Реферат на тему:
Національна ідея: до Чернігівщини, Слобожанщини, Галичини, Буковини,
Закарпаття
Т.Шевченко розбудив від «спання на волі» козацький народ в особі не лише
трудових верств, а й інтелігенції – освітньо-наукової, творчої,
соціально-політичної. І важливо, що в оборону нації стають не лише
окремі звитяжці (як Г.Сковорода, І.Котляревський, В.Капніст, автор
«Історії Русів», Г.Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка), а й організовані
групи, а з 1847 року – і українські партії.
І цього разу для більшості з них українська ідея та нація спочатку
постають переважно якоюсь однією гранню: проблемою чи то мови, чи
культурної автономії, чи етнічної самоідентифікації. Та не випадково
могутня когорта будителів, очолюваних Маркіяном Шашкевичем, знана як
«Руська трійця» і альманахом «Русалка Дністрова», і науково-педагогічною
діяльністю (І.Вагилевича, О.Духновича) спричинила історично вагомий злам
у свідомості галичан, буковинців та інших етнічно-українських груп: для
вогнища потрібною була іскра. І тією іскрою стала етнонаціональна ідея –
як ідея самодостатності, свободи, права нарівні з іншими етносами
Австро-Угорщини, Польщі, Румунії щодо можливості розвитку. На жаль,
І.Вагилевич, О.Духнович та інші лідери національного відродження часом
не витримують тиску обставин і сходять з обраних патріотичних позицій, –
та «стомлюється» й криця. Їхній подвиг будить народ, і на арену
вирішальних змагань виходить «буковинський соловій» Осип-Юрій Федькович
– аристократ етикою і духом* – та його послідовники.
І знову особливу роль відіграють народні традиції, історична пам’ять,
мова, фольклор, чуття єдності народу всієї української землі. Звідси й
переспіви давніх творінь (як «Слова о полку Ігоревім»), і культ рідної
мови як безсмертної душі народу, і гімни рідній Землі як Матері всіх
«русинів», а також переклади з європейських авторів – виразників
волелюбних ідеалів інших народів.
Певний час «русини-українці» пов’язують надії на досягнення мети з
визвольною місією то угорців, то москвофілів. Та скоро ілюзії
розвіялися: після переможної революції 1847 р. угорці проголосили
винятково шовіністичний, асиміляторський щодо українства курс; [20] а
москвофіли, використовуючи вигідну для Росії кон’юнктуру (глибокі
розчарування українських сил у справі боротьби за національне визволення
спільно з іншими, раніше пригнобленими народами), розгортають шалену
енергію по розколу українців на подніпрянців і подністерців, підсовують
фальшиву ідейку історичної єдності «русинів» (як і гуцулів, лемків та
бойків) не з українцями, а з «руськими»-московитами, а головне –
«єдності всіх слов’ян» та визволення їх з неволі силами російського
царизму. Декого російський месіянізм присипляє, і москвофільство стає
впливовою силою життя інтелігенції: людям хочеться вірити в добрі
обіцянки…
Та чад не вічний, він або вбиває, або вивітрюється. Скоро прибічники
москвофільського месіанізму переконуються: робиться спроба одне ярмо
замінити іншим. Як зазначить Я.Гавлічек-Боровський, до Москви він їхав
слов’янофілом, а повернувся чехом, бо переконався: «у Москві дбають не
про нашу свободу, а про те, щоб югославські виноградники, чеські
промисли, українські землі стали російськими…»
Про свою свободу та щастя має дбати кожен народ сам! Хтось інший за чужі
інтереси собою жертвувати не буде. Отже, як вважали Б.Хмельницький,
І.Богун, І.Мазепа, щастя й свобода кожного – на вістрі його меча.
Тож закономірно, що й на царини Галичини, Буковини, Закарпаття, до всіх
етнічних пагонів української нації, як Божий глас, прийшло Шевченкове
Слово у єдності обох його складників:
…Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
…Вставайте, кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте!
Природно, що воно, те віще Слово, реалізувалося в різноманітних формах.
У Наддніпрянській Україні воно прокотилося як небесне пророцтво та
благословення, а то й непримінний наказ самої Долі для всіх верств
нації. «Кобзар» стає на рівні з Біблією священною книгою кожної родини,
а життя й образ Батька Тараса – прикладом для наслідування.
