.

Олесь Гончар – сумління України, любов пречиста, пісня і зоря (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
469 9277
Скачать документ

Реферат на тему:

Олесь Гончар – сумління України, любов пречиста, пісня і зоря

У листопаді цього року мала нагоду взяти участь у науково-пошуковому
семінарі „Метод проектів у школі: традиції, перспективи, життєві
результати”, що проводився в рамках шкіл, асоційованих членів ЮНЕСКО, на
базі 51-го ліцею міста Києва. В організації та проведенні заходу були
задіяні поважні наукові та державні інституції Києва, освітяни багатьох
регіонів України. Відбулися пленарні та секційні засідання, творчі
майстерні, круглі столи, презентації деяких проектів та підсумкових
матеріалів семінару – все за протоколом проведення такого заходу. Але по
закінченні в душі залишилось відчуття незадоволення, гіркий осадок
незавершеності. Мабуть, все почалося з неприйняття тези „З досвіду
роботи”. Про який, власне, досвід йшлося? Як на мене, тільки виступ
Заслуженого учителя України Карпюк Галини Іванівни (вчителя нашого
ліцею) був з досвіду роботи. А от все інше…

Так у виступі директора школи особлива увага акцентувалась на проектах з
країнознавства. З почуттям гордості говорилось про поїздки до Англії,
Норвегії, про поглиблене вивчення історії, культури, особливостей
природи, про зацікавленість дітей проблемами цих країн. А мені раптом
згадалася поїздка до Сосниці років шість тому, коли співробітники музею,
з радістю зустрічаючи нас, з болем констатували, що ось уже впродовж
багатьох років жодної екскурсії ні з Києва, ні зі Львова, ні з Донецька,
ні з Харкова… Невже ж постать О.П.Довженка нікому нецікава сьогодні? І
згадувався лист філологів 2003 року випуску, адресований Чернівецькій
обласній адміністрації з вимогою в переддень 140-ї річниці від дня
народження Ольги Кобилянської виділити кошти для реставрації
меморіальних музеїв у Димці і в Чернівцях. Спливали у пам’яті Кам’янка і
Гростянець, дорогу до яких давно вже забули наші туристичні агенції,
поруйнований палац К.Розумовського в Батурині, розписані новітніми
„геросґратами краси” садово-паркові скульптури в маєтку П.Ґалаґана. Чи
не є це результатом такої, з дозволу сказати, „проективної діяльності”
наших нинішніх державників, які всю свою потугу спрямували „на
дослідження” проблем „благополучних” країн Європи, а своє дасть Бог”.
Але ж  пам’ять…”, „зостається пам’ять, як осердя”, „лиш по пам’яті в
людині пізнає людину світ”. Чи все це занадто висока абстракція, до
усвідомлення якої вже не піднімається навіть наше учительство (мабуть,
„позадництво” занадто живучий інстинкт), яке ніяк не зрозуміє, що
інноваційні підходи в освіті XXI століття починаються з
україноцентризму, з бажання „міряти світ Україною”.

Тож, у виступах на семінарі не прозвучало надзавдання методу проектів –
плекати активну, творчу особистість, яка усвідомлює свою соціальну
місію, мислить себе єдиним цілим зі своїм народом, зі своєю землею, – а
це в умовах глобалізації суспільних процесів одне з основних завдань
кожної держави. Саме звідси те відчуття гіркоти, що залишилось по
закінченні семінару, бо ж про патріотизм у високому значенні цього слова
на семінарі не йшлося.

Натомість згадую, що кожного року ось уже впродовж 12 літ (з тих пір, як
колектив ліцею очолила Г.С.Сазоненко), наші ліцеїсти, а надто історики
та філологи, в червні мають виїзну фахову практику, за результатами
якої, за дослідженнями і вивченнями проблеми щороку восени проводяться
захисти колективних наукових проектів випускних груп.

У червні 2003 року майбутні філологи побували в Сухій Балці, що на
Полтавщині, і в Дніпропетровську, бо ж у передмісті Ломівці народився
Олесь Терентійович Гончар – письменник, духовний наставник багатьох
поколінь українців, у центрі творів якого красиві, інтелектуально
наснажені герої, що в них сьогодні бачимо ідеал людини-творця,
мислителя, ідеал, який може протистояти огрому псевдокультури,
бездуховності, що торжествують нині в нашому суспільстві. Ця поїздка,
пошукова робота з архівними матеріалами, щоденниками Олеся Терентійовича
дала багатющий матеріал, стимулювала творчий потенціал юних філологів. І
все це вилилось у цікавий, видовищний, глибоко науковий Проект, який
розкриває постать Митця планетарного виміру.

Задум проекту „Олесь Гончар – сумління України, любов пречиста, пісня і
зоря” виник ще минулого року, бо ж добре пам’ятали, що 2003 рік – це рік
85-ліття письменника, до того ж Указом Президента цей рік оголошено
Роком О.Т.Гончара. Сім років тому за сприяння фундатора нашого ліцею
П.П.Кононенка у нас склалися цікаві творчі стосунки з Валентиною
Данилівною Гончар, тому щороку наші ліцеїсти в День народження Олеся
Терентійовича постійно беруть участь у заходах Спілки письменників.

Захист колективних наукових проектів випускних груп в Українському
гуманітарному ліцеї – це завжди свято інтелекту, завжди публічне
дійство, на яке запрошуються відомі науковці, політичні та громадські
діячі, викладачі університету імені Тараса Шевченка, батьки.

Ось і цього року захист Проекту 31-ї філологічної групи проходив у
конференц-залі Будинку вчителя. Серед гостей: В.Д.Гончар, представники
Фонду О.Т.Гончара, Ради миру, відомі науковці, серед яких Петро Петрович
Кононенко, народний депутат України Г.И.Удовенко, письменник,
громадський діяч, директор видавництва „Веселка” Я.П.Гоян (видавництво
опікується публікацією Щоденників Олеся Терентійовича Гончара),
представники київських шкіл, асоційованих членів ЮНЕСКО, освітянська
депутація із Балтської школи імені Олеся Гончара, представники
Піклувальної ради ліцею, батьки, власні кореспонденти українських ЗМІ.

