.

Національна культура в розбудові громадянського суспільства в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 3084
Скачать документ

Реферат на тему:

Національна культура в розбудові громадянського суспільства в Україні

Ідея громадянського суспільства широко розповсюджена в сучасному світі.
У багатьох цивілізованих країнах вона використовується в офіційних
доктринах і законодавстві протягом десятків років. Залучаючись до
світових загальнолюдських цінностей, Україна також проголосила як мету
створення сучасної демократичної правової держави, ядром якої і є
розвинене громадянське суспільство. Саме тому проблеми громадянського
суспільства широко обговорюються в українській пресі, науковій
літературі, захищаються дисертаційні дослідження. Аналіз літератури
свідчить, що загалом у суспільній (побутовій та науковій) свідомості
цілісне уявлення про громадянське суспільство ще не склалося. Наведемо
декілька визначень “громадянського суспільства”, аби переконатися
наскільки воно плинне:

1. Громадянське суспільство визначається як сукупність суспільних
відносин, що розвиваються у позадержавній сфері [1].

2. Громадянське суспільство – це таке суспільство, де головною діючою
особою, суб’єктом розвитку є людина з усією її системою потреб та
інтересів, відповідною структурою цінностей [2].

3. Громадянське суспільство – це таке суспільство, в якому головною
діючою особою є людина зі своєю системою запитів та інтересів,
відповідною системою цінностей [3].

4. Громадянське суспільство – це певний механізм неформального
соціального партнерства, який робить можливим здійснення й баланс
існуючих інтересів у суспільстві [4].

5. Громадянське суспільство – це система забезпечення життєдіяльності
соціальної, соціокультурної і духовної сфер, їх відтворення і передачі
від покоління поколінню, система самостійних і незалежних від держави
громадських інститутів і відносин, покликаних забезпечити умови для
самореалізації приватних інтересів і потреб, або індивідуальних, або
колективних [5].

6. Громадянське суспільство – це суспільство цивілізованих громадян. Це
суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими
відносинами між самими індивідами, неопосередкованими державою [6].

Серед факторів, за якими визначається конкретна форма громадянського
суспільства є наступні: 1) Відносини власності, що реально існують у
даному суспільстві; 2) Рівень і форми усуспільнення та рівень розвитку
продуктивних сил; 3) Конкретно-історичні та культурні умови країни,
система громадських і політичних інститутів, політика уряду [7. – С.9].

Концепції громадянського суспільства формувалися як складні політичні,
культурологічні, етичні і соціальні вчення про суспільний розвиток, тому
“громадянське суспільство” є категорією політичною, соціальною,
культурологічною та історичною. У загальному контексті розвитку теорії і
практики громадянського суспільства коротко зупинимося на історичному
досвіді України. Як елемент громадянського суспільства в XIV – першій
половині XIX ст. у деяких містах було поширене Магдебурзьке право (Сянок
– 1339 р.; Кам’янець-Подільський – 1374 р. та ін. міста; Київ – 1430
р.). Українським містам воно надавалося польськими королями, великими
князями литовськими й підтверджувалося українськими гетьманами та
російськими царями, утверджуючи пріоритет права і виборності
спадкоємності посад. Магдебурзьке право закріплювало певний судовий та
адміністративний захист міст, специфічне правове становище міщан та
інших верств населення. У свою чергу, впровадження Магдебурзького права
сприяло створенню і поширенню музичних цехових об’єднань в Україні. Це
складало відповідну базу для професійного розвитку в галузі освіти,
науки, мистецтва, а також розмаїття культурно-музичного життя в Україні.