За життя мало хто діставав всенародного визнання. Т.Шевченкові було
сподіватися на те майже неможливо: він був кріпаком, арештантом,
солдатом, пасинком для своєї землі. Та сталося рідкісне – Україна
визнала його як свого вождя і пророка, а разом з тим мовби й сама
дістала священні національно-державницькі клейноди, бо душа її
спалахнула прометеївським вогнем, розправила тіло, піднесла горде чоло й
знову взяла до рук козацьку зброю.
Знову Кармалюки й Довбуші повели уярмлених на своїх і чужих гнобителів.
При тому й тепер не як добичники і розбійники, а як неогайдамаки –
свідомі своєї доброчинності сини народу: якщо романтичний лицар Іван
Гонта «різав усе, що паном звалось, без милосердія», в ім’я високої
ідеї міг позбавити життя навіть синів-католиків (відомо, що то було лише
як художній образ, символ відданості клятві побратимам), то нові народні
месники діють в дусі народної гуманістичної моралі, ідеї правди,
рівності, справедливості («Я їх не вбиваю, – каже Кармалюк, – а всі
(експропрійовані – П.К.) гроші розділивши, я гріха не маю»).
Злитий воєдино пафос Шевченкової та народної волі невідворотно мав дати
нові імпульси й ідейним шуканням новочасної еліти. На історичну арену
виходять Харківський, Львівський, Київський університети та київське
Кирило-Мефодіївське товариство (братство).
Не доводиться дивуватися львів’янам: їх підштовхували до змагань за
національні пріоритети навіть всеєвропейські процеси; немислимо, щоб
Київ не породив кирило-мефодійвців: їх покликав до життя дух і геній
сущого там Т.Шевченка. Не доводиться дивуватися і харків’янам, навпаки:
є підстави захоплюватися ідеологами національно-культурного відродження
Слобожанщини, бо й там запанував у розумах дух волелюбного козацтва.
Було б гріхом не відзначити тут роль людини багатогранних обдарувань та
інтересів Василя Каразіна – фундатора Харківського університету. Це він
усвідомив необхідність освіти й науки для свого краю, до того ж –
освіти, науки, культури, інтелігенції, споріднених з історією і
перспективами Слобожанщини як органічної частини України. Гідними
засновника виявилися й викладачі – вітчизняні і зарубіжні –
університету: в основу підготовки кадрів вони поклали виховний процес:
готувати не просто фахівців, а патріотів свого народу, свого краю,
відданих ідеалам демократії, народолюбства, свободи.
За умов антиукраїнської політики царизму то було нелегкою справою.
Однак, не випадково доходило до скандалів: коли імператор, прибувши на
святкування, оголошував університетові… догану за підготовку
інтелігенції, яка, за його твердженням, неадекватно ставилася до
визначених їй русифікаторсько-колонізаторських завдань. Імператор тут же
полишив зал, а викладачі залишилися. Залишилися і їхні орієнтації та
принципи: піднімати рідний народ до висот європейської цивілізації та
культури і, до того ж шляхом не заміни (витіснення) вітчизняного
закордонним, а навпаки – шляхом органічної контамінації свого з «чужим»,
збагачення рідного спорідненим закордонним.
Закономірно, що саме на Слобожанщині запановує романтична теорія і
практика в літературі, культурі, мистецтві, серцевиною якої була
національна орієнтація: на прадавню історію і фольклор, на ідеали
боротьби за суверенну особистість, кожну соціальну верству та націю. На
свободу й народоправство; за національну мову й ментальність – глибоко
національну психіку.
Цілком зрозуміло, що реальним ідеалом романтиків стала доба Козаччини та
її образне вираження – борець за свободу.
«Втратив я старе, та зате знайшов нове. Прощай, моя тінь! Здрастуй
омріювана істина! Ти будь мені землею обітованою» (Г.Сковорода) – такою
була перша концепційна засада харківських освітян і вчених. Друга чи не
найповніше була виражена видатним мовознавцем Олександром Потебнею: про
вартість індивідуального чи колективного життя можна говорити лише тоді
і в тій мірі, коли те життєдіяння (а відтак виховання, освіта, наука,
мистецтво) буде закорінене в глибини народу й служитиме повному розквіту
та самовираженню національної душі.
