.

Основні форми рецепції української літератури в Китаї (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4639
Скачать документ

Реферат на тему:

Основні форми рецепції української літератури в Китаї

Як свідчить опрацьований матеріал, процес освоєння української
літератури в Китаї проходив у декілька етапів, кожен з яких, у силу
історико-соціальної і внутрішньолітературної зумовленості, визначав
основні форми рецепції.  Активізація цього процесу розпочалась у перші
десятиліття ХХ ст., однак відомості про українську культуру почали
проникати в Китай значно раніше. Згадки про давніх українців, які
мешкали в Китаї ще за часів раннього середньовіччя, з’являються в
тогочасних китайських історичних документах. За свідченням російського
синолога ХІХ ст. професора В.Васильєва, інформація про киян знайдена у
продовженні до “Історії монголів” (“Юань-ши”), що має назву
“Вень-сінь-тунь-као” ?11, 6?. Одірвані від своєї Батьківщини, перші
православні дружини позбулися своїх морально-релігійних засад і досить
швидко асимілювалися з місцевим населенням у культурному й етнічному
відношенні. Але в такий спосіб відбулися і мимовільні спроби освоєння
українцями земель Серединної держави, що привернуло увагу китайських
літописців і зумовило занесення згадок про українців до традиційної
китайської літератури історико-повістійного жанру.

У ХVІІІ – ХІХ ст. шляхи проникнення української культури в Китай
визначала робота Російської духовної місії у Пекіні (далі РДМП), яка
проіснувала до 1917 р. У складі РДМП стало перебували (і нерідко
очолювали її) духовні особи з України, зокрема – вихованці
Києво-Могилянської академії. Зацікавленість східними країнами в цьому 
освітньому закладі додавала йому вагомості як могутньому науковому і
християнському центру на Русі. Випускники академії відзначалися високим
рівнем набутих знань і глибокою вірою в обраність православ’я. Саме це
стало визначальним фактором, коли поставало питання, хто має
представляти Російську церкву й державу в Китаї. Як зазначає дослідник
історії Російської духовної місії в Пекіні В.Кіктенко, “українське
священство … становило церковну еліту й тому було використане Петром І
для вирішення завдань загального покращення стану православної церкви у
Великоросії” ?3, 23?.

Перед Російською духовною місією було поставлене завдання не тільки
задовольняти потреби християн, що мешкали у фортеці Албазін (територія
Маньчжурії), але й вивчати китайську та маньчжурську мови, пізнавати
вірування китайців і привертати їх до християнства. Така місія була по
силі священнослужителям, які укріпили свою віру в боротьбі з іновірцями,
тому що на той час у Пекіні перебувало чимало католицьких місій.  “…Для
виконання такого важливого завдання погляд російського государя
звернувся з півночі на південь – до стійких вдачею малоросів,
загартованих у своїй боротьбі з католицтвом і неабияк тоді освічених”
(вислів належить М.Адоранському) ?3, 23?. Отож українські пастирі у
складі РДМП провадили дослідницьку, наукову роботу, а водночас
популяризували власну культуру в Китаї. Істотно, що більшість із них
володіли китайською мовою, тож і легко спілкувалися з китайцями.  Під
час спілкування діячі РДМП не тільки могли навертати місцеве населення
до християнської віри, а й розповідати про батьківщину (тобто Україну),
традиції свого народу, його культуру тощо. Звичайно, проникнення
української культури в Китай через усні розповіді – лише наше
припущення, не підтверджене історичними доказами. Однак, не можна обійти
увагою те, що член Другої РДМП І.Россохін викладав російську мову
маньчжурам і китайцям при Двірцевій канцелярії за “Граматикою”
М.Смотрицького, яку разом з викладачем Фу Лахе переклав маньчжурською
мовою. Це до певної міри можна розглядати як перший переклад книги
українського автора в Китаї.

Таким чином, китайці отримували знання  про Україну (в основному, як
складову частину Російської імперії) переважно з проповідей українських
архімандритів РДМП. Вони ототожнювали українців з росіянами, точніше –
не відрізняли західного сусіда за національною приналежністю. Тому їх
ставлення до поселенців Приамур’я, серед яких було чимало українців,
можна розцінювати як перші безпосередні враження китайців про звичаї і
характер жителів України, їхню культуру. Ці враження  заносилися в
тогочасні китайські документи й привертали увагу представників РДМП.

