.

Освіта в державній концепції мовної політики (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3908
Скачать документ

Реферат

не тему:

Освіта в державній концепції мовної політики

У 2006 р. відбулася помітна активізація у сфері мовної політики. Вона
стала фактором не тільки внутрішньополітичної, але й зовнішньополітичної
діяльності держави. З боку проросійських сил ця активізація виявилася,
насамперед, у намаганнях застосувати на користь російської мови
ратифікацію Україною Європейської хартії регіональних та міноритарних
мов, що вилилося у практичні дії низки місцевих рад, які проголосили
російську мову регіональною на територіях деяких областей і міст сходу і
півдня України. Водночас в Україні йшла робота з підготовки документа
під назвою “Державна концепція мовної політики в Україні”. Створення
концепції відбувалося паралельно в декількох інстанціях: Національній
комісії з утвердження демократії та верховенства права, очолюваній С.
Головатим, Національній комісії з духовності під керівництвом акад.
М.Жулинського, Міністерстві культури України та деяких громадських
організаціях.

У другій декаді серпня 2006 р. проект “Концепції державної мовної
політики в Україні”, розроблений Національною комісією з утвердження
демократії та верховенства права, набув статусу офіційного проекту
державної влади. Президент України надіслав його урядові для погодження
з міністерствами, відомствами, обласними держадміністраціями тощо. У
преамбулі Концепції сказано, що “Концепція державної мовної політики в
Україні” – це система основоположних нормативних настанов, якими мають
керуватися державні органи в мовній царині”. Провідну ідею цього проекту
можна проілюструвати такою цитатою: ”Оскільки процес витіснення
української мови є керованим і набув системного характеру, українська
держава має діяти також системно, вживаючи рішучих заходів підтримки
української мови…” (с. 10, підкреслення наше – Б.А.).

Мовна політика, за визначенням енциклопедії «Українська мова», – це
“сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на
регулювання мовних відносин у країні”. Якщо Концепцію розглядати як
“сукупність ідеологічних постулатів”, то для  “практичних дій” потрібний
орган у системі виконавчої влади, метою якого є досягнення завдань і
цілей, сформульованих у Концепції. У нинішній Україні державна мовна
політика – це складна взаємодія цілої низки суб’єктів, що її здійснюють
як у центрі, так і на місцях. Вона залежить від таких чинників:
Президента, що є гарантом Конституції, Кабінету Міністрів – центрального
органу виконавчої влади, Верховної Ради, що приймає закони, які тою чи
іншою мірою впливають на мовну політику (наприклад, ратифікація Хартії
регіональних і міноритарних мов), та судів, що є арбітрами у вирішенні
спірних питань, пов’язаних із мовним законодавством, рішеннями
виконавчої і законодавчої влади тощо. На відміну від радянських часів,
коли КПРС контролювала всі перелічені чинники на загальнодержавному і
місцевому рівнях, нинішня влада політично строката: Президент і
Прем’єр-міністр належать до протиборних політичних сил, на місцях
нерідко владу контролюють ті партії, які не належать ні до влади, ні до
опозиції, наприклад, ПСПУ Наталії Вітренко має більшість у деяких
районах півдня України.

Ефективність тих чи інших дій законодавчої та виконавчої влади значною
мірою залежить від позиції, яку займає у мовному питанні суддівський
корпус. Його настрої віддзеркалюють нині строкатість поглядів і
пріоритетів суспільства в цілому. Зупинимося на деяких показових фактах.
Серед найважливіших є рішення Конституційного Суду України від 14 грудня
1999 р. № 10рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України.
Суд підтвердив, що українська мова є невід’ємним атрибутом
конституційного ладу держави: “Українська мова як державна є
обов’язковим засобом спілкування на всій території України при
здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого
самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а
також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються
законом”.

Система освіти – одне з найважливіших знарядь мовної політики, починаючи
від найдавніших часів. Її особливість у тому, що вона здатна впливати на
всі перелічені гілки влади. Адже сьогодні на шкільних та
університетських лавах сидять майбутні президенти, депутати, міністри,
судді, редактори, власники ЗМІ тощо. Крім того, більшість нинішніх
керівників держави має дітей та внуків, спілкування з якими також є
засобом опосередкованого впливу освітньої системи на політику, зокрема й
на мовну.