Універсальною формою втілення народної душі є мова, – тому утвердження
народно-національного буття та свідомості найперше необхідно починати з
мови. Причина, гадав О.Потебня, зрозуміла: «Слово народ, – писав він у
статті «Про націоналізм» (1865), – перейшло від абстрактного значення
народження»; та головне, що народ «у найширшому значенні» це – мова, а
«Народність є те, чим один народ відрізняється від іншого» [21, 221]. Де
нема особовості – там немає цивілізації і культури; і, аналогічно: де
немає мови, там нема особовості. І це ніяк не протистоїть ідеї єдності
вселюдства; навпаки: сутність світу – у цілісності всіх його частин
(отже, людей і народів), а ті – в цілісності неповторних одиничностей.
Українці – частина вселюдства, отже і вони, і вселюдство зацікавлені в
розвитку органічної (від природи) кожному з них індивідуальності. Бо
знищення одного спричинить загибель іншого. І тому, «коли мова школи
відмінна від мови сім’ї, то слід чекати, що школа й домашнє життя не
будуть в гармонії», а боротимуться одне з одним. І аналогічно: до
внутрішньої всеохоплюючої дисгармонії веде й асиміляція чи злиття
народів, оскільки, як зазначав один з учителів О.Потебні знаменитий
Гумбольдт, – «народність, яка поглинається іншою, вносить у цю останню
начала розпаду». З цієї ж причини денаціоналізація стає ферментом
деморалізації, а проблема мови є однією з найважливіших – пов’язаних з
іншими – проблем.
Так національна ідея, виплекана Т.Шевченком, охопила весь український
(від Чернігівщини, Слобожанщини до Галичини і Закарпаття) Терен. І
цілком логічно, що як об’єднала сили патріотичні (живі), так і оголила
справжні інтереси та заміри українофобські («мертві»), про що прекрасно
сказав П.Куліш у статті «Чого стоїть Шевченко як поет народний»: наш
Кобзар – не лише митець, а й перший наш справжній історик та мислитель,
«найвища корогва нації, після підняття якої всі в нас поділилися на
живих і на мертвих та й довго ще ділитимуться» [22, 260]. Поділилися
вони й у Львові та Чернівцях, де люто змагалися народовці з
москвофілами; поділилися і в Києві, де проімперським прихвостням
протистали кирило-мефодіївські братчики, а далі й могутні об’єднані
патріотичні сили.
«Книги буття українського народу» – так озаглавив маніфест натхненний
Т.Шевченком М.Костомаров. Важливо, що стилем цей документ
кирило-мефодіївців нагадував історико-етнологічні міфи, а пафосом був
споріднений з ідеологічними маніфестами інших збурених
національно-визвольними рухами європейських народів (зокрема польського,
італійського, угорського, болгарського). Не менш важливо і те, що «Книги
буття» поєднували як історію та сучасність (кореспондуючись з
найдавнішою літописною традицією), так і соціальну та етнонаціональну,
філософську і релігійну парадигми.
«Племено слов’янське, – наголошував М.Костомаров, – ще до принятія віри
не йміло ані парей, ані панів і всі були рівні…»
Познайомившись із християнством, слов’яни, за допомогою Кирила і
Мефодія, почали перекладати святе письмо «тією ж мовою, якою всі
говорили посполу», отже, не так, як романці чи німці, котрі
послуговувалися латиною, – а по-своєму.
На жаль, було два лиха у слов’ян: «незгода між собою» та те, що «менші
брати» некритично все переймали од старших, хоча «у їх своє було лучче,
ніж братівське». Бог обдарував слов’ян краще, ніж інших, та вони вдалися
до зневажання свого й запозичення чужого – і Бог покарав їх.
Українці потрапили у багатоступеневу залежність. Спочатку «Україна з
Польщею поєднались як сестра з сестрою». Однак Польща почала нав’язувати
багатоступеневу експлуатацію. Почалися роздори. Цим прагнули
скористатися і Литва з татарами та Московщиною, і інші сусіди. Та «не
любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то
істеє братство… І постановило козацтво віру святую обороняти і визволяти
ближніх своїх з неволі… і день одо дня росло, умножалось козацтво, і
незабаром були б на Вкраїні усі козаки, усі вільні і рівні і вже не мала
б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного, і дивлячись на
Україну так би зробилось і в Польщі, а там і в других слов’янських
краях» («Книги буття українського народу», § 76).
O
???????¤?¤?$???????a?ли М.Костомарова та кирило-мефодіївців у
месіанізмі. Однак, нічого того не було. Як завжди, українофоби «не
помічали» різниці між ідеологією месіанізму та сутністю місійності.
