Реферат на тему:
Національна ідея в українській філософській і релігійній думці
І цілком закономірно, що саме патріотичні церковники були опорою борців
за особову, соціальну й національну свободу, часом жертовно протистояли
польсько-шляхетській, татаро-турецькій і царистсько-московській
експансії. І надзвичайно важливо та показово, що ідеологія, віра цього
типу еліти закоренила націєзахисну та націєтворчу ідеологію як у масовій
свідомості, так і в грунті національної філософії.
Первинно це, як відомо, було здійснено державцями і церковниками
Острозької та Київської (Могилянської) академій: тоді там були центри
політичного й культурно-духовного життя, там, через призму ідейних
перегуків з Європою формувалися нове мислення і нова віра. Тому саме там
формувалися й кадри найзначніших гетьманів, полковників, митрополитів та
єпископів, провідних вчених і педагогів.
Переміщення центра творення Гетьманщини на Чернігово-сіверські землі
зумовило переміщення туди й центра філософських та релігійних борінь і
шукань, що реально і корелювалося, й відбивалося на боріннях та шуканнях
ідеологічно-політичних. Для наочності достатньо взяти характер пошуків
та утвердження ідейних принципів Кирила Транквіліона-Ставровецького,
Лазара Барановича, Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, Іоанна
Максимовича, Амвросія Дубневича.
Студент Замойської академії, учитель мов у Львівському братстві та в
школі у Вільно, архімандрит Єлецького монастиря (на Чернігівщині), автор
книг «Євангеліє учительное», «Зерцало богословія» (створених у
Почаївському монастирі), «Перло многоцінне», К.Транквіліон-Ставровецький
всю силу свого багатогранного обдаровання присвятив боротьбі за розвиток
української церкви та віри. І це було надзвичайно важливою складовою
відновлення національної державності навіть з організаційної точки зору.
Та особливо вагомо те, що духовним підґрунтям тієї позиції були
гуманістичні, богословські й морально-етичні постулати філософа, що
становили основу його концепції, одягнутої у релігійну форму, але
змістом повністю дотичної до національної ідеї.
Знову може виникнути термінологічний диспут, однак при уважному
вдумуванні будь-які сумніви відпадуть. Найперше тому, що для
Транквіліона-Ставровецького є надзвичайно вагомою вітчизняна
релігійно-філософська традиція, яка в центр і розуму, і віри ставить
проблеми самопізнання та життєвого вибору (кредо).
Нагадаємо: саме в час принципових внутрідержавних змін і автори
«Велесової книги» та «Літопису Аскольда», і Володимир Мономах у
«Поученні дітям» ставили основоположні питання: 1) чи знають
співвітчизники, як створено світ? 2) чи знають вони, що то є – людина?
3) а в цьому зв’язку – як треба жити співвідносно з розумінням життя і
смерті, добра і зла, праведної і гріховної життєдіяльності? Пафос
роздумів великого князя скеровувався на збереження єдності рідної землі
та народу; на утвердження активної добротворчості та людяності (а тому –
проти пустельництва й усамітнення (втечі від життєвих бур) та
відстороненого споглядання життя реальних людей, бо любити Бога, не
люблячи ближнього, – є лицемірством і боговідступництвом); на
необхідність внутрішнього самопізнання як керма у великий світ та
домінанти філософії серця як найвірнішої запоруки свободи й благодаті.
Для Транквіліона-Ставровецького осердям і життя, і філософії також є
людина, народ і світ у співвіднесенні із земним (метафізичним) та
божественним началами, метою і шляхом до неї. А фундаментальним
принципом вибору шляху до благодаті є категорії пізнання та
самопізнання. Причина зрозуміла: Україна – в процесі пошуку нової дороги
розвитку. Як прийти до величі і могутності етнодержавної системи періоду
Київської України-Русі?
