.

Національне самоусвідомлення як складова духовності української нації (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2290
Скачать документ

Реферат з українознавства

Національне самоусвідомлення як складова духовності української нації

В умовах сучасного національного буття для України вирішального
значення набуває проблема усвідомлення та прийняття особистістю своєї
національної приналежності як детермінанти власного життя, що визначає
долю всієї країни в її взаємодії із світовим товариством. Саме
національна самосвідомість і є тією зв’язуючою ланкою, що дозволяє
особистості відчути себе частинкою своєї нації, усвідомити свою
приналежність до неї. Вона виступає стимулом у пізнанні своєї
національної культури, спонукає особистість до збереження та передання
прийдешнім поколінням її духовних надбань, естетичних та етичних ідеалів
народу. Адже, як слушно зазначав І.Франко, національні почуття не є
абстрактним, відокремленим від особистісного життя поняттям, а “потребою
душі”, проявом індивідуального духовного розвитку особистості.

Реалії сучасності дозволяють стверджувати, що ідея повного злиття націй
на практиці є нездійсненною. Прикладом сказаного можуть послужити
Радянський Союз із невдалою спробою створення нової історичної
спільності – “радянського народу”, а також Сполучені Штати Америки, де
теорія “плавильного казана” (в ньому представники різних етнічних
спільностей повинні “злитися” в єдине ціле) також не є прийнятною для
європейських етнічно чітко визначених спільнот, зокрема, й особливо –
для України. Як точно відмітив О.І.Солженіцин: ”Міцним виявився цей
горішок (націоналізм – І.Є.) для жорен інтернаціоналізму. Всупереч
марксизму ХХ століття явило нам непоборну силу і життєвість національних
почуттів і схиляє нас глибше задуматись над загадкою: чому людство так
виразно квінтується націями не в меншій мірі, ніж особистостями? І в цій
градації на нації – чи не одне з найкращих багатств людства? І- чи варто
це стирати? І- чи можливо це стерти?” [1, с.8]. Однак, оскільки із
поняттям “етнос”, “нація”, “національний” часто вживається термін
“народ”, нам слід визначитися щодо термінології. Етнос – це природна і
культурна єдність для якої характерна цілісність, що склалась історично,
спільність території, особливостей мови, культури, побуту, а також
єдність у сфері духовній, інтелектуально-психічній. Він формується рядом
чинників як матеріальних так і духовних, причому духовний аспект
домінує, виступає вирішальним. З розвитком капіталістичної економічної
формації, із притаманною їй приватною власністю, особистою ініціативою
та вільним ринком пов’язаний перехід етносу до вищої форми свого
існування – нації. Виникаючи в період ліквідації феодальної
роздробленості та й, зрештою, із розпадом самих феодальних відносин,
нація детермінує зміцнення зв’язків між окремими регіонами. Для неї як
для своєрідного соціально-історичного явища характерні спільність умов
життя (економічних), території, мови, певних рис психології, що
зумовлюють специфічний вплив, надають особливого забарвлення культурі та
побуту. Отже нація поряд із іншими спільностями, які передували їй і
становили ієрархічні ступені послідовного підйому етносу, утворює єдиний
історичний ряд, спричинений динамікою росту продуктивних сил і
виробничих відносин [2, .238]. Соціальна ж спільність “народ” включає в
себе на різних етапах історичного розвитку людства ті верстви і класи,
котрі внаслідок об’єктивних умов, що склалися в суспільстві, являють
собою реальну прогресивну силу, спроможну вплинути на розвиток даного
суспільства. Саме тому надалі, вживаючи термін “нація”, ми будемо
дотримуватися позиції філософа А.Свідзінського. Аналізуючи виникнення
націй, він наголошує, що даний термін доцільно вживати лише стосовно
такого етносу, який у своєму розвитку досяг рівня, коли необхідність
власної держави стає усвідомленою потребою всіх верств населення [3,
19-20]. З часу буржуазних революцій та створення внаслідок них перших
держав сучасного типу поняття “нація” стало охоплювати всі стани,
верстви, класи етносу, який створив конкретну державу, звідси і самі
держави почали іменуватися національними. А оскільки домінуюча нація
росла і розвивалася на своїй етнічній території, створила власну
домінуючу культуру і мову, то це і стало підґрунтям для назви самої
країни. Тому термін “ нація” з деякими застереженнями може вживатися не
тільки в етнічному, але й у державному значенні (як в англомовних
країнах – nation).