Месіанізм вивищував один народ (мову, культуру, право) над іншими і
виправдував будь-які заходи задля панування над іншими (роль єврейства,
Римської імперії, Москви як «третього й останнього Риму»).
Місійність походить від семантики поняття «виконувати місію». Як
дипломати, представники урядів і держав, освітяни, вчені, місію
виконували Кирило і Мефодій. Кирило-мефодіївці, суголосно з Т.Шевченком,
відстоювали ідею рівності та братерства народів, а тому й розуміли місію
України (а якусь роль має виконувати згідно із законами природи кожна
людина, нація, мова, культура) у створенні прецедента справедливого
вирішення проблеми, у тому, щоб Україна стала прикладом, згідно якому,
«так би зробилось і в Польщі, в інших слов’ян» – самими поляками та
іншими слов’янами.
Натужно вправлялися фарисеї і в спробах довести, що «український
месіанізм» зрідні польському. Та й то було виплодом хворобливого
клерикалізму, бо шляхетська Польща дійсно проповідувала ідею месійності,
у тому числі й щодо колонізованої нею України. Україна ж жодним
документом не засвідчила ідеології панування над іншими, тим більше –
силового.
«Книги буття…» засвідчує протилежне: походження не від чужих взірців, а
від тисячолітніх традицій, яскраво виявлених у «Велесовій книзі» і
«Літописі Аскольда», в билинах великокняжої доби і «Повісті минулих
літ», у Галицько-Волинському й козацьких літописах, в історичних піснях,
народних думах та «Історії русів», у творчості корифеїв бароко,
Г.Сковороди, Л.Барановича й П.Могили, І.Котляревського й, нарешті, –
Тараса Шевченка.
Пригадаймо «Велесову книгу»: «се рабів відпустимо й скажемо, як
вирішили, так і зробили».
У «Книгах буття…»: «І хотіли вони зробить із народа дерево, або камінь,
і стали їх не пускать навіть в церков… І козацтво стали мучить і
нівечить»; нищили право українське пани – ляхи й царсько-московські
месійники.
Однак «голос України не затих. І встане Україна з своєї могили і знову
озветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане
Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни («Буде
бито царями сіянє жито!» – Т.Шевченко), ні князя, ні графа, ні герцога,
ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні кріпака, ні хлопа –
ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан, ні
у Сербів, ні у Болгар («А буде син, і буде мати, і будуть люде на землі»
– Т.Шевченко).
І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою у союзі Слов’янськім» (§
104).
Саме таким є шлях до мети та української місії – комплексного
розв’язання проблем соціального, національного, культурно-гуманістичного
змісту. А саме: шлях і еволюції (відродження та розвиток традицій), і
революції (завоювання незалежності і свободи). А засобом досягнення мети
– утвердження своєї держави та здобуття рівноправного становища з іншими
народами.
Досягнути ідеалу непросто, для цього необхідно мати ідею й еліту, а
головне – готувати покоління борців. Готувати і в практиці життя, і
шляхом розвитку національно-державної самосвідомості.
Так викристалізовується програма народних шкіл та широко розгалуженого
товариства «Просвіта»: для перших сам Т.Шевченко пише «Букваря», а в
осередки «Просвіти» іде найавторитетніша фаланга інтелігенції (як
Б.Грінченко, Л.Глібов і М.Коцюбинський в Чернігові, Леся Українка,
М.Старицький, М.Лисенко в Києві, І.Франко, М.Грушевський, М.Гнатюк у
Львові), набирає щонайширшого розповсюдження народництво як ідеологія.
Абсурдно, але все те піддають нищівній критиці, чи й гротесковому
осміянню не лише імпер-більшовицької орієнтації ортодокси Москви, а й
доморощені представники «робітничого класу», мотивуючи антинародне
ренегатство тим, що «робітники не мають Вітчизни» (К.Маркс), і не лише
націоналізм, а й патріотизм є, мовляв, рудиментом у новочасній
суспільній думці. На цій основі створюються компартія України та
організації її сателітів, наповнювані та очолювані, як правило,
великоросами і євреями. Що при цьому не заважає їм виступати від імені…
всього українського народу.