Знову панують тенденції внутрішнього розладу, зумовлені втратою
державності, суверенітету, свободи. Як і завдяки чому, – ставить перед
собою питання Ставровецький, – можна створити світ добра, закону та
правди? І переконується: щоб досягти жаданого блага суспільства,
останньому необхідно усвідомити реальний стан буття, причини життєвих
поразок і бід; для цього – усвідомити свою роль, призначення і
можливості і вже на цій основі визначити свій історичний жереб. Як
наслідок – звернення до національної мови, культурної традиції та
релігійно-філософської вітчизняної системи, а паралельно – до роздумів
про мету і зміст життя в руслі всеєвропейської гуманістичної традиції.
Немало хто, за звичкою, може сказати: на Заході (в Європі)
утверджувалися ідеї Реформації і контрреформації, панувала міжконфесійна
толерантність, а в Україні? Палали пристрасні бої між православними і
католиками та прибічниками однонапрямних конфесій та уніатами, не кажучи
вже про адептів інших релігійних систем та «єресей». Але їм необхідно
внести принципову корекцію і щодо міжконфесійних стосунків в Україні та
в країнах Європи, і щодо ставлення до інакомислія. А саме: усвідомити,
що найбільш толерантні стосунки між різними конфесіями ще з часу
Київської Русі були саме в Україні. Тут вирували жорстокі конфронтації
лише у процесі заміни язичництва християнством.
Яким був релігійний «мікроклімат» в Європі, яскраво засвідчує не лише
трагічна загибель реформаторів церкви Лютера й Гуса, а й
багатостраждальна доля славетного вченого Спінози, розгляд справи якого
закінчився таким документом: «Господа Маамада доводятъ до вашого
св?д?нія, что, узнав съ н?которыхъ поръ о дурном образ? Мыслей и
д?йствій Баруха де Эспинозы, они старались совлечь его съ дурныхъ путей
различними средствами и об?щаніями. Но такъ какъ все это ни къ чему не
повело, а напротивъ того, съ каждымъ днем получались все новыя и новыя
св?д?нія объ ужасныхъ поступках, имъ совершаемыхъ, и такъ какъ все это
было удостов?рено показаніями свид?телей, которые изложили и подтвердили
все обвиненіе въ присутствіи означеннаго Эспинозы, достаточно изобличивъ
его при этомъ, то по обсужденіи всего сказаннаго въ присутствіи Господъ
Хахамовъ р?шено было, съ согласія посл?днихъ, что означенный Эспиноза
долженъ бытъ отлученъ и отд?ленъ отъ народа Израилева – почему на него и
налагаетея Херемъ въ нижесл?дующей форм?.
По произволенію Ангеловъ и приговору Святых ты отлучаемъ, отд?ляемъ
осудженію и предаемъ проклятію Баруха д’Эспинозу, съ согласія
Синагогального трибунала и всей этой Святой Общины, передъ священными
книгами Торы съ шестьюстами тринадцатью предписаніями, въ них
написанными – тому приклятію, которымъ Іисусъ Навынъ проклялъ Іерихонъ,
которое Элиса изрекъ надъ отроками и вс?мъ т?мъ проклятіямъ, которыя
написаны въ Книг? Законовъ. Да будетъ он проклаятъ и днемъ, и ночью; да
будетъ проклятъ, когда ложится и когда встаетъ; да будетъ проклятъ и при
выход?, и при вход?. Да не проститъ ему Адонай, да разразится Его гн?въ
и Его мщеніе надъ челов?комъ симъ, и да тяготять надъ нимъ вс?
Проклятія, напсанныя въ Книг? Законовъ. Да сотретъ Адонай имя его подъ
небом и да предастъ его злу, отд?ливъ отъ вс?хъ кол?нъ Израилевыхъ со
вс?ми небесными проклятіями, написанными въ Книг? Законовъ. Вы же,
твердо держащіеся Адоная, вашого Бога, вс? вы нын? да здравствуете!
Предупреждаемъ васъ, что никто не долженъ говорить съ нимъ ни устно, ни
письменно, ни оказывать ему какую-либо услугу, ни проживать съ нимъ подъ
одной кровлей, ни стоять отъ него ближе, ч?мъ на четыре локтя, ни читать
ничего, имъ составленного или написаннаго».
