.

Об’єкт і предмет українознавства (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 6264
Скачать документ

Реферат

на тему:

Об’єкт і предмет українознавства

У науці, як і в житті, постають корінні питання, без відповіді на які
не можна не те що досягти мети, а й з’ясувати напрямок руху, зрозуміти
його сенс.

До них відноситься і визначення об’єкта та предмета науки. Через об’єкт
і предмет усвідомлюємо її сутність, соціальну доцільність. З них
починається обґрунтування методологічних засад, місця і ролі в системі
наук, методу дослідження тощо.

Появу нової науки в системі діючих, завжди зустрічали (визнавали чи
заперечували) саме по її об’єкту і предмету. Їх визначення стало
рівнозначним визначенню, а відтак і визнанню самої науки. Тільки
оригінальність і обґрунтованість “власного” предмета давали “право” на
подальше її утвердження. Такий підхід у науці складався історично під
впливом тенденції до все наростаючої її диференціації від середньовіччя
майже до середини ХХ ст.

Інтеграція знань – визначальна тенденція розвитку науки кінця ХХ – поч.
ХХІ ст.

Підкреслюючи прогресивну природу диференціації, її роль у все глибшому
пізнанні світу і в формуванні наук, зауважимо: процес розвивався таким
чином, що почав створювати все більше складнощів на шляху цілісного
пізнання, перетворюючись, так би мовити, у річ у собі. У нових вузьких
галузях науки, число яких продовжувало невпинно зростати, творилася своя
особлива термінологія, свої методи дослідження, свої прийоми мислення.
Справа доходила до того, що навіть фахівці однієї галузі, але суміжних
її ділянок переставали розуміти один одного і за таких умов наступала
якась глухота між галузевими науками. Кожна з них, образно кажучи ,
бачила тільки “власне дерево” і не помічала “лісу”.

Життя вимагало розв’язання цього протиріччя. Єдність світу, єдність
процесу пізнання потребували і єдності наукових знань. Бо “наука, – як
справедливо зауважив М.Планк, – єдине ціле… У дійсності існує
неперервний ланцюг від фізики і хімії, через біологію і антропологію до
суспільних наук, ланцюг, який у жодному місці не може бути розірваний,
хіба що тільки по сваволі”. І кінець ХХ ст. дав багато прикладів
спочатку в природничих, а згодом і в гуманітарних науках потужного руху
– органічного поєднання різних галузей знань.

Причому тенденція до інтеграції тепер проявляється уже не тільки в
поєднанні знань окремих галузей науки, а й у формуванні цілих наукових
комплексів. Ці процеси істотно активізують пізнання світу, освоєння
людиною довкілля і, як наслідок, відбиваються на самій людині, її
подальшій долі. В їх контексті особливо гострою постає проблема єдності
знань у вивченні самої людини і суспільства в цілому. Простежується
закономірність: чим вищим стає рівень свідомості людей, їхня активність
у пізнанні й освоєнні світу, утвердження в ньому, – тим глибшими і
повнішими мають бути знання, по-перше, про досліджуваний об’єкт (світ,
явища, сторони і т.п.); по-друге, про саму людину в усіх проявах її
буття та духовних вимірах як своєрідного мікровсесвіту. Оскільки людина
– “це загадка в світі, і найбільша, можливо, загадка… Людина хоче
пізнати саму себе й у цьому бачить розгадку буття…” Людина, будучи
частиною Природи, подібно їй безмежна у своїх можливостях.

Зміна сутності і ролі людини в навколишньому світі (середовищі)
потребують адекватних зусиль у самопізнанні, самовдосконаленні. Тут не
може бути розриву. Такий розрив – небезпечний не лише для неї самої, а й
для подальшої еволюції довкілля. У даній закономірності знайшла свій
логічний прояв і тенденція до інтеграції знань. Хоч її утвердження не
ставить під сумнів необхідності і важливості подальших поглиблених
досліджень об’єкта (диференціації процесу пізнання). Вона тільки вказує
на органічну єдність їх і кінцеву підпорядкованість поглибленої
диференціації цілісному пізнанню об’єкта.

Такий підхід до вирішення наукової проблеми стає особливо актуальним,
коли його розглядати через призму українського життя, тих чинників, які
тут так довго діяли і, на жаль, продовжують діяти ще й тепер.

Отже, не тільки з позицій науки, а насамперед реального життя, проблема
єдності цих, здавалося б взаємовиключаючих тенденцій, стає все більш
актуальною.

Українознавство як методологія, засіб цілісного пізнання України й
українства

Тепер у своїй новій іпостасі – утвердження українства як сили
самодостатньої, народу самобутнього, ми особливо гостро відчуваємо
невідповідність наших знань про себе.

Причини тому добре відомі.

Так складалося століттями, що пізнання і самопізнання в нас обмежувалися
переважно рівнем фольклору: народних пісень, звичаїв, обрядів, побуту.
Тому не тільки для простих людей, а й для національної еліти ще в ХІХ
ст. залишалися без відповіді сакраментальні питання: “хто ми, чиїх
батьків діти…”, якого роду – племені, якого народу ми нащадки?