Так, 1854 р. ієродиякон Ілларій Лежайський перекладав підбірку
документів і матеріалів про російсько-китайські відносини 2-ої половини
ХVІІ ст. “Піндін лоча фаньлюе” («Стратегічні плани упокорення росіян»).
Цей збірник містить історичні матеріали про підготовку й розгортання
маньчжуро-цинами військових дій проти російських поселень у Приамур’ї.
Особливої уваги заслуговує опис олосів, тобто росіян: “Росіяни
здебільшого всі брутальні, жадібні й безкультурні.. Тих, які оселилися
на кордоні поблизу Хейлунцзяна …прозвали лоча (“демон, що терзає людей”)
?6, 160?. На відміну від українців, які в той час уявляли Китай казковою
країною щастя, китайці наприкінці ХVІІ ст. охрестили олосів демонами. Це
пояснюється зверхнім ставленням китайців до чужоземних держав, також і
тим, що українсько-китайські відносини мали однобічний характер аж до
кінця ХІХ ст. Однак промовистим є так званий “доконтактний період”
знайомство китайців з українською культурою відбувалося через засвоєння
інокультурного матеріалу китайською літературою. Адже в Китаї і воєнні
трактати традиційно відносилися до літературних пам’яток.

Початок ХХ ст. – надзвичайно бурхливий і неоднозначний відтинок в
історії китайсько-українських літературних взаємин. О.Микитенко ?4, 99?
запевняє, що цей період позначений літературною рецепцією того кола
українсько-китайських  взаємин, що їх викликали геополітичні фактори
першої половини сторіччя. Ця думка більше стосується процесу входження
китайської дійсності в українську літературу, аніж навпаки. Рецепцію ж
української літератури і культури в Китаї спричинила ціла низка
факторів, серед яких, окрім геополітичного, визначальними були
ідеологічний і внутрішньолітературний.  Взаємини України з Китаєм (не
лише літературні) розвивалися у двох напрямках. Перший – офіційний курс
Російської імперії, яка згодом стала більшовицькою Росією. Україна була
складовою майбутньої тоталітарної держави і про власну роль в побудові
відносин із Китаєм не могло бути й мови. Поряд із цим, зароджувалися так
звані неофіційні стосунки України з Китаєм. Їх спричинили масові
переселення українців до Маньчжурії після поразки визвольних змагань у
Зеленому Клині й утворення там українських етнічних поселень із центром
у Харбіні.

Як  зазначалося,   “завданням   активу   української   громади   в
Харбіні було … поширити відомості про Україну, про українське
населення Сибіру і Далекого Сходу та про український потенціал у
боротьбі проти Росії” ?10, 96?. Завдяки діаспорі, на початку ХХ ст.
українська культура починає поширюватися у північних районах Китаю. Такі
літературні контакти можна назвати підготовчими, оскільки вони мали
ознайомчий характер і відповідні форми: інформаційні повідомлення про
національну культуру українців і її видатних діячів, популярні огляди
тощо. Ці повідомлення з’являлися в українській пресі. Так, наприклад, 
упродовж 1928-1929 рр. у китайському часописі “Гунбао” (Вісник) одна із
сторінок присвячувалася українському матеріалу і мала назву “Українське
життя”. Редактором цієї сторінки був секретар адміністрації Українського
Національного Дому в Харбіні І.Світ. Окрім економічного й політичного
матеріалу, в “Українському житті” оприлюднювалися: культурологічна
розвідка Д.Левицького “Україна і українці”, стаття Н.Покровського “Свято
національної ідеї”, приурочена 10-й річниці з дня проголошення
соборності українських земель, дослідження Л.Галицького (І.Паславського)
“Про канонічність Української Православної церкви”, в якій наводилися
листи-грамоти патріарха Православної Церкви – Тихона, а також стаття
В.Рейтера про життя і творчість Т.Шевченка ?10, 82-85?. Інформація
часопису “Гунбао” мала значний вплив на китайські політичні кола, отже,
був полегшений доступ української пропаганди до різних впливових
організацій та осіб ?10, 84?.

