Реферат на тему:
«Народ без ідеї, що храм без бога». Національна ідея як українознавча
проблема
Слова, винесені в назву статті, взяті з нової монографії П.Кононенка
«Національна ідея, нація, націоналізм»[1,161]. Вони уособлюють її
лейтмотив, як й інших українознавчих досліджень автора, присвячених
етногенезу українського народу, його національній ідеї [2], тобто
незаперечну істину Святого письма про те, що спочатку було Слово. У
Слові матеріалізується ідея, знаходять відображення у свідомості явища
реальної дійсності, а також цілі і перспектива подальшого розвитку. З
часів великокняжої Київської держави Слово як звертання, послання, як
провідна ідея фігурувало у найважливіших документах і творах. Учений
нагадує твір київського митрополита Іларіона «Слово про закон і
благодать», неперевершене «Слово о полку Ігоревім», історичне послання
І.Вишенського, проникновенне Слово Тараса Шевченка «До мертвих, і живих,
і ненарожденних земляків…». Під таким кутом зору досліджується могутня
сила української національної ідеї, у якій теоретично сконцентрована
відповідь на питання: задля чого живе нація, в чому її місія?
Незважаючи на численні публікації, присвячені національній ідеї [3], ця
проблема залишається актуальною і недостатньо з’ясованою, оскільки
національна ідея розглядається в них, як правило, з погляду тієї чи
іншої сфери знань: філософії, історії, етнології, політології,
правознавства, культурології, філології та ін., тобто не як цілісність,
а як певний предмет галузевого пізнання. Природно, що історики
зосереджуються на витоках і етапах зародження та формування національної
ідеї, правники розглядають її через призму державності, етнологи
вбачають у ній фактор етнонацієтворення, філологи апелюють до ролі мови
як носія національної ідеї, політологи аналізують її з погляду теорії і
практики політики і т.д. Для свого часу такий підхід був виправданим,
оскільки дозволив нагромадити величезний емпіричний матеріал про витоки,
ґенезу і сутність національної ідеї, але на сучасному етапі він значною
мірою вичерпав себе. Настала пора інтегрувати усі ці напрацювання,
надати національній ідеї наукової цілісності, а таке завдання на
міждисциплінарному рівні спроможне зреалізувати лише українознавство як
комплексна наука самопізнання українського народу.
Навколо української національної ідеї, її суті та змісту точаться досить
гострі дискусії, а реалізація самої ідеї проходить мляво, суперечливо,
наштовхується на шалений спротив українофобів, відвертих і замаскованих
ворогів української державності, тієї частини еліти і чиновництва, яка
не усвідомлює себе органічною часткою української нації, байдужа до її
інтересів. Все це засвідчує необхідність поглибленого дослідження
феномену української ідеї як системи теоретичного осмислення і
практичної діяльності, що може бути зреалізоване шляхом інтеграції
існуючих і створення нових знань, узагальнення набутого досвіду. Такою
інтегрованою системою знань виступає українознавство як цілісна наука
про Україну і українство. Невипадково, що саме в Науково-дослідному
інституті українознавства Міністерства освіти і науки, фундатором
утворення і незмінним директором якого є академік Петро Петрович
Кононенко, впродовж багатьох років досліджуються теоретичні та
методологічні проблеми системного пізнання різних аспектів буття
українського народу, зокрема його національної ідеї. Продуктивними є,
окрім праць П.Кононенка, також висліди Л.Горенко-Баранівської,
М.Дробнохода, Т.Кононенка, П.Масляка, А.Погрібного, В.Сніжка, Л.Токаря,
Т.Усатенко, Г.Філіпчука та інших авторів [4], присвячені формуванню
української нації, утвердженню її ідентичності, реалізації історичної
місії. Ряд аспектів, пов’язаних з історичними засадами української ідеї,
з розвитком історичної науки, презентував і автор пропонованої розвідки
[5]. Мета статті – продовжити українознавче осмислення ґенези
національної ідеї, її природи і суті, еволюції змісту і форм реалізації
у сучасних умовах, торкнутися ролі внеску П.Кононенка, деяких інших
учених у дослідження національної ідеї українців.