Розчленовані й розшматовані урядами різних імперій, українці заганяються
в кут найгострішої ідеологічної кризи – не лише культурно-мистецького, а
й політичного та психічного декадансу. Неогегемонізм конфліктуючих
імперій невідворотно веде до світової війни. Праця О.Шпенглера «Присмерк
(або – конання, – П.К.) Європи» виявляє найвпливовіше переконання: ХХ
століття несе загибель не лише націй, а й усієї світової цивілізації та
культури. І в першу чергу, виходило, мають остаточно загинути такі
бездержавні нації, як Україна, оскільки немовбито, не витримали вимог
(іспиту) часу як національні спільноти, так і концепції націй та
націоналізму.
Але в першу чергу Україна довела тоді: по-перше, що «Ще не вмерла
Україна!» «І не вмерла, і не вмре!» (П.Чубинський, І.Франко); а
по-друге, що коли імперіалізм та «інтернаціоналізм» вели вселюдство до
руїнних процесів, то оптимістичну надію на щасливе грядуще символізував
націоналізм. Руйнівному началу в історії протистояло конструктивне.
Нагадаємо, проблему мови О.Потебня розглядав у контексті всеєвропейських
дискусій про націоналізм. В руслі європейського трактування розглядалася
й концепція романтизму як всеохоплюючого духу націй ідеологами
Харківщини та Галичини.
Як універсальну за масштабами й категоріями часу і простору розглядають
національну ідею-проблему й лідери київського суспільного руху – від
кирило-мефодіївців до старої й нової громад та політичних партій.
Безумовно, що особлива роль у цьому процесі належить Київському
університетові та Михайлові Максимовичу і П.Кулішу, Б.Грінченку,
І.Нечую-Левицькому та М.Драгоманову, а згодом І.Франку та
М.Грушевському, П.Грабовському і Лесі Українці, Х.Вовку, В.Хвойці та
Д.Яворницькому, лідерам різних українських політичних партій.
Коротко нагадаємо: Михайло Максимович був натурфілософом-природничником
за фахом; за його підручниками з біології навчалися в Польщі, Німеччині,
Франції, Росії. Але він був і духовним спадкоємцем чернігівської,
київської і черкаської Гетьманщини, однодумцем новочасних вітчизняних і
європейських мислителів, соратником Т.Шевченка. Як і М.Остроградський,
Симиренки, І.Пулюй, він міг зійти на Олімп могутніх корифеїв світової
природничої науки. Але, як для декого, несподівано звернувся до
фольклору (а це була святая святих як Т.Шевченка, так і найзначніших
письменників Європи: Д.Байрона, В.Гюго, М.Лермонтова, А.Міцкевича,
Ф.Шіллера, Ш.Петефі, І.Чавчавадже та А.Церетелі), найдавніших анналів
української історії, держави, мови, культури, еліти, і, як ми вже
бачили, створив цілісну щонайменше як півторатисячолітню картину
розвитку українства. Це й дало йому змогу не тільки розвінчати
царистсько-україножерні версії М.Погодіна та інших москвофілів, а й
вибудувати парадигму еволюційного розвитку українства як самодостатнього
суб’єкта історії, окремого народу зі своєю державою, політичною елітою,
мовою, культурою, освітою, наукою, міжнародною практикою. То була
цілісна методологія та на її основі – концепція українознавства
(звичайно, якою вона могла тоді бути з огляду на реальний стан науки і
політичної ситуації та цензури). І цілком справедливо М.Грушевський
заявляв, що концепцію народно-державної української еволюції він взяв
саме у М.Максимовича [23].
Подібним шляхом ідуть: П.Куліш (який заявляв, що роками невтомно шукає
реальних фактів розвитку українського етносу та, з огляду на виклики
часу, засновує й видає у Петербурзі винятково важливий журнал
«Основа»), І.Нечуй-Левицький, М.Драгоманов, П.Юркевич, П.Житецький,
Д.Яворницький, В.Хвойка, Х.Вовк: і їх активізує жага правди та наукової
істини, а як фінал – відродження українства як етно-нації і держави.
І це було вкрай актуально.