Культурологічні матеріали про українців друкувались і в українських
часописах “Маньчжурський вісник” і “Засів” (обидва – Харбін), “Голос
України” (Шанхай) та ін. Українська громада популяризувала Великого
Кобзаря, про що свідчить організація Шевченківської академії з
доповідями й концертом, а також академії з нагоди 100-ліття від дня
народження Ю.Федьковича. Окрім цього, серед української громади в Китаї
були й молоді письменники, які писали про події в тогочасній Україні,
зокрема  Й.Якимів.  І.Світ  підкреслює, що його оповідання першими
розповіли про “українізацію” в Україні, про становище української 
Автокефальної церкви тощо ?10, 85?. Він написав і кілька п’єс про життя
українців у Сибіру (наприклад, п’єса “Сліпці”). Звичайно, українські
тексти були недоступними китайським читачам, але інформація про них
могла дійти до китайців через спілкування з членами української
громади.  У такий спосіб діаспора репрезентували українську культуру в
Китаї у контексті фундації української національної ідеї.

Розвиток літературознавчих досліджень у Китаї привернув увагу китайських
дослідників і до української літератури. У 20-х рр. з’являються окремі
розвідки про українську літературу: спершу в руслі знайомства з
російською літературою (на той час китайці ще не розмежовували
українських і російських письменників) або літератур “поневолених
народів”. Ці розвідки були перекладами з російських чи німецьких видань
і мали переважно оглядовий характер. Виняток становлять вищезгадувані
роботи Лу Сіня, в яких дослідник прагне викласти власний погляд на
творчість М.Гоголя в контексті розвитку російської і європейських
літератур ХІХ ст. Дослідницька праця активізувала й перекладацьку
справу.  Входження української класики (поезії Т.Шевченка, драми Лесі
Українки “Вавілонський полон”) у 20-х рр. ХХ ст. до китайської
літератури відбувалося через переклад з німецької та російської мов.  У
30-40-і рр. українська література “випадає” з поля зору китайських
перекладачів, які зосереджують увагу на російській класиці радянського
періоду, що включає і твори, написані на українському матеріалі: “Як
гартувалася сталь” Миколи Островського та “Райдуга” Ванди Василевської.

У 50-х рр. ХХ ст., після утворення КНР, рецепція української літератури
в цій країні набула різних форм міжнародного спілкування: зустрічі
письменників, художній переклад, критичне осмислення творів українських
письменників, святкування ювілейних дат видатних діячів культури тощо.
Входження української дійсності в китайську літературу (точніше, поезію)
відбувалося завдяки відвідинам китайськими письменниками України. У 1956
р. до України приїздили Янь Чень і Ге Бічжоу, які присвятили побаченому
свої поетичні твори: Янь Чень – цикл віршів “Шевченко” у збірці
“Найпрекрасніша троянда”, а Ге Бічжоу – збірку “Ода Чорному морю”.
Контекст “розквіту соціалізму”, як в Україні, так і в Китаї, породжує
пристрасні поетичні сповіді, хвалу мальовничій Україні.  Побіжного
огляду виявляється достатньо, щоб змалювати щасливу соціалістичну
дійсність.

