.

Національна ідея як особистісний міф (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
257 4825
Скачать документ

Реферат

не тему:

Національна ідея як особистісний міф

Поняття «національна ідея» є ціннісним поняттям. Ціннісні поняття
містять у собі енергетику соціальної дії. Політика постає засобом
використання цієї енергетики. Соціальне використання цінностей
перетворюється на отримання зиску. Проблема – як запобігти ідеологічному
використанню ціннісних понять.

У моменти, коли хвилі історії викидають на сприятливу точку
спостереження (або дії) матеріальну оболонку пересічної свідомості, їй
може видатися очевидним, що її перспектива неподільно пов’язана з
перспективою власного народу. Особистість відчуває в собі дух, що живить
історичний поступ нації. Його сутність відбиває словосполучення
«національна ідея». У цьому стані особистість приваблює до себе
(головним чином політиків) можливостями її ідеологічного використання.
Наслідком найчастіше стає те, що у свідомості сполучення «національна
ідея» постає міфом у досить поширеному розумінні цього слова – вигадка,
що викривлює реальність. Зрозуміло, що насправді міф означає дещо інше,
але перш ніж спробувати .з’ясувати, чому подібне поєднання стало
можливим, зауважимо головне. Поняття «національна ідея» – це власне
вибуховий пристрій ( як і будь-яке ціннісне поняття). Адже воно несе в
собі потужний заряд ціннісної енергії і, водночас, може
використовуватися за певних умов як інструмент маніпулювання.

Ця можливість маніпулювання випливає з того, що поняття «національна
ідея» ззовні постає засобом для формування єдиних соціальних дій певної
спільноти. У цьому випадку наявність «національної ідеї» виступає
проявом притаманної масі категорії духовності. За звичаєм духовність
розглядається як позитивна характеристика людини і як така, що становить
абсолютну й універсальну цінність. Однак насправді вона означає не
стільки наявність в особистісній свідомості абсолютного і визнаного для
всіх критерію морально-етичної оцінки вкупі з послідовною індивідуальною
позицією щодо дотримання цього критерію, скільки факт насиченості
ментальних структур людини сумою відібраних знань, традицій і культури,
а також саму здатність сприймати певні ціннісні стимули. Ця здатність,
тобто потенціал духовності як такий, реалізується в діяльності і може
оцінюватися за індивідуальними та суспільними критеріями, але жоден з
них не може бути визнаним абсолютним і назавжди усталеним, а також мати
пріоритет щодо іншого. Тому відстоювання будь-якої суспільної цінності
може бути вмотивовано особистим, тобто егоїстичним інтересом, водночас,
суспільний інтерес не реалізується більш ефективно, ніж у тому випадку,
коли він виступає особистою цінністю.

Один з найвидатніших соціологів минулого століття Макс Вебер вважав, що
соціальна дія індивіда може бути поділена за мотивацією на таку, що
пов’язана з очікуванням успіху – ціле-раціональну і таку, що обумовлена
свідомою вірою в етичну, естетичну, релігійну цінність даної поведінки,
що здійснюється незалежно від віри в її успіх – ціннісно-раціональну.
(Щоправда, до цього поділу він додавав ще афективну і традиційну
поведінку, але вони не є соціальною дією.) Логіка цього твердження може
бути поширеною і на більш загальне запитання: що взагалі змушує людину
активно діяти? Насправді мотив тільки один – цінність, але він, як
самодостатній, тобто здатний до саморуху, містить у собі суперечність.
Діяльність, підкорена досягненню особистого успіху, може бути ефективною
як для носія такої установки, так і визнаватися суспільне корисною. Тому
і враховувати цінність як мотив діяльності варто залежно від наявного
стану особистісної свідомості, а також комбінованого впливу зовнішнього
середовища. В силу зазначеного, цінність може розглядатися як зиск у
всіх градаціях і, водночас, бути його запереченням, теж відповідно, у
всіх градаціях, не спростовуючи саму ідею зиску.

Однак таке тлумачення може не влаштовувати національних міфотворців, які
є «справжніми» носіями національної ідеї, тобто політиків. Вони не мають
необхідності доводити рівень національної свідомості, резонно вважаючи,
що «дружина цезаря поза підозрою». Водночас не багато підстав
сумніватися, що дійсне прагнення політика – це влада як така. Прагнення
до влади – самодостатній феномен, що в специфічних формах і модифікаціях
супроводжує суспільно-історичні форми організації життя людини за
будь-яких умов. Таким чином, політична діяльність стає дійсною формою
користування цінністю в оболонці національної ідеї для соціальних груп,
що спеціалізуються на даному типі діяльності. Водночас не можна говорити
про рівні умови для отримання «ціннісного зиску» через політичну
діяльність для всіх, оскільки в політичній діяльності не можна бути
одночасно виробником товару і його споживачем. Бажання чи небажання
споживати товар, що пропонується політиками в тій чи іншій оболонці,
виявляється результатом вибору, зробленого в умовах нерівності, а також
запланованої і врахованої невизначеності. Адже політик не може
розрахуватися ні своїм майном, ні власним життям за наслідки невірного
чи катастрофічного вибору, бо вони, по-перше, сягають його в останню
чергу, по-друге – ніколи не можуть дорівнювати збиткам маси, за рахунок
якої здійснено невдалий вибір.

Власне, можливість використання ціннісних понять для здійснення
направленої соціальної дії і становить предмет розгляду. Однак і сам
предмет становить проблему (дослівно – трудність, перешкода), бо вимагає
подолання самого себе. Питання, що окреслює дану проблему у загальному
вигляді, полягає у наступному, якщо ціннісні поняття містять у собі
специфічний вид енергії, то чи потрібні правила, що регулюють її
використання? Якщо погодитись з «енергетичною» аналогією, то це питання
можна сформулювати і більш вузько: чи можна теоретичними засобами
запобігти ідеологічному використанню ціннісних понять, враховуючи, що і
сама ідеологія є ціннісним феноменом? За такої постановки питання
використання поняття «національна ідея» набуває статусу допоміжного
засобу, оскільки при розгляді включається у множину ціннісних понять.
Водночас оперування виключно з їх абстрактною множиною не дає змогу
виявити характер дії ціннісної енергії конкретних ціннісних понять.
Таким чином, у загальному плані йдеться про ціннісне бачення історичного
розвитку людини, у якому поняття «національна ідея» є одним з його
аспектів.

