Реферат на тему:
Неформальна спільність і формування засад самоорганізації суспільства
(на матеріалі історії українського бароко)
Серед факторів, які визначають соціальне життя і розвиток культури,
важливе місце займають різного роду людські об’єднання, спільності,
організації, товариства тощо. Вони є прикладом колективного суб’єкта, що
реалізує цілі і завдання людської діяльності, втілює зв’язки взаємодії
та взаємозалежності та характеризується певною цілісністю своїх рис і
властивостей. Функціонування подібних суб’єктів виступає необхідною
передумовою і засобом розвитку як окремої людини, так і суспільства в
цілому.
Особливого значення на певних етапах історичного розвитку набувають ті
форми людського співжиття, які є наслідком реалізації самоорганізаційних
процесів у суспільстві, свідченням їх соціальної ефективності Тому,
осмислюючи різні аспекти функціонування соціуму, передусім
взаємовідносини людини і суспільства, слід враховувати потужний
синергетичний ефект, що зосереджений у самих принципах функціонування
людського об’єднання. Він виявляється в можливостях людської спільноти
концентрувати додаткову соціальну енергію, що перевищує індивідуальні
зусилля її учасників, і забезпечувати умови для реалізації узгоджених
дій та соціальної інтеграції індивідів.
Самоорганізація є показником здатності суспільства до спільних
ефективних дій, виступає чинником упорядкування реальності, формою
подолання хаосу в соціальному середовищі і, зрештою, суттєвим способом
утворення певних соціальних структур, переважно спонтанних, неформальних
за своєю природою.
Значне посилення ролі механізмів організації та самоорганізації
спостерігається в історичних ситуаціях, які відзначені конфліктністю,
нестабільністю, неупорядкованістю людського життя, в періоди, коли перед
особистістю стоїть проблема вибору способу життя, форм реалізації своєї
активності. У цих умовах помітно зростає значущість діяльності різного
роду неформальних спільностей як однієї з форм реалізації
самоорганізаційних процесів у суспільстві і як важливого засобу, що
сприяє інтеграції індивідів навколо спільних цілей.
Одним із головних імперативів людського буття в період бароко
української історії стає вимога духовного єднання, згуртування
національних сил, розумного упорядкування життя. Різні аспекти розвитку
української культури цього історичного етапу вивчаються відомими
українськими дослідниками – В.Нічик, В.Крекотнем, Д.Наливайком,
В.Шевчуком, А.Макаровим, Л.Ушкаловим, В.Шевченком.
У другій половині XVII ст. українське суспільство переживало складні
часи: воно перебувало фактично в стані громадянської війни, було
розколоте й деморалізоване, переповнене соціальними конфліктами і
релігійними суперечностями; дестабілізація суспільного життя досягла
вражаючих форм і розмірів. Своєрідною проекцією українських реалій часу
Руїни, свого роду віддзеркаленням стану хаосу і дезорганізації став
образ світу, створений бароковою свідомістю. У творчості видатних
українських мислителів, поетів, релігійних діячів – Лазаря Барановича,
Іоаникія Галятовського, Івана Максимовича, Івана Орновського та ін. світ
людського буття позбавлений розумних, стабільних, стійких основ. Земне
життя у барокових мислителів взагалі не отримує позитивної оцінки і
сприймається як неістинне та тимчасове, як панування суцільного зла.
Світ „весь в злy лежит”, світ –це „суть суєтна”, – пише в „Мечі
духовному” Л.Баранович [2,арк.,174,294]. Нестійкість і контрастність
земного життя є очевидним і для І.Максимовича:
Царство світу все таке: у всьому нестійне,
І нічого в нім нема, щоб стало надійне [1,270].
Українськими мислителями часто визнається, що зло сильніше за добро,
смерть – за життя і все на землі – суєта суєт. Діяча доби бароко були
також далекі від думки про те, що людина – досконала, розумна і
гармонійна істота. Недосконалою визнавалася і людська поведінка,
нетривкими і фальшивими – людські цінності й мораль. Не викликала
особливої симпатії у барокових діячів і безмірна земна активність
людини. Зокрема, І.Галятовський нагадує, що не гордість і возвеличення
земної пихи, а покора і смиренність повинні бути головними якостями
людини в її прагненні до досконалого життя [5,339]. Загалом, в
українській культурі доби бароко утверджувався погляд на духовний світ
особистості як на арену одвічної боротьби добра і зла, що дає
непередбачувані наслідки. Тому творчість українських барокових
мислителів пронизує смуток, розчарування, песимізм, навіть відчай, що,
власне, є цілком закономірною реакцією людини розумної і моральної на
бездуховність, аморальність, суперечливість, неупорядкованість земного
буття. Трагічним є також образ самої України як корабля, що пливе у морі
пролитої крові [1].