Слід зазначити, що активізація взаємоознайомчих заходів в Україні й
Китаї позначилася на міжлітературних взаєминах у 50-60-х рр. Обмін
культурними делегаціями, починаючи з 1949 р., коли в складі урядової
делегації у Китаї побував Олесь Гончар, можна назвати регулярним.
Письменники знайомилися з особливостями життя Китаю, брали участь у
конференціях, спільних святкуваннях ювілеїв видатних письменників. Та ці
заходи були позначені ідеологічною тенденційністю, проводилися в межах
ідейно-політичного курсу, спрямованого на пропаганду соціалістичного
способу життя,  становлення методу “соціалістичного реалізму” в
літературі. 1953-1955 рр. – період найбільшого зближення СРСР (отже, й
України) з КНР, яке виявлялося в економічній і науково-технічній сферах.
У той час як відзначають історики, масштаби науково-технічної допомоги,
яку Радянський Союз надавав Китаю, були небаченими в історії людства ?2,
с.637?. Це відбилося на розвитку літературних зв’язків, адже тогочасна
література, як ніколи доти, виконувала роль масової пропаганди ідей
боротьби за соціалістичне перетворення суспільства. Склалися сприятливі
умови для популяризації творів української літератури (як складової
частини радянської) в Китаї. На ІІ з’їзді Всекитайської асоціації
працівників літератури й мистецтва у 1953 р. пролунав прямий заклик
рівнятися на “великі досягнення літератури і мистецтва СРСР”. Попри всі
радикально-утопічні ідеї Мао Цзедуна про небачено швидкий розвиток
соціалістичної індустрії в Китаї, вони потребували спонукання до
масового ентузіазму.  Забезпечити це могла література, що пройшла крізь
горнило воєн і революцій, тобто література народів СРСР, зокрема,
українська. Широкого розголосу набувають  твори українських класиків –
Т. Шевченка й І. Франка.  Вони приваблюють китайських перекладачів і
критиків високим громадянським звучанням та впливом поетичного слова на
маси. Про це свідчать матеріали ювілейних конференцій, присвячених 100-й
річниці з дня народження І.Франка (1957) і 100-й річниці з дня смерті
Т.Шевченка (1961). У доповіді “Великий український письменник Іван
Франко” член правління Спілки письменників КНР Ге Баоцюань відзначив, що
“Іван Франко був полум’яним і відданим … борцем, який поєднав свою
творчість і суспільно-політичну діяльність зі справою боротьби за
визволення українського народу…” ?18, 2?. Доповідач висловив
упевненість, що “сповнена хвилюючих почуттів поезія І.Франка завжди
спонукатиме китайців іти вперед” ?18, 6?.  Ця думка проходить і через
ряд статей Ге Баоцюаня, присвячених поету. А 1961 р. в Пекіні на
конференції, присвяченій  сторіччю з дня смерті Т.Шевченка, поети,
письменники, культурні діячі Китаю висловили глибоку шану Кобзареві. Та
ідеологічна заангажованість і вплив методів “вульгарного соціологізму”,
які панували на той час у китайському літературознавстві, стали на
заваді об’єктивному аналізу й належній оцінці творчості українських
письменників. Скажімо, концепція творчості Кобзаря, що насаджувалося
офіційним радянським літературознавством, помітна і в китайській
критиці, про що свідчать і назви статей, присвячених Шевченку: Цао Мін
“Образ безсмертного народного поета” (1954),  Тянь Лань “Народний поет,
художник і борець” (1954),  Чан Фань “Талановитий поет, незламний
борець” (1954), Сунь Вей “Співець народних повстань” (1961), Ма
Цзяцзюань “Великий український поет-революціонер” (1961) тощо. Найбільш
показовою є розвідка Сунь Вея ?22, 15?, в якій дослідник  говорить, що
Шевченкове розуміння сутності народної літератури сформоване його
революційно-демократичними переконаннями й протистоїть ідеалістичним
поглядам М.Костомарова – представника ліберальної критики ?22, 14?.

Подібні думки зустрічаються і в дослідженні Ге Баоцюаня “Великий
український народний поет Тарас Шевченко” ?17?, де теж відчутний вплив
офіційної радянської критики. Та на відміну від Сунь Вея, Ге Баоцюань
бере до уваги оцінки творчості Кобзаря І.Франком і
Г.Квіткою-Основ’яненком. Увагу дослідника привернув і щоденниковий запис
Т.Шевченка щодо Тайпінського повстання в Китаї. Кобзар захоплено цитує
сміливу промову Гонга – ватажка  повстанців: “Речь начиналась так: Бог
идет с нами. Что же смогут против нас демоны? Мандарины эти – жирный
убойный скот, годный только в жертву нашему небесному отцу, высочайшему
владыке, единому истинному богу. Скоро ли во всеуслышание можно будет
сказать про русских бояр то же самое?” ?15, 116?. Ге Баоцюань розцінює
цей запис як свідчення зацікавленості Т.Шевченка подіями Тайпінської
революції, отже, і його інтересом до самого Китаю. Таким чином, у
китайській критиці з’являються об’єктивні передумови для глибшого
вивчення спадщини Шевченка, для подальших пошуків проявів зацікавленості
Китаєм у його творах. Ці пошуки згодом приведуть китайських
літературознавців до ґрунтовних розвідок П.Попова ?7,8,9?, присвячених
китайській темі у творчості українських поетів і мислителів Г.Сковороди,
Т.Шевченка, І.Франка, М.Сумцова. Дослідник висловлює думку, що
“українсько-китайські літературні зв’язки існували здавна, незважаючи на
велику територіальну віддаленість між китайським та українським
народами. Маємо певні відгуки життя, матеріальної й духовної культури
Китаю в мові й народній поезії України, в історичних документах, у
мистецтві, літературі” ?8, 185?. Китайське літературознавство до цієї
проблематики зверне увагу значно пізніше, а в 50–60-ті роки прикметною
ознакою її розвідок лишалася відверта тенденційність та ідеологічна
заангажованість.