ІІ

Наразі можна дійти висновку, що зміст поняття «національна ідея» є
незадовільним. Причини викривлення ціннісних понять не можна вичерпно
пояснити тільки недосконалістю історичних форм соціальної організації і
природою самої влади. Цінність становить більш глибинну структуру
свідомості, ніж ідеологічні системи, що її використовують на певному
історичному етапі. Проблема віднаходження адекватного виміру понятійного
описування цінності.

Сучасні дослідники тлумачать вислів «національна ідея» у трьох основних
значеннях: ідея, щодо якої існує згода більшості громадян; ідея нації; і
національний ідеал, що виражає уявлення про призначення нації, ЇЇ місію
тощо. Вочевидь, що дійти згоди в оцінках того, що є предметом згоди
більшості громадян, – завдання вкрай проблематичне. Якщо вважати такою
ідеєю ідею цивілізованої, демократичної, економічно потужної України, то
слід визнати, що при всій ЇЇ привабливості вона не виходить за рамки
загальновідомого – краще бути багатим і здоровим, ніж жебраком та ще й
хворим. До того ж, варто визначити, чи буде загальна згода щодо
висловленого гасла означати автоматичне віднаходження шляхів його
досягнення і чи постає з цього необхідність попереднього отримання вищої
економічної, юридичної тощо освіти всіма громадянами суспільства, щоб
загальна згода щодо цілей не перетворилась на загальну сварку щодо
шляхів досягнення. Стосовно ж понять «ідея нації» або ж «національний
ідеал», здається ні в кого не викликало б заперечень вважати стрижнем
«ідеї нації» досягнення «національного ідеалу», а змістом останнього –
вже окреслене прагнення цивілізованої, демократичної… і далі по тексту
вище. Однак головним зауваженням є не стільки закид у абстрактності і
«все-часовості» даного формулювання, скільки відсутність у ньому самої
національної субстанції. Отже, на перший погляд, національна ідея дійсно
є міфом у поширеному розумінні. Але мета розгляду полягає в іншому. А
саме : з’ясувати, а що власне дозволяє безліч разів відтворювати цю
ситуацію в історії, чому вона стала можливою і чи варто її змінювати?

Було б помилкою пояснювати причини викривлення ціннісного змісту поняття
«національної ідеї» (тобто комплексу ціннісних понять, що на певному
історичному етапі утворюють ідеологічне підґрунтя соціополітичного і
соціокультурного існування нації) тільки прагненням політиків,
політологів і виробників соціальних технологій (а перелік цих дійових
осіб завжди залишається незмінним незалежно від історичної епохи –
змінюються тільки назви і певні реалії) використати сам механізм дії
феномена ціннісної енергії на суспільну та індивідуальну свідомість у
цілях, які в дійсності протилежні справжньому єству духовності. У
будь-якому випадку тільки відкриттям механізму дії цього феномена на
людську свідомість як такого, що можна використовувати в цілях
маніпулювання, не можна пояснити досягнення й утримання політичного
верховенства для певних соціальних і владних груп у державі. Адже тоді
довелося б погодитись, що через пов’язаність національної ідеї з
глибинною сутністю ціннісних структур свідомості людини, це
маніпулювання стає не тільки самодостатнім, а й переводить усю духовну
культуру людства в поле реалізації схем одвічного банального ошукування
мас за допомогою набору застарілих фокусів. Але й за такого припущення
незрозумілою запишалася б здатність політичного правлячого владного
прошарку не тільки створити такий могутній механізм керування і
маніпуляції масами, а й походження змістовної частини цього механізму,
яку навіть при самій багатій уяві дослідника не можна зарахувати – і
фактично і теоретично – просто у штучний витвір фантазії. Знов-таки ж
довелося б припустити наявність таємничої залежності служителів влади
від самих керманичів: якщо саме виконавці мають забезпечити на всі часи
ідеальні умови здійснення духовно-ідеологічної маніпуляції масами, що
становить їх власну мотивацію?

Вбачається більш прийнятним вважати, що національна ідея як стан
ціннісної свідомості означає органічну приналежність її носія до
історичної долі даної спільноти – народу. В такому аспекті національна
ідея виявляється значно «об’єктивнішою», ніж ідеологія, отже, на неї
можна покластися більш впевнено як на ціннісне ядро особистості. За
такого припущення вірогідно, що зміна ідеології можлива як розширення
меж нашого знання, уявлення про картину світу і закономірності
суспільного розвитку. Зміна ціннісних орієнтирів, а ширше – ціннісного
ядра особистісної свідомості взагалі неможлива, оскільки в такому
випадку йшлося б про знецінення попереднього духовного досвіду індивіда,
руйнування соціальної і психологічної самооцінки, адекватність якої
становить умову прогнозованої і легітимної суспільної поведінки. Однак
віддаючи пріоритет цінностям на відміну від ідеологій чи не здійснюємо
ми підміну поняття, що насправді обертається логічною тавтологією? Адже
ідеологічне використання цінностей є все ж проявом їх впливу на
свідомість і формування соціальної дії. До того ж, якщо самі цінності
слід, у такому випадку, розмежувати з ідеологіями, як поєднати це з тим,
що вони вже де-факто визнані такими, які «перетікають» в ідеології?

ІІІ

Наука будує систему описування дійсності, використовуючи як засіб саму
«ідею». Це локалізація на її основі певної частини дійсності та її
вмонтування у логіку самої системи. Однак такий спосіб принципово
обмежений самою системою, що значно вужча уявлення про реальність. На
прикладі поняття «нація» розглядається механізм застосування «ідей» та
визначається принципова обмеженість «ідеального» моделювання дійсності.
Міф як спосіб виходу за межі дійсності в сферу реальності.