По закінченні захисту директор ліцею Г.С.Сазоненко запросила до слова
В.Д.Гончар, П.П.Кононенка, Г.И.Удовенка, Я.П.Гояна. Всі вони, високо
поцінувавши Проект, були одностайними, – якщо в Україні є такий заклад,
є такі діти, то про духовну кризу в українському соціумі (а саме це
питання слухалось нещодавно на одному із засідань Верховної Ради)
говорити немає підстав. Бо ж підростає молодь, яка зможе продовжити оту
„золоту сув’язь поколінь українського народу”, про яку мріяв Олесь
Гончар.

Л.О.Доненко, учитель української літератури Українського гуманітарного
ліцею КНУ імені Тараса Шевченка

Розповідає Валентина Данилівна Гончар: Після семирічки в селі Бреусівка
Олесь Гончар почав працювати в редакції газети “Розгорнутим фронтом”, а
до того вже писав до газет району дописи про громадські справи, до яких
уже підлітком був небайдужий. В редакції працював невтомно, як про це
згадує його тодішній друг Олесь Юренко. В його архіві зберігається
більше ста листів Олеся Терентійовича.

А спонукало мене звернутися в моєму слові до вас цими листами ось що.
Переглядаючи спогади одного з письменників, який надіслав їх свого часу
Олесю Терентійовичу і які він уважно прочитав, роблячи на кожній
сторінці свої зауваження, Олесь Терентійович з особливою виразністю
виявив себе і як митець і як людина. Ось окремі приклади. На одній із
сторінок бачимо напис: “Сергію, друже! Спогади річ делікатна. Благаю, не
треба клюкви”. Ці слова Олеся Терентійовича й спонукали мене звернутися
до нас уривками з деяких листів тих юних літ письменника. Мені цікаво
було їх перечитувати знову, може буде цікаво і вас послухати деякі із
цих записів.

15.5.1934

…у мене народилась ідея. Поїхати удвох влітку човном по Пслу або по
Ворсклі… Уявляєш: ріка. Тиха, плескає легенько хвилями, мов маленьке
дитятко ручками. То там, то там вирине рибка, блисне сріблом на сонці, і
лише хвилі кругом пішли. Понад берегом ліс зелений… Дихає прохолодою,
свіжістю, манить до себе: лягти й полежати в зеленій траві,
слухати-наслухувати переспіви пташок… А в човні у нас книжки,
розпочаті рукописи оповідань і віршів. Ніжно ріжеш веслом м’яку воду,
наче боїшся вразити її. А потім берег, сніданок і шубовсть у воду: хай
освіжає вона тіло, хай бавлять тебе хвилі ніжно… Не знаю, друже, як ти
поставишся до моєї ідеї, що обіцяє скільки поезії й насолоди…

А ось уривок з листа, коли Олесь Гончар уже був студентом технікуму
журналістики в Харкові:

…”Робота, робота й робота. Глянь уперед і аж до горизонту по полю
життя: робота – вчитись, робота – вчитись. Але охота в мене робити і
вчитись, звичайно, невичерпна, як джерело. Збираю матеріал для великої
повісті…

Ось лист, датований 24 травня 1936:

“Ми з тобою два роки не бачились. Два роки! А ніби й недавно. Як швидко
йде час! Просто трагічно. Я оглянусь назад і лякаюсь. А тепер ось уже
19-ий. Бритву купив, вуси голити. Уявляєш, бритву. Вона мені не вуса, а
серце ріже”

14 листопада, 1936: “Зараз треба вчитися, вчитися, вчитися… прочитав
“Отцы й дети”, Гобсек”, “Кайдашева сім’я”. Ґрунтовно вивчаю Пушкіна й
Гоголя… Пишу повість “Студенти”… пишу на конкурс дві дослідницькі
роботи… Недавно написав роботу “Пейзаж у “Хіба ревуть воли” і за неї
дістав відмінно”.

29 листопада 1936. “Все по-старому. Вчусь і вчусь. Оце зараз зайнятий
трьома роботами: 1) Жіночі характери у “Фата Моргана” 2) “Стиль прози
Пушкіна і Марлінського. 3) “Нова людина в “Пролозі до гори”.

11 квітня 1937. Я думав влітку мінімум місяць і за холодну воду не
братись. А зараз працюю як кінь. Читаю масу книг… Пришвіна, Роллана,
Драйвера… Дещо й пишу. Зробив пару новел. “Смерть Івана Мостововго” і
“Хрест”

13 лютого 1938 (це вже після закінчення газетного технікуму, коли
працював у харківській обласній газеті): “Я зараз працюю, як
несамовитий. Цілі дні в зустрічах, на концертах, переглядах, лекціях…
Здаю екстерном за педінститут… Красота жити в труді!

А ось уже студент Харківського університету: “Вже вчуся. З замиранням
душі слухаю кожне слово, що долинає з кафедри. І після кожної лекції в
думці вигукую” “Чорт візьми” Скільки я чудесного ще не знав!” (18
вересня, 1938)

А ось іншого характеру інформація в листі:…

” я стрибав з парашутної вишки… Прекрасне почуття в повітрі”…

…Вчора прийшов пізно з “Березоля”.

…Був на відкритті пам’ятника Шевченкові. “Це було справді щось
величне…

…Недавно був в обсерваторії вночі. Дивись на Місяць. Дуже цікаво!
Навіть цікавіссімо!.

А ось знову з Харкова (студент університету):

“Учусь Латинь, французька, церковно-слов’янські пам’ятки. ..Ой, як я
скучив за золотими лісами… Страшно хочеться туди, до Псла. Як люблю я
ліс пізньої осені… Пиши, будь ласка про це. Серце вкладай, вогню
вкладай”.

Як бачимо, Олесь Гончар працював і вчився до самозабуття. І так упродовж
всього життя. До всього йому було діло, що відбувалось довкруг. І скрізь
нерозливно були життя і мистецтво, діло, розум і слово Краса.

