.

Науковий інструментарій українознавця (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1706
Скачать документ

Реферат

на тему:

Науковий інструментарій українознавця

Періодизація українознавства. Періодизація науки – метод аналізу
наукової думки, який передбачає систему принципів та прийомів,
пов’язаних з дослідженням  особливостей її зародження та специфіки
розвитку в різних історичних умовах, і одночасно виявляє те спільне, що
творить цілісність науки, незалежно від специфіки того чи іншого
періоду.

Універсальна цілісність українознавства як наукової системи постає,
осягається й розкривається на шляху історизму, синхронного і діахронного
розгляду (пізнання) еволюції об’єкта дослідження (України й українства)
в усіх сферах буття народу і, відповідно, через систему знань, які
формуються в їх концентрах: Україна – етнос; Україна – природа; Україна
– історія; Україна – мова; Україна – культура (матеріальна й 
гуманітарно-духова: релігія, філософія, право, мистецтво, освіта, наука;
валеологія; військо); Україна в міжнародних відносинах; Україна –
ментальність, доля, історична місія.

З огляду на все зазначене, українознавство досліджується і розвивається
у часо-просторовій єдності: а) на терені України; б) в зарубіжних
країнах, та постає як цілісна система  самопізнання в органічному
зв’язку з пізнанням світу, вихованням і навчанням, у єдності знання,
любові й творення.

Оскільки предмет українознавства еволюціонує такою ж мірою, як і об’єкт
(Україна й світове українство), відповідно й українознавство еволюціонує
як у кількісних, так і в якісних вимірах.

Перші сліди розвитку об’єкта пізнання і, відповідно, науки про нього
засвідчують пам’ятки матеріальної культури: з Мізинської стоянки на
Чернігівщині (існувала 30 тис. р. тому),  Київської стоянки (близько 20
тис. р.), Кам’яної Могили  (12 тис. р.), численних залишків трипільської
та пізніших культур.

Історичними писемними свідченнями першого періоду розвитку сутності
українознавства на вітчизняному терені постають: «Велесова книга» (про
події V – VIII ст. н.е.) та «Літопис Аскольда» (про події 860–867
років), безсмертні пам’ятки міфології і фольклору. Вони розкривають
процес формування родів та племен, їхнього світосприйняття й
світорозуміння, релігії, філософії, права, творення власної держави,
зв’язки з іншими народами і державами (греками, арабами, скандинавами,
Візантією та Римом). Особливістю цього періоду становлення й розвитку
українознавства є контамінація біблійно-міфологічного,
історично-досвідного та літературно-мистецького  методів висвітлення
питань, зокрема: «Звідки пішла руська земля, хто в ній першим почав
урядувати, як руська земля постала».

Важливі відомості про праукраїнські старожитності розкривають зарубіжні
джерела: індоєвропейські, скандинавські, вірменські, арабські, грецькі,
римські та ряду інших європейських країн: про Землю і Природу (Гомер,
Геродот, Гіппократ, Демосфен, Полібій, Страбон, Овідій Назон, Марцеллін,
Сповідник, Порфірородний та ін.); про ріки й моря, природні особливості
та багатства, про племена й вождів, про культуру, ментальність наших
прапредків, про їхні міжнародні контакти. З тих перших джерел постають
гуни й готи, скіфи і сармати, склавини, відомі вожді держав і племен,
володар Київської держави Кий, який ще в 433 р. здійснив похід і
оволодів столицею Візантії Константинополем та сприяв переходу тієї
імперії від рабовласництва до феодалізму.

Другий період пов’язаний з розквітом Київської великокняжої  та
Галицько-Волинської королівської держав (від Володимира Великого,
Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха до Романа і Данила Галицьких
(князів Чернігівської і Галицької династій)). На цьому етапі
здійснюються і перші кроки до власного самоусвідомлення, розвиваються
ліричні й епічні народні пісні, билини, перекази; домінантним стає
історичне літописання (Київський, Галицько-Волинський літописи),
оригінальна й перекладна релігійна література (зокрема «Києво-Печерський
патерик», проповіді К.Туровського); славетні пам’ятки правової культури
(«Руська правда»), релігійно-філософської («Про Закон Мойсеєм даний і
про Благодать та Істину в Ісусі Христі втілених» митрополита  Іларіона),
політико-педагогічної («Поучення дітям» В.Мономаха),
літературно-мистецької творчості (билини, «Слово о полку Ігоревім», 
«Слово о погибелі Землі  руської»). У цей період у писемному вигляді
фіксується термін «Україна» (Оукраїна – в Іпатіївському літописі 1187
р.).

