.

Основи геополітики Фрідріха Ратцеля (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 4315
Скачать документ

Реферат на тему:

Основи геополітики Фрідріха Ратцеля

Незважаючи на культурну гетерогенність людства та на різний рівень
розвитку окремих народів світу, Ратцель вказує, що у них у всіх у
вигляді фундаменту лежить спільність самих головних здобутків культури.

Вже із самої методології органіцизму логічно повинен випливати висновок
про гомогенну природу людства. Наш автор говорить, що з погляду
природодослідника всі люди, які населяють планету, незалежно від рівня
їхнього розвитку, незважаючи на географічні відмінності їх розташування,
є особинами одного виду. Людство має цілком конкретну структуру своєї
будови. Уже від сивої давнини воно поділяється на три раси, які є
різновидами одного цілого. Кордони між ними сильно стерті через те, що
люди є істотами, що перебувають у постійному русі. Тому людство має
багато перехідних расових груп. Можливість визначити епіцентр
розташування всіх трьох рас дає змогу зробити припущення про
просторово-кліматичну природу їх відмінностей, коли довготривалий
адаптивний період окремого існування виробив наявні сьогодні характерні
ознаки. Отже, за низкою зовнішніх рис ми можемо (хоч досить умовно)
говорити про спільного пращура кожної окремо взятої раси, тобто про
кровну спорідненість їх.

Рух за межі свого проживання, що постійно стимулювався обмеженим
простором, приводив до постійних сутичок між ними. Особливо загострилася
боротьба між расами після перших навколосвітніх експедицій, що були
продовженням політики зовнішньої колонізації низки європейських країн.

“Ця нездатність рас жити мирно одна біля одної відноситься до своєрідних
властивостей природи людини. Біла шкіра витісняє червону, довге волосся
оголошує війну хвилястому. Не зовнішніми ознаками, що нібито одне одного
заперечують, не різницею у здібностях вартує пояснювати цю дивну
схильність людської природи, а, найперше, ненавистю до всього
чужоземного; тільки згодом та чи інша теорія… прагнула виправдати цю
вроджену ненависть.”

Коментує вчений і поширені в його час ідеї про меншовартісність мішаних
раc. Цьому переконливо суперечать історичні факти, бо дуже часто носіями
культури виступали саме мішані раси. Так, наприклад, стародавні елліни є
мішаниною елементів світлої європейської раси із окремими представниками
темних південно-європейських, західно-азійських і північно-африканських
племен. Тут, розмірковує Ратцель, очевидно, важливішим є не саме
змішування, а з ким воно відбувається, що нового і корисного приносять у
життя нації асимільовані нею інородці. Важливішим є питання, чи
посилюють вони її, чи ослаблюють, чи піддаються вони асиміляції взагалі.

“Для розвитку нації дуже важливо, щоб цей постійний притік нових
елементів не супроводжувався відповідним виділенням із себе. У цьому
відношенні виявляється велика перевага впливів, що змінюють дану расу у
порівнянні з тими, що сприяють її чистоті”.23 Бо перші з них сприяють її
розвиткові.

Розмірковуючи над природою людини, її розвитком та залежно від
просторового розташування, Ратцель навіть назвав один із параграфів
своєї “Антропогеографії” “Людина як частина поверхні Землі”. І хоча
людина не може бути визнана за істоту, цілковито віднесену до Землі, все
ж вона “створена із землі, і її складові частини розвивалися у
нескінченному рядові поколінь одного походження, у безпосереднім
зв’язкові із землею.” Організми споживали органічні та неорганічні
речовини як їжу, і немає на Землі такої речовини, яка не була б
втягненою у цей процес тотального споживання живими істотами.

Важливий у концепціях класичної геополітики термін “ґрунт” Ратцель
пояснює читачам як “довкілля” у найширшому сенсі цього слова, сюди він
зараховує і повітря, і світло, і небесне склепіння, що відображене в
його душі. Вплив довкілля відображений у релігії та науці, поезії та
традиційно культурних вартостях. Порівняємо хоча б землероба і
кочівника, мешканця низин і горянина, а також території їх проживання,
клімат, рослинний та тваринний світи, форми господарювання, і ми
побачимо, як буквально конкретний ґрунт детермінує людині напрямок її
розвитку. Ґрунт із самого себе ліпить людину, її фізіологію та
психологію, ніби підкоряючись невидимій силі небес.