Значною мірою закономірним сприймається той факт, що свідомість бароко
шукала компенсаторні моральні й психологічні механізми „захисту” від
нерозумного і неупорядкованого світу, механізми, які були покликані
підтримати людину, віднайти раціональні основи життя, визначити ідеальні
форми людського співжиття. Результатом усвідомлення необхідності пошуку
таких механізмів стали теоретичні конструкції ідеальної людської
спільності, соціальні утопії, створені видатними діячами українського
бароко. Водночас, ідеали організації та розумного упорядкування
людського життя знаходили практичну реалізацію у певних соціальних
формах, передусім, – у рамках неформальних спільностей і угруповань
української інтелігенції та церковних діячів.
Неформальні спільності української інтелігенції та духовної еліти за
своєю природою були соціальними утвореннями, що помітно відрізнялися від
формальних, офіційних організацій та інститутів. Вони стали результатом
спонтанного, вільного об’єднання передових людей свого часу на основі
усвідомлення потреби в духовній єдності й згуртуванні, а також виявом
самоорганізаційних процесів в українському суспільстві.
Неформальні спільності української інтелігенції та духовної еліти
зароджувалися поза професійними рамками, регламентованими ролями і
визнаним статусом, не були офіційними утвореннями з міцною організацією,
чіткою структурою, наперед визначеним родом діяльності, зафіксованим
членством тощо. Українських інтелектуалів і церковних діячів єднала,
передусім, спільність інтересів і діяльність, спрямована на захист
української культури та православної церкви. Йдеться, таким чином, про
існування в середовищі української інтелігенції особливої спільності,
причетність до якої залежала, переважно, від духовних властивостей
конкретної особистості.
Оптимальність і соціальна ефективність різного роду неформальних
структур в українській історії визначається можливостями реалізації
інтеграційних цілей в людській діяльності. Тому, постаючи як вільне
об’єднання людей, незалежно від офіційних ролей і соціального статусу,
неформальна спільність виступає досить ефективним способом досягнення
суспільних і організаційних цілей, своєю діяльністю сприяє утвердженню в
суспільстві атмосфери духовного співробітництва і порозуміння.
Концентруючи енергію спонтанних сил суспільства, неформальна спільність
задовольняє різноманітні потреби людини, насамперед, потребу в
спілкуванні, в установленні контактів один з одним. У процесі
спілкування між людьми встановлюється особлива соціально-психологічна
спільність, де велику роль відіграють почуття солідарності, взаємної
довіри, спільність поглядів та інтересів. Як наслідок – індивід отримує
визнання з боку інших і виступає як самостійний суб’єкт діяльності. Якщо
формальні соціальні структури забезпечують визначеність і однозначність
взаємин між людьми, раціоналізують їх, гарантують дотримання певного
статусу індивіда, то неформальні надають особистості можливості для
самоутвердження, вільного розвитку, для реалізації різних форм
інтеграції, духовної консолідації, узгодженої діяльності заради спільних
цілей.
Значущість неформальної спільності як важливого фактора суспільного
розвитку і форми реалізації самоорганізаційних процесів у суспільстві
виростає в період вибору тією чи іншою європейською нацією шляхів
розвитку, історичної перспективи людської консолідації. В українській
історії така ситуація склалась, зокрема, в 2-ї половині XVII ст. Саме в
цей період діяльність і міра впливу на характер розвитку українського
життя тих чи інших варіантів неформальної спільності – інтелектуальних
товариств, угруповань, літературних гуртків, інтелігентських зібрань –
стає особливо помітною.