Суспільно-політичні, економічні та культурно-громадські заходи під
патронатом українських гетьманів другої половини XVII – XVIII ст.
сприяли створенню та утвердженню міст України як значних центрів освіти,
науки та культурно-музичного життя. Так, з початку XVII ст., завдяки
вступу гетьмана П.Сагайдачного з козацьким військом до Київського
братства, Київ стає духовним центром української та слов’янської
культури, хоча резиденціями гетьманів України були Чигирин – за
Б.Хмельницького і П.Дорошенка, Батурин – за І.Мазепи, Глухів – за
І.Скоропадського, П.Полуботка, Д.Апостола та К.Розумовського. Особливого
значення як культурно-музичного центру XVIII ст. в Україні набуває
Глухів. Тут діяли Глухівська музична школа, канцелярський курінь,
приходські монастирські школи; Глухівська капела гетьманів Д.Апостола та
К.Розумовського, Придворний театр К.Розумовського.

Гетьмани та козацька старшина як представники української
інтелектуальної еліти стали фундаторами закладів освіти в Україні.
Гетьмани закладали фундації братських шкіл на території Лівобережжя та
Правобережжя України. Серед діячів культурно-освітнього руху були
українські жінки гетьмансько-старшинського оточення (дружини
Б.Хмельницького, І.Скоропадського, П.Полуботка, мати І.Мазепи, донька
К.Розумовського – Наталія Загряжська). Гетьмани зініціювали створення
спеціального навчального закладу – канцелярського куреня, який готував
працівників державного апарату. Центрами української писемності, освіти
й культури були канцелярії Лівобережної України другої половини XVII –
XVIII ст. (генеральна, скарбова, похідна канцелярія гетьмана
К.Розумовського, полкові, сотенні, ратушні). Заслугою
гетьмансько-старшинської верстви було створення мережі полкових шкіл на
території Лівобережної та Слобідської України, які виконували виховну
функцію. Діяли спеціальні школи для навчання полкових військових
музикантів. Функціонування цих навчальних закладів контролювали
Генеральна військова канцелярія та інші державно-адміністративні органи.

З виникненням українського козацтва як нової політичної верстви, воно
виконувало функцію регулятора позадержавних суспільних відносин, тобто
складало ядро громадянського суспільства. Відповідно до цього почали
викристалізовуватися й нові правові форми, зокрема, договірні форми
станових відносин зафіксовано в Конституції Пилипа Орлика (1710 р.) як
зразка тогочасної юридично-правової думки. Крім того, форма власності
Української козацьке-гетьманської держави другої половини XVII – XVIII
ст. була двоїстою (колективною та приватною), про що свідчать дольові
частки Військового скарбу як в Україні-Гетьманщині, так і Запорозькій
Січі. І козацькі полки були територіальними громадами теж з двоїстою
формою власності. Правова система козацтва зафіксована під назвою
“Права, по которым судится малороссийский народ” і заснована на
литовських статутах, магдебурзькому та звичаєвому праві.

Національне відродження в Україні викликало створення значних здобутків
матеріальної та духовної культури, які мали яскраво визначену стильову
завершеність. Упродовж XVII – XVIII ст. український народ створив
ренесансно-бароковий (козацький) тип української культури, властивий
багатьом сферам культурно-мистецького життя тогочасного суспільства.
Саме за підтримки та активної участі гетьмансько-старшинської верстви
відбувалося поширення та утвердження рис козацького бароко у пам’ятках
архітектури, живопису, літератури, поетичного, музичного та інших видів
мистецтв в Україні. Особливо яскраво бароко було виявлено у 90-ті роки
XVII – перше десятиліття XVIII ст. (т.зв. мазепинське бароко).

Подальший розвиток елементів громадянського суспільства в Україні
гальмувався багатьма чинниками, головним серед них була імперська
політика російського царизму, що перетворювала українські міста та
українську культуру на форпост русифікації.

У XIX ст. спроби лібералізувати політичні стосунки в державі
здійснювалися культурно-громадськими діячами, а саме завдяки земствам як
органам місцевого самоврядування (були запроваджені в Російській імперії
в 1864 р.). В Україні такими культурно-громадськими діячами стали
нащадки гетьмансько-старшинського стану, серед них: Т.Мілорадович,
М.Василенко, О.Лазаревський, Ф.Лизогуб, І.Петрункевич та багато інших,
які намагалися створити громадянське суспільство на зразок
європейського, виступаючи проти обмеження прав людини, за чіткий
розподіл влади, цивілізовані відносини між суспільством і державою. Але
в умовах російського монархічного режиму та відсутності власної держави
це було неможливим.