При цьому поняття Краси в Гончара було всеоб’ємним: етичним і
естетичним, культурницьким і патріотичним.

Як доказ – запис

9 жовтня, 1936 р.:

…Писати просто не так просто, бути реалістом далеко важче, ніж
викидати різні формалістичні трюки. Але де важча доріжка, там солодші
яблука. Там тоді народжується вже справжня поезія, справжні перли”

Коли Олесь Терентійович повертався із зустрічей з молоддю, він щораз у
доброму настрої, бував радісний і відмолоділий, наснажений до творчості.

Він любив молодь, Віком таких, як ви, хто сьогодні тут присутній, він
ласкаво називав юнаками і юнками.

Олесь Гончар вірив, у те, що література й мистецтво здатні пробуджувати
в людині, надто ж молодій, духовність, зміцнювати її національну
свідомість і гідність. Йому хотілося, щоб в душах молодих жила мужня
любо до своєї нації, до свого минулого, щоб молодь знала своїх героїв,
вивчала й любила свою історію. Щоб наша молодь була високо освічена і
шляхетна, щоб не зрікалася своєї чудової мови, не цуралася свого роду.
Він бував різним, та ніколи не бував байдужим ні до своїх ближніх, ні до
друзів, ні до того, що діялось довкола нього.

Він не терпів фальші й несправедливості, умів бути самим собою за
будь-який обставин. Коли йому було сумно, він не намагався бути веселим.
Коли на душі було радісно, сміявся інколи до сліз.

Йому багато чого боліло в житті. Уже в часи Незалежної держави в липні
1992 року в “Щоденнику” зробив такий запис:

“Як гірко нам бачити мільйони наших роботящих людей у їхній
знедоленості, змучених грабіжницькими цінами, беззахисних перед натиском
ринкових хижаків… Національна культура поки що не дістає в Україні
належного державного захисту, адже ті, хто мав би в ці драматичні й
вирішальні дні подати їй енергійну підтримку, з непоясненною байдужістю
спостерігають, яких тяжких ударів зазнає сьогодні українська книга, як
безкарно діють антиукраїнські агресивні сили, блокуючи українську пресу,
нав’язуючи дезінформацію, намагаючись всіма каналами гнати до нас
безсоромні телевізійні вигадки, шовіністичний дурман”.

Хіба не ці проблеми турбують нас і сьогодні, про які Олесь Гончар писав
одинадцять років тому?!

Нормою життя Олеся Гончара була сувора, майже аскетична вимогливість до
своєї професійної майстерності. Він брав на себе найтяжчу творчу й
суспільно-громадську працю і відповідальність. Він не переставав
захоплюватись мовною цнотливістю класиків нашої літератури, і різкий
осуд викликала у нього парканна нецензурщина, блатняцька
вседозволеність, яка зустрічається в деяких творах сучасних авторів. Цей
мовний цинізм є нібито ознакою сміливості сучасного автора. Він вважав,
що мова притонів не може бути мовою справжньої літератури.

І хоч я впевнена, що в цьому залі, всі присутні – національне свідомі,
проте хочу ще процитувати із “Щоденника” запис, зроблений у квітні 1965
року. Ця думка письменника мені здається дуже важливою:

“Той, хто зрікається рідної мови, часто й не розуміє, що в цьому вже є
елемент зради. А треба б йому це пояснити! Відділити темних від підлих.

Якщо людина не вірить у повнокровність своєї мови, вона не вірить і в
свою власну повноцінність, така мусить вважати людиною другого сорту”. А
ми, говорю і від вищого імені, не хочемо і не будемо вважати себе людьми
другого сорту.

Я добре розумію, що цьому сучасному складному, однак прекрасному світі
ваші зусилля, щоб реалізувати себе, будуть нелегкими. Бажаю вам
мужності, сили духу вірити в себе, в свої власні можливості в те, що все
вам буде під силу, щоб себе реалізувати якнайповніше. Бажаю вам доріг
чистих і совісних, якими пройшов по життю Олесь Гончар.

Колективний захист проекту у Київському Будинку вчителя

Звучить фрагмент музики Моцарта

Ведуча: Я пам’ятаю той квітневий день року Божого 1995. Тоді до мене в
аудиторію зайшла Галина Стефанівна, якась по-особливому схвильована і
наснажена…

На сцені Г.С.Сазоненко.

Дорога ліцейна родино! Я хочу поділитися з вами радістю, тією світлою
радістю, що живе в мені й житиме вічно, від зустрічі з Митцем у той
квітневий день року Божого 1995, коли ми, викладачі університету імені
Т.Шевченка, вітали Олеся Терентійовича з Днем народження. Для мене, як і
для кожного в Україні, Олесь Терентійович не тільки письменник, а й
духовний наставник, предтеча нашого національного відродження, світло
душі якого зігріватиме ще не одне покоління українців. І ми щасливі, що
сьогодні з нами Валентина Данилівна, дружина Олеся Терентійовича,
берегиня його сімейного вогнища, його велике кохання і стимул до
творчості.

Галина Стефанівна вручає квіти В.Д.Гончар.

На екрані фрагмент відеофільму „Усмішка Олеся Гончара.”

Ігор Хворостяний: Петро Кононенко. Уривок із циклу „Голоси в пустелі”:

 – Як сталося: я мислю ще, а смерть прийшла?

Закрились очі… ніч глуха… прострація…

Я знав: помру… Хай! Тільки б жити нації,

її душі безсмертній, незнищенній нації,

Що відродилася, хоч… пекла… всі пройшла.

Я бачу: знову гострять їй сокиру…

Чого ж іду? Вона – в вогнів порфирі…

Хай я – лили і бруди, і овації – стократ умру,

Жила б В країна-нація!

Звучить фрагмент музики Моцарта.

На екрані: „До витоків”.

Прес-конференція для вітчизняних і зарубіжних кореспондентів за
результатами поїздки в Дніпропетровськ і на Полтавщину.