Через поєднання міфологічного й конкретно-історичного методів подається
всепланетарний, загальнокосмічний фон, історія розселення слов’янських
племен та характеристика племен Київської держави – робиться спроба дати
відповідь на питання: які племена складали праукраїнські етнос та народ
і насправді були творцями праукраїнської держави та визначали її
відносини з ближніми й дальніми сусідами.

З появою терміна та поняття «Україна», починає кристалізуватися і термін
«українознавство» принаймні в сутнісному його сприйнятті через  систему
знань про праукраїнську землю, державу, релігію, мову й культуру
(«Ізборник Святослава»), про племена і систему державного правління та
міжнародні відносини.

Третій період (XIV – XVII ст.) пов’язаний з утвердженням тенденції в
розвитку української еліти – орієнтації на Європу, її освітні, наукові й
релігійні центри, на соціально-економічну систему  (магдебурзьке право),
відновлення державного й етно-національного суверенітету. Почленована
сусідами, Україна звертає свої погляди на джерела історичної пам’яті
народу, на державотворчі демократичні традиції, зосереджуючи особливу
увагу на всенародній єдності. Внаслідок зниження урядуючої ролі Києва,
центр ваги суспільного розвитку поширюється на землі Чернігівщини й
Галичини.

(

&

(

8ло-татарського й литовсько-польського панування стає українознавство –
як синтез історіософії, релігії, освіти, науки, культури, ідеології. На
ґрунті тисячолітніх традицій народжується козацтво – становий хребет
нової єдності всіх верств народу-нації. Запорозька Січ і Гетьманщина
відроджують домінанту літописної літератури (Густиньський літопис,
«козацькі літописи» Самовидця, Величка, Грабянки), а також ідеологію
козацьких і братських шкіл, Острозької і Київської
Могилянсько-Мазепинської академій, народної творчості (історичних пісень
і народних дум), писемної літератури, філософсько-релігійної творчості
(К.Транквіліона-Ставровецького, Л.Барановича, І.Галятовського,
Д.Туптала, І.Максимовича, А.Дубневича). Вершинними здобутками
методології українознавства на цьому етапі стають філософія пізнання та
самопізнання, свободи й демократії Г.Сковороди та ідея народоправства у
Конституції Пилипа Орлика (1710). Україна опиняється в центрі уваги
широкого зарубіжжя: про її національно-державне, демократичне, культурне
та правове відродження пишуть німецькі й французькі, польські й
сірійські, інших народів дипломати, мандрівники, військові. З огляду на
розгін українського державо- та культуротворення, великий філософ
Й.Г.Гердер пророкує Україні роль майбутньої Еллади.  Українознавство
стає органічною гілкою всеєвропейської суспільно-політичної думки.

Четвертий період – ХІХ століття – пов’язаний з творчістю Івана
Котляревського та автора «Історії русів»: спираючись на великі традиції
минулого, аналіз тогочасних проблем та на ідеали щодо майбутнього
України і світового українства, вони зображують глибини його Буття й
Свідомості від часу славетної Трої, скіфів і сарматів – до новітніх
століть. Синтез історії і філології, філософії і релігії, соціальної та
національної ідеології визначає і розвиток освіти, науки, літератури,
мистецтва.

Вершиною ідеї українознавства та українотворення стає творчість Тараса
Шевченка з його вимогою пізнати: «хто ми, чиї, яких батьків діти?»,
«нащо нас мати привела?», який шлях і яке майбутнє України та її місце у
світі.

У цьому періоді не тільки формується наукова теорія та система
українознавства зусиллями М.Максимовича і П.Куліша, М.Костомарова і
О.Потебні, М.Драгоманова і П.Юркевича, В.Антоновича, П.Чубинського,
П.Житецького, М.Грушевського, а й набуває ужитку термін
«українознавство». Його складовими стають фольклористика і лінгвістика,
археологія та антропологія (Ф.Вовк, В.Хвойка), історія і філософія,
культурологія і соціологія та правознавство. Ще значною мірою автономні,
вони все більше тяжіють до взаємопроникнення, а провідною константою
стає для них геніально виражена Т.Шевченком та І.Франком національна
ідея.