Як бачимо, ХVІ-ХVІІ ст. – це час, коли і Європа плавилася в казані
національних родів. І це втягувало у вир навіть фанатичних змагань і
державно-політичну й наукову еліту. Інша річ, що йшлося про
національно-гуманістичні цінності всієї цивілізації і культури. А нині
вже цілком очевидно, що борці за нове рядилися часом і в найстаріші,
найтрадиційніші шати старої феодальної системи, зокрема – фідеїстичної,
– але колесом, що крутило коловорот часу, була національна проблема.
Дитиною, що народилася в Реформаційно-Гуманістичному чистилищі, став
феномен нації. Не випадковий, не вигаданий теоретиками, а народжений і
скристалізований природою та універсальною практикою поколінь, а тому
універсальний і за своєю суттю та в плані органічного зв’язку формацій
минулого і сучасного та майбутнього. І особливо важливо, що структуруючу
роль у цьому процесі відігравала практика самопізнання, вогнем якої була
етнопсихічна пам’ять віків, зумовлювана голосом Природи, кров’ю Землі,
духом Мови й Культури, а в синтезі – етнонаціональної психіки. А
формулюючою енергією того націєтворення була як провіденційна тенденція
самореалізації кожної людської популяції, так і науково-філософська
аналітика та синтетика.
Тому природно, що зерном теорії і Ставровецького постає людина, котра
екстраполює себе і в минуле, і в майбутнє; тому первинно вона постає як
ген роду, а вже у плині еволюції виражає енергію самореалізації в
племені, етносі та нації.
Людина, зокрема людина серця, – це творець, котрий в процесі діяння
створює світ «яко дом» (Л.Баранович). Саме «світ» – від «свій», однак
це питома частина універсуму, який так і диференціюється на «макросвіт»
(Природу), мікросвіт (людину) і Слово. У світлі такої теорії і для
Транквіліона-Ставровецького самопізнання є необхідністю індивідуального
розкриття особистості як запоруки самореалізації в інтересах
суспільства.
При цьому самопізнання важливе й з точки зору онтологічної та
суспільно-корисної, але не менш важливе і з точки зору етико-моральної,
соціально та культурно-естетичної, оскільки «Познай самого себе, як єст
так дивное и разумное створіння кшталтом і образом Божим, світлістю
розумною и несмертельностю почтенний од Бога», – однак людина від самої
природи не одномірна, а бінарна. У неї в єдності тіло й душа, але «тіло
– видимое от землі; душа невидимая – от небесі. И прето ест чоловік і
світ і тьма, небо і земля, ангел і звір» [5, 208]. Самопізнання веде до
усвідомлення як індивідуального покликання на землі, так і до визначення
своєї історично-суспільної місії: і як бути людиною-громадянином,
істотою моральною й естетичною; і як піднятися до висот патріотичної
життєдіяльності. Звідси – потяг до культурних традицій та до рідної мови
як найсильнішого засобу збереження національної самобутності. А також –
до спроб поєднати віру, філософію (інтелект, досвід) і суспільно-корисну
діяльність. Людина за велінням божим зобов’язана дбати про себе і
Батьківщину (своїх ближніх), за честь і свободу. І тут їй на допомогу –
в разі активізації її волі – будуть прибувати пам’ять і думка, мрії,
хитрість, радість, любов, сумління і честь…
Як показав відомий філософ Володимир Шевченко, великі традиції та
волевиявлення Часу сприяли тому, що й інші діячі, зокрема неформального
Чернігівського літературно-філософського і конфесійного кола,
очолюваного славнозвісним Лазарем Барановичем, «піднесли філософію
Гетьманщини на рівень світоглядно-теоретичного мислення», не тільки
гідного свого часу, а й випереджаючого його (С.Мащенко).