І коли б відповіді на ці питання були потрібні тільки в минулому… Та,
на жаль, сьогодні сили доводиться витрачати не на їх пошуки, а на
дискусії – треба чи ні нам займатися самопізнанням і самовдосконаленням.
А коли треба, то як себе вивчати: по частинах чи як ціле. Здавалося б, а
яке це має значення – як вивчати. Головне – вивчати. Проте виявляється,
це принципово важливо. Від того, якою буде відповідь на поставлені
питання, залежатиме не тільки характер відношень між науками (будуть
вони діяти як ціле чи як своєрідні контрагенти), а й сприйняття
українознавства як цілісної науки, методології, універсального засобу
пізнання і самопізнання, творення і самотворення України й українства як
цілого. Визначати ж методологію цілого не можна за окремо взятою його
частиною і навіть механічним з’єднанням кількох частин. Тому що це
суперечило б логіці системних зв’язків світу, субординаційного
підпорядкування частин цілому. На рівні здорового глузду така
алогічність добре ілюструється відомим народним висловом про той
випадок, коли “хвіст управляє лисицею”.

Пізнання по частинах нагадує виробництво комплектуючих деталей до
механізму, який ще потрібно зібрати і включити в дію. Тоді і тільки тоді
можна буде говорити про якості механізму. Поки ж у пошуку відповіді на
питання – як і що вивчати, не можна не бачити прояву двох тенденцій:
розширення і поглиблення процесу формування українознавства як науки про
системне і цілісне пізнання народу і його країни; та не сприйняття його,
а то й активної протидії спробам, як це декому здається, включити цілий
комплекс дисциплін “до складу штучно створюваного конгломерату під
назвою “українознавство”, вважаючи цей термін “спадщиною до державного
існування України”. Перша тенденція найбільш адекватно була осмислена і
відтворена в науково-дослідній, освітній та просвітницькій роботі
Інституту українознавства при Київському університеті імені Тараса
Шевченка (тепер НДІУ Міністерства освіти і науки України).

Від початку 90-х років (часу заснування Інституту) його колектив,
очолюваний проф. П.Кононенком твердо відстоює позицію – на сучасному
етапі суспільного розвитку, творення незалежної Української держави
проблема самопізнання не може бути обмеженою лише окремими сферами
діяльності і галузями наук, а неодмінно відбуватись і на більш високому
рівні: пізнання України й українства як цілого, явища самобутнього, сили
самодостатньої.

Ця позиція знайшла своє логічне відтворення у визначенні стратегії
діяльності інституту, розробленні концепцій сучасного українознавства і
як науки, і як навчальної дисципліни, в доробку його директора і
співробітників.

На засадах теоретико-методологічних напрацювань колективу науковців,
очолюваного проф. П.Кононенком були створені освітні програми і
навчальні плани для всіх ланок освіти. Здійснено освітньо-виховний
експеримент по впровадженню доробку науки в навчальний процес на базі
закладів освіти м.Києва, Київської, Кіровоградської, Луганської,
Миколаївської, Чернівецької та Дніпропетровської областей.

Багато в чому завдяки зусиллям науковців Інституту Колегія Міністерства
освіти України в 1995 р. включила українознавство до переліку
гуманітарних наукових дисциплін, а в 1997 р. – до державного стандарту
освіти, що стало основою підготовки і прийняття 5 серпня 1998 р.
Постанови Кабінету Міністрів про включення українознавства з 2001 р. до
змісту базового навчального плану в загальноосвітній школі. З того часу
українознавство як окрема дисципліна читається в понад тисячі шкіл,
гімназій, ліцеїв. Створені і діють кафедри українознавства в багатьох
вищих навчальних закладах.

Та цього наче б то і не помічають прихильники іншого підходу, коли
намагаються довести, що проблема українознавства – це проблема терміна,
а не суті, що вона викликана збігом обставин, а не об’єктивними
чинниками: виникненням, розвитком і життєдіяльністю українського народу.
Не було галузевих наук: історії, мовознавства, фольклористики,
археології і т.п., тому, твердять вони, і з’являється їх замінник –
“українознавство”. І, що взагалі, українознавство – це не що інше, як
“галузь етнографії, етнології”. Судячи з усього, ми знову стаємо
свідками спроби поставити воза перед кіньми, з порушенням логіки
розвитку будь-якої науки та взаємодії галузевих і синтезуючих наук,
зокрема.

У представників подібних концепцій особливе занепокоєння викликає той
факт, що самопізнання почало виходити за межі “традиційного”
народознавства – вивчення народу тільки на рівні побуту, звичаїв,
традицій і т.п. Дехто почав навіть бити на сполох про необхідність
“порятунку” частин від цілого, тобто галузевих наук від українознавства.

Подібні думки знаходимо у викладі дисертації Я.Дашкевича “Стан і напрями
джерелознавчих і історіографічних досліджень (ІІ пол. ХІХ – ХХ ст.)3,
авторів “Малої енциклопедії етнодержавознавства”, у ряді публікацій,
зокрема, в газеті “Освіта України” – “Обережно: “Українознавство” та “Ще
раз про “українознавство” у лапках і без лапок” у газеті “Столиця”. У
монографії “Українська національна свідомість…” її автор І.Кресіна в
запалі заперечення українознавства навіть не помітила, як почала
заперечувати власні заперечення. Бо вся її праця присвячена дослідженню
такого універсального і цілісного явища як національна свідомість, яку
не можна ділити між науками, оскільки вона є цілісним продуктом буття,
а, отже, всіх наук, що його досліджують. А тому “парадокс” І.Кресіної –
національна свідомість, українська ідея як явища цілісні і самодостатні
є, а науки, яка б досліджувала цілісний феномен цих явищ, як і
українства в цілому, немає і бути не може.