Спосіб подолання зазначених «труднощів і перешкод», як універсальний
метод соціальних чи гуманітарних наук, взагалі ще не виявлено. Однак
сама проблема окреслена. У «точних» науках вона випливає з тих положень,
що містять у собі теорема Геделя та «принцип додатковості» Бора. У
загальному плані йдеться про неповноту формального знання. А саме, що
будь-яка змістовна теоретична система містить у собі твердження,
істинність яких, в її межах, не можна ані довести, ані спростувати.
Наслідком цього є твердження, що об’єкт може описуватися на підставі
різних теоретичних побудов, які не синтезуються, а доповнюють одна одну.
Отже, досить імовірно, що засоби розуміння форм соціально-історичного
розвитку людини мають свою межу. Для сфери, що лежить поза ними,
потрібно застосовувати інший підхід. Однак точна наука оперує певними
абстракціями, що підкоряються логіці попередніх наукових домовленостей і
нею ж перевіряються. Уданому ж випадку йдеться про форму, у якій ці
домовленості взагалі існують. Ця форма у загальному вигляді понятійно
позначається як «ідея». Отже, якщо висловити припущення, що поняття
«ідея» обмежує поле нашого уявлення, то йдеться про шлях, яким вона ж,
тобто ідея, цю обмеженість долає. Адже саме ідеї правлять світом.

Ідея – це форма осягання подумки явищ об’єктивної реальності, що містить
мету і план ЇЇ перебудови. Саме це, як наслідок, зумовлює її поза
індивідуальність. Тобто ідея «народжується» в голові, але не запишається
там, а натомість настирливо торує собі шлях назовні, прагнучи однодумців
і перебудови. Таким чином, вона має ствердити себе як позаіндивідуальна,
універсальна ідея дослідника, що втілилась раніше у певну реальність, а
потім була відкрита і досліджена як ідея. Позитивне мислення щодо
сполучення «національна ідея», що має своєю підставою певну базову
цінність, при такому підході мало б передбачати наявність спільної точки
відліку, об’єкта, що є зовнішнім для «спостерігача» – тобто самої нації,
їх наявність у межах державно-територіальних утворень, що мають спільну
мову, культуру тощо, не підлягає сумніву як політична реальність
сьогодення, однак, визначення нації не є усталеним – має розпливчастий
зміст і часто визначається за різними принципами. А от тлумачення
«родового» для нації поняття обумовлює, в межах усталеного на сьогодні
підходу, повернення до поняття національної ідеї. Наприклад, етнос, що є
родовим поняттям щодо нації, визначається як позачасова,
позатериторіальна, позадержавна спільнота людей, об’єднаних спільним
походженням, культурою, мовою, історією, традиціями і звичаями,
самосвідомістю та етнонімом. Зрозуміло, що всі наведені об’єднавчі
ознаки спільноти, яка стає етносом, виникають поступово, власне вже в
історичному процесі. Але якщо розуміти національну ідею просто як
понятійне позначення ідеального (але ж такого, що впливає на свідомість)
духовного об’єднавчого начала, вона обов’язково мислиться як стан
свідомості, що вже відрізняє людину від інших істот і буттєвих проявів
та вже поєднує її з іншою людиною. Отже, утворення, що позначається
поняттям «нація», постає як результат дії чинників, котрі не можуть бути
враховані методологією на початку процесу національного формування
внаслідок невизначеності ціннісної схеми поведінки членів спільноти, що
формується, а також не можуть бути ототожнені з її результатом,
внаслідок відмінності сталих форм маніфестації національного утворення
як об’єкта вивчення історії чи будь-якої іншої науки з її ціннісною
підставою або схемою дії її творців. Єдине, що залишається спільним і
забезпечує «ідеальне» дослідження як умову розуміння дослідників одне
одним, – віра в реальність минулого. Однак саме це і визначається як
суттєва риса міфологічного сприйняття дійсності. Отже, міф не існує як
вигадка. Він існує як необхідність реконструювати реальність минулого
для виявлення «генеалогічної схеми» або родоводу виникнення сьогодення.
Якщо визнати, що таким чином ми намагаємось збагнути сьогодення і
змоделювати ситуацію у майбутньому, то міфологічне мислення слід
розглядати як спосіб буттєвого вкорінення особистості, а національну
ідею – тільки як його історичну форму. Таким чином, національна ідея (а
головне – можливість понятійної об’єктивації цінності) має бути
розглянута в контексті смислу міфологічної реальності, яка, на противагу
попередньому розумінню, вже не тлумачиться як вигадка, що викривлює
дійсність.

IV

Категорія «свобода» є об’єднавчою для гносеологічного і онтологічного
принципу розуміння реальності. Свобода – форма існування свідомості у
міфічній реальності, ідея – форма існування свідомості в історичній
дійсності. «Центризм» історичного мислення відкидає можливість
іманентного розуміння потенціалу міфічної реальності. Обмеженість
уявлення про висхідний характер історичного розвитку, що обумовлює
принципову обмеженість «універсалістських» намірів будь-якої
національної ідеї. Міф про свободу – універсальний зміст національної
ідеї на всі часи. Проблема переходу від міфу до історії

Отже, і міф і ідея мають відповідну форму, у якій вони виявлять себе для
свідомості. Форма, у якій утворюються нові ідеї, або розвиваються,
набувають нового змісту вже відомі, передбачає певні умови свободи
мислення ( а вони випливають з умов свободи дії). Наприклад, для того,
щоб вивести низку попередніх тверджень (незалежно від їх оцінки),
необхідно було вийти за межі усталеного кола ідей або додати до них
інші. У будь-якому випадку йдеться про саму можливість ідеального
вибудування багатьох варіантів розвитку майбутнього та інтерпретацій
минулого, завдяки досягненню певного рівня свободи або подоланню певного
рівня несвободи. Завдяки отриманню ідеєю нової форми здається, що
відбувається розширення меж свободи. Насправді, це так і є, але в межах
міфу. На противагу цьому, за межі міфу вийти неможливо. Він сам містить
у собі спосіб власного відтворення в умовах, коли самосвідомість
спільноти набуває нової історичної форми. Ідея тільки «обмацує»
реальність, тоді як міф її створює. Він сам постає як самодостатня
реальність. Незалежно від історичної форми ідеї, яка випробовує міфічну
реапьність (тобто спосіб вкоріненості людини у бутті), непорушність
самої реальності під натиском ідей визначається вторинністю акта
відображення. Іншими словами, відображення не може зруйнувати об’єкт,
тому ідея не може зруйнувати реальність. Однак на підставі втілення ідей
може змінюватися дійсність. Саме це і буде означати для свідомості
досягнення (або втрату) певного рівня свободи.