Можна солідаризуватися з думкою П.Кононенка про те, що поняття «нація»,
«національна ідея», «націоналізм» існують і діють сотні років, але кожне
нове покоління тієї чи іншої нації по-новому осмислює і трактує їх. «На
межі ХХ і ХХІ століть, – справедливо наголошує він, – стало цілком
очевидним, що серед найзначніших проблем загальноцивілізаційного
розвитку є національна ідея, нація, націоналізм, до того ж – і в
автономному існуванні кожного з цих понять та феноменів, і в
багатоступеневій взаємозалежності їх» [ 1, 4 ]. Розвиваючи положення
Е.Сміта про те, що нації з їх націоналізмом, національною ідеєю
залишатимуться і впродовж нового сторіччя на чільних позиціях
культурно-політичного розвитку людства [6, 28-30], автор розглядає
національну ідею в контексті ідеї нації і не просто як продукт
історичного розвитку етносів та націй, а як явище, що супроводжує цей
розвиток, освітлює йому шлях, є компонентом національної свідомості і
державної політики. П.Кононенко вбудовує ідею нації в логічно
послідовний ряд етногенезу за схемою: родове начало лягло в основу
племінного і етнічного, а етно-племінне – у фундамент національного.
Накладаючи цю парадигму на Україну, автор зазначає, що спочатку
викристалізовувалася ідея України, потім – сама Україна, далі – українці
як нація і, на завершення, – український націоналізм [1, 16 ]. Іншими
словами, ідея творить націю, виступаючи водночас засобом її зцілення,
ідентифікації і нескореності, а нація, із свого боку, інтелектуальними
зусиллями інтелігенції, своєї еліти викристалізовує грані національної
ідеї у відповідності з кожним новим етапом історичного поступу,
вдосконалює її теоретико-методологічний фундамент і наповнює новим
змістом.
Ще в 1996 р. у книзі «Свою Україну любіть» П.Кононенко визначив
національну ідею як Пам’ять (досвід), Дух, Волю, Свідомість мети, Етику
й Естетику, формотворчу Енергію характеру, життєдіяльності нації [2,
30], підкресливши цим самим її всеохоплюючий характер і колосальний
духовний потенціал динамічної енергетики. Національна ідея є виявом
колективної волі нації бути вільною, незалежною, мати свою державу і
заможне життя, розвивати свою духовну і матеріальну культуру, не
втратити свою самобутність, не загубитися і не розмитися в сучасному
глобалізаційному світі. Вже тоді вчений рішуче виступив проти спрощеного
трактування національної ідеї, спроб посіяти зневіру в її консолідуючу і
будівничу роль, проти тих, хто намагався ділити українців на «своїх»
(інтернаціоналістів) і на «чужих» (націоналістів, мазепинців,
петлюрівців, бандерівців).
Українська національна ідея, витоки якої сягають у часи Київської і
Галицько-Волинської держав, у добу боротьби з монголо-татарськими та
іншими поневолювачами, в силу конкретно-історичних обставин сформувалася
як визвольна, оборонна, демократична, християнська за своїми духовними
цінностями, соборницька і державницька за устремліннями. Від
колоніального та підімперського минулого в ній залишився протестний дух
нескореності, несприйняття будь-якого національного приниження,
несправедливості, ущемлення прав і свобод. Вона завжди уособлювала
волелюбні мрії і високу духовність українського народу, служила
дороговказом для їх реалізації, за своїм вектором була і залишається
спрямованою у майбутнє. Важко дати універсальне визначення національної
ідеї, оскільки, за словами Р.Кіся, мова йде не тільки про звичайну
доктрину, концепцію або вчення, а й про генетико-біологічну та
природно-психологічну категорію, про «інстинкт народу, його глибинне
стремління до самозбереження і самототожности» [7, 375].
У процесі історичного розвитку кожна нація пізнає і утверджує себе як
самодостатня спільнота, визначає власне місце на землі, осмислює свої
національні інтереси. Це стосується й української нації, яка з давніх
часів, від покоління до покоління усвідомлювала й успадковувала
окремішність та самобутність своєї культури, мови, ментальності,
характеру, темпераменту, вибудовувала свої орієнтири на майбутнє, які й
дістали віддзеркалення в її ідеї. П.Кононенко першим в українознавстві
простежив філософське осмислення органічної єдності ідеї і нації у
народній та літературній творчості, зокрема у спадщині Тараса Шевченка.