Аналізуючи основні аргументи заперечення українознавства як науки, не
можна обійти увагою ще одну антиукраїнознавчу працю: “Буржуазне
“українознавство” – знаряддя ідеологічних диверсій імперіалізму”. Її
автор однозначно бачив українознавство як “псевдонауку”, як знаряддя
буржуазної ідеології і пропаганди. І його думки багато в чому співзвучні
з “новітнім” баченням суті українознавства. Дивного в цьому може нічого
і не було б, як би не одне: праця видана ще в 1976 р. І тому всі
“новітні” заперечення аж ніяк не можуть вважатися такими. Хіба що в
одному: якщо раніше українознавство “винило” тим, що не вписувалось у
тогочасну ідеологічну доктрину партії, то тепер його звинувачують у
“намаганні” замінити колишню партійну доктрину. І що саме це прирікає
його “на поразку” “як дилетантську спробу…” Отже, і сьогодні
українознавство не вписується в політичні моделювання. І це справедливо.
Бо воно і не може бути наукою лише “лівої” чи “правої” частини, а тільки
такою, що досліджує ціле – український народ і його країну. В іншому
разі воно дійсно трансформується в партійну ідеологію, яка рано чи пізно
зійде нанівець.

Спільним у всіх цих випадках є спроба тлумачити українознавство як явище
часткове, суму знань різних наукових дисциплін, як штучне утворення,
своєрідний замінник чогось сутнісно іншого. Поняття “українознавство”,
на думку опонентів, якщо й існує, то тільки як синонім прояву ідей і
змісту галузевих наук.

Логіка суджень однозначна – ми глибше і повніше пізнаємо Україну,
українство, коли зосередимо зусилля тільки на професійному вивченні
історії, мови, етнології, культури й інших сторін буття українського
народу. А якесь ще й цілісне його пізнання буде вже ні до чого. Тому що
механістичне об’єднання галузевих знань не тільки нашкодить їх повноті,
а й цілісному пізнанню об’єкта (українського народу, його етнічної
території, країни). Тобто питання знову ставиться “або-або”.

Але ж тоді це дійсно був би механістичний підхід, який не може бути
продуктивним ні для галузевих, ні для синтезуючих наук. Оскільки, як і
одновекторна диференціація, він не враховував би двоєдиності методу
пізнання і формування свідомості людей. Інтеграція без доробку галузевих
наук просто неможлива, диференціація ж без інтеграції втрачає свій
кінцевий сенс.

Тут доречно пригадати мудре застереження Г.Сковороди: “…А якщо хочеш
знати, – писав філософ, – то знай, що так бачимо людей, начебто хтось
показував тобі одну людську ногу чи п’яту, закривши тіло і голову; без
тієї ж пізнати людину не можливо”.

У людині все взаємозалежне. І тільки в цілісності і знається її
сутність. Таку цілісність складно собі уявити не тільки без руки або
ноги, але й зору, дотику і ін. Усі органи важливі, але не самі по собі.
Бо не може за межами цілого існувати, скажімо, слух, зір, смак, дотик і
т.д. Тільки в органічній єдності вони творять повноту людського єства.
Так, і у суспільстві все органічно пов’язане: культура, духовність,
психічний стан, віра, довіра, настрій тощо. Ми на власному досвіді
переконалися, що й окрема людина, і спільнота із покаліченою мовою мають
покалічену душу, психіку, ментальність. Покалічена психіка, ущербна
свідомість творять непевність, нерішучість, непередбачуваність дій тощо.

Хоч будь-яке порівняння має свої вади, проте для наочності пошлемося ще
на один знайомий з дитинства приклад: спробу розібрати, а потім зібрати
іграшку, механізм, прилад. Пригадаймо, як часто у нас залишалися “зайві”
деталі, рідше їх “не вистачало”. Усе є, а механізм не діє.

Можна заперечити, що тож механізм, та ще й у руках дитини чи юнака, що
не має загальнотехнічної або інженерної підготовки. І це справедливо.
Але ще складніше людині, особливо молодій, творити цілісний образ свого
народу і країни. Вона теж не готова до цього. І немає впевненості в
тому, що молодь, навіть при високорозвиненій галузевій науці (повному
наборі “деталей” знань) зможе сама створити цей образ. І не просто
створити, а увібрати в себе їх природні першооснови: світогляд народу,
його спосіб життя, найсуттєвіші риси, навички і вміння, досвід і уроки
буття.

Тим більше, що таке формування ще далеко не стало природним у самому
українському житті. І тепер багато чого в ньому робиться за зразками,
уподобаннями, образами й уявленнями інших народів. Можна вести дискусії
про те, що важливіше – диференціація (“розбирання”) чи інтеграція
(“складання”). Істина ж буде за межами таких дискусій, тому що вона – у
єдності цих начал. То може все простіше і криється в тому, щоб і
наступні покоління українців так і не зібрали воєдино оті “деталі”? А то
зберуть і раптом усвідомлять сенс цілого.