У цей час активізується художній переклад. Українська література як і
раніше продовжує сприйматися в Китаї через посередництво російської
мови, що певним чином зумовлює і вибір творів для перекладу. Однак
популяризація української класики радянського періоду в Китаї була
водночас відповіддю на запити читацької аудиторії. Найбільш популярними
стають твори воєнної тематики, які оспівують патріотизм і загартованість
людського духу, волі в боротьбі за свободу і щастя. Серед них –
“Прапороносці” О.Гончара, “Райдуга” В.Василевської, “Фронт” Корнійчука,
поезії М.Рильського, А.Малишка, В.Сосюри та інших.  Мовлячи про причини
популярності цих творів, Лю Дун зауважує, що “… любов до життя,
Батьківщини, а також воля літературних героїв до боротьби і їхня
здатність до самопожертви… – все це знаходимо у творах українських
письменників, які вчать … молоде покоління Китаю переборювати труднощі й
будувати новий Китай” ?19, 12-13?. Це основний критерій до перекладених
творів української літератури в Китаї до середини 60-х рр.

1966-1976 рр. – десятилітня  “культурна революція” в Китаї.  Будь-яка
наукова чи культурна інформація, що надходила з-за кордону,
оголошувалася капіталістичною пропагандою. Головною книгою став цитатник
Мао Цзедуна, а визнані зразки світової класичної літератури публічно
нищилися. До середини 80-х рр. у Китаї припинилося видання творів
зарубіжної літератури, включаючи й українську. Незначний виняток
становила публіцистика. Знаковою подією у піковій фазі «культурної
революції» було видання в Китаї публіцистичної праці І. Дзюби
«Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1972), забороненої в Україні. Автора
звинувачували в наклепі на національну політику радянського уряду,
виключили зі Спілки письменників України. Єдине ж, у чому можна
«звинуватити» І.Дзюбу – це в нещадному викритті російського
великодержавного шовінізму, що маскувався під шатами гасла про «дружбу
народів». Зацікавленість китайських видавців антирадянською працею можна
пояснити загостренням радянсько-китайських відносин, що особливо чітко
простежувалося саме в ідеологічній сфері. Можна припустити, що текст
цієї праці І.Дзюби міг потрапити до Китаю завдяки українській діаспорі.
Адже пізніше (з 1979 р.), після візиту в Китай трьох українських учених
із західної діаспори – Б.Бацюркова, Б.Левицького й П.Полічного,
зав’язалися контакти китайських науковців з західними українознавцями.
Українська визвольна ідея, завжди властива українській діаспорі Заходу,
нарешті знайшла втілення і в літературних творах безпосередньо в
Україні, отож такою нагодою не могла не скористатися діаспора. Як
наслідок, праця: “Інтернаціоналізм чи русифікація?” видана багатьма
мовами світу, серед них і китайською. В Україні ж така увага до цієї
праці за кордоном розцінювалась як антирадянська пропаганда. Про це
свідчить виступ  В.Козаченка на закритому засіданні Президії правління
Спілки письменників  України 2 березня 1972 р. Він, зокрема, підкреслив:
“Праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” просякнута
націоналістичним духом. Цілком логічно, що вона вийшла в багатьох
країнах світу багатьма мовами неодноразово. За неї вхопилися, як за
знахідку, покидьки всіх мастей від лютих націоналістів, аж до сіоністів
і маоцзедуністів включно” ?1, 250?.

Тож в українсько-китайських літературних взаєминах 70-х рр. чітко
простежується ідеологічний чинник. Діаспору приваблюють праці, які
гостро критикують згубний комуністичний режим в Україні й проголошують
ідеї національного визволення. А китайців приваблює нагода розвінчати
могутнього суперника – СРСР і довести постулат власної першості у
соціалістичному будівництві, правильності ідеї обраного
політико-економічного курсу. І в цьому китайці отримували ідеологічну
підтримку Заходу й української західної діаспори.

Не можна оминути увагою і той факт, що 1974 р., через два роки після
виходу в Китаї праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, там виходить і
книга П.Ю.Шелеста “Україно наша Радянська”. Сама назва свідчить про
декларативність праці, її автор не бачить жодних проблем у розвитку
Радянської України. І це стосується усіх сфер життя без винятку –
політики, економіки, культури, мистецтва. Що ж до національної політики,
то тут виголошуються ідеї, що їх якраз і піддавав нищівній критиці
І.Дзюба: “При єдності дії пролетарів великоруських і українських вільна
Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови” ?16, 8?.

