.

Народний іконопис (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
4 5209
Скачать документ

Народний іконопис

Народні традиції в образотворчому мистецтві України сягають часів
Київської Русі. Вони виявилися у монументальному малярстві, іконописі на
дереві, полотні та склі, народній картині. Протягом віків творчість
народних митців була важливим компонентом духовної культури. Вона
уособлювала багатий образний світ, етичні ідеали, гуманізм і
демократичність, своєрідність естетичних запитів нашого народу — того,
що робить мистецьку спадщину України оригінальною і неповторною.

Самобутні риси знаходимо у творчості майстрів, які брали участь в
оздобленні фресками Софійського собору у Києві. Тут, як відзначають
дослідники, співпраця візантійських художників з місцевими малярами
сприяла формуванню митців з національного середовища, що наближало їх
творчість до традицій народної культури. У фресках собору св. Софії,
розміщених на стінах веж, виділяються персонажі у сюжетах на світські
теми. У сценах іподрому в обличчях глядачів проглядають риси, характерні
для людей місцевого типу. Живі враження і спостережливе око авторів
відчуваються у зображеннях скоморохів, музикантів, змаганнях борців.

Традиції монументального малярства наслідувалися у наступних століттях у
кам’яних і дерев’яних храмах, зокрема Галичини і Закарпаття. Тут до
нашого часу збереглися церкви з настінними розписами.

У розписах церкви існувала усталена схема розташування канонічних
сюжетів. Вони займали центральну частину храму, південну і північну
стіни, а також розміщалися у вівтарі й бабинці. До найбільш поширених
належали «Страсті Христові», «Страшний суд», сцени біблійного та
євангельського циклу. Майстрів для розмальовування храму наймали міщани,
ремісники і прості селяни, священики. Про це дізнаємося з написів на
стінах церкви. Наприклад, один з замовників розписів 1698 р. у церкві
св. Миколая с. Дмитровичі на Львівщині, бажаючи залишити для нащадків не
тільки своє ім’я, а й походження, зробив такий напис: «Дав змалювати раб
Божий Григорій з Кульматич син козаків». Авторами церковних розписів
були здебільшого анонімні народні майстри, які у своїй творчості
відтворювали смаки, світобачення, думки і прагнення свого середовища.
Створювані ними монументальні композиції на стінах храмів відлунюють
реалії життя і є, за словами відомого мистецтвознавця Павла
Жолтовського, справжніми шедеврами народного духу.

Серед багатої матеріальної та духовної спадщини чільне місце належить
іконопису, в якому втілено душу українського народу, глибину сприйняття
християнської віри, силу і мудрість традицій.

Ікони як вид малярства поширилися у Київській Русі з прийняттям 988 р.
християнства від Візантії, звідки їх, на печатках як взірці, привозили
до Києва. Згодом навичок малювання ікон набули місцеві малярі, а вже
наприкінці XI ст. у Києві працював славетний чернець-маляр Алімпій.

У подальші віки паралельно з професійним розвивається і щораз більше
поширюється народний іконопис, в якому з другої половини XVI ст.
окреслюються самобутні стилістичні особливості та образна система. В
іконописі, так само як і в літературних творах чи фольклорі, хоч і
опосередковано, порушувалися проблеми суспільного життя. Народний
іконопис був виразником національної свідомості народу. Тут у межах
канонічної іконографії з’являються паростки сприйняття образу людини з
усіма її турботами, сповненої радістю і драматизмом. У таких складних за
змістом і багатопланових за сюжетом іконах, як «Страсті Христові»,
«Страшний суд», «Різдво Христове», «Жертвоприношення Авраама», а також
«Архангел Михаїл», «Юрій-Змієборець», «Покрова» та ін., простежуються
соціальні та світські мотиви.

На іконах «Страсті Христові» народні малярі зображали життя і діяння
Христа, страждання і переслідування Сина Божого у доступній формі,
підсвідомо акцентуючи на деталях, близьких до життєвих ситуацій. Подані
на іконі в образній формі євангельські оповіді хвилювали, викликали
співчуття, спонукали до роздумів про людяність, віру в своє божественне
покликання.