Здобувши освіту в колегіумах чи академіях Києва, Вільно і Калуша,
осягнувши вершини європейської суспільно-політичної і релігійної думки,
архиєпископ і місцеблюститель Митрополичого престолу, керівник
Чернігівської кафедри, затверджений Богданом Хмельницьким, Лазар
Баранович (1620-1697), з одного боку відбив чи не всі політичні хитання
української громадськості, а з другого – підніс національно-державницьку
свідомість на гребінь загальноєвропейських здобутків. Маємо на увазі і
те, що Л.Баранович, боячись нової польської експансії і певний час
вірячи в рятівну місію московщини, пішов навіть на злуку свого
єпископства з московською церквою. Тож і сталося, що «тридцять два роки
(1654-1686) боронило (українське) духовенство незалежність своєї церкви
– і можна тільки дивуватися, що воно вперто так довго не здавало своєї
волі. І не його вина, коли в кінці світські чинники силою віддали-таки
нашу церкву Москві» (Іван Огієнко). Але все ж таки віддали!
Та маємо пам’ятати й те, що не випадково ще за життя Л.Барановича –
автора надзвичайно авторитетних церковних книг і понад 1500 поетичних
творів, праці його у 1690 р. були заборонені Російською церквою і
спалені на площі в Москві. Л.Баранович виступав за зміцнення державних
зв’язків з Московщиною, але рішуче вимагав обмеження втручання
Московського патріархату в справи української церкви, оскільки тим самим
чинився реальний тиск на всі чинники культурно-духовного життя
українства. Вимагав Л.Баранович і того, щоб в українських містах не було
московських воєвод та військових залог. Не міг вітати і вкрай
недружнього акту Польщі, яка 1685 р. (коли продажний митрополит Гедеон
присягнув Московському патріарху) за 9-ю статтею т. зв. Вічного миру з
Москвою офіційно визнала факт підпорядкування української церкви
великоросійській, адже тим самим було «заломлено церковну автономію
України… і взято від московську церковну власть, а з нею разом – тодішнє
освітнє й культурне життя українське» [6, 358]
Oe
???????¤?¤?$???????c?овес про проповідних» та листів архієпископа,
найголовнішим було досягнення миру і в душі кожної людини, і в
суспільстві, бо без нього немислимим є досягнення суверенітету й
свободи, справжньої духовності і кожного індивіда, й суспільства
(народу) в цілому.
Не можемо не враховувати: такі настрої володіли як українським
революційним суспільством, так і умами світочів європейських
національних еліт. А Л.Баранович добре знав обидві реальності: і
суспільно-державницькі погляди філософів та політиків від Конфуція до
Макіавеллі й від Аристотеля, Цицерона, Марка Аврелія, діалектика
Порфирія, а також від Діонісія Аеропагіта, Кирила Александрійського,
Кирила Ієрусалимського, Оригена, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста,
Дамаскіна, Ієроніма, Августина (виписки з творів яких віднаходимо в
працях українського мислитетя), і помисли митрополита Іларіона та
Володимира Мономанаха, політичних і церковних діячів України ХVІ-ХVІІ
ст. (зокрема К.Ставровецького, П.Могили, І.Гізеля, Б.Хмельницького,
І.Виговського, І.Скоропадського, І.Мазепи), а також – настрої найширших
українських верств, їхні помисли, спрямовані на ідеал «Града Божого» –
суверенної, розвинутої, сильної, багатої, справедливо-демократичної
Козацької християнської республіки. Основою, символом тієї республіки
мав стати Новий Адам, а засобом формування людей-гуманістів – держава.
Дослідники нерідко атестували той ідеал як утопійний. Не зважали тільки
при цьому, що й мало не вся Європа жила утопійними доктринами (Мора,
Кампанелли), а утопії потрібно сприймати, найперше, позитивно, бо шлях
реалізації пропонованих утопій бував далеким від раціоналістичних
конструкцій, позате їхня ідея виражала жагу, пошук нового і
прогресивного, соціально-гуманістичного.