Очевидно, що сказане стосується не тільки окремих явищ, подій, а й
цілого народу, його історії. Тільки цілісне бачення історичного процесу
в минулому, сучасному і майбутньому дасть змогу вирватися із полону
часу, соціально-політичних, галузевих, регіональних і т.п. обмежень,
суб’єктивного впливу сучасників, дасть змогу піднятися над усім цим,
сприятиме адекватному самопізнанню, самовдосконаленню. Феномен
українознавства проявляється саме у створенні в свідомості своєрідної
матриці співвідношення деталей і цілого.

Універсальність законів природи, органічна єдність усіх її сфер і в
таких явищах як Україна й українство, зокрема, дає можливість на основі
українознавства пізнавати їх найбільш цілісно шляхом інтеграції знань
природничих і гуманітарних наук.

І.Франко ще наприкінці ХІХ ст. зрозумів те, до чого ми ще й тепер ніяк
не дійдемо, що “пізнати народ – значить пізнати людей, що мешкають на
певній території, а також пізнати їхнє нинішнє і минуле становище, їхні
фізичні і розумові особливості, їхні інститути і економічне становище,
їхні торгові відносини й інтелектуальні зв’язки з іншими народами”. І
далі особливо підкреслює, що в остаточних висновках наше самопізнання
повинно спиратись “на ті згадані науки (історію, політичну історію й
історію розвитку державних інститутів, історію наук і історію промислів)
і зі свого боку доповнює їх своїми результатами”.

Отже, хоча українознавство і має спільні “кордони” з галузевими науками,
які досліджують різні сторони єдиного об’єкта, воно не зводиться тільки
до знань і функцій будь-якої з них. Українознавство творить якісно нові
знання про цілісний об’єкт, закони і механізми його функціонування та
розвитку. Але не тільки. Воно творить методологію його пізнання.

У даному контексті цілком логічною і зрозумілою (а не суперечливою)
бачиться взаємодія наук, які не протистоять (адже в кожної з них свої
функції), а доповнюють одна одну, інтегруючись у цілісному пізнанні
єдиного об’єкта.

Таке розуміння українознавства дає змогу відкинути будь-які спроби
тлумачити його як метанауку, “покликану” замінити собою науки галузеві і
вже зараз нібито їх дублює в пізнанні і самопізнанні українського
народу.

Залишаючись на таких позиціях розкриття сутності українознавства,
доходимо важливого висновку про те, що в якості системи наукових
інтегративних знань воно неминуче буде утверджуватись і розвиватись (у
всякому разі в історичних межах життя народу), набуваючи все більш
повного загальнонаукового змісту і світоглядно-методологічного значення,
а відтак і більш чітко здійснювати крім світоглядно-методологічної,
ідеологічну, політичну, освітню і виховну функції, які у своїй єдності
завжди будуть помітно вирізняти українознавство серед інших наук.

Методологічні основи науки

Саме такий підхід дає змогу чіткіше визначити предмет кожної з наук про
український народ і його країну.

Предметом українознавства, як це зафіксовано в навчальній програмі
“Українознавство”, є феномен українства, закономірності, досвід і уроки
його етно-, націє-, державотворення, суспільного устрою, матеріального й
духовного життя, формування і розвитку етнічної території (України).

Тобто, серцевинним в українознавстві є вивчення закономірностей, досвіду
й уроків життєдіяльності українського народу, розвитку його етнічної
території і країни як єдиного цілого.

Питання закономірностей є визначальним для будь-якої наукової
дисципліни, оскільки головне призначення науки – вивчення законів
(певного рівня), за якими виникає, розвивається, діє і зникає
досліджуване явище.

Закони людського буття пізнаються в процесі тривалої і копіткої роботи
дослідників: збір, оцінка, зіставлення фактів, подій, явищ, аналіз умов
і шляхів трансформації домінуючих у суспільстві тенденцій. Тільки на
підставі глибокого аналізу і синтезу можна усвідомити їх механізми.

У цій відповідальній справі бачимо два взаємозалежні завдання науки,
точніше, два важливі етапи її розвитку: визначення законів і пізнання
механізму їх дії. Визначення законів тільки перша і початкова складова
справи. Процес дослідження механізму дії триває протягом усієї історії
науки.

І в цьому розумінні українознавство є відносно молодою наукою, що
перебуває в процесі становлення. Ті, хто заперечує необхідність розвитку
українознавства як науки, серед контраргументів приводять і такий: “А
чому ж тоді наші попередники не розглядали проблеми українознавства саме
в такій площині, як це робить Інститут українознавства?”

Справа в тому, що вони і не могли цього зробити з двох причин. По-перше,
тому, що в умовах того часу слід було ще відстояти саме право народу
стати повноцінним об’єктом дослідження; по-друге, тому, що
українознавство тільки починало формуватися як наука (не плутати час
появи відомостей і знань про Україну й українство з початком формування
українознавства як науки). Раніше нам було не до законів і
закономірностей. Про які закони могла йти мова, якщо самого народу “не
існувало”, або, точніше, його ніхто не хотів помічати за часів, коли
українці були в складі Російської імперії. Ось чому тільки з кінця ХХ
ст. для українознавства, як і для інших наук, вирішальним у його
розвитку стає вивчення двох груп законів: законів розвитку
досліджуваного об’єкта, тобто України й українського народу як цілого, і
по-друге, законів або закономірностей розвитку самої науки.