Своєрідним кодексом християнської моралі були ікони «Страшного суду». У
цих масштабних, панорамних композиціях з енциклопедичною достовірністю
відображали буття людини, її уявлення про потойбічний світ. Дидактичний
зміст ікони тлумачив основну церковну доктрину — про прийдешній день
світу праведного і неправедного. Пензель маляра на іконах «Страшного
суду» вимальовував вражаючі сцени пекла та ідилічну картину раю. У пеклі
зображали грішників, найчастіше розбійників, злодіїв, шинкарок,
картярів, п’яниць, прелюбодіїв, несправедливих суддів і сільських
старост. Глибокий моральний зміст мали на іконах «Страшного суду»
епізоди про смерть бідного і багача. Душу багача забирає диявол; бідний
помирає під мелодії музики, а душа його потрапляє до ангелів. Відповідні
паралелі знаходимо у літературних творах та усній народній творчості.
Наприклад, у поета XVII ст. Лазаря Барановича цій темі присвячений вірш
«Багачеві, Лазареві», рядки якого мають еквівалентне до іконописної
сцени звучання:

Полинув Лазар — Янголи забрали,

Багач — у пеклі, мучиться немало,

На лоні вклався Лазар у Авраама,

А багачеві викопана яма.

Сцени пекла на іконах, де наочно зображено приречених на вічні муки,
застерігали від вчинків, що суперечать християнським нормам земного
життя, схиляли до роздумів про порядність, сумління, чистоту душі.
Популярним в українському народному іконописі XVII—XVIII ст. був сюжет
«Жертвоприношення Авраама». Біблійна сцена, в якій батько приносить у
жертву Богові сина на знак глибокої віри, просякнута ідеєю відданості
своїм переконанням, готовності до самопожертви. Ця тема імпонувала
найширшому колу простих людей, яким доводилося терпіти приниження,
відстоювати свою віру, мову, національну гідність.

З-під пензля іконописців виходили твори, співзвучні часові й середовищу,
якому вони призначалися. Прикладом може бути культ архангела Михаїла,
поширений на всій території України зі середини XVII ст. Його образ
асоціювався з суспільними ідеями періоду національно-визвольної боротьби
українського народу за свою державність. Святий воїн, або «воєвода», як
його величали в народі, вважався покровителем усіх християн.

Іконографія архангела Михаїла має давнє походження в Україні. Цей
персонаж зображували на княжих печатках XII— XIII ст. на повний зріст зі
списом у правій руці. Згодом його образ стає гербовою емблемою Києва. У
XVII ст. архангела Михаїла малювали сповненим сили воїном у лицарському
вбранні. Саме такими рисами наділений цей образ на дияконських дверях
іконостасів, виконаних видатними українськими малярами-іконописцями
Іваном Рутковичем та Йовом Кондзелевичем, а також на іконостасах із
Великих Сорочинців, Рогатина та ін.

Різні суспільні верстви по-різному сприймали образ архангела. На
прапорах запорізьких козаків він був символом перемоги, на княжих гербах
— християнським патроном, у народній уяві — благодійним заступником.

Особливою шаною і пієтетом сповнені ікони Богородиці. її образ народні
малярі наділяли зворушливою поетичною одухотвореністю, ліричним
настроєм. Вони наслідували традиційну іконографію Богоматері й одночасно
подавали власну інтерпретацію твору. Це виявлялося у типажі й духовній
наповненості

образу Марії, що випромінював теплоту, чарівність, земну материнську
ніжність. Марія на іконах немов милується своїм дитям, погляд у неї
щирий, відкритий, обличчя миловидне. Недаремно в народі говорили: «Матір
Божа така, наче молодиця з дитиною, тільки така ж гарна та чорнява, як
намальована».

До пантеону улюблених святих в Україні належала Параскева П’ятниця.
Свята Параскева виступала в ролі доброї, мудрої господині, яка приносить
у хату добробут і щасливу долю. В усному фольклорі Параскеву пестливо
називали «П’ятюнка», про неї казали: «Свята П’ятниця дари давала, бо
господиня мудрая була».

O

??(?вятого Юрія, який визволив молоду дівчину-царівну, що мала стати
жертвою страшного змія. Народний іконопис XVI—XVIII ст., який мав
переважно церковне спрямування, у XIX ст. входить у хатній інтер’єр.