Погоджуючись з думкою про те, що пов’язати рівні свободи у пізнанні та
суспільному розвитку можливо тільки в тому випадку, коли вони пов’язані
в дійсності, додамо – а також у разі, коли вдається встановити спільну
основу їх походження або витоки цього зв’язку. Власне це і буде
встановлення такого зв’язку. Сучасна людина мислить історично. Цим вона
відокремлює себе від міфу, що становив епоху її власного розвитку. Однак
саме цей період має містити в собі відповіді на запитання сьогодення.
Адже потенційний рівень свободи людини стосовно варіантів мислення і
встановлення, таким чином, моделі майбутнього у період суто «міфічного
розвитку» був значно більшим, ніж засоби ідеального моделювання світу на
основі попередньої історії. Те, що його подальша історія розглядається з
позицій сьогодення як шлях прогресивного розвитку, доводить тільки
«центризм» нашого мислення, скутий домінантою ціннісних критеріїв цього
сьогодення. Однак підстав для такого «центризму» у самому сьогоденні
виявляється все менше. Негативні очікування щодо майбутнього природним
чином перетворюють світоглядне уявлення про «висхідну пряму»
прогресивного розвитку на більш давнє і можливо вірогідніше уявлення про
його циклічність. Немає необхідності наголошувати про міфологічну основу
цих уявлень. Але пояснювати їх пануванням у свідомості міфічної людини
відображення циклічності природних процесів, означає відтворювати той же
механізм відображення, тільки в форматі історії. Тобто уявно відкидаючи
«центризм» нашого мислення, ми фіксуємо тільки той факт, що здатність
відображення, притаманна архаїчній людині, збереглась у людини
історичної. (А в який спосіб і чому змінилась реальність, що
відображується – незрозуміле). Інший бік питання полягає у тому, що ці
пояснення ніяк не пов’язуються надалі з масивом досліджень міфології
різних народів та етнографічних матеріалів, що свідчать про багатющі
можливості уяви людини цього періоду. Тому важливо наголосити на іншому.
Свобода, притаманна людині міфоепохи, і прагнення до свободи людини
історичної – це різні речі, що мають спільну основу. Спільність цієї
основи знаходиться в передісторії людства і поєднує, таким чином, усіх
людей. Однак якщо в період панування міфу в свідомості свобода була
реальністю існування, то вся історія є вже прагненням до свободи,
боротьбою за неї. Дихотомія міфу та історії є визначальною для людської
самосвідомості. Смисл її полягає у тому, що міфоперіод, з точки зору
історії, є періодом найнижчого щабля розвитку продуктивних сил людини і
ця залежність людини від природного середовища розглядається як підстава
для твердження про мінімальний рівень його свободи, а от з точки зору
міфу історія людства є тільки послідовною драмою втрати людиною свободи,
шляхом відокремлення від життєдайної основи існування, яка веде до стану
присмерків первообразу. В результаті, людині немає чого відображувати,
крім власної історії, а вона вичерпується в той момент, коли досягнення
найвищого стану свободи, як влади над створеним середовищем, зіштовхує
людство як особистість, що має «планетарну самосвідомість», з питанням
про смисл цієї свободи, тобто про самодостатність, самостійність образу,
створеного його власною діяльністю.

У цьому розумінні кожна національна ідея є формою історичного втілення
міфу про досягнення свободи, однак, кожна з них несе і «родову пляму» не
самодостатності. Вона визначається тим, що ніяка нація не може виробити
національну ідею, що виступить універсальним замінником вселюдського
міфу про досягнення свободи. Так само і нація, як усвідомлення власної
окремішності спільноти, побудована на окресленому вище принципі – це
спроба досягнення свободи через ідею, що міститься в самій
деміфологізованій реальності. У такому випадку, вона просто породжує
спротив історичної дійсності, що існує в сьогоденні. Опір і взаємодія
ідей, що набули матеріальної форми в історичній дійсності,
відображується у свідомості як розвиток, що має самодостатню підставу
руху, власного здійснення. Однак насправді йдеться про зміну форми міфу
у сприйнятті людини. Ця зміна форми міфу пов’язана з формуванням
людської особистості. Смисл історії, якщо вважати її етапом розвитку
людства, у тому, щоб відновити цілісність міфу у свідомості, що вже не є
свідомістю колективною, а є індивідуальною. (Звідси, власне, і спосіб
опанування дійсністю – шляхом «вироблення» ідей, ідеального
моделювання). Відновлення цілісності міфу на індивідуальному рівні і є
формою буття міфу в історії. Але чому відбувається сама історія?

V

Міф – це реальна єдність причини і наслідку. Історія – вже не є
реальністю. Це – індивідуальний спосіб пізнання реальності, роздрібненої
індивідуальним сприйняттям. Наука та історія як ідеальне сприйняття
дійсності знаменують розрив причини і наслідку. Реальність
опосередковується мисленням. Атомарність як аналог індивідуальності.
Цінність індивідуалізації як історичне пояснення причини її виникнення :
поява індивіда означає, що існування набуває нового поштовху для
реалізації себе у свободі. Платою стає опосередкування цінності
мисленням. Проблема збереження ціннісного сприйняття дійсності у формах
історичних спільнот.