Особливістю філософії Л.Барановича було те, що він сподівався на
утвердження своєї утопії не у вигаданому «горішньому», а в реальному,
земному світі, покладаючись на незвичайні можливості Землі і нації
української та (як і Ярослав Мудрий, Володимир Мономах) на освіту. При
цьому і роль віри пов’язував, головним чином, з освітою, оскільки гадав:
якщо в Україні держава слабка, то і її роль має взяти на себе церква. І
в цьому зв’язку якщо Нового Адама мала виховувати церква, то
переформування Старого Адама мало відбуватися як індивідуальний
внутрішній процес самопізнання та самотворення людей, в ході яких
очищення від «помишлєній сукровищ» мало завершуватися відкриттям і
утвердженням в собі «сердечных зенниц». Самопізнання і самотворення – це
ланцюги у філософії серця, започаткованої ще авторами «Велесової книги»,
київських билин і літописів, Ярославом Мудрим, митрополитом Іларіоном,
Володимиром Мономахом. При цьому, коли серце для Л.Барановича – це й
орган ірраціонального пізнання, то й Слово – найуніверсальніша форма
пізнання та творення, єдності поколінь і віків, носій і Божої волі, і
пам’яті серця та крові землі, могутня енергія єдності людини – природи –
роду – етносу – держави і нації.
Меч духовний! – ось що є Слово і Віра, Пам’ять і Воля, помисел і дія,
онтологічне пророцтво. Ще до Гегеля Л.Баранович розвиває концепцію
бінарності духу і плоті людини, а тим самим – тотожності буття і
мислення. Мир і моральне самовдосконалення людей в Україні, особливо
тих, хто відступив від основоположних засад етики і моралі, бо в тому
причина національної трагедії України! – таким є гуманістичне,
національно-державницьке кредо Лазара Барановича.
Афіни і Єрусалим, отже – філософія і релігія, громадянське суспільство й
держава – такими концентрами думки позначена й філософсько-релігійна
творчість І.Галятовського, Д.Туптала, І.Максимовича, А.Дубневича та
інших релігійних мислителів Чернігово-Сіверської Землі часу Гетьманищи.
Подібно до К.Транквіліона – Ставровецького та Л.Барановича (як і
Сагайдачного, Б.Хмельницького), І.Галятовський, Д.Туптало, І.Максимович,
А.Дубнович мали найвищого рівня європейську освіту, а вітчизняні
заклади, зокрема Києва і Чернігівщини, стояли на рівні кращих
європейських. А головне, що їхні теорії запліднювалися революційною і
постреволюційною практикою. Звідси в їхній творчості наскрізними є
паралелі із зарубіжними теоретичними філософсько-релігійними
спрямуваннями, але звернутими до вітчизняного буття.
«Месія праведний», «Скарбниця потребная», «Бесіда Білоцерковна», «Старий
костел», «Либідь» «Боги поганські», а поверх усього – «Ключ разуменія»
(доопрацьовано у 1665 р. у Львові) та «Небо новое» – праці
І.Галятовського (писані українською й польською мовами), в яких він в
ім’я української національної долі захищає українське православ’я і люто
воює з експансіонізмом католицьким, уніатським, магометанським.
Наголосимо: не так проти них, як проти інших релігійних систем, як проти
їх експансіонізму в рідному краї. Логічно, що мовознавець П.Житецький
переконливо наголошував: як і все письменство ХVІІ ст., І.Галятовський
був «живою душею, яка постійно відгукувалася на всі поточні явища життя
живим голосом. Це був той самий голос, який чуємо ми в південноруських
думах» [7, 162]. Мислитель часом впадав у традиційні розумування, та, як
підкреслював М.Сумцов, «Голятовський у своєму приватному житті, в
суспільній і політичній діяльності стояв до рідної землі ближче, ніж у
своїх наукових працях» [8, 199].
Близькість до тривог життя й визначила, що І.Галятовський навіть у
схоластичних пасажах поєднує елементи гносеології, онтології та
філософської антропології в ім’я торжества віри в чотири елементи:
землю, воду, вогонь і повітря – світу та людяності й патріотизму в
життєдіяльності, а також виступає за єдність фізичного і духовного
(земного й небесного), навіть надприродного (божественного) в людині. Це
важливо й тому, що немало людей в Україні загубили благодать і свободу,
національні святині, бо в погоні за «благом» обплутали себе золотими та
срібними нитками, замулили совість.
