенсі Миколу Максимовича також можна поставити в один ряд із
найвидатнішими діячами – подвижниками української культури, що працювали
в різні історичні періоди і в найрізноманітніших галузях. Водночас у
цьому простежується й характерна риса Гордійчука-людини, широта його
душі, незмінне бажання допомогти. Я думаю, не помилюсь, якщо скажу, що в
житті кожної творчої особистості особливе місце посідає людина, яка
першою помітила і підтримала творчі спроби, допомогла знайти місце в
мистецтві, нарешті, в житті. Микола Максимович відіграв таку виняткову
роль у житті десятків композиторів і музикознавців, у тому числі й
відомих сьогодні дослідників, зокрема 49-ти колишніх його аспірантів і
докторантів, які працюють у різних навчальних закладах і наукових
установах Києва, Львова, Харкова, і, звичайно, у відділі музикознавства
ІМФЕ. Очевидно, не лише особливої ваги науковий доробок, а й вдячна
пам’ять про Миколу Максимовича спонукає багатьох сучасників вшановувати
сьогодні його ім’я. Я також є ученицею Миколи Максимовича, він був
науковим керівником моєї кандидатської дисертації, назавжди залишився
моїм учителем, перед яким я схиляюсь і про якого назавжди збережу вдячну
і світлу пам’ять.

Відволікаючись же від свого суб’єктивного ставлення до Миколи
Максимовича Гордійчука, і намагаючись сьогодні вже з висоти певної
часової відстані осмислити значення його наукової спадщини для
українського музикознавства, іще раз підкреслю головне: у працях цього
невтомного вченого сфокусувались позитивні досягнення національної
мистецтвознавчої науки, що проклали шлях сучасним українським
дослідженням і створили значну базу для розвитку українського
музикознавства. Тим самим в історичній перспективі науковий доробок
Гордійчука розкрився як складова національної музикознавчої класики, а
відтак – і невід’ємна частина золотого фонду української духовної
культури.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020