Реферат на тему:
Національна ідея, держава, еліта, українське козацтво
З одного боку, як ми бачили, – в шарах української світської еліти:
спочатку від Кия до Аскольда і Святослава; згодом від Володимира
Великого до Данила Галицького; а з другого в ХV-ХVІІІ ст. – від старої
князівської шляхти до лідерів і вождів Гетьманської держави.
Вже говорилося, що свого часу ще Чернігівська й Галицька гілки могутньої
Київської (потім іменованої Галицько-Волинською) держави змагалися між
собою, але відстоювали ідею єдиної Землі-держави.
Здавалося, що умови монголо-татарської окупації та русько-литовського
альянсу принципово видозмінили ідейно-філософські орієнтації колишньої
шляхти. Та ми вже бачили: насправді відбулося лише фізичне відчуження
провідного корпусу урядуючої еліти від вітчизняних пріоритетів; духовно
київнсько-чернігівсько-галицька світська інтелігенція ревно сповідувала
віковічні традиції державотворення. І цілком природно, що творці
Гетьманської держави виростали на ґрунті києво-руської етнонаціональної
державницької ідеології.
На різних етапах вона, цілком природно, виражалася у різноманітних
формах, бо й за змістом відбивала різні ступені зрілості. Але головне,
що вона, як повноводна річка, не міліла, а все наповнювалася внутрішньою
енергією і збагачувалася природними (спосіб життя, соціально-політична,
релігійна, етнонаціональна, мовно-культурна боротьба) чинниками та
імпульсами. Реальна історія засвідчує: «Велесова книга» і «Літопис
Аскольда» відбили родові джерела державницької ідеології. «Літопис
Руський» і «Галицько-Волинський» та філософсько-релігійні твори
Київської великокняжої (і королівської) держави – етноплеменні.
Гетьманщина засвідчила синтез попередніх джерел, що вилилося в
об’єктивацію етнонаціональної ідеї – основоположної на всі майбутні
віки. Стрижневим чинником на всіх етапах була ідея-fix своєї держави. І
якщо на першому етапі носієм ідеї була родова аристократія, на другому –
феодальна, то на третьому – козацька.
Усе те є символічним.
Частина козацької шляхти, нагадаємо, була й органічно (кровно) пов’язана
зі старою аристократичною елітою Як правило, ця еліта була вітчизняної
формації, а тому й орієнтації. Проте були в козацтві й представники
іншої етнічної системи – варязької. Тому – як відбивали тяжіння своєї
Землі, так і провокували на етнодержавницький космополітизм (чому
порівняно легко й переходили то до литовських, то до польських, то до
московських чи татаро-турецьких берегів). Це була владарююча, а тому
дуже впливова частка.
Однак, не їй судилося стати господарем життя. Її час відійшов. Деміургом
нової суспільної формації стала шляхта воістину українська: часом кровно
пов’язана із старими аристократичними родами, але найперше – із
суспільними верствами, що визначали новий спосіб життя –
феодально-буржуазний: селянством, міщанами, світською і церковною,
освітньо-науковою, військовою елітою. Нова урядуюча верства увібрала в
себе найобдарованіших і найенергійніших представників як розумової, так
і фізичної (господарсько-продукуючої), і як раціонально мислячої, так і
духовної сфер. Тим самим вона стала становим хребтом усіх верств
суспільства, а її національно-державницька ідея – загальнонародною,
наснаженою як соціальним, так і етнонаціональним змістом та
спрямуванням.
Найновіші дослідження [4] засвідчують: козаки відбили боротьбу
землеробів та кочовиків (поля і степу), але в козаки йшли землероби й
ремісники, селяни й городяни, світська, військова й церковна шляхта, не
лише питомо українська, а й різних етнічних груп: від колишніх бродників
до новочасних асимільованих татар. Жили вони різними, часто протилежними
інтересами, – але всіх їх інтегрувало почуття несправедливості життя, а
тому – ідеологія протесту. Були серед бунтарів і безідейні «добичники»,
ватаги звичайнісіньких гультяїв і грабіжників та соціально налаштованих
свавільців. На цій підставі різних епох українофоби й атестували
українське козацтво (як пізніше і гайдамацькі рухи) лише як грабіжників
та ґвалтівників. Та накип бував у всіх, навіть у найвпливовіших
соціально-народних рухах. Однак, про весну завжди судили не по бруду,
який несли на собі скресаючі від льоду ріки, а по силі глибинної течії.