До першої групи вже сьогодні впевнено можна віднести:

¬ ?

P• універсальний закон природи – системності, цілісності розвитку і
взаємодії всіх складників навколишнього світу і, відповідно, будь-якого
досліджуваного об’єкта як його підсистеми;

• єдність природного і суспільного середовищ у формуванні і розвитку
народотворчої (національної) ідеї, у розумінні історичної місії і долі
народу;

• єдність внутрішніх і зовнішніх чинників у формуванні ментальнісних рис
і особливостей народу;

• творення та засвоєння досвіду і уроків буття як засобу формування й
форми прояву свідомості як життєдайної потуги народу;

• тяглість соціально-культурних процесів у житті народу і спадкоємності
його поколінь;

• єдність формування особистості й етнонаціональних, суспільних та
державотворчих процесів.

До другої групи слід віднести:

– єдність пізнання світу (середовища) і самопізнання, самовдосконалення,
самотворення народу;

– єдність природного і суспільного середовища в пізнанні сутності
національної ідеї;

– єдність формування і періодизації українознавства й основних етапів
розвитку українського народу;

– єдність аналізу і синтезу, диференціації й інтеграції в процесі
пізнання і самопізнання народу;

– міждисциплінарний, межовий характер і взаємодія українознавства з
науками, які досліджують український народ, його життєдіяльність і
етнічну територію;

– субординаційна і методологічна взаємозалежність українознавства і
галузевих наук;

– інтегративний, комплексний характер українознавчих знань, які
відтворюють цілісний об’єкт;

– єдність розвитку українознавства і процесів націєтворення, побудови
держави, суспільної інфраструктури;

– єдність дослідження етнонаціональних, соціокультурних, державотворчих
процесів в Україні і загальноцивілізаційних процесів.

Такими вже на нинішньому етапі бачаться закони і закономірності,
дослідження яких і повинно складати головний зміст науки.

Напевне, процес їх уточнення й доповнення може і повинен тривати. Але
тепер слід вести глибокі дослідження і вивчення механізму дії законів
нашого буття, якщо мати на увазі подальшу, більш упевнену і переконливу
ходу по шляху самоутвердження.

Досвід і уроки буття народу в системі українознавства

Другим складником предмета українознавство визначено досвід і уроки
буття українського народу.

У контексті цієї складової можуть виникнути питання: чому досвід і уроки
і чому саме українознавство бере на себе їх пізнання? Чому, скажімо, не
можуть це зробити філософія, історія або інша наука? У пошуку відповідей
на ці питання ми неминуче прийдемо до висновків: по – перше, що у
людини, суспільства немає іншого шляху і засобу пізнання світу, його
явищ, формування і розвитку власної свідомості, як через досвід і його
уроки; по – друге, як уже підкреслювалося, завдання кожної наукової
дисципліни моделюються, виходячи з предмета, логіки і мети наукового
пізнання. Тільки українознавство, що розвивається на основі принципу
інтеграції знань галузевих наук (природничих і гуманітарних), може
поставити перед собою і вирішити завдання цілісного пізнання феномена
України й українства в такому визначальному аспекті їхнього розвитку, як
досвід і уроки. Вся філософія українознавства бачиться не інакше, як
його рефлексія на цілісне вивчення досвіду й уроків життєдіяльності
народу. Це зовсім не означає, що українознавство монопольно володіє цим
правом. Кожна наука має справу з досвідом і уроками буття. Але тільки
українознавство може і повинно вивчати їх у цілісності.

Сказане можна проілюструвати на конкретному прикладі з нашого життя.

Осмислюючи етапний характер кінця ХХ ст., газета “День” звернулася з
анкетою до читачів.

Серед трьох запитань, було і таке: “Які уроки ХХ ст. ви вважаєте
найважливішими для подальшого розвитку цивілізації?”

У числі тих, хто відповів, були: соціолог, психолог, економіст, філософ,
біолог, медик, теолог і ін. І жоден з них не залишив поза увагою уроки
своєї галузі. Але у відповідях було і те, що вивело їх за межі галузевих
інтересів, що об’єднало досвід і уроки розвитку кожної галузі з цілісним
розвитком народу.

Це уроки боротьби:

– за вільний розвиток людської думки, як головної життєдайної сили;

– за збереження нації як основного чинника єдності і спадкоємності
поколінь, історичної пам’яті народу, а відтак і перспектив майбутнього;

– формування і розвитку національної ідеї, її осмислення народом;

– розпад останніх імперій ХХ ст. і творення держав-націй як найбільш
стійких людських спільнот;

– ментальнісні деформації у народів та ін.

Саме при такому підході досвід і уроки найбільш зримо постають як
інтегруючі й акумулюючі чинники буття, як конкретний його результат.

Особливо слід підкреслити, що соціальний досвід не є “продуктом” тільки
людської діяльності. Він твориться і розвивається на більш ширшій основі
природотворення і розвитку, і відтворює логіку їх законів. А тому
головним і універсальним творцем досвіду є сама Природа. Вона – головне
і наймогутніше джерело людської мудрості.

Тому в людини немає і не може бути важливіших обов’язків і потреб як
вдивлятись, вдумуватись, вивчати й осягати закони Природи, засвоювати
уроки життя.