Ніщо не зрівняється з благом, – переконує І.Галятовський, – яким є
боротьба за свободу Батьківщини або за визволення невільника. І якщо
Київську Русь призвели до падіння князівсько-боярські чвари, то
необхідно, щоб і світська, і церковна еліти відстоювали
державно-національну й релігійно-моральну єдність.
Навіть будучи «в почесному засланні» в Ростові, Данило Туптало (Дмитро
Ростовський, 1651-1709) найповніше виявляє ментальність та інтереси
свого – українського народу. Як писав його біограф І.Шляпкін, провідною
рисою Д.Туптала було «почуття любові до рідної церкви». Це виявилося і в
тому, що коли боротьба досягала граничних меж, український мисленик
навіть «с некоторым упрямством отстаивал неприкосновенность киевских
школьных навыков и традицій» (Г.Флоровський) [9, 55]. Російський
богослов гадав, що з причини неосягнення секретів московської церкви,
насправді ж тому, що Д.Туптало був активним носієм української і
ментальності, і церковної патріотично-демокартичної традиції, козацький
син Туптало жив козацькою ідеологією та наукою Києво-Могилянського
колегіума, заповідями архиєпископа Л.Барановича. Особливою його турботою
стала патристика – образи людей, гідних наслідування. Це звернуло його
погляди і до минулого української церкви, і до досліду європейських
біографів-гуманістів. Тож навіть перша книга Туптала «Руно орошенное…» з
1683 по 1702 р. витримало сім видань
Чи не першим на цьому етапі розпочав житія святих П.Могила. Розвиваючи
його задуми та дбаючи про автономію української церкви, Д.Туптало,
слідом за П.Могилою, І.Гізелем, Л.Барановичем, творить масштабну працю,
«своєрідну церковно-агіографічну енциклопедію» (С.Мащенко) – «Книгу
житій святих». А далі були Батурин і Києво-Печерська Лавра, де дозрівав
задум його уславленої праці «Четьї Мінеї». За підтримки Гетьмана
І.Мазепи, Туптало посилено працює в Баратинському та Глухівському
монастирях, архімандритом у Новгород-Сіверську, бажаючи, як пише Стефану
Яворському, «некія полезные нравоучения писати, дабы читателя не токмо
історіями звеселяти, но и правоучениям научити». У цьому зв’язку він
цікавиться проблемою відносин Бога і світу, використовує досвід
пантеїстів і деїстів, однак гадає, що Бога необхідно розглядати лише як
першопричину, оскільки він є безособовою істотою, «Без образне есть Бог,
не величественен, не количественен». Людям же необхідно жити і
божественною ідеєю, але обов’язково – реаліями світу, оскільки Бог і в
собі, і в людині, а світ поділяється на макрокосм і мікрокосм, як і
людина – на натуру тілесну й духовну, і, як на тому наполягали ще діячі
Київської Русі, вона має активно дбати і про своє, про всенародне благо,
бути ланкою в цілісності минулого, сучасного і майбутнього. А це
означає, що необхідний діалог між еллінізмом (язичництвом) та
християнством, тим більше, що в праці «Розыско раскольнической брынськой
вере» Д.Туптало бачить український народ не лише спадкоємцем славетних
русичів, а й одним із біблійних народів – рівноправних у Афетовій
родині. При цьому Д.Туптало не обмежується біблійними версіями. У
розділах «О народе Роксоланском и наречи его», «О свободе и вольности
словянской» він аналізує реальні процеси й проблеми, наголошуючи:
праукраїнці – носії ідеології землеробів, коли мистецтва живлять лише
окремих людей, «землероб то живить всіх абсолютно – трудівників і не
трудівників» [10, 95]. Однак вони не лише землероби, а й воїни та
громадяни, які завжди розуміли: поступ наснажують всі соціальні верстви,
а оскільки світ створено не для спокою і святкувань, а для всебічного
розквіту, то справа людей – це «боротьба й ратоборство». Всі прагнуть
щастя, але за щастя треба боротися!
Печаль Д.Туптала, що серед співвітчизників забагато «людей, котрі
задарма хліб їдять», немає правди і в царських та боярських палатах.