Ікони, або образи (термін, що набув більшого поширення у народі), стали
невід’ємним і органічним компонентом оздоблення інтер’єру української
хати. Як витвір рук обдарованих народних малярів вони прикрашали оселю,
надавали їй духовного піднесення. Цікавий опис світлиці подає Іван
Нечуй-Левицький у повісті «Старосвітські батюшки та матушки»: «Дві стіни
були суспіль завішані образами, неначе іконостас. В одному кутку висів
під самою стелею здоровий образ Печерської богородиці, в другім кутку —
Почаївської. Перед образами висіли лампадки, а на образах біліли довгі
рушники, розкішно повишивані лапатими квітками та дрібними взорцями. Під
самісінькою стелею висіли, суспіль один коло другого, великі образи, а
під ними висів другий рядок трохи менших».

Образи у селянській хаті посідали чільне місце — на покуті. До них не
тільки молилися, перед ними здійснювали важливі обрядові акти. Під
образами сідали до вечері на Святвечір і до свяченого на Великдень, тут
було місце молодого з молодою після церковного шлюбу, на лаві під
образами укладали покійника, виряджаючи його в останню путь. За образи
клали пучок або вінок колосків, що залишився від обжинок, лікувальне
зілля, ставили свячену воду, переховували документи, але ні в якому разі
не гроші, які вважалися спокусою диявола. Образом благословляли у
рекрути, на чумацтво, його дарували при народженні дитини.

Хатні ікони малювалися на дошці, полотні чи на склі, їх створювали на
Київщині й Чернігівщині, Волині й Покутті, в Галичині і на Гуцульщині,
Слобожанщині, в Закарпатті. Малярі ікон були здебільшого анонімні. Вони
рідко залишали на творах своє ім’я. Про їхню діяльність дізнаємося з
літературних та архівних джерел.

Осередками малювання ікон ставали окремі села, міста, монастирі.
Малювали ікони на замовлення або на продаж. Збували образи на ярмарках і
церковних відпустах, на храмових святах. Найбільш відомим центром
народного іконопису у XIX ст. був Київ. Тут, на Подолі, у
ремісничо-торговому районі міста, працювало безліч майстрів. їхню
малярську продукцію можна було придбати не тільки на ярмарках, але й у
спеціально відкритих іконних крамницях Києва.

Характерною рисою народних ікон була наївна щирість і безпосередність у
змалюванні образу. Малярі-самоуки вміли передати у тому чи іншому сюжеті
найбільш суттєве і типове без зайвих подробиць. Хатні ікони не мали
великих розмірів. Святих подавали переважно у доколінному або погрудному
зображенні. Більшого формату були ікони на полотні, на яких малювали
декілька персонажів у ряд по горизонталі. Митці з народу були наділені
відчуттям кольору і вмінням скупими виражальними засобами наповнити свої
твори глибиною почуттів і мажорним ладом. Популярністю і пошаною, як і в
попередні віки, користувалися святі, канонічні діяння яких тісно
перепліталися з народними обрядами, з вірою у силу їх земного
заступництва. Це, насамперед, святі Миколай, Юрій, Параскева, Варвара,
Ілля. Окремого вшанування удостоювалися Спас і Богоматір, а також образ
Покрови, що мав давню традицію в українському малярстві, особливо у XVII
ст., в часи національно-визвольної боротьби українського народу під
проводом Богдана Хмельницького.

Цікавим явищем в українському народному іконописі XIX ст. є образи,
мальовані на склі. Якщо ікони на дереві чи полотні набули поширення по
всій Україні, то образи на склі мали локальне розповсюдження. Вони
побутували у гірських районах Карпат, а також на Покутті, подекуди у
Галичині й Західному Поділлі.

Техніка малювання на склі своїм корінням сягає Візантії та Риму. У
Центральній Європі розвиток малярства на склі припадає на XVII—XVIII ст.
Відомі осередки цього виду мистецтва у Румунії, Словаччині та Польщі.

Карпатські образи на склі, як на дереві та полотні з інших регіонів
України, були призначені для духовних потреб селянських хат, їх можна
було побачити у придорожних каплицях. Тут домінували сюжети, генетично
пов’язані з уявленням про добро і зло, з ідеєю заступництва,
скотарськими обрядами.