На екрані фрагменти відеофільму про поїздку ліцеїстів 31-ї філологічної
групи до Дніпропетровська та Сухої Балки, що на Полтавщині в червні 2003
року в період літньої фахової практики.

Звучить фрагмент музики Моцарта.

На екрані: „Феномен незнищенності”.

Науковий диспут за творами О. Т. Гончара.

Фрагмент музики Моцарта.

На екрані: „Золота сув’язь поколінь” – Будьмо гідними!

Інсценізація сторінок роману ОТ. Гончара „Прапороносці”.

На екрані відеофільм „Собори Києва”.

Ігор Хворостяний читає уривок із роману ОТ. Гончара „Собор”.

Звучить музика Моцарта.

Частина перша: Прес-конференція, присвячена року Олеся Терентійовича
Гончара

Теплова Ганна (ведуча):

Добрий день, шановне панство! Я – Ганна Теплова, репортер п’ятого
телеканалу українського телебачення. Ми ведемо прямий репортаж з
конференц-залу Київського будинку вчителя. Як ви знаєте, 2003 рік
оголошено роком Олеся Терентійовича Гончара. Тож, із цієї нагоди до нас
завітала група зарубіжних гостей, що разом із вітчизняними
літературознавцями в період із третього по п’яте червня відвідала місця,
пов’язані з життєвим шляхом письменника. Вони люб’язно погодились взяти
участь у нашій прес-конференції. Сьогодні в залі акредитовані журналісти
та власні кореспонденти ряду українських і зарубіжних видань. Сподіваюсь
у вас є цікаві запитання. Прошу!

1) Леся Коновал  – редактор журналу «Диво слово»:

Шановні гості, поділіться, будь ласка, враженнями, що залишилися у вас
після поїздки. Дякую!

Березанська Юліана (Франція):

Bonjour. Je m’appeler Julian. Je suis arrive de la France a cause de
notre programme d’echange des estudiantes. Mes amis ukrainiens m’ont
propose de faire ce voyage magnifique. Je dois remercier a tout les
organizateur, car notre voyage, a impressione a moi. Je sais mentenant.
Que I’Ukraine a un grand nombre de gens qui comptent beaucoup por le
monde. Parmi eux Oles Gonchar occupe une plase importante. Pendant ce
voyage j’ai appri beaucoupsur cet celebre ecrivain, j’ai penete dans
l’esprit de son peuple, ce celui por qui vivat et creai Oles Gonchar.
J’ai apercu que il y a des ukrainiens, qui gardenti’istoire do don
peuple.Plusieurs musees, plaques memorials temoignent de ca. Mersi pour
votre attention. Je suis tres contente d’asister a cette
press-conference.

Наумова Тетяна (переклад):

Добрий день, мене звати Юліана. Я приїхала з Франції за програмою обміну
студентами. Мої українські друзі запропонували мені цю прекрасну
подорож. Я маю подякувати всім організаторам цієї поїздки, бо вона
справила на мене надзвичайне враження. Тепер я знаю, що в Україні є
цілий ряд видатних людей світового значення. Серед них чільне місце
посідає Олесь Гончар. Протягом цієї подорожі я багато дізналася про
цього видатного письменника, перейнялася духом народу, заради якого він
жив і творив. Я помітила, що є українці, які оберігають історію свого
народу. Про це свідчать пам’ятники, меморіальні дошки та музеї. Дякую за
увагу. Я дуже рада бути присутньою на цій прес-конференції.

Попок Юлія (Іспанія):

Me agrado mucho la hospitalidad de pueblo ucranio. Generosidad y
cordialidad de la conversacion los parientes del Oles Goncar causaban a
la charla soltura y fluidez, a pesar de la barrera linguistica. Quizas,
nunca se borre en memoria la naturaleza pintoresca de Poltava. Se
contemplaba la armonia y la naturaleza. Parecia que tierra misma
irradiaba lo mas positivo y se ponia claro de que Fuentes sacaba la
inspiracion el genio del pueblo ucraniano y en donde buscaba reposo su
animo herido.

Постой Леся (переклад):

Дуже приємно мене вразила гостинність українського народу. Щирість,
ліризм у спілкуванні з родичами Олеся Гончара робили розмову легкою,
невимушеною, незважаючи на мовний бар’єр. Мабуть, з нашої пам’яті ніколи
не зітреться мальовнича природа Полтавщини. Відчувалась гармонія
людської душі з природою. І здавалось, що ця земля випромінює позитивну
енергію. Стає зрозумілим, звідки черпав своє натхнення геній
українського народу, де знаходила відпочинок його зранена в боях душа.

Цирульнєва Юнна (Японія):

Hajimemasite! Watasi wa Unna desu. Dozourosiku. Watasi wa Tokio no
Ukuraina bunka no senta tsiou no dairi de gogimasu.

Issioni hataraiteiru siain tokawatte Suha Balka no furusato he no rioko
wa kiniirimasita. Sono tokorode sionen to seinen o sugosita sou desu.
Sensetsu ni omukae ni irassiatta Tetyana Vladyslavivna san to meisan wa
toutoi o yobida simasita. Meisam wa Oles Terentiyovich san no kinen o
daijita suru hito degodzaimasu.

Поліщук Юлія (переклад):

На відміну від моїх колег, найбільше мені сподобалась поїздка до с. Суха
Балка, де пройшли дитинство та юність Олеся. Привітно зустрівши нас,
племінниця Олеся Терентійовича одразу викликала повагу, бо, певне, вона
є тою людиною, що ревно дбає і свято оберігає пам’ять про Олеся
Терентійовича.

2) Дана Робочек – власний кореспондент газети “Слово просвіти”:

А що ви можете сказати про знайомство з сестрою Олеся Терентійовича?
Дякую!

Галінський Владислав (Англія):

My greatest impression and amazement from our journey was the meeting
with Oles Gonchar’s sister Oleksandra Terentivna. When we came to her
house in the village Lomivka, this old woman met us with incredible
hospitality, affability with love. She reveres saintly the memory of her
brother and the biggest gladness for Oleksangra Terentivna is to see
that Ukraine remembers about her Oles. And I can say without any
exaggeration I have never met such a wise and loving person in my life.