За своїм функціональним призначенням досвід постає як багатогранний
відбиток буття: і як певний результат (здобуток) природотворчого процесу
та практичної діяльності людей, і як рівень розвитку їхньої свідомості,
і як універсальний засіб і головний стрижень розвитку всього існуючого,
і як чинник єдності і тяглості історичного процесу, його пізнання і
самопізнання людей зокрема. Люди здатні відійти від сприйняття природи,
історичного і власного розвитку, як стихійного і непередбачуваного
тільки тоді, коли вони спроможні критично переосмислити досвід історії і
власний досвід.

Визнання явища і категорії “досвід” базується на визнанні цілісності
історичного процесу, можливості дослідження і пізнання закономірної
природи його змісту.

Вивчення досвіду важливе не своєю конкретикою, яка вже ніколи не може
повторитись, а з’ясуванням причин – чому саме так проявилась ця
конкретика і чи є в ній якісь закономірності для прояву будь-якої іншої
конкретики. І в цьому випадку історичний досвід постає як
матеріалізована форма прояву закономірностей історичного процесу.
Вивчення досвіду набуває виняткового значення з прагматичної точки зору,
оскільки дає ключ до розуміння уроків історичного процесу, що постають
своєрідною квінтесенцією історичного досвіду. У них, зрештою, сенс
вивчення історичного процесу і фундамент його прогнозування.

Сила дії уроків неначе розриває конкретно-історичні рамки досвіду.
Вириваючись із їх полону, вона поєднує в єдине ціле минуле, сучасне і
майбутнє, показуючи, як в тій чи іншій конкретній ситуації діють
об’єктивні закони розвитку.

Під впливом уроків життя логіка історичного процесу проникає у
свідомість кожної окремої людини, народу, усього людства. І в цьому
відношенні ніщо і ніколи не зможе зрівнятись з силою переконання,
побудованого на життєвому досвіді кожної людини, історичному досвіді
народу, їх значення у розумінні і реалізації свого покликання.

Саме таке розуміння дає підставу для визначення досвіду і його уроків як
універсального засобу дослідження буття народу, метою якого є пізнання
механізмів формування і розвитку свідомості людей, особливостей її
прояву в навколишньому світі.

 У розумінні процесу розвитку досвід постає явищем універсальним,
багатовекторним і має різні рівні прояву. Він розкриває закони розвитку
як цілого, так і окремих його складників. А оскільки українознавство в
цілісному вивченні об’єкта інтегрує знання відповідних галузей науки,
остільки досвід як серцевинний його компонент, об’єднує енергетичні
лінії дії усіх поколінь людей в усіх галузях і сферах їхньої
життєдіяльності не лише в просторі, а й в часі. Досвід – це і своєрідний
код, і мова, якою спілкуються між собою “і мертві, і живі, і
ненароджені…” з приводу минулого, сучасного і майбутнього народу,
здійснення ним своєї історичної місії.

Ідейна, духовна спадщина народу

Наукою доведено, що в основі процесу пізнання і самопізнання лежить
взаємодія людини з навколишнім світом. І хоча духовний компонент
виступає тут як вторинний продукт такої взаємодії, згодом він набуває
відносно самостійного значення і стає визначальним не тільки в
осмисленні отриманих результатів, а й у прогнозуванні майбутнього.

Факти і події в житті і в структурі досвіду самі по собі мало що
значать, якщо не зцементовані в єдине ціле логікою і силою людської
думки. Тому історія народу це не тільки ланцюг фактів і подій, а і
нерозривно пов’язаних між собою ідей. Факти і події, діяльність окремих
людей вкарбовуються в пам’яті народу, якщо вони пронизані життєдайною
ідеєю. Візьмемо хоча б події або вчинки, пов’язані з такими відомими в
українській історії іменами як Ярослав Мудрий та Д.Галицький,
Д.Вишневецький, К.Острозький, С.Наливайко, Б.Хмельницький, Д.Дорошенко,
І.Мазепа, І.Гонта, О.Довбуш, У.Кармелюк, Т.Шевченко, І.Франко,
М.Грушевський та ін.

Різні події, різні люди, різні часи, різні вчинки і дії, але загальною
для них стала ідея звільнення українського народу від поневолювачів,
ідея боротьби за свободу, національну культуру, соціальну
справедливість, національну цілісність і самодостатність, створення
власної держави.

Або епоха козацтва, яка дала українському народові багато такого, що
заповнило пустоти в народних душах, які утворилися після занепаду
Київсько-Руської держави. Конкретні дії, і героїзм уже не окремих осіб,
а цілих поколінь залишили у свідомості людей незгладимий слід,
підготували ґрунт, на якому більш системно і доцільно почав розвиватися
суспільний розум, що став основою скоординованої у віках боротьби
українців за досягнення заповітної мети. Нація, як і будь-яка інша
спільнота, стає єдиною і стабільною лише будучи об’єднаною ідейно, коли
живе єдиним духовним життям.

У плині століть багато чого зробили наші попередники в сфері
матеріальної культури: назвемо хоча б храм Святої Софії, Десятинну
церкву, Михайлівський Золотоверхий Собор, всесвітньовідомі літературні
та історико-філософські твори, книгодруки, систему шкільництва, медицини
і т. ін.