Показово, що автори, які належать до різних наукових галузей, шкіл,
напрямків і навіть країн (Дж.Ротшильд, В.І.Козлов, А.Свідзинський,
В.П.Москалець, В.Мороз), описуючи механізм виникнення та розвитку нації
як природної та культурної єдності, вважають, що кінцевим наслідком дії
різноманітних чинників є інтеграція цієї дії в почуття та свідомість
ідентичності. Так Дж.Ротшильд, розглядаючи різні види ідентифікації,
вважає, що етнічна ідентифікація саме завдяки потужному емоційному
резонансу володіє здатністю “нейтралізувати й відносити до нижчої
категорії емоційно слабші ідентифікації”. Тобто, за словами вченого,
зактивована етнічна ідентифікація, етнічний інтерес та етнічна
стурбованість роблять ” класові інтереси… психологічно менш відчутними в
емоційному житті людей ніж етнічність” [4, .60-61]. На вирішальну роль
почуттів у процесі етнічної самоідентифікації вказує і психолог
В.П.Москалець. Він, зокрема, наголошує, що без “любові-самоототожнення”
з певною національною культурою та із сприйняттям цієї культури як
органічної частини свого “Я” людина не здатна “обирати” і “творити
добро”[5,c.29]. Звідси, почуття національної ідентичності, усвідомлення
членом етносу його приналежності до цієї спільноти, її цінності для
нього є одним із фундаментальних засобів скріплення певної національної
спільноти. Вочевидь і В.І.Козлов, даючи визначення етнічної спільності,
на перше місце ставить саме етнічну свідомість, стверджуючи тим самим,
що вирішальний чинник єднання лежить саме в сфері духовного. Подібний
погляд на націю зустрічаємо у В.Мороза: ”Нація – це синтез всього
духовного, чим володіє людина” [6, c.27]. Національний характер,
забезпечуючись спадковою передачею за допомогою традицій, без яких не
буває нації, становить основу національної психіки. Тому національний
характер є своєрідним ідентифікатором даної конкретної національної
спільноти – через що здобутки нації, навіть якщо вони набувають
загальнолюдського значення, виступають як явища внутрішньо ним
зумовлені. Звідси, національна самосвідомість, будучи однією із основних
ознак національної спільності, є реальною могутньою силою, яка в
поєднанні з національним характером виступає вирішальним чинником
історичної долі нації, а отже, здатна впливати на загальний розвиток
людства.

Філософська позиція щодо поняття “національне” передбачає співвідношення
частини і цілого, елемента і самої системи, тобто пов’язує:
”національне” із загальнолюдським. Їх неможливо відокремити одне від
одного, оскільки вони існують один через одне. ”Національне”
народжується в глибинах людського буття і твориться самим історичним
розвитком людства. Це процес руху від індивідуального (національного) до
загальнолюдського. Тому національна самосвідомість є однією із багатьох
загальнолюдських цінностей і справляє найефективніший вплив на розвиток
національної культури.