Як показує в праці «В пазурах у двоглавого» (К., 2004) Іван Ільєнко,
друга половина ХІХ ст. була для України насиченою вкрай важкими
випробуваннями: по-перше, одна її частина ниділа в лещатах
етносоціального тиску мадяр і румунів, австрійців і поляків, євреїв і
німців; а друга – палахкотіла все агресивнішою антиукраїнською політикою
московського царизму. На доказ – тільки окремі факти:
1764 року Петербург змусив К.Розумовського зректися гетьманської булави,
а «задля добра українського народу» (як і в майбутньому, московці
подаватимуть свою фарисейську політику як безсумнівне благодійництво)
було створено «малоросійську Колегію», у зв’язку з чим «кінчається, хоч
і гірке, та все ж схоже на самостійне життя України» (М.Аркас). Мета
Петербурга чітко формулювалася царицею: «викоренити серед українців
погляд на себе, як на народ цілком відмінний від росіян».
Шляхом до мети було обрано ліквідацію Запорозької Січі, для чого
придворному історику Г.Міллеру було доручено довести, «що Січ взагалі не
має прав навіть на досі свої землі».
Повчально: ще 1752 р. Катерина ІІ заборонила обирати кошовим Петра
Калнишевського; коли ж Калнишевський, всупереч повелінню цариці, і
вдруге був обраний (1765) отаманом, воля запорожців була скасована, а
пізніше П.Калнишевського було відправлено на довічне заслання в
соловецьку яму-темницю.
1775 р., коли українська депутація прибула до Петербурга відстоювати
свої вольності, Г.Потьомкін запропонував злодійський контрплан і Сенат
прийняв указ про знищення Січі. У маніфесті імператриці це мотивувалося
тим, що існування козацької твердині є «не меньше как оскорблением
нашего императорского величества через поступки и дерзновения, оказанные
от сих козаков в неповиновение высочайшим повелениям».
1783 р. було скасовано козацький устрій України (10 козацьких полків
було перетворено на карабінерів), а 1785 р., коли українських селян було
фактично закріпачено, «Жалуваною грамотою дворянству» українську еліту
царизм відірвав від народу, посіяв глибокі соціальні конфлікти.
Слідом за знищенням державності розгорнулося руйнування української
нації зсередини, вона стає, за виразом М.Грушевського, неповною,
внутрішньо дисгармонійною і конфліктною. А тим самим – дуже зручною для
фальшивих інтернаціоналістів з комуністичною фразеологією, бо психічно
націлена на постійне самопоборювання. Зате набуває тотальної інтервенції
політика функціонування єдиної держави, мови, релігії (церкви),
культури. Свого часу цар Олексій Романов зажадав від козаків постригти
«хохли, що на головах». Внаслідок цинічного переслідування та витруєння
всього українського, за влучним висловом митрополита Іларіона
(І.Огієнка), «почалася русифікація з отих хохлів, скінчилась душею».
Дивно й дико, але авангардом у тому етноцидному поході виявилася й
частина російської інтелігенції: спочатку Пестель пропонував розв’язати
проблему інородців (неросійських етносів) шляхом розпорошення їх по
безмежних просторах імперії (щоб вони припинили існування як окремі
народи), а згодом В.Бєлінський, грубо шельмуючи в «Отечественных
записках» альманах «Ластівка» (як і «Гайдамаки» Т.Шевченка, твори
П.Куліша), бундючно заявляв: «Теперь уже нет малороссийского языка, есть
областное малороссийское наречие, как есть белорусское, сибирское и
другие подобные наречия», як існує «одно и то же для всех сословий –
крестьянское». Гідна поваги, глаголив «революціонер-демократ», лише
російська мова (як і все російське загалом).
Це було продовженням давно спланованої політики. Адже іще 1675 р. з
Москви надійшов наказ Л.Барановичу в Чернігів, щоб «преосвященный
архиепископ книг никаких в царственный град Москву» не присилав, бо вони
позначені українським уставом і духом. А коли книги з України все-таки в
Москву потрапляли, то їх, як твори Л.Барановича, І.Галятовського,
П.Могили, С.Полоцького, А.Радивиловського, К.Ставровецького, там палили
на вогнищах. Була заведена найжорстокіша цензура. Більше того, за указом
Петра І 1720 р., українські книги було заборонено друкувати загалом; а
щоб справу полегшити – їх було заборонено видавати в Україні. Коли ж
Чернігівська та Київська друкарні цього указу повністю не дотримувались,
солдати брали їх штурмом і руйнували. Могли виходити лише книги, видані
у Москві. Не дозволяли видавати навіть «Букваря». За виявлення
української специфіки піддавалися гонінням навіть такі авторитети, як
Стефан Яворський – потужний вільнодумний філософ.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