Поліщук Юлія (переклад):

Зустріч з Олександрою Терентіївною залишила після себе найсильніші
враження. Коли ми приїхали до будинку в селі Ломівка, в передмісті
Дніпропетровська, ця бабуся зустріла нас дуже гостинно та привітно. Вона
свято шанує пам’ять про свого видатного брата, і найбільшою радістю для
Олександри Терентіївни є бачити, що Олеся пам’ятає Україна. Я можу
сказати без жодного перебільшення, що ніколи в житті ще не зустрічав
такої мудрої та люблячої людини.

3) Людмила Щеголь – кореспондент журналу “What’s on”;

Нам відомо, що стараннями Валентини Данилівни зовсім недавно побачила
світ збірка поезій Олеся Гончара “Поетичний пунктир походу”.
Охарактеризуйте її, будь ласка! Дякую!

Вєтрова Олександра:

Гончар писав: “Стати поетом я не збирався, і віршовані строфи були для
мене тільки зручною формою, в яку я міг вмістити згустки своїх фронтових
вражень, стиснуті конспекти почуттів”. А й справді, наповнена духовним
змістом і спрагою творення, життєва фронтова поезія (невідома широкому
загалу), проте надзвичайно життєдайна, правдива, натхненна. Олесь Гончар
своїм пером торкався тем краси вірності у коханні та дружбі, але
основною з тем зображення були драматичні події війни; він оспівав
постаті, овіяні салютом перемоги.

4) Дана Робочек – власний кореспондент газети “Слово просвіти”:

Хотілось би знати, як у контексті дня сьогоднішнього продовжуються
дослідження творчості Олеся Терентійовича? Дякую!

Сворак Ніна:

Серед дослідників літературної спадщини Олеся Гончара не бракує поважних
імен. Це й Юрій Яновський, Остап Вишня, Дмитро Павличко, Павло
Загребельний, Іван Драч. Відгуки про Олеся Терентійовича належать перу
Анатолія Погрібного, Євгена Сверстюка, Петра Кононенка, Миколи
Жупинського. Серед молодих дослідників творчості – Олександр Яровий,
Ніла Зборовська, Гоча Кванта ліані. Сподіваємося, що й наші імена,
можливо, увійдуть в історію української літературної критики.

5) Леся Коновал – редактор журналу “Дивослово”:

Традиційно вважалось, що Олесь Терентійович народився на Полтавщині. А
ось зовсім недавно ми дізнались, що місцем народження письменника було
місто Дніпропетровськ, який ви також відвідали. Хотілося б почути ваші
враження, шановні гості, від цієї подорожі. Дякую!

Шпак Галина (Німеччина):

Spak Galina – Studentin von der Ukrainischen Freien Universitate in
Deutschland. Ja, wir hatten eine Exursion nach Dnipropetrovsk. Diese
Stadt erinnert mir wirklich an Kyjiv, besonders Stadtzentrum. Die
zahlreichen gemutlichen Parks, alte prachtige Gebaude, sehr viele
Denkmaeler und Mahnschilder, schoner Flussufer.

Wir haben dort auch das Literaturmuseum zu Dnipropetrovsk besucht, wo
wir den Stand von Oles Terentijowitsch gesehen haben. Wir haben auch
seinen Handschrifte, die Erstausgaben seiner Buecher, Fotos
kennengelernt.

Es war sehr interessant.

Danke fur Ihre Aufmerksamkeit!

Наумова Тетяна (Переклад ):

Добрий день! Мене звати Галина. Я студентка Українського університету в
Мюнхені. У нас була екскурсія до Дніпропетровська, під час якої ми
одержали багато незабутніх вражень. Дніпропетровськ, звичайно, дуже
красиве місто з чисельними парками, чудовими старовинними будівлями. У
місті багато визначних пам’яток, меморіальних дощок. Ми відвідали також
місцевий літературний музей, де ми дізналися багато цікавого про
творчість. Олеся Гончара.

Дякую.

6) Людмила Щеголь – кореспондент журналу “What’s on “:

Напередодні поїздки у Дніпропетровська та на Полтавщину ви зустрілися з
Валентиною Данилівною Гончар – музою письменника, берегинею його дому та
творчості. Поділіться з нами своїми враженнями від цієї зустрічі. Дякую!

Залюбовська Юлія:

Так , у червні напередодні поїздки ми зустрілися з чарівною Валентиною
Данилівною біля пам’ятника Олесю Терентійовичу. І зрозуміли , як
непросто бути дружиною відомого письменника . Валентина Данилівна й не
стверджувала , що легко , проте любов долає все . Любов і вірність
супроводжували їхні стосунки завжди . Висока жертовність цієї жінки може
викликати лише захоплення . Ми знаємо , що сьогодні Валентина Данилівна
робить так багато для збереження пам’яті про Олеся Терентійовича :
працює у фонді , готується до випуску щоденники, і на цій зустрічі
Валентина Данилівна подарувала нам перший том щоденника Олеся
Терентійовича , вона також займається упорядковує архіви і зберігає
пам’ять про ту “золоту сув’язь поколінь”, про яку письменник так мріяв.

Ганна Теплова (ведуча):

Наша прес-конференція підходить до завершення. І мені здається, що вона
досягла поставленої мети, адже усвідомити велич постаті, торкнутися
криниці, з якої п’ємо, – це значить зберегти оту “золоту сув’язь
поколінь”, про яку так мріяв Олесь Терентійович Гончар.