Козацтво стало силою державо-, націє- і життєбудівною. І особливу роль у
цьому відіграли як новоформована урядуюча еліта – від сотників до
полковників та кошових і гетьманів, – так і органічно пов’язані з нею
«чорні ради», – демократичні інституції як на Запоріжжі, так і в
адміністративних частинах держави.
Наголосимо: історична роль козацтва апріорі визначилася об’єктивною
детермінантою: як у часи функціонування «шовкового шляху»(до Китаю) та
шляху із Варяг у Греки, так і в середині 2-го тис. н.е. «Через
українські землі пролягали великій й малі шляхи, які були передусім
торговими артеріями не лише Великого князівства литовського, а й усього
центрального східно-європейського регіону. Ними ж користувалися
представники дипломатичних служб» [4, 25]. А це впливало не лише на
торгово-економічні інтереси, а й на державно-політичний та державний
світогляд. Тому урядуючі служби, будучи представниками литовської чи
польської влади, офіційно не могли підтримувати козацькі експедиції
спочатку в татарсько-турецькі володіння, а згодом і в польські та
московські. Одначе, не могли вони не дбати і про власні реальні
інтереси, як виявлялося, не лише соціально-економічні, а й
національно-політичні. Тому контамінація дій урядовців і бунтарів ще з
часу Предслава Ланцкоронського, Остафія Дашковича, Берната Претвича та
інших старост прикордонних земель стала неминучою, як неминучою стала
співпраця й «сіроми», представників боярських, а то й князівських
старовинних родів. Магнати з часом розколюватимуть козацтво та його
національну ідею і місію зсередини, чим і зумовлять Руїну України.
?національної та неодмінно пов’язаної з ними культурно-духовної
революції, в чому незаперечна заслуга й урядуючої еліти – як Голови, що
скеровувала рух Тулуба (мас). Як зазначав Карстен Кумке, «козацькі
старшини були передусім виконавцями суспільної волі групи людей. Не від
владолюбних старшин ініціювалася влада, навпаки, головним авторитетом
була козацька спільнота, або точніше – її воля. Тому-то успіх залежав
від здатності керівників інтегруватися в групу, знати її потреби,
оскільки лише прийнятні козакам накази могли бути виконані добровільно.
Будь-який примус з боку старшин щодо виконання наказів або послуху з
боку козаків був неможливим, оскільки суперечив «козацькій демократії»,
більше того – українському національному характеру, який проявлявся,
нагадаємо, ще у князівську добу (коли Ілля Муромець міг повстати проти
волі самого Володимира Великого).
Найкращим наказом у козаків-запорожців був особистий приклад. Той, до
прикладу, «наказ», який виявляв Дмитро Вишневецький (Байда) – князь
найширшого міжнародного визнання, який відзначався як особистою
хоробрістю, військовим талантом, дипломатичним хистом, так і винятково
яскравим патріотизмом. Не випадково в народній творчості він постає,
насамперед, як лицар, котрий не згоджується не тільки одружуватися із
султанською дочкою, а й викупити життя ціною зради своїх принципів.