????¤?¤?$???????n? це інваріанти, що виявляють себе через нову ідею – «я
мислю». Отже, йдеться про новий (новий для людини, що її усвідомлює)
стан свідомості, який характеризується здатністю індивідуального
сприйняття світу. Це означає безмежні можливості пізнання – самопізнання
(тобто свободу) і, як своєрідну плату за цю здатність, справжню
несвободу, визначену здійсненим вибором. Адже оцінка революції, що
відбулась, як плати, є способом історичного мислення. Для міфу такого
вибору не існує. Але ж чи можливо таке? Так, за наявності свободи
мислення, що погоджується ( але частіше за все тільки зовнішньо) на
існування мінімум двох логік: міфу та історії, яким людина належить
одночасно, їх діалектика передбачає: відсутність вибору як вихідна умова
системи, що розглядається, зумовлює висновок про те, що вибір (тобто
певний рівень свободи) існує тільки у свідомості людини. Отже, людина не
вийшла з міфоепохи. Просто цілісна реальність міфу для людини розбилася
на скалки індивідуального сприйняття світу, у якому утворення
національних спільнот відбиває процес утворення самостійного міфу
людства з уламків або елементів індивідуального світосприйняття. Таким
чином, провокаційні питання – чи потрібна взагалі національна ідея, сама
нація, як спосіб утримання індивідуальної свідомості в межах певної
окремішності, і навіть держава (бо в сучасних умовах цивілізаційного
поступу принцип – національні інтереси вище за все, розв’язує
застосування таких руйнівних сил, перед якими апокаліптичні пророцтва
Біблії вже зовсім не здаються примарними), – можна сформулювати в інший
спосіб. А саме: чи можна сподіватись, що факт індивідуалізації
світосприйняття як доленосний для людини переворот у свідомості, стане
елементом його руху до свободи у формі міфоісторії?

VI

Наслідки історичного розвитку у ціннісній площині. Міф постає не
способом переживання реальності, а об’єктом дослідження його шляхом
вичерпання ідеями. Ідея міфу і сам міф. Міф як переживання – відповідь
на питання чому. Свобода в історії є прагненням до свободи, шляхом
привласнення більшої її частки у формі реалізації більш загальної ідеї.
Найбільш загальна ідея, що є підставою руйнування міфу, – ідея часу.
Вона міститься у головному міфі людства. Отже, історія є описуваним для
людства самим міфом. Соціально-ідеологічний аспект реалізації
історичного міфосценарію полягає у трансформації ідеї часу в ідею
привласнення. Набування історією самостійної цінності.

Абсолютна амбітність людства у пізнанні, тобто прагненні до абсолютної
свободи, що в історичній логіці означає володарювання і підкорення, у
логіці міфу має свою розв’язку – саморуйнування, тобто повернення до
абсолютної свободи тих елементів дійсності, що вичерпали потенціал форм
створення комбінацій «окремішності». Віра в безсмертність людства на
противагу конечності існування окремого індивіда не живить існування
цього окремого індивіда, так само, як його не живить віра в пріоритет
окремої нації або необхідність для окремої нації заявити про свої
пріоритети. Здавалося б існує контраргумент – про панування в історії
боротьби: за панування над іншим народом чи опір цього народу для
ствердження панування над власною територією (а сюди можна віднести і
всі національно-визвольні рухи). Однак він насправді більше доводить
життєвість ідеалістичної доктрини про панування в історії ідей, що
оволодівають масами. Можливо в історії і прийнято розглядати людей як
масу, що своїм рухом створюють процеси на зразок атмосферних явищ, але ж
сама індивідуальність за таких умов геть зникає. Індивід, власне, існує
в такій «історії» тільки аби ствердити пропоновану схему «ідеального»,
тобто «одновимірного» зв’язку прагнення до свободи. Насправді це
історичне прагнення тільки занурює його у невичерпний ланцюг
калейдоскопічних подій дійсності. У ньому немає свободи. Є тільки
необхідність – необхідність долати необхідність і необхідність прагнути
свободи. Таким чином, абсолютність особистісного сприйняття дійсності як
міфу визначається не прагненням повернути особливості нерозвиненого
міфічного мислення людини того періоду всупереч усьому доробку духовного
поступу людства в історичний період, а необхідністю вироблення і
з’ясування ціннісного критерію оцінки і самооцінки цього поступу, що
міститься у міфоперіоді. Саме в цьому і полягає зв’язок пізнання і
суспільного розвитку як проблема досягнення свободи розвитку і свободи
мислення та буттєвого вкорінення індивідуальності. Отже, за логікою
міфу, питання що має нести в собі відповідь на питання чому. Чому
особистісна свідомість життєво потребує міфу? Тобто в чому причина (хоча
це і буде історичним поглядом на міф, але інший шлях не є відомим)
буттєвої вкоріненості людини у міфореапьність? Для цього потрібно
сформувати і спрямувати ідею свідомості відносно поняття «міф».

Не зважаючи на колосальний обсяг досліджень та багатовимірність підходів
до вивчення міфу і міфології як форми суспільної або колективної
свідомості, міфоепоха розглядається як локалізований період світової
історії, що характеризувався нездатністю людини виділити себе з
навколишнього середовища і не розчленованістю людського мислення, що не
відокремилось від емоційної, афективної сфери. Можливо, сам по собі цей
підхід є цілком природним як наслідок центризму історичного мислення,
однак його безумовне наслідування приводить до прихованого стереотипу
сприйняття, що характеризується домінантою у свідомості
науково-історичного підходу. Він передбачає пріоритет аналізу як доказ
науковості і пріоритет сьогодення над минулим на догоду історичності.
Але якщо послідовно «додумувати» такий підхід, то минуле завжди
залишатиметься об’єктом дослідження, а не предметом переживання. Однак
саме як предмет переживання міф тільки і може становити цінність для
сьогодення, тому що і минуле, і сьогодення, узяті тільки в якості
об’єкта дослідження, втрачають сенс. Вказаний підхід дає змогу
накопичувати і передавати знання, але, на відміну від міфу, не може
накопичувати і передавати емоції. Мистецтво, що веде свій родовід від
сприйняття міфологічної реальності, консервує й акумулює емоцію, роблячи
ЇЇ придатною для багаторазового використання, але катарсична функція
мистецтва в історичний період знову ж таки викривляється на догоду
здатності відтворювати механізм вивільнення емоційної енергії,
розриваючи смисл дійства з його зовнішнім проявом. За такої розірваності
механізм дії засобів мистецтва на людину стає автономним відносно
емоції, яку він повинен відтворювати. Тенденція до осмисленої і
цілеспрямованої естетизації проявів насильства доводить, що мистецтво не
є самодостатнім засобом відтворення реальності, але його універсальність
в історичних умовах містить у собі небезпеку. Та йдеться власне не про
роль мистецтва, а про умови, що дозволяють автономне, ідеологічне
використання емоцій ( або в іншій формі – ціннісних ідей ) у тому числі
й засобами мистецтва.