Натомість на терені Правобережної України після революції 1848 – 1849
рр. в Австрійській імперії конституцією закріплювалися політичні права
(свобода слова, заснування політичних і громадських об’єднань,
культурних осередків, право на соціальний захист), що сприяло реалізації
ідеї тогочасної політичної еліти на межі XIX – XX ст. у напрямку
домагання автономії або повної незалежної України [7. – С.11].

Історичну долю громадянського суспільства XX ст. можна назвати
трагічною. Так, у соціалістичну добу не держава створювала громадянське
суспільство, а суспільство творило державу, передаючи їй частину своїх
прав.

В умовах пострадянського суспільства Україна ввійшла в нову фазу
актуальності розбудови громадянського суспільства. Для цього склалися
певні політичні, соціальні та економічні передумови. Проте водночас
процес українського відродження, розбудови демократичної правової
держави, створення громадянського суспільства зіткнувся з низкою
перешкод, зокрема, духовного та культурного характеру. Ці перешкоди
ускладнюють процес соціальної трансформації, вони також викликають
інтелектуальну кризу, яка в свою чергу стає чинником неминучого
подальшого відставання українського суспільства в світосистемній
динаміці, що суттєво змінилася наприкінці XX – початку XXI ст. Ці зміни
яскраво відбиті у виступі британського прем’єр-міністра Т.Блера: “У
прийдешньому столітті конкуренція поміж суспільствами-націями буде не за
економічними показниками, а за показниками знання, освіченості,
інтелекту” [8, с.4]. Отже, в таких умовах потрібна нова цілісна політика
в галузі освіти, науки й культури, спрямована на суттєвий розвиток
інтелекту, духовності та громадянської свідомості нації. Ця політика
повинна стати провідним напрямом антикризових дій держави, а її об’єктом
мають бути інтелектуальна та громадянська культура.

У цьому процесі провідне місце повинні зайняти всі навчальні заклади
України, які мають можливість надати універсальну підготовку
особистості: розвинути і поєднати інтелект, знання, громадянську
свідомість і моральні принципи через поєднання освітньої, наукової,
культурної практики та суспільно-громадянського життя на українознавчих
(національних) засадах. Саме на таких засадах розгорнута діяльність
відомих Кембриджського, Оксфордського університетів та інших навчальних
закладів, що готують інтелектуальну еліту для суспільств-націй.

У суспільстві, що входить у постіндустріальну еру, поняття
інтелектуальної та громадянської культури все більш зближується [9. –
С.429 – 431]. Оволодіння інтелектуальною культурою передбачає
усвідомлення як специфіки вітчизняного досвіду пізнання, так і досягнень
світової культури, науки, практики. На жаль, сьогодні не вистачає
достатніх можливостей включатися в сучасні наукові дискусії,
інтелектуальне життя світової спільноти. Мережа Інтернет, що
розвивається, лише частково розв’язує ці проблеми. В умовах сучасної
України держава повинна не тільки декларувати перспективи громадянського
суспільства, а й активно підтримувати процес суспільного розвитку в
цьому напряму, зокрема у сфері національної культури, правова,
матеріальна підтримка національних культурно-громадських осередків
(творчих спілок, народних та дитячих колективів); надання культурі
національно-патріотичного характеру та змісту; підтримки зв’язків
громадських організацій України з громадськими організаціями та
культурними центрами українців за кордоном. Держава також має
підтримувати видання сучасної наукової літератури, підручників та
методичних розробок, комплектування бібліотек з різноманітних галузей
науки й культури, а також навчальних дисциплін. Розвиток інтелектуальної
культури безпосередньо сполучений з поширенням національної мовної
політики й культури. А дух інтелектуальної, громадянської культури
повинен пронизувати не тільки методику викладання навчальних дисциплін,
а й взаємодію професорів та студентів, організацію соціального життя в
навчальних закладах України.

