Реферат на тему:
Національні і європейські виміри української педагогіки
Де існує життя, є вічне: діти і педагогіка…
У цій складній сфері, діючій за схемою “людина – людина” дуже важливо,
як зазначав Ш.Амонашвілі, не продукувати поганих думок. Оскільки
творіння добрих ідей – захист для особистості і суспільства. Цей процес
є універсальною потребою для безперервної модернізації освіти, мета якої
– якість освіти. Сьогодні практично немає країни, де вчені і практики,
парламенти й уряди були б задоволені станом освіченості й вихованості
нації. Світ дедалі більше уніфікується в розумінні, що в XXI ст.
основними конкуруючими чинниками між державами і народами ставатимуть
освітньо-наукові системи. Від рівня їхнього розвитку залежатиме прогрес
і безпека людства. І те, що ЮНЕСКО проголосило нинішнє століття
“століттям освіти”, є тому підтвердженням.
Президент одного з токійських університетів так оцінює ситуацію: “Із
завершенням холодної війни розпочалась нова війна науково-освітніх
технологій у глобальному масштабі. Лідери націй усвідомлюють їхній
ключовий потенціал, а тому максимально сприяють удосконаленню
університетської і шкільної освіти, розширюють науково-дослідницьку
діяльність, залучають молодь до науки і техніки…” Скажімо, Японія
збільшила кількість університетів утричі, Південна Корея довела їх
кількість до 120, при цьому створюючи умови для здобуття всією молоддю
вищої освіти. Людський капітал стає вже не головною складовою економіки
країни, а основним національним багатством.
Ці тенденції не можуть не впливати на реальний український
науково-освітній простір, розвиток педагогічної науки. Нові національні
й глобальні реалії потребують якісно модернізованої освіти, а вона –
нових технологій, ідей, підходів. Очевидно, що найдосконаліших сучасних
науково-педагогічних концепцій недостатньо для поступального розвитку
освіти, оскільки необхідний системний інтегральний вплив політичних,
правових, соціальних, культурних, економічних, інформаційних,
психологічних факторів.
Адже реформи реально здійснюватимуться тоді, коли освіченість і
вихованість у суспільстві ставатимуть моральною і економічною
категорією, внутрішньою мотивацією особистості. На державному рівні
важливо долати стереотип, що освіта і наука в Україні будуть
пріоритетами тоді, коли вона перебуватиме на шляху економічного
достатку. Треба усвідомити, що без якісної освіти неможливо
забезпечувати економічний підйом, і добре знати, яка ціна інтелекту на
ринку освітніх послуг, зокрема на світовому ринку праці. Тому для нас
суспільно значущою проблемою є не лише підготовка освічених людей, а й
згубна для України “міграція розуму”. Прогнозується: якщо створення умов
на інтелектуальному ринку праці істотно не поліпшиться, статус інтелекту
в країні буде заниженим, то Україна в перспективі втратить більш як 120
мільярдів доларів від виїзду за кордон освічених людей (Росія – близько
500 мільярдів).
Саме завдяки інтелектуальному потенціалу, Україна зможе перейти від
сировинної моделі в економіці до технологічної, а потім – і до
інноваційної. Науково місткі технології, що є основою інноваційної
моделі, створюватимуть тільки за умов належного поціновування і
підтримки, зокрема державою, науки і освіти. Тоді, можливо, коли
домінуватиме інноваційна модель, 1 кг продукції, виготовленої в Україні,
коштуватиме не 0,1 долара, а один мільйон доларів.
Свобода, цінності демократії й гуманізму, громадське суспільство
зумовлюють атмосферу позитивного ставлення до творчості, наукових
досліджень, інноваційної діяльності, освіти. Формувати її необхідно не
лише на рівні філософії освіти й педагогічних доктрин, а й вищою
політичною волею. Збори АПН України відбулися в день, коли парламент
України 367 голосами ухвалив зміни до бюджету. Сподіваюся, ця позитивна
пропорція зберігатиметься на перспективу й у ставленні вищої української
політичної влади до освіти, освіченості і педагогіки.
Надзвичайно важливим національним завданням для нас є
інтелектуально-інформаційна компетентність. Цю проблему Рада Європи
визначила – серед соціальної, полікультурної, комунікативної, творчої
компетентності – як пріоритетну. Раніше вчитель, викладач був головним,
а часто і єдиним джерелом нової інформації. Сучасне інформаційне
суспільство істотно змінило ситуацію. Навчальному, науково-дослідному
закладу стає дедалі важче конкурувати, соціалізуючи молодь, в
інформаційному просторі. Не лише Інтернет, комп’ютерна техніка, а й
науково-методичний фаховий журнал, книжка, періодична преса для багатьох
стали важкодоступними. Це підтверджують останні всеукраїнські
соціологічні опитування. Серед п’яти важливих для педагогів проблем
найскладнішими є гостра нестача інформаційної техніки (60,7 відсотка
опитаних) та навчального обладнання, літератури, підручників (50 – 55
відсотків). Треба зважити, що погіршилося і соціосередовище в контексті
інформаційної компетентності, особливо в сільській місцевості.