“Положення, простір і межі людства та окремих народів – все
детермінується поверхнею Землі, і вже положення і контури окремих її
частин позначають ті відмінності, які мусять колись виявитись в тих
племенах, які їх населяють.”

5. Політична географія

Під завершення своєї творчої діяльності Ратцель зосередив увагу на
дослідженні феномена держави як живого, закоріненого в ґрунт організму.
Найважливішими із праць, що були написані ним на цю тему, можна назвати
“Політичну географію” (1897) і військово-політичну доктрину “Про закони
просторового росту держав” (1901); вихід їх у світ фактично засвідчив
появу нової академічної науки – політичної географії.

У сучасному політичному мисленні, що спирається переважно на ліберальне
уявлення про державу як базовий інститут політичної системи і політичної
організації суспільства, своєрідний обездуховлений і нейтральний щодо
довкілля і природи людини регулятор соціальних процесів, очевидно, буде
цікаво порівняти його з органістським розумінням держави як живого
організму, що постійно перебуває в процесі росту, і є складовою
становлення єдиної світової політичної системи.

Концепцію політичної географії Ф.Ратцель починає із викладу наріжного
положення, що “політична організація території перетворює державу в
організм, до якого певна частина земної поверхні входить так, що
властивості держави виявляються складеними із властивостей народу і
території. Найважливішими із цих властивостей є розміри, положення і
кордони, потім вигляд і форма території з її рослинністю і водами і,
нарешті, її відношення до інших частин поверхні.”26 Включення до поняття
держави трьох складових – ґрунт (довкілля), етносу і суспільства, як
взаємодіючих, взаємопроникаючих і взаємозмінюючих одне одного елементів
єдиного процесу адаптації конкретного народу до конкретної території
опосередковано через механізм державного регулювання цього процесу, дає
змогу, на його думку, говорити про наявність між ними особливого
біогеографічного зв’язку, що відображає ознаки індивідуальності; цю
індивідуальність можна описати поняттям біогеографічний організм. Саме
на цьому Ф.Ратцель робить радикальний висновок, що держава є живим,
закоріненим у ґрунт організмом, а характерною ознакою цього державного
організму, як усякого іншого живого, є властивість зростати.

Саме виникнення держави автор “Політичної географії” відносить до
найдавнішого історичного періоду – епохи первісного суспільства,
вказуючи на особливість виникнення держави, яка відрізняє її від
первісної сім’ї, це тісний зв’язок із ґрунтом. Протидержавне утворення
виникає там, де кочова сім’я виокремлює собі із довкілля ділянку землі і
починає її постійно обробляти. Загрози, що перманентне виникають для
окультуреного ними поля, – як із світу рослин та тварин, так і з
середовища інших людей або природних стихій, – змушують їх об’єднуватись
для захисту своєї території і себе від небезпек у якісно нову спільноту,
особливістю якої є усвідомлення необхідності постійних колективних дій.
Держава виникає там, – каже Ф.Ратцель, – де група людей об’єднується
однією метою, держава є наслідком домінування загального над
індивідуальним.

Разом із розширенням ділянки, окультуреної для вирощування рослин і
тварин, зростає і група людей, що за нею доглядає, поступово
переростаючи у народ, що заселяє значний простір. Держави на всіх
стадіях свого розвитку розглядаються як організми, які з необхідністю
зберігають свій зв’язок із ґрунтом… Держави розвиваються на
просторовій базі, все більше поєднуючись і зливаючись із нею, витягуючи
з неї все більше і більше енергії. Таким чином, держави виявляються
просторовими явищами, що керуються і оживлюються цим простором…
Держави вписуються в серію явищ Експансії Життя, будучи найвищим рівнем
цих явищ.”