Основним питанням мовної політики в нинішній Україні є не “хто винен?”
чи “що робити?”, а “як робити?” і “хто має відповідати за зроблене і не
зроблене?”. Найслабкішим місцем у практичному здійсненні мовної політики
з дня проголошення незалежності була відсутність чіткого плану дій та
його механізму реалізації. Особливо згубним виявилось те, що мовна
політика не була персоніфікованою як в інституційному, так і в
особистому плані. В Україні є законодавча база для мовної політики, є
державна програма розвитку мови, а спитати за їх виконання нікого. Немає
відомства, якому можна було б виставити рахунок за провали або
нагородити за успіхи в такій важливій ділянці національного життя.
Голова НАК “Нафтогаз” відповідає за тепло в наших оселях, міністр
внутрішніх справ – за боротьбу зі злочинністю, а хто відповідальний за
стан української мови – невідомо.

Попри відсутність виразних дій влади, сама логіка історичних змін із
набуттям державної незалежності змінила багато стереотипів у сприйнятті
мов. Колишні уявлення про місце української й російської мов у нашому
суспільному житті, зокрема про так звану «гармонійну двомовність нації
та наявність двох рідних мов”, частково зруйновано. Постає завдання:
прищепити натомість народові й багатотисячній армії чиновників, що
складають державний апарат, а особливо педагогам та працівникам ЗМІ,
концептуально нове бачення мовних пріоритетів. Схематично роль мов у
новітній Україні можна позначити так: українська мова – державна, тобто
родинна мова для етнічних українців та інших громадян і водночас мова
публічного життя для всіх жителів України, а також – мова
“міжнаціонального спілкування” в Україні. Російська – рідна мова
численної національної меншини і мова-посередник (lingua franca) на
пострадянському просторі. Крім того, в Україні дедалі помітнішою стає
присутність англійської мови, що є мовою-посередником світового
масштабу.

На базі Концепції має бути опрацьовано програму дій в освітній системі,
деталізовану для різних освітніх рівнів, різних форм власності, різних
регіонів. Особливістю нинішньої ситуації в освіті є те, що, на відміну
від освітньої системи радянських часів, нині в Україні діють також
приватні навчальні заклади та освітні заклади інших країн. Мовна
політика в освітньому просторі повинна поширюватися на освітні заклади
всіх рівнів і форм власності:

– державні,

– недержавні, що належать українським громадянам,

– освітні заклади інших держав в Україні.

Природно, що форми здійснення цієї політики та її зміст відрізнятимуться
в усіх перелічених категоріях. Недержавні освітні заклади здійснюють
освітню діяльність під контролем і за ліцензіями влади, яка виступає
гарантом якості надання освітніх послуг і має цілковите право вимагати,
щоб громадян України не було позбавлено можливості опанувати мову, яка
потрібна їм для повноти особистого життя і повноцінної кар’єрної
перспективи.

Українському законодавству підлягають і філії навчальних закладів інших
держав, які мають дозвіл провадити навчальну діяльність в Україні. В
обсягах, передбачених нормативами МОН, вони повинні викладати українську
мову принаймні як один з навчальних предметів, а також забезпечити
коректне відтворення  українських власних назв та реалій іноземною мовою
у ході навчання та в навчально-методичній літературі.

Впровадження Концепції державної мовної політики значною мірою залежить
від розуміння суспільством прикметника державний. У контексті визначених
Концепцією завдань він стосується не стільки чиновницько-бюрократичної
машини, а радше є синонімом англійського слова national у значенні
“загальнонародний, загальнодержавний, національний”, тобто віддзеркалює
європейські уявлення про націю як громадянське суспільство.
Громадськість – це активний учасник державної політики в громадянському
суспільстві, особливо коли вона домагається виконання законів і
дотримання конституційних норм. Межа між громадським і державним у такій
справі, як мовна політика, є дуже умовною, зокрема це стосується освітян
– здебільшого працівників державних освітніх закладів, тобто, образно
кажучи, “державних людей”.

Конкретний приклад, де знадобилися б зусилля громадськості, це
опонування до “творчої” діяльності окремих наших митців та освітян.
А.Данилко (Вєрка Сердючка) в пісні “Гуляночка”, що широко тиражується
ЗМІ, у фривольному кабацькому контексті подає слова, що є назвою
національного гімну:

Льются песни, льются вина

И стучат, стучат бокалы в такт:

“Ще не вмерла Україна”,

Если мы гуляем так.