Частина Друга : Науковий диспут

Вербило Людмила: „Наш диспут хочеться розпочати словами Миколи
Жулинського: “Митець не має повної влади над собою. Творчий процес – це
завжди вихід за межі свого “я” з єдиною метою: досягти абсолютної
свободи самовираження, а отже, звільнитися від земного, обтяженого
реаліями буття, заперечити себе гріховного і утвердити себе
божественного, очищеного духовно від скверни та зла. Художник приречений
на саморозп’яття в ім’я наближення людини до свободи, істини, краси і
добра. Для цього йому доводиться переживати не лише свою власну долю, а
й долю тих, до кого він звертається словом. Переживати долю людини,
народу, людства”. Саме таким письменником і був Олесь Терентійович
Гончар. По-різному він увіходив у життя кожного з нас, але прийшов
назавжди зі своєю долею і долею героїв, зі своїм світлом, з болем, а
головне… з правдою у всіх її проявах. Тож давайте поговоримо сьогодні
про те, хто для нас є Олесь Гончар, та яке значення його творів у нашому
житті.”

Залюбовська Юлія: „Для мене знайомство з творчістю О.Гончара розпочалось
, як і для багатьох моїх однолітків , з новел “За мить щастя ” та “Модри
камінь”. Вражає високий спалах почуттів закоханих . Мені так прикро , що
розбилось їхнє щастя , знівечено молоді долі . Виявляється , що і на
війні люди живуть не лише страждаючи , а й кохаючи .Як на мене , то
історія кохання нашого бійця і словацької дівчини надзвичайно зворушлива
, чиста , поетична .

Надзвичайно вражає новела “За мить щастя”. Між Сашком Діденком і Ларисою
при зустрічі мов іскра спалахнула – виникло кохання . Захоплює
благородність Сашка , який заступається за кохану , караючи за
брутальність, грубість і цинізм її чоловіка , а потім Діденка трибунал
засуджує до смерті .

Думаю , хіба ж можна так карати за почуття , адже і в роки війни люди
залишаються людьми .?!

Бурмаченко Кирило: „А у мене інші погляди на новели Олеся Терентійовича
. І в “Модри камені” є деяка неприродність у поєднанні реального й
ірреального ! Герой у своїй уяві прагне замінити жахливу реальність на
щось омріяне . Та й виникає сумнів , чи не було зрадою кохання до
словачки ?

А щодо новели “За мить щастя” , то я повністю згоден з рішенням
військового трибуналу . Сашко Діденко втрутився в чужу родину , у чужій
країні , через свої бажання , що породило конфлікт між радянськими
солдатами і населенням визволених територій . Це , на мою думку , було
неприпустимим як з моральної , так і з політичної точки зору . Поставте
себе на місце чоловіка Лариси. Що б ви відчували ?”

Надводнюк Ольга :„Дозвольте Вам заперечити. Яка різниця, де художник
шукає своїх героїв, аби лише вони були достойні і доби, і митця. Олесь
Гончар шукав їх у полі серед хліборобів, робітників, воїнів, які ввійшли
повновладними господарями в його твори. Олесь Гончар його світлість
митець, і більшість його новел, на моє тверде переконання, – серед
кращих у світовій новелістиці.

Щодо новели ” Модри камінь”. Словачка, до Вашого відома, загинула,
поплатившись життям за допомогу нашим воїнам. А діалог про повернення
“назавжди”, – історично обумовлений, символічний.

У новелі ж “За мить щастя” на першому місці – велике кохання, яке
спалахнуло раптово. І карати кохання – це злочин. Олесь Гончар думає про
майбутнє. Війна скінчилася, попереду демобілізація, повернення додому,
там – нове життя, у якому люди, що зустрілися зі смертю, будуть
гуманніші, благородніші, добріші й насамперед щасливі, бо навчилися
цінувати кожну мить. Твір проголошує гуманістичні ідеали, право людини
на щастя.”

Каплюк Катерина : „Свого часу Дмитро Павличко зазначив: “Якби можна
окреслити, назвати одним словом розмаїті й многолюдні світи Олеся
Гончара романів і новел, передати одним словом найважливішу рису
позитивних, а це означає, майже всіх його персонажів, то це було б слово
“чистота”. Я повністю приєднуюсь до його слів. Це високородні характери,
виведені письменником – від Брянського до Ягича , від Миколи Баглая – до
Кирила Заболотного, і водночас це люди реальні, люди мозольної праці і
важкого життя, обпалені війною. Та все ж помічаю, що в них є якась
особлива внутрішня просвітленість, особлива грація душі, якої надав їм
неповторний Олесь Гончар.

Спробую довести свою тезу на прикладі роману Прапороносці”. Ось лише
портрет Брянського – “з туго перетягнутим станом, з білявою пишною
чуприною, стоїть облитий промінням призахідного сонця”, “як соняшник в
цвіту”. Назавжди цей герой увійшов у моє серце, як оповитий красою
вірності до коханої, до своєї роти, до Батьківщини. І природно звучать
його слова: “Все, все ми віддаємо тобі, Батьківщино… Все! Навіть наші
серця. І хто не звідав цього щастя, цієї краси вірності, той не жив
по-справжньому”.

Патетика! – скажете ви. А, може, світлість душі?

А ось в іншому уривку патетика відсутня. Тут правда війни. Опис атаки.
Ясногорській здавалось, що бійці “наче обмірювали все поле, як
землевпорядники. Грузли по коліна, на голови сіявся дрібний дощ; вони
уважно обходили острівці дротиків, в середині яких причаїлися міни, з
поважною поквапливістю міряли велике й тихе поле…”

Зверніть увагу на слово “землевпорядники” – це та світлість, яку вони
несли на своїх плечах дорогами війни.

Зубок Руслана : „Я приєднуюсь до того , що сказала моя колега . І для
мене незабутніми лишаються „вічний солдат ” Козаков ,
іронічно-сатиричний Сагайда , сміливий до авантюрності Вася Багіров .
Адже ми сьогодні через їхні очі сприймаємо будні війни , щоденні клопоти
рядового солдата і бачимо світло їхніх характерів .

Хіба можна забути сцену , коли селянською делікатністю нарізає хліб
ординарець Шовкун , як поранений Роман Блаженко благає Черниша не гнати
його в санбат . А ще вражає епізод , коли Роман Блаженко виносить із бою
важкопораненого командира зі словами : “Був певен , що за такою святою
роботою ніяка сила не може вбити людину ” . На мою думку , правда
Гончарева в тому , що він відтворює війну як одну із найважчих сторінок
життя .”