Неформальні спільності в українській історії – це породження
інтелігентського середовища і вияв суто інтелігентської позиції, що
ґрунтується на визнанні пріоритету особистості, міжособистісних зв’язків
і спілкування. У функціонуванні цих спільностей знайшла відображення
загальна для європейського духовного життя тенденція – ідеалізація тих
форм людської співдружності, які забезпечують гармонійний і всебічний
розвиток особистості, повагу до її прав, гідності, життя, права на
вільну комунікацію, і сприяють утвердженню розумних, упорядкованих основ
буття.
Одним з найяскравіших прикладів функціонування неформальної спільності в
українській культурі є діяльність неформального угруповання
високоосвічених людей у другій половині XVII ст, яке увійшло в історію
як „Чернігівське літературно-філософське коло” або „Чернігівські Афіни”.
Активність цього угруповання стало важливою подією в духовному житті
України на фоні збройної боротьби між прихильниками різних політичних
орієнтацій в Україні, відсутності справжньої єдності в українському
суспільстві, що, зрештою, поставило Україну в середині XVII ст. на межу
національної катастрофи.
Засновником і фактично главою цього неформального угруповання була
відома людина, видатний діяч православної церкви, політик, богослов,
архієпископ Чернігівський – Лазар Баранович. За його сприяння в
Чернігові склався могутній осередок української культури, який
перетворив Чернігів на один з основних культурних центрів свого часу.
Чернігівське коло Л.Барановича об’єднувало людей, що жили не тільки в
Чернігові, а й у Батурині, Львові, Києві, Москві, Слуцьку, Полтаві,
Харкові, Новгород-Сіверському та інших містах. Особиста дружба з
Чернігівським митрополитом і спільна діяльність (видавництво книг у
власній друкарні Л.Барановича) стали тими факторами, що сприяли
об’єднанню поетів та філософів у рамках неформальної спільності.
Л.Баранович охоче встановлював зв’язки з людьми, підтримував їх, часто
сам шукав у них духовної підтримки. У друкарнях Новгород-Сіверського і
Чернігова він опублікував близько 50 книг, у тому числі граматику,
часословець, псалтир, октоїх, молитвослов для шкіл, свої твори та твори
сподвижників по Києво-Могилянському колегіуму. Навколо Л.Барановича
об’єдналися його друзі та однодумці, люди, з якими Баранович ні за яких
умов не розривав близьких стосунків, хоча і не завжди поділяв їхні
політичні погляди. Він завжди прагнув діалогу як єдиного надійного шляху
до згоди і взаєморозуміння, а, отже, й виходу України зі стану
громадянської війни.
«У тому, що провідною постаттю на сцені українського політичного життя
Руїни став християнський діяч, містично настроєна і глибоко віруюча
людина, – пише А.Макаров, – була своя закономірність, бо коли всі
сваряться, потрібний той, хто вміє мирити, і коли всі роз’єднуються,
діляться на ворогуючі групи, клани, „партії”, має з’явитися авторитет,
що стоїть над бійкою і зберігає здатність слухати і розуміти всіх. Таким
діячем у роки хаосу війни XVII ст. в Україні був Лазар Баранович» [6,6].
Ядро угруповання Л.Барановича складали його сподвижники та друзі, з
якими він вчився, а потім працював у Київській колегії. Це філософи,
богослови, відомі поети, письменники і релігійні діячі – І.Гізель, Ф.
Софонович, І. Галятовський, А. Радивиловський, Д. Туптало (Ростовський),
Л. Крщонович, І.Щирський, С.Ялинський, І.Максимович, І.Величковський,
П.Армашенко, О.Бучинський-Яскольд, І.Орновський та ін. Тісні стосунки з
поетами чернігівського кола мав Стефан Яворський, а також київський
митрополит Варлаам Ясинський. Впливи чернігівського архієпископа
відчував і харківський поет Онуфрій, який наслідував Л.Барановича і
навіть перекладав його польські вірші на старослов’янську мову
[10,54-55]. Перебуваючи під впливом київського інтелектуального та
духовного життя, Л.Баранович зумів створити сприятливу для творчості
атмосферу духовної єдності, дружнього порозуміння і в Чернігові.