Відомо, що іноземці (а то й короткозорі свої) часом говорили про те, що
козаки (українці) не цінують життя. Дійсність засвідчує, що вони не
проникали в сутність жертовності: і Святослав ішов на смерть не тому, що
не цінував життя, а тому, що в ім’я досягнення мети, свободи, інтересів
Батьківщини навіть жертвував собою. Ту філософію сповідує ще автор
«Велесової книги», в нових умовах – Байда і тисячі козаків – борців за
свободу, переконані, що в разі, коли «общеє добро в упадку – забудь
отця, забудь і матку, спіши повинність ісправлять» (адже «дух отчизни де
героїть, там сила вража не устоїть, там дух сильніший од гармат») кажуть
герої І.Котляревського. За свободу України свідомо клали голови герої
Крут; а сотні тисяч вояків УПА жертвували собою, навіть усвідомлюючи, що
смерть неминуча, адже перемогти армії двох імперій їм було неможливо.
Ідея жертовності в ім’я свободи і щастя народу – це очевидна домінанта
української національної ідеї та ментальності упродовж тисячоліть.
І щастя також у тому, що вона була притаманною ментальності не лише
представників «маси», а й урядуючої еліти, яка, до того ж, в особі
найкращих репрезентантів передбачала торжество ідеї не лише у фізичній
жертовності. Ідея патріотизму – ідея морально-етична, світоглядна й
естетична. І в світлі тієї ідеї жертовність мислилася і в сфері надання
переваги державним, а не своїм інтересам; у самообмеженні правами
(владою) й власністю, у пріоритеті обов’язків; у реальному
людинолюбстві; у прагненні досконалості; у схилянні перед «філософією
серця» як філософією єдності почуттів і мудрості, волі і дії; у
пануванні совісті й честі; у свідомій національній самоідентифікації.
І не випадково історія піднесла на п’єдестал всенародної любові й інших
лідерів української державницької життєдіяльності як виразників
національної ідеї: Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Сірка, Михайла
Дорошенка, Івана Сулиму, Северина Наливайка, Івана Богуна, Максима
Кривоноса, Нечая і Морозенка, Івана Виговського і Костя Гордієнка, Павла
Полуботка й Івана Мазепу, Пилипа Орлика і Петра Калнишевського… Щоб
осягнути міру величі ідеї жертовності, достатньо нагадати: Іван Мазепа
міг при повних особистих привілеях гетьманувати до кінця життя, але в
ім’я відновлення суверенітету України пішов на крайній ризик; Павло
Побуток знав, чим загрожує йому виклик Петру І, однак ішов на муки й на
смерть, бо знав: за ним – доля його народу; міг вимолити полегшення
власної долі й Петро Калнишевський, але волів 10-ліття страждати в
ямі-темниці, але не капітулювати. Бо то було б зрадою гордого духу
нездоланного народу. І не важко побачити, що всіх героїв-жертовників
підносила до рівня прометеїзму саме національно-державна ідея: в ім’я
тієї ідеї вони горіли в залізних котлах і корчилися на палях, на гаках,
кривавили річки і дороги, увінчували хрести і дзвіниці, але не зрікалися
свого жереба, бо знали: за ними – Бог, Україна й свобода, правда,
справедливість і честь, реальна доля свого народу, а тим самим і всієї
Європи. Вони могли мати всі блага й житейські втіхи, та в ім’я
щонайвищої ідеї Сагайдачний записувався з усім військом у
Києво-Могилянський колегіум; Іван Мазепа мурував палаци і храми; Пилип
Орлик творив Конституцію та оббивав пороги монархів Європи заради
визволення народу від московської кормиги.
Національна ідея визначала критерії життя та наснажувала й еліту
церковну: антипатріотичний конфесійний клір легко зрікався навіть своєї
віри, ставав прислужником колонізаторів, порушником найсвятіших догматів
та принципів совісті, моралі й етики, люто воював з соціальною та
національною гідністю, з народною мовою, культурою, освітою; серед таких
історія не зафіксувала героїв; це були маргінали тілом і духом, нерідко
– одверті колабораціоністи, схильні нехтувати навіть таємницями сповіді.
І навпаки: патріотичні митрополити, єпископи, священики з нездоланною
гідністю відстоювали свою віру. Бо за нею бачили внутрішній суверенітет
народу, свободу волі кожної людини, без якої вона опускалаcя до
тваринного існування і втрачала гуманістичну сутність та перспективу.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