П’ятий період – ХХ століття – завершує процес оптимізації формування
українознавства як цілісної системи в її інтегративній сутності.
Надзвичайно важливу роль відіграють у цьому Наукове товариство ім.
Т.Шевченка (з 1997 р. очолюване М.Грушевським спочатку у Львові, а
згодом у Києві) та створена в 1918 р. Національна академія наук,
президентом якої було обрано В.Вернадського.

У 1920 р. виходить праця С.Єфремова «Українознавство», яка стає
методичною основою системи освіти й синхронно з «Історією України-Руси»
М.Грушевського потужно стимулює могутній процес національно-державного
відродження України.

Закономірним продовженням цього процесу стає вихід у світ на початку
30-х років ХХ ст. «Загальної Української Енциклопедії» (редагованої
І.Раковським), з кінця 40-х років – «Енциклопедії українознавства»
(редагованої І.Кубійовичем та З.Кузелею) за кордоном та УРЕ в УРСР (за
редакцією М.Бажана).

Радянський політичний режим рішуче протидіяв  розвиткові
українознавства, доля якого була аналогічною долі України та світового
українства.

Шостий період еволюції українознавства пов’язаний з розвитком України як
суверенної Соборної держави і охоплює період з кінця 80-х років ХХ ст.
Його репрезентантами  стали численні освітні,  наукові, культуро- і
державотворчі колективи та інституції як в Україні, так і за її рубежами
і, насамперед, – міжнародна асоціація «Інститут українознавства» (нині
це міжнародна асоціація «Україна і світове українство») та академічний
(науково-освітній) Інститут українознавства (спочатку при Київському
університеті ім. Т.Г. Шевченка, а з 2000 р. – Науково-дослідний інститут
українознавства Міністерства освіти і науки), створені Петром Кононенком
у 1990 – 1992 роках. У співдружності з ученими, педагогами, громадськими
і політичними діячами України та зарубіжжя було розроблено інтегративну
концепцію та програму вивчення, висвітлення, розвитку українознавства:
видано довідники, посібники і підручники «Українознавство» (1994, 1996,
2005, 2006). Важливим чинником набуття міжнародного характеру науки
українознавства стали щорічні міжнародні конференції «Українознавство:
стан, проблеми, перспективи розвитку» (вже проведено їх 14). У ході
роботи конференцій було схвалено концепцію, програму, методологію
українознавства як цілісної наукової системи і як освітньої дисципліни,
в розробці яких, разом з директором НДІУ проф. П.Кононенком, брали й
беруть активну участь О.Гончар, Г.Удовенко, Д.Павличко, І.Драч, Л.Токар,
В.Крисаченко, О.Таланчук, В.Баран, Я.Калакура, С.Наливайко, В.Сніжко,
Г.Сазоненко, В.Солдатенко, Т.Кононенко, О.Ярошинський, С.Єрмоленко,
Ю.Фігурний, А.Пономаренко, А.Погрібний, Г.Філіпчук, Ю.Блохін-Бойко,
Є.Федоренко, В.Ідзьо, Т.Гунчак, О.Баканідзе, Я.Розумний, Д.Штогрин,
Кадзуо Накаї, Л.Терзійська, О.Мишанич, С.Сегеда, А.Мокренко,
В.Коротя-Ковальська, Л.Баранівська, А.Козлов, О.Любар та ін.

Важливу роль у з’єднанні українознавчої теорії та практики відіграють
вітчизняні й зарубіжні школи українознавства, зокрема – у США (голова
Шкільної Ради Є.Федоренко), у Польщі, Канаді та інших державах.

Література

Кононенко П.П.  Українознавство. – К., 2006;

Калакура Я.С. Українська історіографія. – К., 2004;

Інститут українознавства. Довідник до 15-річчя діяльності. – К., 2007;

Токар Л.К. Українознавство: становлення та проблеми наукової системи //
Українознавство.  ІІІ-й Міжнародний конгрес україністів. Харків. 26–29
серпня 1996. – Х., 1996. – С.24–30.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020