На жаль, у нас немає законодавчого захисту національної символіки в її
лінгвістичній частині, але й за тими законами, які ми маємо, «Вєрку
Сердючку», її продюсерів та тих, хто дає їм ефір, можна і треба
притягнути до судової відповідальності за приниження національної
гідності  та моральне розбещення неповнолітніх. Таке “мистецтво” –
прямий шлях до духовної ерозії особистості. Якщо держава забороняє
пропаганду наркотиків і насильства, обмежує вплив статевої порнографії,
то вона повинна контролювати й порнографію духовну. Натомість керівник
великого університету, так званий співаючий ректор, “творчо співпрацює”
з Андрієм Данилком, виступає з ним на концертах, що транслюються на
радіо й телебаченні. Така співпраця –  не приватна справа Михайла
Поплавського, а знак соціальної поведінки, що тиражується через ЗМІ, 
форма схвалення того, що представляє на сцені «Сердючка», керівником
освітнього закладу, підпорядкованого Міністерству освіти і науки. Це,
безперечно, елемент мовної політики, але в якому напрямку?!

Занепокоєння викликає не тільки бездіяльність чиновників МОН. Ще більше
тривожить мовчання громадськості. Можна уявити собі скандал, який
вибухнув би  у Франції, якби хтось глумився у загальнонаціональному
ефірі з “Марсельєзи”, чи якби на польських телеканалах хтось фривольно
поводився з фразою “Єще Польска не згінела”. Порівняймо з громадською
реакцію на інший епізод, де було порушено правила пристойності.
Нещодавно ЗМІ повідомили, що громадська організація “Телеглядацька 
асоціація батьків України”, на підставі закону “Про захист суспільної
моралі”, позивалася до так званої «Баби Параски», яка публічно обзивала
нецензурними словами Леоніда Кравчука, а потім цю сцену було показано в
телевізійному ефірі.

Де ж позови численних громадських і державних установ, нарешті звичайних
педагогічних колективів, до Андрія Данилка чи тих, хто надає йому ефір?
Де гнівні заяви МОН, якому народ доручив навчання й виховання своїх
дітей і яке має дбати про те, щоб маленькі громадяни любили свій край,
шанували його символіку, в тому числі й гімн? Чому пісня “Гуляночка” не
викликала скандал? Звісно, він не зупинив би тих, хто має великий зиск
від сумнівної творчості Данилка, але скоординовані зусилля держави і
громадськості могли б надто ускладнити життя цих людей і відбити їм
бажання робити іграшку з національної символіки.

Прикладом для наших державних органів могла би стати Франція. У 1975 р.
було прийнято закон, що вимагав уживання французької мови в будь-якому
діловому спілкуванні, де пропонувалися товари чи послуги для населення.
До тих, хто не підкорявся, застосовували репресії. Першою жертвою стала
відома авіакомпанія British Airways, що вперто друкувала свої авіаквитки
виключно англійською. У 1977 р. компанію було притягнуто до судової
відповідальності, й вона зазнала великих фінансових збитків [1]. Після
цього охочих до порушень мовного законодавства значно поменшало.

Одне з невідкладних завдань у сфері планування корпусу мови – покласти
край мовній анархії, що панує у правописі, частково – в нормативному
лексиконі та граматиці. Мовна політика повинна додавати нації почуття
згуртованості й упевненості. Натомість деякі дії мовознавців,
працівників мас-медіа, освітян помножують відчуття того, що ми – на
роздоріжжі. Це стосується, насамперед, тенденції до збільшення
граматичних варіантів та лексичних дублетів, що у психологічному плані 
призводить до непевності, розгубленості й створює невигідні передумови у
боротьбі з мовою-конкурентом. Ось лише деякі приклади лексичних та
орфографічних дублетів, що дезорієнтують і учнів, і вчителів: у
слововживанні: вертоліт – гелікоптер – гвинтокрил; поїзд – потяг; курити
– палити тощо; у граматиці: ніжності – ніжности; при президенті – при
президентові тощо; в орфографії: Велика Британія (частіше) –
Великобританія, Скотленд-Ярд  – Скотланд-Ярд [2] тощо.

???????¤?¤?$???????*?ими, доки безпомилковим не стане мовлення ЗМІ та
реклама. Можна скільки завгодно пояснювати дітям на уроці, що є кличний
відмінок, але  рекламні ролики вбивають у дитячі (та й дорослі) голови
власну, суржикову, граматику. Усім знайома фраза з реклами таблеток
“Мезим”: «Ну що ти, Петрович» (06.12.2005).