Терп ‘як Галина: „Для мене найближчим і найдорожчим є роман „ Людина і
зброя” . Можливо тому , що вік героїв роману і наш вік збігається . „З
повагою ставлюся до майже своїх однолітків : Павла Дробахи , Андрія
Степури , Слави Лагутіна , Мирона Духновича , Тані Криворучко . Це через
них я бачу пекло війни і бажання захистити рідну землю”. Я вважаю ,
гуманістичний пафос цього твору особливо високий . Для нас, нинішніх,
феноменом залишається патріотизм Богдана Колосовського , адже у нього
був репресований батько . Підозра й ярлик ворога народу завжди з ним ,
але він піднімається над особистим в ім’я найвищого , в ім’я захисту
своєї Батьківщини.”

Родіна Олена : „Дозвольте не погодитися з вашою думкою про ці твори . Як
на мене , ці романи проникнуті рядянською ідеологією , ідеєю керівної
ролі КПРС у ході Великої вітчизняної війни , надмірним показом героїзму
тощо, московською ідеєю інтернаціонального єднання народів . Згадайте ,
як автор устами Блаженка ратує за соціалізм , а Хома Хаєцький агітує
селян у Європі об’єднуватись у колгоспи ! А горезвісна літера “Л” , що
була дороговказом, це ж перша літера вождя Леніна . То що радянські
воїни несли в Європу? Безсмертя ленінських ідей?

Надводнюк Ольга : „Дозвольте з Вами не погодитись .”Прапороносці” та
“Людина і зброя ” – це спроба Олеся Терентійовича захистити наш
український народ, який зумів вистояти і перемогти у цій жорстокій і
кровопролитній війні і при цьому не розгубити своєї людяності й щирості.
Герої “Прапороносців” – це вчорашні шахтарі , комбайнери , трактористи ,
яких покликала Батьківщина до боротьби , і вони виправдали її сподівання
, не віддали рідну землю на поталу німецьким окупантам . Письменник не
вириває своїх героїв із життєвих реалій . Вам потрібні приклади?
Розгорніть будь-яку сторінку “Прапороносців” – і в цьому вже вкотре
переконають Вас і Брянський, і Воронцов , і Шура Ясногорська , і Хома
Хаєцький! Так само і в інших творах : “Людині і зброї”, “Тронці”,
“Циклоні”, у “Бригантині”, “Березі любові”. Кожен із героїв за свій
моральний стрижень бере святе слово “любов”. Вчитайтеся: “Любов рухає
армії вперед”. Ось Вам і розкритий секрет літери “л” зі стрілкою.
Любов!!!”

Бурмаченко Кирило : „І ще я хочу сказати про проблему “українців у
війні” . Не забувайте , що “Прапороносці”, “Людина і зброя” з’явилися
тоді , коли після війни про українців поширювалися підленькі анекдоти ,
коли говорили про якусь “зраду українців ” у війні . Згадайте , що
сьогодні ситуація не змінилася , і образи найпідліших героїв у
російських серіалах – це образи українців . Отож Олесь Терентійович у
той час показує , що українське слово , гнучке і пружне , здатне
виразити всю гаму людських почуттів , зобразити війну . Пам’ятаєте , як
у одній повоєнній пісні співалася: “Тут живет семья российкого солдата ,
грудью защитившего страну.

А Олесь Гончар показує , що не тільки російські , а й українські солдати
захищали рідну землю від фашистів.

Теплова Ганна : „Дозвольте заперечити ! Я усвідомлюю , що така людина ,
як Олесь Гончар не потребує ніяких адвокатів , за нього говорить час .
Проте …

Сама героїка , кажете , в його “Прапороносцях” – високий пафос ? А не
думаєте ви , що ці речі народжені ідейно-естетичними принципами митця .
Ось його слова , слова післявоєнного письменника : “Нас вабила передусім
героїка, епічний розмах боротьби народу проти завойовників , високий
злет людського духу “. Дріб’язкові люди , як і в повсякденному житті ,
вони , звісно , траплялися на фронті , та чи їх ставили в центр подій (а
саме така тенденція почне намічатися згодом у літературі ). Скажімо, ще
в “Слові о полку Ігоревім”?!”

Родіна Олена: „То ж , шановні чиновники від освіти , не прибирайте з
учнівської програми такі твори Олеся Терентійовича , як “Прапороносці”,
“Людина і зброя” , бо вони вчать нас любові , світла , віри в майбутнє .
Не забувайте , що “Прапороносці” пройшли уже в майбутнє тріумфальним
маршем : виходили у світ українською мовою 40 разів , іншими іноземними
– 50 разів. Крокують світом , світять зорею … Не гасіть цієї зорі
перед нами – у душах українських дітей!!!”

Ушапівська Анастасія: „Знаєте , у цьому році я прочитала роман “Собор” і
дізналася, як довго він ішов до українського читача – більше 20 років .
У ньому письменник ставить важливі проблеми сучасності . Він будить у
нас ген історичної пам’яті , малюючи образ „собору” – пам’ятки
козацького зодчества . Ось про що дбали козаки – побудували без жодного
цвяшка красень і лишили своїм нащадкам . І стоїть він віки – символ
краси , нескоренності козацького духу , історичної пам’яті , але
насамперед як символ духовності. Козаки творили , будували собори ,
дбали про свої душі , про нас , своїх нащадків .А ми ? Так природно
звучать слова Хоми Романовича , звернені до кожного з нас : “Собори душ
своїх бережіть , друзі…” Що ж загрожує душам наших сучасників ?

 – Перш за все дух епохи утилітаризму . З болем говорить письменник про
риси своєї доби : все стандартизується , висушується : архітектура
(“будинки…, мов близнюки “), людина : „йде покоління сухарів
безчуттєвих , раціоналістів беземоційних”.