Але все це лише фрагменти великої культури минулого, яку багато в чому
зберегти не вдалося. Такі втрати – своєрідна данина часу й обставинам.
Вони були і неминуче будуть. Та слідом за М.Грушевським упевнено
скажемо, що соціально-культурна спадщина народу в його історичному
розвитку ніколи не переривалася .Оскільки в ній є те, що непідвладне
часу й обставинам, у всякому разі в межах історії народу, – явище
ідейної, духовної спадщини поколінь. Воно вкарбовується в генетичній
пам’яті, образах, вірі, характері, ментальності, традиціях, головних
лініях способу життя.

І від того, як їх сприймають нащадки, як досліджують і вивчають,
залежить адекватність поводження і дії народу на кожному етапі в
конкретній сфері і ситуації. Чіткість основних ідейних ліній розвитку
етнонації (народу) визначає і відповідність їхньої поведінки, конкретної
дії. Але щоб стати енергетичним компонентом буття народу, ідеї повинні
пройти своє підтвердження не в одному поколінні людей. Кожна ідея
суспільного життя породжується досвідом. Передається ж, утверджується і
діє вона тільки у вигляді традиції. Традиція стає своєрідним двигуном
практики, а та, у свою чергу, розвиває існуючі і творить нові традиції.
Такими бачаться визначальні лінії життя народу.

Ідеї, традиції – це джерела, що постійно живлять розум, формують його
переконання, створюють віру і впевненість – своєрідні ферменти дієвості
і прогресу людського розуму. Віра і впевненість ведуть кожну людину,
народ у майбутнє.

Корені віри людей у свою доцільність, природну виправданість, історичну
місію, базуючись на досвіді, проростають через усе їхнє буття.

У випадку відсутності або втрати таких ідей спогади людей не виходять за
межі вчорашнього дня, і тому неспроможні зібрати воєдино навіть ті
ознаки, за якими тільки й можна пізнати самих себе. Ми не можемо не
бачити, що багато ідей нашого життя не проходили іспит саме
етнонаціональним досвідом, оскільки приходили до нас “невідомо” звідкіля
і утверджувались, на жаль, не інакше, як безслідно витісняючи попередні.

Сьогодні у “нашому” нерідко більше чужого, ніж свого. І в його контексті
зрозумілішою стає та вакханалія ціннісних орієнтацій, уявлень про добро
і зло, про героїв і антигероїв, головні вектори суспільного розвитку і
т. п. Така ідейна легковажність породила в людях спочатку розгубленість,
а потім байдужість і, як наслідок, якусь ущербність суспільної
свідомості.

Ідеї, незапліднені власним досвідом, енергетично слабкі, малодієві і
недовговічні, а рух, що викликається ними, нагадує топтання на місці.
Відбувається так тому, що й дотепер ми в своєму розвитку ніяк не вийдемо
з якогось напівдитячого стану: коли діти або юнаки чекають, що скажуть
дорослі про те, як їм думати і діяти.

Свої досягнення і навіть плани на майбутнє “чомусь” неодмінно по’язуємо
з зовнішніми чинниками (фондами, дорадниками, менеджерами). Продовжуємо
(тепер уже без чийогось примусу) копіювати своїх близьких і далеких
сусідів у політиці, духовному житті, побуті та ще й за гіршими зразками.
Це можуть яскраво підтвердити і наші вибори як парламентські, так і
президентські. І не тим, хто і як обирає, а тим, як нас готуть до
вибору. Сором та й годі. Невже це ми, українці?

Навіть націоналізм у нас якийсь деформований, неприродний. Він скоріше
від когось або від чогось, ніж в ім’я чогось. В ньому, здається, і
розвинута лише одна функція – захисна. Отже, і бачиться він явищем
скоріше зовнішнього, ніж внутрішнього порядку.

Такими ж неприродними є деякі риси нашого характеру, сформовані в часи
експансій і колонізацій під впливом різноманітних “поліпшень”, обмежень
і заборон.

Пригадаємо, як під виглядом “кращої” організації освіти, впровадження
“більш прогресивнішої” релігії, культури нашим пращурам нав’ язувалися
принципи життя інших народів, інших держав.

Нас довго готували і багато чого нашим “вчителям” вдалося. Однією із
самих відмітних рис історичного образу українця стала відсутність
вільного почину у власному соціальному розвитку в усьому – будь-то
державний лад, структура влади чи її застосування, організація
суспільного життя, і, навіть, виборчі технології. Й нині багато ідей і
фактів нашої новітньої історії знову приходять до нас ззовні. І це було
б уже не так і погано, якби не викликало в нас все теж споглядання,
чекання, пригнічення творчого почину, оригінальної дії. На жаль, і в
нових умовах нам поки мало що вдалося змінити. Навіть і тепер наші
поводирі в українців виділяють “найцінніші” їхні риси – споглядання,
невибагливість і терпимість.

Добре, коли б це було ознакою мудрості, а не рабської покори, до якої
століттями привчали український народ. Ми так і залишилися людьми, яким
не вдалося позбавитися вірусу власної неповноцінності. А на такому
грунті тільки і може проростати чекання, споглядання, пасивність і
безініціативність.