У Концепції порівняно мало місця відведено якісному стану української
мови. В її структурі немає навіть розділу з такою назвою. Однак у
розділі “Механізми здійснення державної мовної політики” передбачено
існування органу в складі НАН України, що професійно займатиметься
питаннями мовної норми, зокрема внесенням доповнень та змін до
українського правопису, виробленням правил іншомовного відтворення
українських власних назв та національних реалій, спірними питаннями у
сфері термінології, експертизою якісного рівня мови ЗМІ, шкільних
підручників, реклами тощо. Спільно з іншими державними органами
Міністерство освіти і науки та освітянська громадськість мають впливати
на всіх виробників друкованої і тиражованої словесної продукції, яка є
потужним знаряддям як освіти, так і контросвіти, зокрема щодо мови. Це
стосується не тільки продукції, що виходить українською мовою, але й
російських, англійських та інших видань, які публікуються в Україні.

В ескалації мовної анархії чи, навпаки, її обмеженні ЗМІ відіграють
особливу роль. У більшості цивілізованих країн мова телебачення – це
еталон. У нас літературного стандарту на телебаченні не існує, мова
засмічена, багато самодіяльності та експериментування. Канал СТБ
намагається здійснювати свою відомчу мовну політику у сфері
слововживання й граматики. Від коментаторів можна почути такі
нестандартні граматичні форми: квитки на конкурс Євробачення будуть
коштувати від десяти до двохсот єврів (СТБ 09.03.05); в Іракові
встановлено пам’ятник українським миротворцям (СТБ 13.09.06); теплоплав
“Кассіопея”, “Повернення високого білявця” (назва кінофільму),
трапляються орфоепічні варіанти з практики західної діаспори: Еспанія, у
рамцях, а поруч із ними – й тривіальні русизми: зірки Голівуда –
щосуботи на СТБ тощо.

Окремої згадки заслуговує вживання звука ґ та відповідної літери. Її
поновлення в українській мові – явище, безперечно, позитивне й
закономірне, не супроводжувалося належним кодифікуванням слів, у яких
вона має вживатися. Серед значної частини журналістів, наприклад,
побутує стереотип, нібито більшості іншомовних слів притаманний звук ґ.
Складається враження, що вживання “реабілітованої літери” стало для них
якимось фетишем, засобом підкреслення своєї відрази до “совкової
укрмови” і показу себе як «правовірних українців». Це провокує численні
ляпсуси із вставляння ґ там, де його немає в оригіналі. Ось лише стислий
реєстрик прикладів із практики телеканалу, який користується довірою
великої аудиторії глядачів: Ґавана (5 канал 25.04.05), Ґонконґ (5 канал
30.05.05), Ґанновер (5 канал 21.11.05),  (британський) принц Ґаррі (5
канал 08.04.06), Оґайо  (5 канал  23.04.05) тощо.

Важко уявити собі, та настільки ж засмічена і нормативно “розшнурована”
(користуючись зворотом Івана Франка) мова на російському телебаченні.
Якщо ми усвідомлюємо важливість такого показника, як конкурентоздатність
мови, то не повинні поступатися колишній метрополії в якості мовлення на
наших телеканалах. Дотримання еталонної якості мови у ЗМІ має стати
частиною державної політики. Водночас треба наголосити, що
еколінгвістичний підхід не є синонімом пуризму. Не слід випускати з
уваги важливого соціолінгвістичного парадокса, на який вказує
американський мовознавець Дейвід Марплз, – “чим чистішою стає мова і чим
більше вона обмежується колом інтелектуальної еліти, тим швидше зростає
ймовірність відчуження від неї решти населення” [3]. 

Мова – це той предмет, викладання якого відбувається не тільки на уроках
з відповідної дисципліни, а й поза класом. Телебачення і радіо, рекламні
щити, наклейки та телетекст у метро, різноманітні оголошення – все це
могутні навчальні посібники, що працюють часто в небажаному напрямку.
Принаймні в Києві міське управління освіти чи й Міністерство освіти і
науки могли б звернутися до міської адміністрації з вимогою, щоб
оприлюднення рекламних текстів відбувалося лише після їх мовного
редагування. Ось лише невелика добірка прикладів рекламного суржику:
реклама фірми “Holiday” в метро (26.12.05): “Нумо, хлопці, разом гей За
путівкой в Холідей”; реклама кредитної спілки “Сімейна позика”: «Ваш
беззалоговий кредит. Отримайте без залогу готівкою 3000-15000 гривень»
(10.02.06); реклама лікарського засобу «Репарил»: «Зашибся? Зашибись –
допомагає» (16.03.06); реклама мобільних телефонів:  Fly “ульотний”
телефон (10.02.05); реклама торгової марки  “Хозтовари київські”
(10.11.2005).