Чому так ? Бо “чиновник іде по світу , він тон задає …” Юшкоїд прагне
зробити з живого людського матеріалу “люд й ну-цеглу”.

(“Собор”. Дискусія про Володьку Лободу)

Цирульнева Юна: „Роман-набат” – це визначення Григора Тютюнника . Може ,
перебільшив , так відгукнувшись про “Собор ” – твір , у якому основна
проблема – хто руйнує наші собори рукотворні і собори наших душ ? Ні, не
перебільшив

Кар’єроманія, бюрократія ,фальш , що несуть збайдужілість до людської
долі . Втіленням цього духу в творі є образ Володьки Лободи .Син
потомственного металурга , самою природою покликаний продовжувати
професію батька , він , спокусившись керівною роботою в комсомолі ,
нехтує світом вікової моралі й виходить на шлях , де править життям
“наркотик владолюбства , героїн кар’єризму “. Хіба не таким самим шляхом
ідуть наші сьогоднішні державники , які нині правлять нашою країною .”

Гнучева Олена: „Шановна колего, дозвольте з Вами не погодитися. Я
визнаю: постать Володьки Лободи досить суперечлива, але вважаю, що деякі
характеристики автора є переконливими аргументами на доказ того, що
Володька – герой позитивний. Він “дитя війни, на картках виріс,
підлітком уже стояв біля верстата, в мороз пальці до металу прикипали”,
і цей витяг з роману свідчить про наполегливу й працьовиту Лободину
натуру”. І такою ж, на мою думку , є більшіcть української правлячої
верхівки , яка завдяки власній силі і наполегливості зуміла стати біля
керма влади .”

Цирульнева Юна: „Безперечно , він – людина далеко не бездарна ,
естетично достатньо чутлива , швидко засвоює норми поведінки : головне –
догодити начальству .”

Гнучева Олена: „Дозвольте, але ж: “… цінять його на службі… Побільше
б нам, кажуть, таких працівників. Чує нове, в старому не закис” – хіба
це не переконливий доказ того, що Володька Лобода – соціальне активна
людина майбутнього, прогресивного суспільства?”

Цирульнева Юна: „Але зрікаючись батька , минулого свого народу ,
висуванець робить кар’єрний ривок , запропонувавши взяти „Собор” у
риштування напередодні святкування трьохсотріччя Переяславської ради .
Хіба не те саме відбувається сьогодні , коли колишні комсомольські діячі
, а нині державні керівники Переяславщини та й столиці також створюють
план святкування чергової річниці Переяславської ради ?

Постой Леся: „Наскільки роман був актуальним можна судити з того, що вся
висококаліберна партійно-критична зброя спрямовувалась на „Собор”. Як
зазначав П.Загребельний “тоді довкола імені видатного письменника
точилось таке незбагненно-злочинне дійство, що стало страшно за світ, у
якому живемо, і вже ніхто б не міг сказати, куди йде горе того світу і
надії його. “Яку треба було мати відвагу, щоб прокричатися крізь
марксизм-ленінізм, крізь пропаганду й агітацію, крізь монолітну єдність,
крізь урочисті збори і паради переможців, далекоідучі плани партійних
бонз.

Шпак Галина: “Я теж хочу виступити на захист ” Собору”. Солженіцин десь
дописував уже тоді “Архіпелаг Гулаг ” про мільйони невинно убієнних
людей Сталіним і його сатрапами , а в Гончара підсвідоме виник задум
возвеличити те, що нищилося більшовиками XX ст. з такою самою
несамовитою люттю, як і людське життя , – храми. У цьому велика мужність
Олеся Терентійовича . Але попри все я б хотіла зазначити , що немає
нічого новаторського у творах Олеся Гончара , оскільки він творив у
руслі соціалістичного реалізму і був його виразником .

Лук’яненко Наталія: „Дозвольте Вам заперечити . На мою думку , Гончар –
явище того порядку, що й Сковорода, Шевченко, Франко, Леся Українка,
Тичина, Довженко. Він належить до найвеличнішої когорти наших
національних світочів, нам здається, що ми все уже зрозуміли і прочитали
у “” Прапороносцях”, “Тронці”, “Людині і зброї ‘, “Соборі”, “Твоїй
зорі”, і т.д. Як на мене, новаторством є його пророча візія, яку ви не
помітили, провидіння. Згадаймо його “Чорний яр”, де провіщав він
моральний занепад людини, бездуховність процесів показав у “Твоїй зорі,
“Спогаді про океан”. А планетарність у його творах? Адже кожен з героїв,
від Богдана Колосовського до Кирила Заболотного відчувають
відповідальність не лише за безпеку України , а й всієї планети Земля !”

Ушапівська Анастасія : „Олесь Гончар постійно оновлював художній
інструментарій української прози. Кожен його новий твір позначав не
тільки новий тематичний , а й художній пласт у літературі. Якийсь час ми
захоплювалися Карп’єнтером , Маркесом, але не хотіли помічати , що
задовго до них рішуче оновив конструкцію і художню філософію роману
О.Гончар. Його твори можна ставити поряд або й вище творів Стейнбека,
Хемінгуея, Фіцджеральда . Співзвучність творів О.Гончара з творами
американських письменників – факт промовистий і значущий.

А ще я хочу сказати про його мужність, . З його стійкості черпали свою
стійкість інші . Його мужністю , як-от у дні знаменитої студентської
голодівки восени 1990 року , коли він вийшов із КПРС , наснажувалися
патріоти України різних поколінь . Як слово духовного вождя нації , її
зболеної совісті звучали його промови на Установчій конференції
Товариства української мови імені Тараса Шевченка 1988 року , першому
з’їзді Народного Руху України 1989 року , першому за багато літ святі
Соборності України у січні 1990 , на Першому Конгресі Міжнародної
асоціації україністів. Власне, він був учасником і натхненником усіх
найзнаменніших національне» відроджу-вальних акцій, що відбулися в
останні роки в Україні .

Отже, учитель , майстер, гідність нації – ось хто такий для нас
О.Гончар.”

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020