Образи, мальовані на склі, мають свої художні особливості та специфіку у
техніці та методиці виконання. Характерним для них є яскравий колорит,
багата декоративність, визначальна роль лінії у творенні образу,
заповнення тла мотивами рослинного походження: тюльпанами, ліліями,
дзвіночками, рожами.

Для ікон використовували гутне, а згодом і фабричне скло. Перед
нанесенням контуру рисунка скло ґрунтували тонким шаром желатини для
кращого прилягання фарби до гладкої поверхні. Контурний рисунок
наносився пером або пензлем. Після висихання контурів прокладали
елементи декору, складки одягу, вимальовували дрібні деталі. Потім
площини покривали відповідними кольорами — від найясніших до темних
тонів.

На початку XX ст. народний іконопис поступово занепадає. Ярмарки,
крамниці, церковні відпусти заполонюють образи,

друковані у промисловій поліграфії способом олеографії. Олеографічні
образи приваблювали новизною зображення, формували нові смаки і
витісняли твори народних майстрів, які не витримували конкуренції з
машинною продукцією.

Наступ атеїстичної ідеології після більшовицького перевороту 1917 р. у
Східній Україні, прихід комуністичної влади на Західну Україну 1939 р.
призвели до знищення багатих традицій релігійного малярства в Україні.

Однак іконопис не був єдиним видом творчості у давньому малярстві
України. Талант народних майстрів яскраво виявився у створенні картин
світського змісту. Найоригінальнішим і самобутнім явищем в українському
мистецтві XVIII— XIX ст. були картини «Козак Мамай». Сюжет їх пов’язаний
з історією Запорізької Січі. На тих картинах зображали узагальнений
образ козака. Його наділяли рисами, які прекрасно передав письменник
Олександр Ільченко у своєму романі «Козацькому роду нема переводу, або ж
Мамай і чужа молодиця»: «…Козак Мамай — своєрідне втілення
українського характеру, образ волелюбності, стійкості та невмирущості
народу. Козак Мамай, котрий протягом століть, од нападників усяких
одбиваючись, плекав одвічну мрію: не воювати, не гарбати, не ярмити
нікого, а в себе вдома риштувати, мурувати, будувати. Козак Мамай —
мандрівний запорожець, вояка і гультяй, жартун і філософ, бандурист і
співак…».

У цьому образі втілено сутність українського характеру: відкритість
душі, щирість, доброта, кмітливість, мудрість, почуття гумору і
мужність. Він уособлював ідеал волі й незалежності і тому так імпонував
усім верствам тогочасного суспільства. Козак Мамай став одним з символів
нашого народу. У XVIII—XIX ст. картини «Козак Мамай» посідали чільне
місце у світлиці священика, покоях дворянина, у селянській хаті.
Популярність їх була надзвичайно великою.

Козака Мамая зображали сидячи «по-турецьки», підгорнувши ноги, біля
розлогого дуба. Поряд завжди стояв вороний кінь, незмінними атрибутами
були бандура, шабля, пістоль, люлька, келих з карафкою. Голова його не
покрита, з пишним оселедцем. Вираз обличчя і погляд очей Мамая на кожній
з картин передають різний стан його душі: від меланхолійно-задумливого,
зосередженого до ледь помітної лукавої посмішки. Часто на картинах
робився напис, який виконував роль своєрідного діалогу з глядачем: «Хоч
ти на мене дивишся, та ба не вгадаєш, відкіль родом я і як зовуть,
нічичирк не знаєш…». Сьогодні картини «Козак Мамай» є надбанням
музейних збірок, вони є окрасою експозиційних залів.

З-під пензля народних малярів виходили твори на історичну і побутову
тематику, пейзажі. Поширення набули картини «Селянин-орач», «Селянська
біда», зображення історичних постатей: Богдана Хмельницького, Максима
Залізняка, Івана Ґонти, Олекси Довбуша. Життя українського села, народні
обряди передано на полотнах «Чумаки», «Пряля», «Селянин і селянка»,
«Сватання», «Слухають лірника», «Гуляння» та ін.

Таким чином, народне малярство України — це цілий поетичний світ,
віддзеркалення душі народу, його світобачення, мрій і сподівань,
поєднання земних реалій з багатою фантазією.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019