7к миру і національної злагоди. Найбільше він бажав, „щоб врятований
Богородицею світ подарував мирові мир” [4,71]. Національно-визвольна
війна 1648-1654 рр., боротьба за власну державу були тими обставинами,
які безпосереднім чином впливали на зміст і характер діяльності
Л.Барановича. Жодна впливова подія в Україні 2-ої половини XVII ст. не
відбувалася поза увагою Л.Барановича [7,78]. Його завжди цікавила доля
України та її народу. Відсутність злагоди в державі (а саме „злагодою
держави зростають”) Л.Баранович пояснював затьмаренням душі й розуму
українців. „Єдність від Бога, а роз’єднання від злого духа”, – пише він
у листі до Ф.Софоновича (1699 р.) і продовжує : „Давно замишляють на
Русь, аби розділити її і таким чином знесилити” [4,92].
У роки хаосу і безладдя Л.Баранович, будучи авторитетною постаттю,
намагався примирити сторони, що ворогували, об’єднати їх навколо
православної церкви. І в цьому він вбачав своє призначення. У важкі
моменти української історії (війна, турецькі навали, дезорганізація в
суспільстві) авторитет Л.Барановича визнавався багатьма. Видатний
мислитель і діяч православної церкви був переконаний в тому, що зброя і
меч не можуть бути достатнім аргументом у протистоянні світові зла та
неправди. Він вчив людей покладатися на слово Боже, прислухатися до
голосу совісті. Л.Баранович постійно наголошує на тому, що в часи
жорстокої війни і збройної боротьби перемогти душевних і тілесних
ворогів можна лише мечем духовним: „…Не мечем Христос, точію сим
духовним, Глаголом Божим побyдил” [2]. На його думку, не войовничий дух,
що панував в українському суспільстві, а Меч духовний, Слово Боже є
найбільшою силою. У своїх проповідях Л.Баранович висловлював надію, що
люди мусять не лише воювати справжнім мечем, а навчитися мистецтву
миролюбності, християнського смирення і християнської любові. У
міжусобних війнах Меч духовний допомагає людині вистояти і дійти згоди
зі своїми супротивниками, він є слово, що виходить з уст Христа. Цей Меч
духовний, Слово Боже, що промовляє Ісус Христос, не вбиває, а живить.
Наслідком дієвості Меча духовного повинен бути мир, братерство і
злагода. Л.Баранович пише В.Ясинському: „Вирушаючи до його величності
царя з Мечем духовним з обов’язку свого, я волів би залишити там плід
духовний – любов, радість і мир: від щирого серця бажаю, аби він великий
був у братстві тих, хто шанує закон… А як і наш Меч духовний проймає
серце, той ми мусимо пам’ятати про те, що як не постраждаєш, – не
вінчатимешся. Мечем духовним все залагодиться” [4,59].
Проповідь миру і злагоди, яку творив Л.Баранович, була надзвичайно
актуальною для українського суспільства 2-ої половини XVII ст.
Нескінченні війни і розбрат знекровлювали Україну, численні вожді
продавали її своїм іноземним покровителям і „союзникам”. Використовуючи
надану йому владу, Л.Баранович намагався утверджувати єдність у
суспільстві, діяв і як проповідник, і як меценат, і як видавець. І дуже
«ревностним» був у виконанні тих завдань, які ставив перед собою. Він
рішуче виступав проти розкольників, проти прихильників унії, критикував
католицьку церкву, робив все це з єдиною метою – утвердити мир і злагоду
в державі.
Найбільших успіхів у боротьбі з настроями і практикою Руїни Л.Баранович
досяг на терені дипломатичної та державної діяльності. На думку А.
Макарова, за умов хаосу, коли в Україні панувало декілька гетьманів,
миролюбний і людяний архієпископ виступав у ролі представника всієї
православної церкви й усього українського народу на обох берегах Дніпра.
Можна стверджувати, що Л.Баранович був тоді єдиним діячем, здатним
репрезентувати загальнонаціональні інтереси українського народу в очах
сусідніх держав [6,8].
Виступаючи прихильником духовного єднання, миру і злагоди, Л.Баранович
своїм життям та діяльністю намагається утвердити своє світобачення і
свої моральні принципи в житті. І він знаходить підтримку і солідарність
серед своїх однодумців – поетів, філософів і церковних діячів, що
входили до Чернігівського літературно-філософського кола. Коло
Л.Барановича – це приклад неформальної спільності, ефективність і
перспективи функціонування якої стверджувалися через усвідомлення
важливості для багатьох українських людей спільної справи і спільних
завдань, через реалізацію тих механізмів організації та самоорганізації
людського життя, які стали визначальними в час розбрату, роз’єднання і
хаосу в суспільстві.