Така можливість виникає в зв’язку з тим, що формування історичного
світогляду особистості нерозривно пов’язано з виникненням ідеї часу.
Однак для виникнення самої ідеї часу потрібні були певні підстави.
Підставою виникнення ідеї часу є подія. Але якщо для історії і взагалі
для виміру часу потрібна будь-яка подія аж до визначення періоду
напіврозпаду речовини, то насправді міфічною є тільки одна подія –
виникнення самої людини. Міфічність цієї події, незалежно від того
міркування, що насправді виникнення людини пояснюється тільки міфом (у
тому числі науковим), визначається тим, що міф одночасно і містить в
собі завершення цієї події. Призма міфу висвічує початок і кінець в
одній проекції і, таким чином, визначає остаточний, вічний, не плинний
критерій емоції людини відносно себе самої. Індивід існує між початком і
кінцем саме завдяки часу. Тому час є формою існування людини історичної,
а вічність – людини міфічної. У дійсності, людини міфічної не існує, але
реально існує тільки вона.

Насправді, зрушення у часі є перешкодою для свідомості. Сама ідея часу,
усвідомлена як така значно пізніше, у площині міфореапьності сприймалась
як втрата безсмертя у міфі про падіння людини (це і є той самий «жах
перед історією», виявлений М.Еліаде як криза міфосвідомості).Таким
чином, ідея часу є наслідком розгортання міфосценарію історії людства. В
історії на все є причина, у міфі на все є відповідь. Тому міф уже
відповів на всі запитання історії. Отже, форма нашого осягання
реальності у вигляді ідеї і є причиною створення світу дійсності. У
«перетіканні «ціннісного аспекту в соціальний (а насправді в
ідеологічний ) означає, що ідея як така та ідея часу зокрема, виступає
формою привласнення свідомістю навколишнього світу. Ідея часу,
наприклад, лежить в основі нашого уявлення про Всесвіт і власну історію.
Історія відбувається як накопичення і передача знань, досвіду, навичок.
Історичні події набувають значення як спосіб виживання, однак сама
історія має своєю підставою тугу за втраченим. У момент відриву
міфосвідомості від своєї основи, майбутнє, з огляду на втрачене, не має
цінності, оскільки вже немає віри в реальність міфу, і ще не має
історії, що смислами життя попередніх поколінь камуфлює і пом’якшує
відсутність смислу як такого. Однак оскільки сама дійсність, уже як
реалізація внутрішнього, іманентного смислу ідеї часу, що повинен
вміщувати і нести в собі змінену для людини, але від того не знищену
реальність, – є міф, накопичення знань стає його формою і сприймається
як розвиток особистості і спільноти. Насправді, можна тільки ще раз
наголосити – сьогодення є способом індивідуального сприйняття минулого,
що утворює ідею майбутнього. Це і становить принцип історичного часу на
відміну від міфічного. Однак сам цей принцип вимагає додатка у вигляді
міфічного сенсу буття. В історичному часі сенс становить мету. Метою
утворення майбутнього не є перетворення його в об’єкт дослідження, що
став минулим, а перенесення у майбутнє смислу, що вже міститься в
минулому – через сьогодення, що розглядається свідомістю як єдина
реальність. Оскільки реальністю минулого був міф і переживання людиною
себе в цій міфічній реальності, то власне, смислом утворення майбутнього
є не його досконале вивчення, а відтворення і збереження переживання.
Саме це і є головною ознакою «життєвості» міфічної реальності і
становить її цінність, що «не минає».

VII

Подолання ідеї часу індивідуальною свідомістю як спосіб відтворення
цілісності міфу. Умови і форми подолання ідеї часу. Національна ідея як
спосіб індивідуального подолання ідеї часу, тобто особистий міф.
Значення ідеї свободи як способу формування вселюдського історичного
міфу.

Отже, міф відповідає на питання що і як. В історичному «русі» людства
сформувався підхід (науковий), який розділяє ці відповіді. Водночас їх
розділення, вбиваючи ціннісний смисл події, запускає енергію пошукового
потенціалу у «дурну нескінченість». Адже сам рух не може бути нічим
іншим, ніж постійним розділенням і поєднанням. Таким чином, історичною
перешкодою для свідомості стає те, що вважається її перевагою – а саме:
здатність роз’єднувати абсолютизується, а синтезувати (у сфері міфу це
синкретичне мислення) втрачається. Тому, можливо, важливішим постає
питання – як поєднується історична дійсність і реальність міфу і хто
власне може їх поєднати?

Коли за певних умов, в історичній особі відновлюється ця синкретична
здатність міфомислення, особистість маніфестує себе як пророк. Пророк
являє собою особисту здатність вийти поза межі ідеї часу, а результат
цього виходу являє собою історичну міфоподію. Міфоподія має три площини
виявлення: особистісну, національну (особливу) і власне міфічну або
ціннісну (загальну). У першому випадку міфоподія проявляє себе як певний
стан особистісної свідомості, а саме – ціннісної індивідуальної
свідомості, який передбачає актуалізований духовний зв’язок особистості
з архетипом даної спільноти. Цей архетип (не торкаючись наразі змісту
поняття) фігурує як не раціоналізована структура особистісної
свідомості, визначаючи її поведінку, вчинок, реакцію або ставлення до
події не з огляду на певну ідею чи ідеал, а згідно з прообразом або
стереотипом дії, що повторюючись, складає історичне тіло нації і формує
ЇЇ самосвідомість та національну самоідентичність (у більш загальному
випадку – стосовно сфери вияву ціннісної енергетики особистості). У
другому випадку, міфоподія і є, власне, «національна ідея» як єдине
словосполучення. Це міф, що його слід розглядати як спосіб утворення
«окремішності» даної спільноти, шляхом актуалізації особистісного
ціннісного зв’язку індивідів на основі спільного національного архетипу.
У третьому випадку міфоподія – це сам архетип, що виявляє свій образ і
смисл через нашарування історичної дійсності. Тобто це абсолютна
цінність, що як така породжує емоційно-смислову реакцію людської істоти.