Нині потребують перегляду методологічні засади викладання  мови в
освітніх закладах різного рівня. Йдеться не про лінгводидактичні прийоми
як про загальний асоціативний фон, що супроводжує викладання цього
предмета. Мова про провінційний присмак як частину минулого. Статистика
свідчить, що більшість населення сучасної України (67,2%) – це городяни,
і мовні смаки сучасних українців – це не баба Параска і баба Палажка, а
мова тележурналістів Юрія Макарова і Алли Мазур, співаків Руслани
Лижичко і Сашка Положинського, письменників братів Капранових, ведучого
телепрограми “Автопарк” Ігоря Моляра, інакше кажучи – мова людей, що
уособлюють стиль, успіх, популярність і, користуючись сучасним
молодіжним сленгом, крутизну. Їхня мова органічна, хоч не завжди
еталонна. Наприклад, у Ігоря Моляра в “Автопарку” трапляються
непоодинокі русизми, не завжди виправдані англізми, але він свідомо
стилізує свою програму для молодіжної аудиторії, а це зумовлює певну
кількість запозичень з російської та англійської мов.

На жаль, частина педагогів керується у викладанні поглядами і
настановами, характерними ще для часів І.Нечуя-Левицького, які
Ю.Шевельов назвав свого часу “мимовільною вульгаризацією мови,
підсвідомим і недоречним відгомоном котляревщини”, “невиправданою
примітивізацією “під селянське” [4]. Великої шкоди справі завдає те, що
народницько-фольклорним розумінням українськості у стилі ХІХ ст. досі
керуються деякі редактори телевізійних каналів, перекладачі тощо. Ось
характерні приклади. У підрядковому перекладі реплік персонажів серіалу
«Менты» (листопад 2005 р.) трапляються такі перекладацькі недоречності:
Лишенько, що тепер буде? (у російському оригіналі – Господи! Что теперь
будет?); Красно дякую (рос. Спасибо большое); Дякую, ясочко моя (рос.
Спасибо, прелесть моя) тощо. В одному з фільмів про Джеймса Бонда
головний герой каже українською: “Сідай у джип, хутко!”. Перекладач і
його мовний редактор (якщо така штатна одиниця існує на відповідному
телеканалі) мали б розуміти, що Джеймс Бонд – британський розвідник і
рафінований джентльмен, він не може говорити мовою простуватого
сільського дядька.

Доля мови, її якісний стан дуже залежать від рівня підготовки
перекладачів у вузах України. Якість викладання іноземних мов у них
підвищується, а от якість викладання української мови і значення, якого
надають керівники вузів цьому предметові, залишаються незадовільними.
Іноді й переклад на іноземну мову може стати знаряддям русифікації,
зокрема через запис латиною української топоніміки, прізвищ та імен
через російське посередництво, на зразок Kiev, Krivoy Rog, Odessa,
Gerasimenko тощо. На книжковій виставці в Українському домі навесні 2006
р. продавалася карта України “Моя Батьківщина” з рекламними обкладинками
дитячого журналу “Пізнайко”, що, крім російської версії –“Познайка”, має
ще й англійську – “Posnayko”. Англійський варіант назви є суржиковим
транскриптом з російської форми “Познайка”, до якої припасовано
українську фіналь -о. На карті є припис: “Рекомендовано Міністерством
освіти і науки України”. Навіть якщо це єдина помилка, Міністерство не
повинно дискредитувати себе, надаючи дозволи на безграмотні  видання.

Ефективність викладання мови в освітніх закладах різних рівнів залежить
не тільки від індивідуальної майстерності викладача, але й від
сприйняття ним мови як невід’ємного складника повсякденного життя, а не
як частини акції під назвою “Передаймо нащадкам наш скарб – рідну мову”.
Урбаністично-модерна українська мова має більше шансів здобути собі
прихильників серед тих, для кого більш звичною (мовою комфорту) стала
російська мова.