Ф.Ратцель ретельно досліджує й описує, які найважливіші особливості
ґрунту (довкілля) відтворюють індивідуальні риси держави. Найперше,
розмір держави, а також місцеположення та міцність кордонів є
найістотнішими факторами формування напрямку її розвитку, її могутності.
Важливими показниками виступають типи ґрунту, зайнятого державою, з їх
рослинним та тваринним світом, з рівнем іригації земель. Він зазначає,
що важливим моментом є співвідношення з іншими конгломератами земної
поверхні, дотичними до держави – пустель, морів і незаселених земель.
Усі ці характеристики, взяті разом, творять таке важливе поняття, як
“Країна”. Та коли ми розглядаємо конкретну її форму “Наша Країна”, –
наголошує автор, – то слід до цього додати все, що людина створила на
цій землі, що вона пережила впродовж однієї історичної долі. Поступово у
цих людей формується спільна національна культура, релігія та традиції.
Вони починають зовнішньо відрізнятися і відрізняти себе від інших груп
людей, мислячи етнічними категоріями “ми” – “вони”. Ф.Ратцель зауважує,
що вже саме тривале “перебування на одному і тому ж місці, можливо,
здійснює особливий, ще до кінця не вияснений вплив на фізичну та духовну
організацію і непомітно змінює її для всіх в одному напрямку”.28 Так,
каже він, чисто географічне поняття “Країна” трансформується в духовний
та психологічний зв’язок мешканців країни та історії “Наша Країна”.

Сполучною ланкою двостороннього зв’язку “держава-ґрунт” виступає народ
(етнос), який одночасно теж є складовою частиною держави. Якщо місце
проживання етносу добре захищене природними кордонами, що обмежують на
першому етапі розвитку доступ сюди руйнівних чинників і дозволяють
відтворювати одні й ті ж самі характеристики, що надходять із ґрунту і
втілюються в народ, то тоді сила народу зростатиме, об’єднуючи ґрунт і
народ у нерозривне ціле. Коли ж цей зв’язок постійно обриватиметься. –
каже Ф.Ратцель, – то й народ буде кволим, а держава аморфною.

Сукупність усіх цих впливів сформувала два різних типи народів: “народ
панів” і народ слуг”. Перші з них здатні до самоусвідомлення себе як
індивідуальної цілісності, спроможні на активні колективні дії і
розуміння свого історичного призначення, другі – ні. Є дві альтернативи
самоорганізації народів, які особливо яскраво відображають вибір “між
народом, що замкнувся у собі, який при стосунках з іншими народами не
приховує своєї індивідуальності та усвідомлення єдності, і народом
доступним, що відкриває свою душу для всіх побічних впливів, між ними
існує велика різниця. Ця відмінність рельєфно проступає вже у схильності
до наслідування, наприклад, переймати чужу мову, звички та звичаї. Перша
якість сприяє створенню відомого національного обличчя, що характеризує,
наприклад, англо-кельтів, що залишаються за будь-яких обставин і у всіх
зонах проживання постійно одними і тими ж; другою якістю пояснюється
швидке романізування вестготів та норманів, що відбулося у більшості
випадків протягом двох поколінь, каже Ратцель.

Варто зауважити, що під замкненою державою він розуміє демократичне,
сучасне йому суспільство, а не пізніші тоталітарні альтернативи.
“Закрита держава” – це держава панівної нації, яка у світових змаганнях
перемагає слабші “відкриті” нації. Він говорить: “Держави
висококультурних народів всі замкнені, в них добре визначені кордони,
які деколи залишаються незмінними сотні років; держави ці відрізняються
установами, що служать для захисту громадян і на вигоду їх духовному та
матеріальному добробуту. Чудові шляхи сполучень, адміністративні
установи, військова та морська сила служать для блага громадян. Держави
відсталих народів малі, слабкі, і в них немає тих установ, немає навіть
певних кордонів.”

Розвиваючи думку про два різні типи народів: “народ-вожак” і
“народ-слуга”, він вказує на поліетнічний характер утворення багатьох
держав, коли один народ поневолює інший і добровільно бере на себе тягар
служіння новоутвореній державі. Цей народ захищає її від зовнішніх
ворогів, виконує поліцейські та управлінські функції, а всередині
країни, інтенсивно експлуатує поневолене населення, поступово в процесі
симбіозу увіковічує себе в панівну верству новоутвореної держави.
Ілюструючи свої дослідження про поліетнічну основу формування багатьох
народів, Ф.Ратцель наводить приклад античної Еллади, де “залежність
піриетів та ілотів була прямим наслідком підпорядкування автохтонних
мешканців Еллади могутності нових пришельців-дорійців.”

Ф.Ратцель зауважує про важливість світоглядних засад замкненості народу,
усвідомлення стародавніми греками (дорійцями) особливої історичної
місії, унікальності свого національного буття – різке відмежування себе
від навколишнього світу інших народів. Підсумовуючи цю проблему, він
наголошує, що якщо на одній землі збираються народи з різними
здібностями і вмінням засновувати й керувати державами, то керівництво
обов’язково дістанеться здібнішому в політичному відношенні.