Пригноблені воля і право, «багаті убогих насилують безпощадно,
грабують.., тягнуть на судилища…, не милосердствують». Ось чому одна
програма – творення «Нового Адама» моральним самовдосконаленням («Будемо
оновлюватись, і ми самі, як храми живого Бога… станемо творити добрі
діла»); друга – самопізнання («Да предложи своему уму такие вопросы: Кто
ты? Откуда й куда идешь… Куда идешь?», оскільки «початок і корінь
всякого гріха є безумство й безсловесне в собі непізнання» [11, 213]); і
третя програма – не миритися з тим, що так багато «беззаконь…, образ…,
утисків волають до неба і збуджують гнів і помсту Божу» (лист до
С.Яворського). Отже: законодавець має бути і законовиконавцем, а
суспільство – носієм волі і дії в ім’я торжества рівності, свободи і
справедливості.
Це було вже цілісним вираженням національної ідеї – і як віри
(настроїв), і як філософії, закону й моралі, і як життєдіяльності.
Не менш вагомо, що константи тієї ідеї знаходимо практично в усіх
мислеників Чернігівського колегіуму, зокрема, у А.Дубновича й
І.Максимовича, а вони відбивають реальні настрої та погляди суспільства
всієї Гетьманщини.
Не випадково в Чернігівському колегіумі філософію бачили в чотирьох
підсистемах: логіці, фізиці, метафізиці й практичній філософії. Як
твердив А.Дубневич, історичне знання просвітлює реальність, а історичне
знання, в свою чергу, одержує глибину від філософської істини. У цьому
сенсі розглядалася й концепція «розумної моралі»: вона мала підводити до
відповіді, де і як шукати шляхи до щастя, зокрема за умов посилення
гніту поляків на Правобережжі і московітів на Лівобережжі України, отже,
коли національно-державницька проблема набувала ключової ролі. Це мало і
загальнофілософське значення, бо, подібно до європейських реформістів та
діячів Відродження, українські мислителі доби бароко не уявляли мети без
єдності релігійного і наукового досвіду, а водночас – індивіда чи
соціальну групу без єдності із суспільством та Батьківщиною. Як це було
властиво й ідеології козацтва.
Яскравий доказ тому – і релігійно-філософські погляди Іоанна Максимовича
(1651-1715). Один із шести братів, п’ятеро з яких були сподвижниками
Гетьмана І.Мазепи (два церковних служителі), Максимович (Васильківський)
став автором більше десяти книг, провідним мотивом яких була ідея
морально-етичної відповідальності світської і церковної еліти за мир,
злагоду, добробут суспільства, а також ідея підзвітності державних людей
перед своїми громадянами. Засланий, за підозрою в не благодійності, до
Сибіру, Максимович і там підносив античних мислителів Анаксагера й
Аристотеля, Борисфеніта й Демокріта, Діогена і Катона, Марка Аврелія,
Платона й Тому Аквінського, а головне – ідеї про світ як систему
законів, дарованих Богом, про пріоритет прав кожної людини і нації на
життя, суверенітет і свободу.
Особливий пієтет Максимовича – до розуму та раціонального пізнання, адже
«розум людський завжди вільним є й самодостатнім, розпросторюється й
широко розливається», чим корисні думки посилає у височінь. Життя – це
море (образ-символ і в києво-руських авторів, і в Т.Шевченка: «не
спалося, а ніч – як море»; «і неситий не виоре на дні моря поле»), і
саме розум, як твердили також і мислителі Київської Русі, допомагає у
тому житейському морі обирати правильну дорогу. Бо коли Бог наперед
визначив усе, то звідки ж береться зло?.. Характер життя визначають
люди, – тому й потрібна держава з розумними та освіченими правителями.
Україна потребує розумного, справедливого розв’язання всіляких проблем з
точки зору не різного роду панства національно-державних інтересів.
Сила мислителів України полягала і в теоретичній новизні, глибині та
висоті, що тоді поширилася по Європі й Московщині. І все ж найважливішим
було те, що вона мала своїм джерелом загальнонаціональну долю і волю.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