Чому стало можливим майже одночасне зацікавлення в Китаї
взаємовиключаючими публіцистичними творами українських авторів?
Очевидно, причина – в суперечності українсько-китайських взаємин 70-х
рр. Образ України, висвітлений у зазначених працях, якнайточніше
відповідав ідеям «культурної революції». З одного боку, критикується
могутній сусід – СРСР, у національній політиці якого виявляються
вразливі місця, а з іншого – Україна постає завуальованою комуністичними
цитатами напівміфічною країною, тобто наочним підтвердженням таких ідей
Мао Цзедуна, як необхідність сильного керівництва в царині духовного
життя народу (найперше – в літературі), виконання настанов вождя як
гаранта майбутнього щасливого життя тощо. Але головним для китайців
лишалося те, що Україна зуміла побудувати соціалістичне суспільство
всупереч утискам, яких зазнавала від Росії. Таким чином, пріоритет
ідеологічного чинника у сприйнятті української культури в Китаї періоду
«культурної революції» призвів до того, що художній переклад тимчасово
поступився місцем публіцистиці.

Поновлення літературних взаємин Китаю і України починається в середині
80-х рр, після того, як набув чинності політичний курс “відкритості й
реформ” у Китаї. Багатосторонньою і за змістом, і за формами стає і
рецепція української літератури в цій країні. Перш за все, це відбилося
на художньому перекладі, який з початку 90-х рр., завдяки творчій
діяльності Ге Баоцюаня, починає здійснюватися безпосередньо з
українського оригіналу. На вибір творів для перекладу дедалі більшою
мірою впливають художні чинники. У перекладах китайською мовою виходить
українська класика (“Слово о полку Ігоревім”, “Кобзар” Т.Шевченка,
лірика І.Франка й Л.Українки, новели М.Коцюбинського), а також твори
письменників ХХ ст. (О.Гончара, Г.Тютюнника, П.Загребельного, Ю.Щербака,
І.Драча, Б.Олійника та ін.).

Часткова відмова від ідеологічної мотивації оцінки літературних творів
спричинює і позитивні зміни в китайській літературній критиці. Найбільш
промовистими є розвідки, присвячені творчості Олеся Гончара. Так, Лю Нін
у статті “Зоря української літератури” оприлюднює свою бесіду з
О.Гончаром під час візиту до Києва.  Лю Нін намагається з’ясувати
джерела творчих відкриттів О.Гончара й особливості його бачення природи
мистецтва. Промовистим є запитання про те, який зміст вкладає  О.Гончар
у поняття романтизм, коли обстоює необхідність присутності романтичного
настрою в тогочасній літературі. У відповіді український письменник
пояснює, що “мистецво є не безпристрасним дзеркальним відображенням
життя,  а своєрідним узагальненням поетизму і високих почуттів, які
присутні в ньому, до того ж мистецтво повинно надихати людей і дарувати
їм насолоду від прекрасного” ?20, 82?.

Ознайомлення китайських критиків з поглядами О.Гончара мало свій
резонанс в оцінці  його творчості. Так, Цзен Тянь у розвідці “Про красу
внутрішню й вагому” досліджує унікальну властивість О.Гончара розкривати
актуальні проблеми життя, знаходячи в ньому витоки істинної краси.
Проаналізувавши ряд новел, дослідник доходить висновку, що “О.Гончар –
це письменник, який розуміє і глибоко відчуває найменші прояви
естетичної сутності мистецтва. У створених ним типових образах майстерно
відображене естетичне єство людей і речей, а також повною мірою розкриті
найтонші порухи краси, прихованої за складними й заплутаними зовнішніми
обставинами життя” ?23, 97?. Істотно, що Цзен Тянь прагне зіставити
концепцію літератури О.Гончара з подібними теоріями світової критичної
думки, а відтак і схарактеризувати творчу манеру українського
письменника в ряді типологічних явищ в історії світового письменства.
Так, він наводить вислів Жи Яньчжая про особливості естетичного
світобачення у класичному романі Цао Сюеціня “Сон у червоному теремі”, а
саме: “Істинна краса в людині і природі виявляє деяку спільність”. Про
це мовиться і в теорії Дідро про естетичну природу мистецтва. Отож ідеї
французької літератури ХV, китайської  ХVШ і української ХХ століть (в
особі О.Гончара)  дослідник ставить в один типологічний ряд на основі
єдиного розуміння природи мистецтва – виявляти красу реального життя.
Це, як на нашу думку, сутнісно нове у сприйнятті української літератури
в Китаї ХХ ст.