В українській історії Шевченко (хоча, зрозуміло не єдиний, але той, хто
найбільше у новітній історії вплинув на міфосвідомість спільноти) являє
собою реалізацію міфоподії через виявлення ЇЇ вказаних планів.

Виконання функції, що її закладає вивільнена особистісною долею ціннісна
енергія міфу, полягає у безпосередньому охопленні цією енергією інших
членів національної спільноти, активізації їхньої міфосвідомості.
Виходячи з тієї універсальності, якій відповідає вид духовної
діяльності, представлений у творчості Шевченка, спробуємо тільки
підсумувати продуктивну ціннісну енергію національного міфу,
представленого в шевченківській творчості для використання ціннісної
енергії шевченківського міфу. Тобто не йдеться про буквальне відтворення
історичних шат персонажів, що вимірювали свою наснагу і пристрасть тими
категоріями історичного минулого і старовини конфлікту, що дійсно вже
давно відійшов. Однак смисл дослідження історичного міфу в його
структурі і прочитуванні через особистісний життєвий міф Шевченка може
полягати в ціннісному плані тільки у вивільненні тієї ціннісної енергії,
що міститься в ньому як підставовий. «Звернення» Шевченка, тільки як
приклад, має особистісний характер і форму та промовляє самою назвою «І
мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в
Україні». Воно постало найбільш проникливим виявом самої сутності ідеї
нації і «мало на меті» відкрити шлях до первообразу. Який же зміст ідеї,
що утворює згадану позачасову єдність? Під даним кутом зору тільки
текстовий аналіз звернення свідчить про повторюваний у різних формах
заклик до свободи – позитивний, негативний – як заклик до звільнення чи
поданий у непрямій формі. Ось послідовний перелік таких смислових
сполучень: люди «кайданами міняються», їх «запрягають в тяжкі ярма»,
«розкуйтеся, братайтеся», «в своїй хаті своя правда, і сила і воля»,
йдеться про прагнення «шукати … Волі! Волі!», але «хилитесь, як і
хилились», «… на чистій, широкій, на вольній землі», «розкуються
незабаром/ заковані люди», «історія – поема / Вольного народу», «У нас
воля виростала», але спала «на козацьких вольних трупах», «що ми?.. Ким?
За що закуті?», «що добре ходите в ярмі», а «синам передали /Свої
кайдани, свою славу!», а заклик – щоб мати поцілувала дітей «вольними
устами». Очевидно, що повторювані слова і сполучення утворюють коло:
несвобода – звільнення – свобода.

Чи можна, таким чином, вважати ідею свободи виразом національної
неповторності та ідеалом української нації? У тій мірі, в якій прагнення
і досягнення свободи, як такої, є ідеалом для кожної нації, що складає
людство як цілісну особистість, що прагне свободи. Водночас ідея
національної свободи становить опосередковану форму історичного міфу
нації, що формується нею в межах подолання ідеї часу, яке завжди
відбувається індивідуально. Колективне подолання ідеї часу і входження в
міфореальність, фізично неможливо з огляду на суттєву ознаку часу –
«незворотність», а історично – з огляду на невичерпаність і розбіжність
індивідуальних уявлень про свободу в межах національних спільнот. Але
подолання ідеї часу можливе. Воно відбувається в індивідуальній історії
особистості і становить, власне, головну міфоподію життя, що вивільняє
ціннісну енергію архетипу не шляхом вироблення її ідеї, а шляхом
переживання. Успільненість переживання є, таким чином, способом
подолання обмеженості проявів національної ідеї у будь-якій формі і
досягнення індивідуальної свободи у формі осягання певного архетипу
людства. Однак із зазначеного випливає, що архетипальну форму
універсального міфу людства не можна виявити у понятійній формі. Тоді
він стає поняттям, що усвідомлюється, а для його ціннісної дійовості він
потрібен у формі переживання. При цьому, «переживання» вживається у двох
значеннях: – як емоція і як процес існування, буттєвого розвитку і
здійснення, власне, себе самого через належність до міфу. Саме про це
говорить О.Лосєв, наголошуючи, що тільки особисте сприйняття події як
чудесної, символічної, такої, що має потаємний смисл і вказує на щось
більше, ніж ЇЇ фактичність, виводить свідомість на інший рівень
сприйняття реальності. Саме це і є чудом, бо розширює межі людської
свободи, відкриває у повсякденному новий смисл, надихає і запалює життя.

Головною перешкодою для розуміння самої історії особистістю, яка в ній
існує, є відчуження душі явища, його сакрального, вищого змісту від
форми, у якій воно виявляє себе для людини. Таке відчуження, як спосіб
привласнення енергії зовнішнього середовища, є специфікою тільки
людської діяльності, тому що саме поняття діяльності, як свідомої
трансформації енергії і потенціалу навколишнього середовища у власних
цілях і для задоволення власних потреб, людина приписує тільки собі як
розумній істоті. Уданому випадку «розумність» набуває значення
священного начала, якому мають підкорятися інші прояви його єства, а
пошук «розумності» ззовні, разом з трансформацією навколишнього світу
згідно з уже набутою «розумністю», набуває самодостатнього значення.
Однак дана ситуація є вже наслідком і результатом становлення зазначеної
«розумності». Осягаючи ці наслідки, людина усвідомлює свою самотність і
розірваність світів створеного і природного. Саме в такий момент історія
набуває нового поштовху, оскільки йдеться про підживлення ціннісних
структур людської свідомості енергією, яку містить у собі оповідь про
міфічні події, що мають статус реальних. Таким чином в індивідуальному
плані питання подолання часу, у тому числі як подолання ідеї особливої
«національної ідеї», стає питанням історичної реалізації змісту міфу.

VIII

Оскільки історія може розглядатися як шлях відчуження, привласнення і
збереження цінності, то особистісний міф постає як спосіб подолання
історичного викривлення цінності. Розуміння прогресу і переживання
цінності – різні онтологічні виміри людини. Усвідомлення способу
привласнення цінності і необхідність його подолати як проблема
соціального прогресу. Смисл історії як корекція цінності.