За останні роки закрито більше п’яти тисяч бібліотек. Не забезпечена
підручниками учнівська молодь, не кажучи про їхній вибір і
альтернативність. Це, безумовно, звужує можливості розвитку творчої
особистості, профільного навчання, внутрішньої і зовнішньої
диференціації. Відомий вчений К.Роджерс казав, що жодні знання не є
гарантом успіху. Лише процес пошуку знань створює його основу.
Компетентність учня, студента повинна формуватися з допомогою
компетентності й поінформованості педагога, професора, що стимулює
процес самоосвіти, самовдосконалення особистості. Компетентність людини
треба розвивати якомога раніше. Недарма вважають, що розпочинати
виховання необхідно тоді, коли дитина лежить ще поперек лавки. Тому,
говорячи про перспективи і проблеми 12-річної освіти, педагогічна й
психологічна наука мають обґрунтувати тенденції, які характеризують не
тільки навчання і виховання в ранньому шкільному віці, а й сферу
довкілля. Адже дошкільний вік є ключовою стадією людського життя, коли
закладаються основи почуття самодостатності, впевненості і творчості,
старанності, пізнавальних умінь.
Нагадаю, що головний пріоритет освітньої політики в європейському
просторі – розширення контингенту дітей, охоплення дошкільною
підготовкою і становлення обов’язкової “первинної” освіти. Очевидно,
якість освіти визначатиметься значною мірою розвитком дошкільного
виховання. Цей критерій буде вагомим і при розгляді можливостей вступу
України в європейські структури.
Що відбулося за роки незалежності у цій галузі? Насамперед, дуже
зменшився показник охоплення дітей суспільним вихованням. Фактичне
охоплення дітей трьох – шести років, за даними Міністерства освіти і
науки, становить по Україні лише 43,9 відсотка. В Івано-Франківській
області – 20,9, Львівській – 25,1, Рівненській – 26,6, Закарпатській –
27,9, Волинській – 28,7. Гірше становище в українському селі, яке, часто
залишившись без дитячого садочка, дільничої лікарні чи ФАПу, клубу,
бібліотеки, а то й школи, перестало народжувати й виховувати.
Напівжартівливе, напівсерйозне твердження, що генії народжуються в селі,
а їдуть помирати до міста, поступово втрачає свою суспільну національну
значущість. Ці надважливі соціальні проблеми довкілля, сільської школи і
не тільки, мають бути в центрі загальної уваги педагогічної науки,
державної політики, громадськості.
?????¤?¤?$???????Треба також визнати, що на вихованні молоді негативно
позначається зростання кількості асоціальних, неповних сімей. Вони
дедалі менше часу приділяють вихованню дітей. Дослідження останніх років
показують, що український батько витрачає для цього всього п’ять хвилин
на добу, в Китаї – 55, США – 42 хвилини. Еміграція, безробіття,
бідність, недооцінка ролі сім’ї як інституту виховання є не лише
педагогічна проблема, а й політична, соціально-економічна, моральна.
Відкрите громадянське суспільство, до якого ми прагнемо, потребує як
свободи інформації, відкритої економіки, так і демократичної педагогіки,
для якої характерними є суб’єктність, гуманність, людиноцентризм.
Сьогодні вже недостатньо вести розмову про навчання (знання), виховання
(цінності), оскільки дуже важливо приділяти увагу соціалізації
(адаптації до життя) молоді. Озброїти молодь компетенцією
життєдіяльності – в громадянському суспільстві, у світовому масштабі –
нове завдання, з яким педагогічна наука і практика раніше в такому
варіанті не стикалася. Освіта має нині обслуговуватися трьома головними
цінностями: еко-етичною (не руйнувати природу); антропоцентричною (не
руйнувати самого себе); культурологічною (не руйнувати, а оберігати й
розвивати національну, загальнолюдську культуру, історію, рідну мову,
традиції). Впроваджувати ці цінності в життя зможе лише вільна,
відповідальна, великодушна людина.
Педагогіка людиноцентризму не сприймає гіпертрофованого “я”,
особистісного “его”, оскільки свобода і права особистості мають
гармонізуватися з відповідальністю як внутрішньою мотивацією. Недарма
український педагог Григорій Ващенко зазначав, що свобода є найпершим
обов’язком. Тому виховання обов’язку перед самим собою, перед сім’єю,
перед державою, перед людьми є головною підвалиною формування
громадянської культури. Зберегти, збагатити моральне, інтелектуальне,
національне – ось та парадигма і перспектива творення виховних,
освітніх, соціалізаційних завдань сучасної української педагогіки.
Мусимо зважати і на національні інтереси, і на європейські стандарти.
Шляхом порівняльного і критичного аналізу необхідно знайти оптимальну
модель розвитку науково-освітньої діяльності. Одне з основних завдань
Болонського процесу – сприяння контролю якості освіти, розробка
критеріїв та методів оцінки якості – потребує науково обґрунтованого
механізму й об’єктивного індикатора, щоб уникати крайнощів у підходах
оцінювання й перспектив вітчизняної освіти та науки.