У контексті завдань, які стоять перед нашим суспільством і педагогами
зокрема, варто переглянути стереотипне сприйняття такої
соціолінгвістичної групи, як російськомовні українці. За нашим
переконанням, це перспективний об’єкт мовної політики. Значна частина з
них, попри низький рівень володіння чи користування українською мовою,
емоційно ідентифікує себе з нею, визнаючи її рідною під час чергового
перепису населення. Це має принципове значення для розуміння їх впливу
на мовну ситуацію сьогодні й у майбутньому. Російськомовні українці – не
тільки перспективний об’єкт, але і суб’єкт мовної політики української
спільноти. Як відомо, ефективна політика неможлива без союзників.
Колосальний внесок у справу поширення й розвитку української мови можуть
зробити ті україномовні росіяни та російськомовні українці, які цінують
український елемент своєї ідентичності, адже вони є, по-перше, носіями
великого цивілізаційно-культурного потенціалу, а  по-друге, краще від
будь-кого знають, як треба нести українську мову й культуру в російське
середовище. В українській історії є прецеденти подібної міжкультурної
взаємодії. Максим Рильський, Юрій Федькович, Михайло Максимович, Андрей
Шептицький, В’ячеслав Липинський та інші видатні українські діячі були
вихідцями з українських родин, де важливе місце посідала польська
культура, чи з польських родин, де ця культура переважала.

Сьогодні в Україні ще дуже мало соціальної реклами, а та, що є, –
примітивна і зводиться до транспарантів “Любіть Україну” на вулицях
столиці та деяких інших  міст. Тому громадянське виховання треба
здійснювати через сім’ю, зокрема виховуючи батьків, надаючи їм поради та
педагогічні й психологічні консультації. Непоодинокі випадки, коли
мовний режим у сім’ї змінюється з появою дитини чи її наближенням до
шкільного віку. У цій непростій ситуації виникають і психологічні
труднощі. Педагоги мають піклуватися про попередження конфліктів, які
можуть виникати між школярами, школярами й учителями, школярами та їх
батьками чи іншими членами родини на ґрунті зміни мовних стереотипів.
Вони повинні донести до батьків і дітей розуміння того, що домагання
спеціального статусу для російської мови може стати тривалим
конфліктогенним чинником, сприятиме не злагоді, а розбрату і мовній
сегрегації суспільства. Науково-дослідні установи МОН та НАН України
мають розробити відповідні рекомендації для педагогів і шкільних
психологів, заохочувати їх до власних аналітичних розвідок про роль мови
у суспільному і родинному житті на підставі того досвіду, який вони
акумулювали протягом своєї навчально-виховної діяльності.

В ідеалі школа має готувати цілісну особистість, а не мовно-культурного
маргінала.  Саме таку освітню політику здійснюють провідні держави
світу, включно з нашим сусідом – Росією. Двомовність українського
суспільства – це  факт нинішнього життя, але для міцної сучасної держави
важливішою є виразна ідентифікація зі своїм корінням, що передбачає
також знання, пошану чи навіть любов до інших культур, мов,
ідентичностей.

З погляду мовної екології, нинішня ситуація в Україні  є деформованою.
Її виправлення навряд чи досяжне без консолідованої мовної політики на
державному рівні і взаємодії державної лінії у мовній політиці із
зусиллями громадських організацій. Концепцією державної мовної політики
передбачено створення у складі Міністерства юстиції України структурного
підрозділу, завданням якого має бути практична діяльність для досягнення
сформульованих у Концепції завдань і цілей, зокрема запровадження
постійної системи заохочень, інформаційної підтримки активних
провідників державної мовної політики (осіб, підприємств, навчальних
закладів тощо) та притягнення до відповідальності винних у грубих
порушеннях мовного законодавства. Якщо такий орган буде створено, мовна
політика в Україні може набути більш професійних обрисів і мати
ефективні наслідки.

Література

James E.Jacob and David C.Gordon. Language Policy  in France // Language
Policy  and National Unity. – S.l.: Rowman and Allanheld, 1985. – P.119.

Жайворонок В.В. Велика чи мала літера. – К.– 2004. – С.133.

David R., Marples. Comments on “Language, Nationalism, and Populism in
Belarus by Alexandra Goujon. “Nationalities Papers”, 1999.–V. 27.– No
4.– Р. 681. Подібні спостереження знаходимо й у класика соціолінгвістики
Урієля Вайнрайха: “Відданість літературній мові здебільшого вважається
“хворобою” інтелектуалів. […] Навпаки, антипуризм іноді супроводжує
загалом антиінтелектуальну, “сленгову” поведінку; у  великих містах є
зони, де молоді люди навмисно намагаються не вживати “чисту” англійську
мову, остерігаючиcь, що ровесники можуть звинуватити їх у зарозумілості
(Weinreich Uriel. Languages in Contact. Findings and Problems. – The
Hague, Paris, 1974. – P.102).

Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови.–
Львів – Нью-Йорк, 1996. – С.127.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020