Весь драматизм теперішньої ситуації в тому, що здійсненність, як і
нездійсненність споконвічної мрії залежить тільки від нас самих. У нас
самих зосереджені і головні переваги, і головні перепони на шляху до
неї. Ось чому сьогодні так важливо говорити не стільки про свої
гіпотетичні переваги (де і на якому рівні могли б ми бути, якби …), а
про свої вади, які заважають процесам самовдосконалення і творення
нації, засвоєнню гірких уроків нівелювання досвіду і творчих зусиль
народу. Пора усвідомити, що любити Україну треба не лише з високо
піднятою головою, а й з відкритими очима.

Аналізуючи природу ідей, за якими ми живемо, не можна не побачити два
основні джерела їх формування. Перше – це ті ідеї, що виростають із
природного середовища, внутрішнього життя, повсякденного побуту,
буденного спілкування, що опановують людиною ще з колиски, і засвоюються
з молоком матері. Це – ідеї любові і доброти, справедливості і чесності,
обов’язку і порядку, співчуття і ін. Вони приходять у специфічних формах
нашого внутрішнього життя і розвиваються разом з ним, стають фундаментом
наших поглядів на соціальний устрій, діяльність громадських організацій,
державних установ, кадрів, оцінки їхньої роботи тощо. Це те, що
втілюється в таких поняттях, як: українська національна ідея, українська
ментальність, українська культура та ідентифікація себе зі своїм
етногенотипом.

Друге – це ідеї, які формуються внаслідок взаємодії індивіда і народу з
зовнішнім світом (іншими народами і країнами, їхніми інтересами, іншими
культурами і цивілізаціями). Вони втілюються все в тій же ментальності,
державному устрої, політиці, загальнолюдських цінностях, цивілізаційному
розвитку тощо.

Такий підхід дає змогу у великому масиві ідей виділити стрижневі
енергетичні лінії їх суспільної дії: по-перше, у досвіді й уроках
пізнання, а отже, у формуванні і розвитку головної конструкції вольової
потуги народу – в органічній (природній) сутності національної ідеї;

по-друге, в основних структурних компонентах і засобах її здійснення
(націєгенезі, суспільному і державницькому житті);

по-третє, у головній магістралі змісту і тяглості етнонаціональної ідеї
– культурогенезі нації;

по-четверте, у самопізнанні (самоідентифікації) етнонації як природної
сутності з заданими параметрами, якостями і місією.

І, нарешті, у розумінні ролі і співвідношення етнонаціональних
складників у характері, напрямах і змісті розвитку людської цивілізації.

Вивчення особливостей, спрямованості цих двох визначальних потоків
неминуче підтвердить і те, що українознавство є не тільки загальною, а і
специфічною наукою про конкретний народ, його долю, історичну місію,
засоби, досвід і уроки її здійснення, і, відповідно, про інтереси народу
в цих процесах.

І хоч реалізація ідей цих потоків відбувається непросто і навіть
суперечливо, головна проблема не в їх протистоянні, тим більше
протиставленні, а в засобах їх поєднання, у розвитку. Саме так, не
механічного сполучення, не нівелювання одних на користь інших, а
органічного поєднання у взаємодії.

Те, як наш народ усвідомлював і усвідомлює ідеї цих потоків, як він
відтворював і відтворює їх у головних сферах свого буття (енергетичних
лініях розвитку), що про це “говорять” досвід і уроки попередніх
поколінь, і складає зміст та завдання українознавства. Але то вже окрема
тема.

У даному випадку хотілося б лише ще раз висловити глибоке переконання в
тому, що всі ці процеси неодмінно будуть розвиватися (поки буде існувати
український народ) незалежно від того – усвідомлюють чи не усвідомлюють
їх управлінці, організатори і творці науки й освіти. Але для
українського народу і його країни буде оптимальнішим стан, коли процеси
самопізнання і самотворення відбуватимуться за логікою законів Природи і
людського буття, в єдності і взаємодії таких визначальних його
складників, як культура, наука, освіта та виховання.

Література

Планк М. Единство физической картины мира. – М., 1966. – С.183.

Бєрдяєв М.О. О рабстве и свободе человека (б. г. и м. изд.). – С.15.

Кононенко П.П.: «Українознавство». Підручник – К., 1996: Феномен
української мови. – К., 1999; Освіта ХХІ століття; Філософія родинності.
– К., 2001; Українознавство в системі освіти міста Києва. – К., 1998 та
ін.

Дашкевич Я. Стан і напрямки джерелознавчих досліджень (ІІ пол. ХІХ – ХХ
ст.). – К., 1994. – С. 5.

Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996. – 144 – 145.

«Освіта України». – 1999. – 17 березня.

«Столиця». – 1999. – 25 і 30 листопада.

Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні
процеси. – К., 1998.

Варварцев М.М. Буржуазне «українознавство» – знаряддя ідеологічних
диверсій імперіалізму. – К., 1976.

Г.Сковорода Наркіс // Вірші, пісні, байки, діалоги… – К., 1993. – С.124.

Франко І. Найновіші напрямки в народознавстві // Українознавство.
Хрестоматія. – К., 1997. – С. 283.

Українознавство. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих
навчальних закладів освіти. – К., 1997. – С. 5.

«День». – 1999. – 11, 28 вересня; 5, 9 жовтня; 4, 11 листопада та ін.

М. Грушевський. Історія України-Руси. В 11 т., 12 кн. – Т. 1. – К.,
1991. – С.17.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019