З проголошенням державної незалежності України (1991) і встановленням
дипломатичних відносин України з Китаєм, значно розширилися перспективи
літературних взаємин між обома країнами. Вже 1993 р. у Китаї виходить
енциклопедичний збірник “Культура слов’ян” ?21?, куди входили й
український матеріал. Хоча статті цього збірника мають оглядовий
характер, проте важливою є сама концепція української культури, яка
розглядається як своєрідна й самобутня, починаючи з ХШ ст. Водночас у
Китаї зростає інтерес до українознавчих студій, який проявився,
насамперед, в активізації роботи Центру вивчення України при Уханському
університеті. Результатом одного з напрямів його розвідок стала
ґрунтовна праця Лю Дун, де розглядається розвиток наукових, освітніх і
культурних відносин України з Китаєм у період 1949-1993 рр. Літературні
взаємини займають значне місце в дослідженні. Лю Дун робить спробу
описати процес входження української літератури в китайську і навпаки.
Дослідниця констатує факт вияву уваги китайців до української літератури
не тільки як до “важливої складової частини багатонаціональної
радянської літератури”, але і як до “оригінальної літератури, що має
багаті  традиції і давні культурні витоки” ?21, 42?. Водночас Лю Дун
розглядає українсько-китайські літературні взаємини як частину
радянсько-китайських. Тому їх початок вона ототожнює з утворенням КНР
(1949), а по суті – з початком соціалістичного етапу розвитку Китаю.
Видання творів української літератури в Китаї до 1949 р. дослідниця
розцінює як популяризацію літератур Радянського Союзу.  Вона ретельно
перелічує твори українських письменників, час і кількість їх перевидань,
але не розглядає факторів, що викликали інтерес до того чи іншого твору.
Далі Лю Дун прагне довести, що українська класика здобула любов і
прихильність китайського читача, оскільки була визнаною в Радянському
Союзі, а твори сучасних  українських письменників мають неабияке
визнання завдяки тому, що  “вони просякнуті духом комунізму, любов’ю до
праці, життя, Батьківщини, волею до боротьби і здатністю до
самопожертви” ?19, 12?.  Такий висновок свідчить про те, що в
українсько-китайських літературних взаєминах тривалий час домінували
ідеологічні, а не художні чинники. Тому дослідниця не згадує про те, що
нова українська література, зокрема твори широковідомих у Китаї
Олександра Довженка, Олеся Гончара та інших письменників, особливо
приваблюють майстерним заглибленням у душу людини, вмінням показати її
силу і слабкість, здатність долати життєві перешкоди і виборювати право
на щастя. Зображення живої людини завжди більше хвилює читача, ніж ті 
ідеї, про які пише Лю Дун.

Таким чином, розвиток літературних взаємин між Китаєм і Україною
дослідниця зводить до реалізації програм радянсько-китайського
культурного обміну. Тому в неї досить часті такі вислови, як:
“письменники нового демократичного Китаю відвідали Радянський Союз та
Україну”, “після проголошення КНР радянська  література набула широкого
визнання”, “китайсько-радянський, а отже й китайсько-український
культурний обмін… поступово розширювався” тощо ?19, 36?. Дослідниця ще
не позбулася ідеологічного упередження і тоді, коли СРСР перестав
існувати. Така подія, як проголошення незалежності України, яка не могла
не вплинути на зміну її пріоритетів на міжнародній арені, ніяк не
оцінюється китайською дослідницею. Все ж праця Лю Дун є вагомим внеском
у поглиблення зацікавленості китайців Україною, зокрема її культурою і
літературою. Адже дослідниця детально виклала історію розвитку
українсько-китайських літературних взаємин як проблему, варту наукового
осмислення. І хоча ця праця більшою мірою систематизуюча, ніж
аналітична, виважені факти і вичерпний перелік українських видань у
Китаї, дають змогу вже сьогодні простежити динаміку зазначених відносин.