Очевидно, що домінування за радянських часів політехнізму,
енциклопедизму в змісті освіти забезпечувало певні досягнення. І
сьогодні у багатьох випадках знання з природничих наук, математики,
програмування у наших учнів та студентів не поступаються зарубіжним. У
найрозвинутіших країнах (США, Англія, Німеччина, Канада та ін.)
поціновується наша підготовка, інтелект. Практично у певних
інтелектуальних сферах ми засвідчили свою “конвертованість”. Але чому на
тлі розуму проглядається така бідність?
Причину цього явища треба шукати не в педагогічній сфері. Головне – дія
недосконалих політичних, правових, економічних, гуманітарних моделей,
історична спадщина і традиція бездержавності. Проте треба критично
оцінити і наявні деформації в галузі освіти і педагогічної науки.
По-перше, як розвивалася в зміні освіти політехнічна складова, так
гальмувалася гуманітарна і суспільна, що не відповідало ні потребам
людини, ні потреби суспільства. Тому важко й сьогодні називати освіту
сучасною, модернізованою, реформованою, якісною, коли основні потреби
особистості не задовольняються ні в школі, ні у ВНЗ, ні вдома, коли не
створено безпечного і соціально комфортного середовища. Тоді як для
Європи соціалізація особистості, знання мов, володіння соціальними,
комунікативними, інформаційними технологіями, орієнтація на ринку праці,
критичність мислення, світоглядний вибір, уміння вирішувати конфлікти й
приймали рішення стали поведінковою нормою суспільства, в Україні ці
проблеми лише привертають увагу науковців і практиків. Навчання
технологій життя у громадянському суспільстві відповідає сутності
гуманітарно-інноваційної освіти особистісно орієнтованій педагогіці.
По-друге, нагальне завдання для держави, Міністерства освіти і науки,
АПН України – створити умови для реалізації власного потенціалу
особистості. Агресивний або депресивний стан значної частини молоді
засвідчує, що вона не спроможна задовольняти базові потреби. Це
призводить до розвитку “почуття застою”. Наукові дослідження, проведені
в Донецькому регіоні в 2004 році, показують, що 2/3 молодих людей не
бачать перспективи свого майбутнього, лише 12,4 відсотка вірять у
прогрес України, 92 – негативно ставляться до центральної влади, 80
відсотків – до регіональної. Близько 90 відсотків освіченої молоді,
виїхавши за кордон, не бажає повертатися.
Що це – педагогічні, соціальні, політичні, духовні реформації,
неможливість бути самостійною особистістю? Напевно. Але які технології
мають зупинити міграцію розуму, агресивність, алкоголізм, наркоманію?
Освітні? Не зовсім. Це багаторівнева і багатофакторна проблема. Прикро,
але факт, що наша молодь розмовляє матом. Соціосередовище уніфікує
поведінку юнаків і дівчат в гіршу сторону. За десять років у Донбасі з
чотирьох відсотків жінок-алкоголіків ця цифра зросла більш як у п’ять
разів. Народна педагогіка вчить: виховуючи хлопчика – виховують
чоловіка, виховуючи дівчинку – виховують націю.
Узагальнюючим, але близьким до істини критерієм нашого виховання,
культури, благополуччя є показник неповернення освіченої молоді на
батьківщину. Адже і в Малайзії, Таїланді, Китаї забезпеченість
університетами становить 4 – 6 відсотків. Але, навчаючись за кордоном,
велика кількість повертається. В
Україні навпаки: здобувши освіту, навіть добру, ми емігруємо, частіше
назавжди.
Очевидно, не тільки матеріальний, а й психологічний стан спонукає до
цього, оскільки суспільство кинуло виклики, на які ні саме, ні молоді
люди, ні система освіти не дали правильних відповідей. Тому всі
соціальні інститути повинні працювати на оздоровлення й створення такого
суспільного середовища, яке є духовним і матеріальним повітрям, без
якого особистість ні дихати, ні існувати не може.
Щодо педагогіки виховання людини, то найголовніша її сутність – принципи
природо- і культуровідповідності. Дотримуючись їх, можна зреалізувати
найвищу гармонію єдності особистісного, національного і
загальнолюдського в ієрархічній піраміді людських цінностей. І хоча
глобалізм, інтеграція, діалог культур, відкритість передбачають процеси
уніфікації освітніх стандартів, сприйняття і опанування філософії
“іншого” – людини, народу, культури, цивілізації, надважливо, передусім,
пізнати своє власне “я”. Виховання громадянина і патріота – ось головна
парадигма сучасної української освіти і педагогіки.
Входження в європейське суспільство, в освітній простір через Болонський
процес повинно посилювати українознавчі цінності в змісті освіти. В
Болонській і Сорбоннській деклараціях зазначається, що національні
особливості і загальні інтереси повинні взаємодіяти, взаємопосилюватись.
Національні системи освіти мають вирізнитися своїм культурним і мовним
багатством, етноцінностями і традиціями. Адже в політокультурному
середовищі кожен суб’єкт буде корисним і цікавим настільки, наскільки є
унікальною і неповторною його національна культура.
Бо, як казав Монтень, мудрим можна зробитися лише завдяки власній
мудрості.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