Подібну тенденцію спостерігаємо ми тепер і в процесі створення
глобального співтовариства, – коли одні народи формують його еліту, інші
– планетарну масу підданих. Очевидно, саме цим пояснюється нестримне
бажання деяких народів якщо не увійти, то вже влізти в Європейське
співтовариство, – образ однієї з панівних верств у світовому масштабі
(яка, у свою чергу, теж диференційована). Такий підхід Ф.Ратцеля до
сучасного аналізу економічних, політичних, воєнних та конспірологічних
дій великих держав дає нам можливість, з одного боку, говорити про його
вірність і в наш час, а з іншого боку, дає підставу розцінювати сучасну
політику як нестихаючу боротьбу за світову владу.

Цікава його позиція і в мовному питанні, що була актуальною для
Німеччини кінця XIX століття. Прокладаючи аналогію з українською мовною
ситуацією, варто не забувати, що німці ніколи не зраджували рідній мові,
в іншому вона може бути корисною для розуміння і вироблення правильних
підходів для вирішення цього питання в Україні. “Зазираючи вперед, у
майбутнє тієї чи іншої національності, ми нерідко випускаємо із зору
наскільки очевидні географічні якості простору і положення держави, тоді
як мові надаємо, зазвичай, занадто велике значення. Тоді як мова не може
бути кінцевою метою політики. Мова є лише знаряддям духу; вважати її
цілком тотожною духові – велика помилка. І у цьому і захована причина
безцільності та неуспішності національної політики, що концентрує
основну увагу на тому, щоб завербувати своїй мові нових вірних. Така
політика, зрештою, змушена буде визнати, що вирішальним фактором є не
сама мова, а те, що вона в собі несе і виражає у державі, головним
чином, політичний дух, волю і культурну могутність.”

Важливим у політичній географії Ф.Ратцеля є розуміння центральної ролі
суспільства. Тривалий шлях уніфікації географічних, культурних та
психологічних особливостей народу в один політичний організм не може
становити його кінцеву мету, “у своєму розвитку держава повинна
здобувати собі нові сили, і з цього ось і випливає внутрішній тісний
зв’язок держави із суспільством, що є носієм цього розвитку.”32
Соціокультурна зорієнтованість суспільства на сприяння економічним
успіхам своїх громадян завжди була двигуном розвитку і самої держави, її
культурної та економічної міцності. Усі великі морські держави, –
нагадує Ф.Ратцель, – чи то фінікійці, чи то афіняни, чи то британці,
завжди були економічно розвиненими державами.

У свою чергу, зростання економічного добробуту сприяло зростанню
чисельності населення цих країн, а згодом його чисельність починає
випереджати можливості заселеної території у життєзабезпеченні такої
кількості народу; виникає біосоціальна потреба у розширенні життєвого
простору конкретного народу. Лише новий простір може дати нову силу для
життя. Осмислюючи цю історичну проблематику, Ф.Ратцель робить важливий
узагальнюючий висновок: держави, як і всі інші біогеографічні організми,
щоб розвиватися, мають рухатися і рости. Як наслідок цього росту виникає
природна конкуренція між державами за новий простір, власне, у цьому і
полягає суть держави: боротися за життєвий простір народу. Описуючи
процес зростання держави, Ф.Ратцель виділяє два його взаємопов’язані
етапи: перший охоплює період освоєння незайнятих земель всередині країни
– його він називає внутрішньою колонізацією; другий – це вихід за
історичні межі країни, “і тоді виникають всі ті форми просторового
росту…, які, зрештою, невідворотно ведуть до придбання нових земель:
зовнішньої колонізації.”

Тому розуміння війни як форми зовнішнього вираження внутрішньої
природної необхідності у зростанні держави є одним із головних принципів
класичної геополітики. Роздуми про загальну конкуренцію, а також
недоліки національної освіти у сучасній Ратцелю Німеччині, підштовхнули
його до висновку про необхідність виховання народу на просторових
принципах. “Кожен народ повинен бути вихований на концепціях розвитку
великих і малих країн: це виховання весь час мусить посилюватися, щоб
вберегти народ від його повернення до концепції малих просторів.
Руйнування (розкладання) кожної держави починається з її відмови від
концепції більшого простору”.