Оцінку розвитку українознавчих досліджень у Китаї дав голова Комітету
українознавства Цзян Чанбін. Він вважає, що до початку 60-х рр. ХХ ст.
українознавство в Китаї розвивалося вкрай незадовільно через те, що
“китайці потрапили під визначальний вплив російських і особливо
радянських учених, та ніяк не могли його позбутися” ?14, 156-157?.
Розпад СРСР і відокремлення України стало спонукою до утворення у квітні
1993 р. Комітету українознавства при Китайській Асоціації з іноземних
питань. На порядку денному цієї організації були поставлені такі
завдання:

– правдиво, об’єктивно висвітлювати історію і дійсність України,
використовуючи новітні видання (українські й західні);

– готувати нове покоління китайських українознавців, які б досконало
володіли українською мовою;

– інтенсивно розвивати міжнародні контакти з українськими та іншими
зарубіжними вченими – дослідниками української історії і сучасності, її
економіки, культури тощо, забезпечити їхню участь у наукових
товариствах, спільних розробках тощо ?14, 159-160?.

Отож процес освоєння української літератури в Китаї, який у різні
періоди активізував ті чи інші форми літературної рецепції, потребує
перегляду й ретельного вивчення. На особливу увагу заслуговує художній 
переклад, який виявляє не тільки ідеологічну мотивацію уваги до того чи
іншого  літературного твору, але й внутрішньолітературну зумовленість
входження перекладного твору в контекст літератури-сприймача.

Література:

Бойко Л. Як розпинали Івана Дзюбу (Післямова) / І.Дзюба Інтернаціоналізм
і русифікація? – К.: КМ Academia, 1998.

История Китая: Учебник / Под ред. А.В.Меликсетова. – М.:Изд-во МГУ,
1998.

Кіктенко В.О. Становлення українського китаєзнавства (ХVШ – 41р. ХХ
ст.): Дис… канд. іст. наук: 07.00.02. – К., 1999.

Микитенко О.І. Українсько-китайські літературні зв’язки в їх історичному
розвитку // Україна-Китай: шляхи співробітництва. Матеріали конференції
(Київ, серпень-вересень 1993 р.). – К.:МПП „ІНТЕЛ”, 1994.

Нарежный В.Г. Гаркуша, малороссийский разбойник // Русские повести ХІХ
в. (20-х – 30-х годов: В. 2т. – М.-Л.: Гос. Издательство художественной
литературы, 1950. – Т.1.

„Пиндин лоча фаньлюе” (Стратегические планы усмирения русских)//
Русско-китайские отношения в ХУП в.: Материалы и документы: В 2т. – М.:
Наука, 1969. – Т.2.

Попов П.М. Григорій Cковорода про Китай // Вітчизна. – 1958. – № 4.

Попов П.М. Т.Шевченко про Китай / Зб. праць шостої Шевченківської наук.
конф. – К., 1958.

Попов П.М. Т.Шевченко про Тайпінську революцію в Китаї // Вісник АН
УРСР. – К., 1957. – № 3.

Світ І. Китайсько-японські взаємини 1903-1945 рр.: Історичний огляд і
спостереження. – Нью-Йорк, 1972.

Скачков П.Е. Очерки истории русского китаеведения. – М.: Наука, 1977.

Тимковский Е.Ф. Путешествия в Китай через Монголию в 1820 и 1821 гг.: В
3 ч. – Спб., 1824.

Тумасов Н. История китайцев // ТКДА. – 1874. – №9.

Цзян Чанбін. Про перспектитву українознавства в Китаї // Україна-Китай:
шляхи співробітництва. Матеріали конференції (Київ, серпень-вересень
1993 р.). – К.:МПП „ІНТЕЛ”, 1994.

Шевченко Т.Г. Твори: В 5 т. – К.: Дніпро, 1979. – Т.5: Автобіографія.
Щоденник. Вибрані листи.

Шелест П.Ю. Україно наша радянська. – К.: Політвидав, 1970. Китайською
мовою.

Ге Баоцюань. Великий український народний поет  Шевченко (До святкування
сотої річниці з дня смерті Шевченка). // Літературна критика, 1961, №1.

Ге Баоцюань.  Великий український письменник Іван Франко. // Матеріали
конференції, присвяченої сотій річниці з дня народження Івана Франка. –
Пекін, 1956.

Лю Дун. Українсько-китайські наукові, освітні й культурні зв’язки. –
Ухань: українознавчий центр Уханьського університету, центр міжнародних
культурних  зв’язків пров. Хубей, 1993.

Лю Дун.  Сяйво української літератури // Сулянь веньсюе, 1987. – №2.

Культура слов’ян / За ред. Лю Цзусі. – Чжецзян: Чжецзян женьминь, 1996.

Сунь Вей. Співець народних повстань // Шицзє веньсює, 1961. – №2.

Цзен Тянь.  Про красу внутрішню й сувору // Сулянь веньсюе. – 1987, №2.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019