Загалом процес творення громадянського суспільства є суперечливим і на
його шляху виникає низка проблем, що потребують негайного вирішення.
Головною з них, як на наш погляд, є низький стан культури та духовності
в суспільстві як на глобальному рівні, так і стосовно окремих спільнот
та особистостей. Без високої культури та духовності суспільства,
особистості, що поєднують у собі, перш за все, такі якості як
гуманність, толерантність, розуміння найвищої цінності людини та
людського життя, повага до людей інших держав, націй та рас водночас із
самоповагою до себе, до своєї національної приналежності, – буде
неможливим успіх творення громадянського суспільства в Україні.

Проблема відсутності необхідних культурних, духовних засад для успішного
суспільного розвитку проявляється як на загальносвітовому, так і на
регіональному та національному рівнях. Науковий аналіз свідчить, що саме
суттєві відмінності в системі культур, гуманітарних підходів до
розуміння світу, до вирішення глобальних проблем привели певні сили з
мусульманських країн до агресивних, варварських дій, пов’язаних з
терористичними актами проти США, взагалі до тероризму в світі. На нашу
думку, у подіях, що зараз відбуваються у світі, є прояв певної кризи
відносин культур Сходу та Заходу, є прояв зіткнення цих культур. Можливо
припустити, що по завершенні кризової ситуації, коли буде покарано
тероризм, світ глибше замислиться над причинами кризи і людство прийде
до стану прозріння, до висновку про необхідність взаємних компромісів,
зближення та поєднання парадигм мислення, до певного духовного очищення
та культурного єднання.

Проблеми національної культури в розбудові громадянського суспільства в
Україні проявляються і в певних регіонах, як наприклад південних та
східних. Як і на світовому рівні, вони пов’язані з наявністю різних
світоглядних, релігійних позицій, а також з низьким рівнем культури та
системи освіти. Коли мова йде про шляхи підняття рівня духовної культури
суспільства, особистості, то одним із головних шляхів є покращення
системи освіти, зростання освіченості, а водночас і духовності громадян.

Надалі зупинимося саме на проблемі освіти, культури особистості та їх
ролі у розвитку суспільства. Освіта та освіченість є самі по собі
елементами культури, її складовою частиною. А тому, коли йде розмова про
вдосконалення чи розвиток національної культури у суспільстві, то це
завдання буде нездійсненне без державної політики щодо освітньої
програми для населення. Щоб перебудувати суспільство, недостатньо
перебудувати живий організм суспільства, необхідно перебудувати
свідомість у найістотнішому – в усвідомленні способу свого існування. Не
випадково академік В.І.Вернадський надавав великого значення знанням і
освіті. Він вбачав у цих складових суспільного розвитку ефективний засіб
удосконалення людини, її духовної могутності [10. – С.277]. Сучасна ж
практика суспільного життя на теренах пострадянських країн переконливо
засвідчила, що стан гальмування науки та освіти в суспільстві стримує,
відповідно, і розвиток громадян цього суспільства. Крім того, слід чітко
усвідомлювати як у теорії, так і на практиці, що не всі знання, не всяка
освіченість слугують прирощенню культури особистості чи певної людської
спільності. Крім того, за певних умов “освіченість” деяких людей може
призводити до їх духовної, моральної деградації як особистостей. Також
неоднозначним є вплив на розвиток особистості різних сфер знання
(наприклад, гуманітарних чи технічних).

Покращання ролі національної культури та освіти у формуванні позитивних
особистісних якостей громадян можливе за умови відповідного
аксіологічного спрямування навчального процесу. Сьогодні в Україні
проблема аксіологічного спрямування навчального процесу в учбових
закладах є дуже актуальною. Причина одна – від змісту і спрямованості
навчальних дисциплін, виховного процесу залежить духовна,
морально-психологічна культура молоді. Виходячи із сучасного стану
особистості, неоднозначних соціокультурних впливів на неї, освітянський
процес в Україні має бути спрямований на духовне збагачення і творчу
діяльність особистості, що розкриває свої здібності до самореалізації та
створення умов для саморозкриття інших людей.