З цього випливає й інший важливий висновок: чим більше здійснюється
зусиль на зовнішнє посилення держави, тим слабкішими стають внутрішні
суперечності. Більше того, історія знає немало прикладів, коли народи,
зорієнтовані на великі простори, підкоряють собі народи, культурно
розвиненіші (римляни підкорили греків), звісно, за цим ішло і політичне
панування.

Ф.Ратцель найґрунтовніше розгорнув ці міркування у глобалістській
концепції розвитку держав і в одній із останніх своїх праць “Про закони
просторового росту держав” (1901р.). Він виводить сім взаємопов’язаних
законів, у яких розкриття одного явища логічно переходить в осмислення
іншого, а в міру переходів виявляється весь механізм універсалізації
політичного простору світу через проблематику росту держав.

Перший закон описує взаємозалежність розвитку культури народу і
детермінованого ним просторового росту держави.

Другий закон показує, як просторове зростання держави активує розвиток
інших структурних елементів суспільства, зокрема, морську і сухопутну
торгівлю, національне виробництво, стимулює виникнення і розвиток нових
ідей, посилює активізацію місіонерської роботи – своєрідної форми
нав’язування культурної переваги над чужоземцями. Просторове зростання,
говориться тут, у прямій, або опосередкованій формі сприяє розвиткові
усіх сфер суспільного життя.

Третій закон вказує на те, що сама форма росту держав відбувається
способом приєднання і поглинання слабкіших держав.

Четвертий закон розглядає проблему кордонів держав як рухливу форму
політичної організації простору. Ратцель показує, як цей периферійний
орган держави може бути показником її розвитку або занепаду.

П’ятий закон присвячений описуванню росту держави як форми вбирання в
себе найкорисніших складових довкілля – районів, багатих природними
ресурсами, низовин і височин, басейнів річок та внутрішніх морів,
океанічних берегових ліній тощо.

Шостий закон звертає увагу на те, що дуже часто для початку просторового
росту конкретній державі потрібен зовнішній поштовх. Це може бути
викликане як фізико-географічною неоднорідністю земної поверхні, так і
перепадом цивілізаційних рівнів сусідніх народів.

Сьомий закон просторового росту держав досліджує динаміку зростання
сили, коли тенденція поглинання слабких сильними державами переходить
від однієї до іншої держави і в міру цих переходів сама набирає силу,
підштовхуючи до наступного збільшення території.

Література:

Киссель М. Философский синтез А.Н.Уайтхеда. Уайтхед А.Н. Избранные
работы по философии. – М.: Прогресе, 1990. – С.3 – 55.

Пригожий Й., Стенгерс Й. Порядок из хаоса. Новый порядок диалога
человека с природой. – М.: Прогрессе, 1986. – С.325.

Уайтхед А.Н. Избранные работы по философии. – М.: Прогрессе, 1990. –
С.52.

Ратцель Фридрих. Земля и Жизнь. Сравнительное землеведение. – С. – П.:
Издание АО Брокгауз-Эфрон. – Т.1, 1905. – С.66.

Там само. – Т.2, 1906. – С.1 – 2.

Там само. – Т.1., 1905. – С.86 – 89.

Макконнел К.Р., Брю С.Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. – М.:
Республика, – Т.1., 1993. – С.18.

Медоуз Донелла X., Медоуз Деннис, Рэн-дерс Йорген, Беренс Вильям.
Пределы роста. – М.: Изд-во МГУ, 1991. – 208С.

Ратцель Ф. Земля и жизнь. Сравнительное землеведение. – С.-П.: Издание
АО Брокгауз-Эфрон, 1905. – Т.1. – С.86 – 89.

Там само. – Т.1. – С.88 – 89.

Там само. – Т. 1. – С.260.

Там само. – Т.1. – С.261.

Там само. – Т.2. – С.302.

Там само. – Т.1. – С.269.

Там само. – Т.2. – С.307.

Там само. – Т.2. – С.307.

Там само. – Т.1. – С.272.

Ратцель Ф. Народоведение. – С. – П.: “Просвещение”. – Т.2, 1901. –
С.393.

Там само. – Т.2. – С.396.

Там само. – Т.2. – С.395.

Там само. – Т.2. – С.394.

Ратцель Фридрих. Земля и жизнь. Сравнительное землеведение. – М.: АО
Брокгауз-Эфрон, – Т.2, 1906. – С.646.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019