Одним із найцінніших результатів діяльності українських барокових
мислителів було формулювання ідеалу досконалої духовної спільності,
засадами якої є порозуміння, згода, рівність, братерство, соціальна
гармонія, і яка втілює зразок ідеальної людської організації. У цьому
ідеалі втілювалася мрія людини барокової епохи про таке об’єднання
людей, яке утворюється на засадах порозуміння і духовної співпраці,
виражає глибинну потребу в установленні тісного духовного зв’язку між
людьми, в узгоджених діях для досягнення спільних цілей. Омріяний
тогочасною людиною ідеал життя виражався в богословських поняттях
„Царства Божого”, „Нової церкви”, „Сіону”, „Горного Єрусалиму”. Зокрема,
у творчості Л.Барановича значне місце приділено роздумам про найвищу
ціль людського існування – Царство Боже. В обрисах цього царства
проглядається одвічна мрія людини про ідеальне суспільство, про найбільш
оптимальні для людини форми життя. Створений українським мислителем
образ нової реальності багато в чому нагадує церковний. І в цьому
відчувається вплив атмосфери українського життя в XVII ст. В умовах
боротьби за національну єдність, православна церква була, власне, єдиною
стабільною організаційною формою національного і суспільного життя. Тому
вона й виступала зразком або теоретичною моделлю тієї ідеальної
спільноти, до якої прагне людина і людське товариство.
На думку Л.Барановича, церква втілює образ ідеального, оновленого світу,
до якого йде людина. Вона уподібнюється кораблю, куди повинні увійти
всі, щоб спастися, знайти прихисток, уборонити вірних від ворогів і
всякої напасті: „корабль церковь твоя єсть, сія инy єсть посрyди моря
великаго и пространного мира сего” [2,арк.144 зв.]. Церква зображується
Л.Барановичем як добровільне об’єднання людей на основі віри в Ісуса
Христа. В цілому, царство небесне, нова церква постають у творчості
Л.Барановича не лише як найважливіші символи християнської віри; вони
можуть розглядатися також як особлива форма існування, як теоретична
модель бажаної людської спільноти.
Духовна спільнота, на думку Л.Барановича, покликана компенсувати
безсилля окремої людини перед нерозумним світом зла, деструктивності,
аморальних вчинків і дій. Українським мислителем відводиться значна роль
у створенні ідеальної людської спільноти особливим міжособистісним
стосункам, спілкуванню, зв’язкам духовного співробітництва і єдності. У
поведінці своїй людина мусить наслідувати Ісуса Христа, який вчить бути
покірним, смиренним, терпеливим, ставитися один до одного з любов’ю [3,
арк.360].
Важливо, що Л.Баранович наголошує на значущості і необхідності вибору
людиною своїх зв’язків. Люди, на його думку, утворюють спільноту не за
деяким передвизначенням, а завдяки обміну здібностями і талантами. Людей
об’єднує також стиль мислення і єдність думки. І, незважаючи на
розбіжності, які існують в земному житті, люди можуть знайти спільну
мову, коли йдеться про вищу спільноту і цінність духовного єднання.
Спілкування, діалог, таким чином, виступають стуттєвою конститутивною
основою нової спільності. Відсутність спілкування призводить до
небажаних, а то й комічних наслідків: „живот бо человеческий истяє
подобен єсть комедии или игралищу” [2,арк.200]. За таких умов життя стає
предметом „торжища”, виникають конфлікти і непорозуміння. У суспільстві
поширюється стан суперництва і навіть ворожнечі між людьми, „брань”
часто переважає мирне співробітництво.
У міркуваннях Л.Барановича чітко виражається потреба в досягненні
людської солідарності і злагоди. До таких висновків його, безперечно,
підводили часті конфлікти в українському житті, відсутність єдності та
порозуміння, аморальність поведінки політиків, непримиренна боротьба за
владу, свавілля можновладців, безперервні війни та чвари. Час, в який
жив Л.Баранович і сучасне йому українське суспільство, він називав
„лютыми временами” [3,арк.140 зв.]. Тому, на його думку, люди, як того
вимагає Ісус Христос, мусять робити все можливе для вдосконалення свого
життя. Розмірковуючи про ідеальну людську спільноту і засади її
функціонування, Л.Баранович, власне, пропонує нову модель людської
самоорганізації.