Зміни в основних сферах життєдіяльності суспільства впливають на процес
розвитку національної самосвідомості. Характер її розвитку показує на
зміни місця національних цінностей у структурі соціального організму.
Нація в своїй суті є більш високою або більш загальною особистістю, ніж
людина, і співвідноситься з людиною так, як людина, розташована в часі,
співвідноситься сама з собою в окремі моменти рефлексії. Відповідно,
людська рефлексія є вищою, коли в самосвідомості діє національний
суб’єкт. Національна мета випливає із загального принципу самоцінності
суб’єкта. Мета і шлях до цієї мети є удосконаленням, витонченням
національного суб’єкту. Тому рівень національної самосвідомості,
боротьба нації за своє ствердження, кристалізація національної ідеї та
розвиток національної культури виступають одночасно і засобом, і
результатом просування по цьому шляху. Оскільки “відсутність причетності
особистої духовності унеможливлює формування духовного поля
соціокультурної системи, нації, народу” [7, c.176]. Національна ідея,
входячи до змісту національної самосвідомості, функціонує у сфері
духовної діяльності й володіє потужною конгломеруючою силою, а отже,
відіграє важливу роль і в об’єднанні країни, ліквідації її
роздробленості. Виступаючи центральною ланкою національної
самосвідомості, національна ідея найбільш органічно й точно відображає
світовідчуття та світосприймання нації і являє собою, по суті,
теоретично оформлену й обґрунтовану “мрію” нації про бажане місце у
світі, про своє призначення і майбутню долю. У процесі заміни
національної самосвідомості вона (національна ідея) функціонує як
політичний, так і соціально-економічний організм, адже, будучи ідеєю
національної свободи, спонукає націю до здобуття свободи, що, в свою
чергу, стає духовною першоосновою, джерелом особистого розвитку людини
та державотворчої енергії самого народу. Так, як усвідомлюючись
суб’єктом, об’єктивна можливість вибору сприймається і визначається вже
як свобода. Послаблення ж національної ідеї веде до послаблення самої
нації, оскільки без інтегруючих ідей суспільство існувати не може.

Зміст і характер національної самосвідомості багато в чому залежить від
способу життя – системи діяльності, що сформувалась на основі певного
способу виробництва, зумовленого історичними та природно-географічними
особливостями, притаманними конкретному соціальному організмові. Тому
національна самосвідомість, виступаючи найважливішим показником
національної приналежності, володіє в межах певної нації об’єднуючою
силою та здатністю протиставлення членів даної нації іншим націям в
етнічному плані. Звідси, національна самосвідомість є визначальним
фактором етнічної ідентифікації індивідів.

Національна самосвідомість у філософії розглядається через призму
взаємозумовленості людської особистісної свободи та долі. Саме свобода
особи, на думку сучасних філософів, є передумовою ефективного
функціонування різноманітних людських спільнот, зокрема націй, тому
рівень національної самосвідомості залежить від міри людської
духовності, від глибини морального самоусвідомлення особистості.
Оскільки, як стверджує філософ С.Франк:” Духовне буття у найзагальнішому
його розумінні є основою й коренем реальності безпосереднього самобуття”
[8, c.394]. Адже в процесі суспільного виховання людиною засвоюються не
лише правові норми, але й моральні максими, котрі і стверджують цінність
понять добра, справедливості, честі, обов’язку та засуджують їхні
протилежності. Отже, самосвідомість як специфічне відображення дійсності
в свідомості людини, залежить від рівня розвитку її внутрішнього світу
її особистої духовності.

Список використаної літератури:

Солженицын А.И. На возврате дыхания и сознания //Новый мир. – 1991. – №
5. – С. 3-12.

Політологія / За ред.О.І. Семківа. – Львів: Світ, 1993. – 576 с.

Свідзинський А. Це складне національне питання. – К.: Вид-во ім.
О.Теліги, 1994. – 67 с.

Rothscild J. Ethnopolitics: A Conceptional Framework. – N.-Y., 1981. –
312 p.

Москалець В.П. Психологічні основи виховання духовності в українській
національній школі. Дис. …д-ра псих. наук: 19.00.07. – К., 1996. – 425
с.

Ідеї і творчість: / Зб. статей / Ред. О. Копач. – Торонто, 1991. – 426
с.

Білодід Ю.М. Духовність: сутність, структура, функції: Монографія. –
Житомир: Ред.-вид. відділ ІПСТ, 2003. – 192 с.

Франк С. Непостижимое. – М.: Правда, 1990. – 607 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019