Для індивідуальної свідомості здається природним припущення, що
привласнення сонячного світла чи повітря є неможливим, бо веде до
руйнування фундаментальних передумов існування самої людини. Водночас в
історії видається можливим привласнення території, на яку
розповсюджується більша кількість світла чи повітря.

Таким чином, ідея часу як ідея привласнення продовжує себе у способі
розгортання ЇЇ у просторі – через привласнення території. Чи не
характерно, що привласнення території, де вже мешкають автохтони
(незалежно від можливостей освоєння незаселених земель), з давніх часів
визначає дійову, фактичну канву історії спільнот і сукупну історію
людства. (Хоча дотепер пояснити це ширше, ніж із залученням аналогій із
тваринного світу, навряд чи вдавалося, на сьогодні це здається ще
складніше, бо процес набуває нової форми – не шляхом завоювання, а
шляхом легальної чи нелегальної міграції, коли не тільки «квартали»
мегаполісів, а й регіони країни стають заселеними представниками іншої
нації чи народу). Історичний погляд, погляд у минуле тільки спрямляє
реальну хаотичність цього процесу, силою додаючи до нього незмінний
ціннісний вектор – легітимовану попередньою історією здатність людини
присвоювати те, що потрапляє в коло її свідомості, дії, прагнення – від
універсалізації пізнання до універсалізації способів споживання
будь-яких елементів природного середовища. У цьому випадку фактичне
привласнення виступає шляхом реалізації ціннісної ідеї привласнення, але
вона є формою деградованої цінності, оскільки порушує умову
колективності як способу індивідуальної ціннісної реалізації.

Водночас як істота колективна, людина може виступати представником
будь-якої спільноти, її колективність дає змогу не тільки незрівнянно
примножувати її інтелектуальні та фізичні сили (що, власне, і рухає
науково-технічний прогрес), а й забезпечувати наступність розвитку в
самому широкому розумінні. Однак усі форми і напрямки історичної
колективності для самої людини є важливими тільки у зв’язку з можливістю
її власної ціннісної реалізації. При цьому інша людина виступає
необхідною умовою такої реалізації. Тому ймовірно, що індивід також
привласнює національну ідею у вигляді особистої цінності, тобто умови

існування. При бажанні цей процес можна розглядати як історичну аналогію
природної еволюції людства. Однак чи не веде така «еволюція» до
небезпечних наслідків? Адже натомість етнос-нація привласнює частину
самого індивіда, спираючись у побудові ідеології не стільки на її
смислову значущість для нього, скільки на факт легітимне відданої
частини власної сутності особистості. Важливо те, що «відокремлена»
ціннісна частина отримує подвійну природу: з одного боку, вона живить
індивіда і спільноту колективними цінностями як способом стабілізації
власного буття, з іншого, як форма деградованої цінності, може стати
об’єктом привласнення, формою «вливання» мінливих, плинних, тимчасових
смислів. Адже сама сутність історичного процесу викривлення абсолютної
цінності зумовлена можливістю привласнювати не тільки матеріальні умови
існування людей, а й умови формування та реалізації їх ціннісних
установок; Можливість ця виникає тому, що у своїй історії людина
відділяється і віддаляється від цінності. Тому в історії, як об’єкті
дослідження, можна спробувати експериментувати, моделюючи і формуючи
ціннісні установки, їх система і буде ідеологією. Але для того, щоб
спільні цінності не були тільки цінностями окремої спільноти, вони мають
бути абсолютними, тобто такими, привласнення яких окремою людиною,
спільнотою тощо було б неможливим. Тому найважливішим наслідком спроб
історичного втілення в життя цінностей нації мала б стати цілковита
заборона їх ідеологічного використання.

Як такі, цінності дійсно є абсолютними, оскільки, виступаючи джерелом
духовного розвитку людини, самі ніколи не можуть бути вичерпані
історичними формами людської духовності і культури. Культура відображає
духовність людини, народу, етносу, нації, але її джерело – Всесвіт як
такий, знаходиться поза межами осягання людини, так само наразі як і
причина матеріального походження останнього. Однак здається, що перший
крок на шляху історичного прогресу людства в формах колективності
викликає одразу необхідність світоглядної корекції або корекції
цінності. Вона і є дійсним запобіжним механізмом соціальної еволюції
людини. Корекція цінності означає проходження індивідом шляхів власної
долі. (Виявлення і співпадіння різних планів реалізації цінності в
особистісній долі постає могутнім ціннісно-енергетичним джерелом
«духовності». Тоді йдеться про харизматичну особистість, національного
пророка, тощо.) Вона полягає у діяльності по відновленню абсолютної
цінності у самій свідомості. Останнє ж є умовою ціннісної реалізації
людини. В історії, як реальному бутті, відбувається «корекція цінності».
Вона має своїм підґрунтям вплив об’єктивної цінності як поза історичного
джерела людського існування і не може бути зведена до рівня ідеології,
оскільки остання ніколи не вичерпує спільну долю індивіда і нації.
Реальна корекція цінностей відбувається тоді, коли людина власним
вибором і власною долею відновлює рівновагу між істинним шляхом своєї
долі і оманами, що чекають її на цьому шляху. Формування глобальної
свідомості людства означає проголошення єдності долі людини і спільноти.
Дотепер ця єдність традиційно поєднувалась з поняттям нації. Однак у
сучасних умовах її реалізація означає збільшення масштабу, ціни,
цінності вибору як такого, що тягне незрівнянно вагоміші наслідки для
людини, що відчуває і реалізує цю єдність. На відміну від
матеріально-технічного прогресу, пов’язаного з оволодінням і
використанням сил природи, духовний прогрес має зворотний характер. Це –
збереження цінності, що вже належить людині за ЇЇ родовим визначенням як
духовній істоті. Шлях збереження і відтворення цінності можливий лише як
особистий ціннісний шлях, що піднімає людину до вершин прочитання і
проживання власного міфу. Саме тому звернення до національної ідеї як
форми історичного втілення особистої цінності в колективній діяльності
спільноти вимагає усвідомлення і з’ясування наступного: цінність не
підлягає привласненню ані в формі наукового дослідження, ані в формі
політичної доктрини, ані в формі національної ідеології.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020