Він, як і його сподвижники – І.Галятовський, А.Радивиловський,
І.Максимович та ін., чітко усвідомлював, що в умовах нестабільності і
кривавих воєн, братської ворожнечі в Україні руйнуються засади духовної
єдності суспільства, а сама людина в будь-який час може стати жертвою
численних ворогів. Щиро бажаючи припинення чвар в Україні, Л.Баранович
та його послідовники пропагували зразки та норми високоморальної
поведінки, християнського способу життя. Оцінюючи роль Л.Барановича та
його оточення в утвердженні духовної єдності українського народу,
В.І.Шевченко справедливо відзначає, що у XVII ст. вихована Петром
Могилою генерація церковних діячів в Україні глибше, ніж гетьманат,
усвідомлювала соціокультурну єдність нації, морально та філософськи
стимулювала її ідентичність, зберігала й обстоювала духовну Україну, як
би важко це не було робити [9,189].
Отже, у формі утопій барокові мислителі формулювали теоретичні
альтернативи недосконалим і невідповідним людській суті формам
організації земного життя, світу зла і несправедливості, намагалися
вибудувати проект ідеальної людської організації, найбільш оптимальної
форми людського співіснування. Вони наполегливо шукали
філософсько-релігійну відповідь на актуальні запити сучасного їм життя,
усвідомлюючи нагальність подібних пошуків для України 2-ої половини XVII
ст. Теоретичні зразки людської спільноти, які крилися за релігійною
термінологією і біблійними образами „царства Божого”, „Сіону”, „Горного
Єрусалиму” у творчості Л.Барановича, І.Галятовського, А.Радивиловського,
І.Максимовича та ін., можна розцінювати як одну зі спроб раціоналізації
буття. Крім того, ідеал людської спільноти виражав неприйняття
інтелігентським середовищем ситуації нестабільності і деструктивності,
що була характерна для українського життя того часу.
Аналіз творів представників українського бароко дає підстави
стверджувати, що українські мислителі XVII ст., як правило, послідовно
обстоювали ідею синергії, тобто особливого узгодження людської волі з
Божим промислом, що дозволяло мислити про можливість загальної
вселенської гармонії [8,83]. І хоча в даному випадку йдеться про той чи
інший варіант соціальної утопії, зразком для неї виступали такі форми
взаємин між людьми, що відповідали уявленням барокової людини про
бажаний ідеальний стан людського буття, про його єдність і цілісність.
За контурами сформульованого бароковою думкою ідеалу людської спільноти
з очевидністю проглядають риси реальних соціальних утворень, у першу
чергу, неформальних спільностей української інтелігенції та духовної
еліти, які акумулювали здатність людського товариства діяти узгоджено й
ефективно, концентрувати зусилля своїх членів навколо досягнення
спільних цілей. Їх місце в українській історії вимірюється не лише
розміром ролі в розвитку духовної культури доби бароко, а й тим, що вони
виразили й продемонстрували переваги та перспективи соціальної
самоорганізації.
Література:
Антологія української поезії. Т.1. – К., 1984.
Баранович Л. Меч духовный. – Киев, 1666.
Баранович Л. Трубы словес проповедных. – Киев, 1674.
Вибрані листи Лазаря Барановича // Чернігівські Афіни. – К., 2002. –
С.58-173.
Галятовський І. Ключ розуміння. – К., 1985.
Макаров А. Пророцтво Лазаря Барановича // Чернігівські Афіни. – К.,
2002. – С.6-42.
Сумцов Н. Лазарь Баранович // К истории южно-рорссийской литературы XVII
века. Вып.1. – Киев, 1885.
Ушкалов Л. З історії української літератури XVII-XVIII ст. – Харків,
1999.
Шевченко В.І. Філософська зоря Лазаря Барановича. – К., 2001.
Шевчук В. Співці музи Роксоланської в Чернігові // Чернігівські Афіни. –
К., 2002. – С.44-56.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