Звичайно, при визначенні аксіологічної спрямованості навчально-виховного
процесу потрібно враховувати як реалії сьогодення, так і прогнозовані
перспективи українського суспільства. Саме враховуючи ці чинники, що
можуть застосовуватися у процесі навчання, слід визначити пріоритетні
цінності. Такими для України, очевидно, мають бути: цінності гуманізму,
людської гідності, патріотизму, демократизму, соціальної ініціативи та
відповідальності, національної самосвідомості [11. – С. 171 – 172].

Зміцнення держави, захист національних інтересів в умовах творення
громадянського суспільства залежить від свідомості, патріотизму кожного
громадянина. Проблема патріотизму для України, як молодої незалежної
держави, є особливо актуальною. Патріотизм особистості формується
впливом виховання, всіма засобами національної освіти та культури. У
формуванні патріотизму надзвичайно велику роль відіграє національна
мова. У галузях державного управління, освіти, культури та побуту
українська мова має в повному обсязі забезпечувати
інтегративно-консолідуючу, організаційну та інформаційну функції.

Тому саме не рівень національної освіти та культури, а їх характер,
спрямованість є актуальними з точки зору вирішення сучасних проблем
духовності особистості на етапі розбудови громадянського суспільства, що
має також незаперечне позитивне значення і для подолання суперечностей
цього процесу.

Таким чином, розвиток національної української культури є найважливішою
передумовою становлення громадянського суспільства в Україні, оскільки
без процесу національно-етнічної та культурної самоідентифікації
громадян (перш за все, українців як основної титульної нації), неможливе
й становлення громадянського суспільства в Україні. Культура,
національно-культурне відродження та виховання у цьому процесі
відіграють вирішальну роль. Саме такий підхід має стати критерієм у
визначенні дійсності культурної політики Української держави, її
політичних та культурно-громадських організацій.

Література:

Короткий політологічний словник. – К.: Наук, думка, 1991. – С.25.

Одинцова А.В. Гражданское общество: прошлое, настоящее, будущее //
Социально-политические науки. – 1991. – № 12. – С.41.

Щедрова Г.П. Громадянське суспільство, правова, державна і політична
свідомість громадян. – К. – 1994. – С.15.

Павленко Р. Динаміка громадянського суспільства в Україні // Нова
політика. – 1996. – № 5. – С.17.

Гаджиев К.С. Концепция гражданского общества: идейные истоки и основные
вехи формирования // Вопросы философии. – 1991. – № 7. – С.29.

Кравченко Й.Й. Концепция гражданского общества в философском развитии //
Политические исследования. – 1991. – № 5. – С.128.

Шип Н.А. Теоретичні постулати та історична доля громадянського
суспільства // Матеріали засідання Дискусійного клубу української
науково-педагогічної інтелігенції 22 листопада 2002 р.: “Громадянське
суспільство у світовому та українських вимірах”. – К.: Українська
академія зовнішньої торгівлі, 2002. – С.5 – 15.

“Тhe Daily Telegraph “. – Sерt., 29. – 1999. – Р.4.

Куценко О.Д. Інтелектуальна та громадянська культура як принципи
університетської освіти. – У зб.: Тези доповідей Всеукраїнської
науково-практичної конференції “Сучасний стан вищої освіти в Україні:
проблеми та перспективи” (24 – 25 травня 2000 р., м.Київ). – К.:
Видавничий центр “Київський університет”, 2000. – С.429 – 431.

Шинкарук В.І. Культура і освіта. Світоглядні аспекти / Філософія освіти
в сучасній Україні: матеріали Всеукраїнської науково-практичної
конференції “Філософія сучасної освіти та стан її розробки в Україні”. –
1 – 3 лютого 1996 р. – К.: ІЗМН, 1997. – 544с.

11.Баранівський В.Ф. Освіта та культура особистості в контексті сучасних
реалій глобалізації // 36. наукових статей: “Людина і культура в умовах
глобалізації”. – К.: Видавець ПАРАПАН, 2003. – 400 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019