За концепцією мислителя, фундаментом та ферментом нації є універсальна
сутність національної ідеї [1, 187]. У чому ж ця універсальність
національної ідеї ? Насамперед, у тому, що вона пронизує всю історію
українського народу на його етнічному просторі від найдавніших часів до
сьогодення, є домінантою його свідомості, культури, мови, традицій,
національно-духовного, суспільно-політичного і соціально-економічного
життя. Говорячи про універсальність національної ідеї, її консолідуючу й
об’єднуючу енергетику, вчений звертається до мобілізуючого заклику
поета: «…Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю !» і в такий спосіб
наголошує, що для української нації проблема консолідації, соборності,
цілісності, духовної єдності, монолітності залишається й сьогодні такою
ж болючою і гострою, як і в ХІХ ст. Тільки тоді нас роз’єднували мури
чужих державних кордонів на пошматованій українській землі і мовний
вектор асиміляторської політики імперій, а нині – успадковані від них та
їх більшовицьких спадкоємців ідеологічні стереотипи, космополітизм та
малоросійство. Якщо націоналізм є формою вияву патріотизму, то
малоросійство, за словами Є.Маланюка, – це патологічна хвороба,
внутрінаціональне каліцтво, національна капітуляція, що прирікає націю
на комплекс меншовартості та неповноцінності. Єдиним запобіжником цієї
патології є відмова від малоросійського виміру України, послідовне
самоствердження національної ідентичності кожною особою, усвідомлення
нею своєї причетності до національної спільноти, її інтересів, тобто в
активного носія, втілювача і захисника національної ідеї.
У національній ідеї сфокусований генетичний код нації. Це – спосіб
самовираження сенсу її життя, напрям руху, компас реалізації історичної
місії. З національною ідеєю пов’язані всі ключові проблеми етногенезу
українського народу, його визвольних змагань упродовж багатьох століть,
відстоювання соборності, суверенітету і незалежності України, розбудова
самостійної, правової і демократичної держави, формування громадянського
суспільства. Конкретизуючи в цьому зв’язку сутність національної ідеї,
можна приєднатися до думки Л.Токаря про те, що мова йде про пошук
адекватних відповідей на виклики часу, вибір шляху, напрямів і засобів
розвитку, усвідомлення і визначення специфіки прояву національних
інтересів в умовах глобалізації, з’ясування підґрунтя, на якому має
творитись і розвиватись духовність народу [8 ,51].
То що ж являє собою національна ідея як предмет українознавчого
дослідження? Насамперед, це провідні тенденції і закономірності її
формування та функціонування як цілісної системи знань, поглядів,
відчуттів, досвіду, в якій втілені найкращі патріотичні традиції
попередніх поколінь, цінності й духовні основи буття нації, виражені її
самобутність і неповторність, історичне покликання, мета і сенс життя.
Національна ідея, за словами А.Свідзинського, це цілий комплекс
фундаментальних ідей, пов’язаних з перспективами розбудови нації, який
включає ідеали свободи й демократії, утвердження сильної національної
соборної Української держави, домінування української нації, її
культури, мови, визначення покликання українців у світі.
[ 9, 4]. Іншими словами, національна ідея – це універсальний, доленосний
проект історичної місії нації, її найвища мрія, але як будь-яка ідея
вона набуває сили лише тоді, коли заволодіває масами, освітлює шлях
їхнім діям. Народ, озброєний консолідуючою національною ідеєю, завжди
окрилений духом, він безсмертний і непереможний. Водночас необхідно
наголосити, що зміст національної ідеї не є чимось застиглим,
закостенілим, він постійно збагачується, конкретизується, наповнюється
новим розумінням поточних і перспективних цілей, визначенням
пріоритетів, засобів і шляхів досягнення поставленої мети. Наповнення
національної ідеї новим змістом здійснюють люди, духовні пастирі,
науковці та провідники нації, а організацію її втілення в життя
покликана брати на себе держава та її інституції, а також політичні та
громадські об’єднання, культурні товариства. Розвиваючи думку
М.Міхновського про те, що державна самостійність є головною умовою
існування нації, В.Липинський обґрунтував органічний зв’язок між нацією
і державою, переконливо довів пряму залежність існування нації, її
розквіт від національної держави і її політики щодо захисту національних
інтересів. Ці думки особливо актуальні в умовах глобалізації сучасного
світу, яка веде до культурного уодноманітнення, нівелювання національних
особливостей, пригнічення самобутніх народних традицій та звичаїв. Це
вимагає державного протекціонізму стосовно національної культури, мови,
надання переваг в інформаційному просторі. Звичайно, мова не йде про
самоізоляцію українців, штучне відгородження нашої культури від
зарубіжної, тим більше українська культура історично формувалася як
європейська на порубіжжі західної і східної цивілізацій, виробила
своєрідний імунітет самозахисту і пройшла серйозний тест на
самозбереження. Однак, утвердження українськості в усіх сферах
суспільного життя потребує державної підтримки й адекватної національної
політики.
Говорячи про наукове осмисленні цілей і змісту національної ідеї, її
особливостей на кожному новому етапі поступу, узагальнення досвіду її
реалізації, ще раз підкреслимо виняткову роль у цьому процесі
українознавства. Його методологія системного підходу дозволяє, з одного
боку, опрацьовувати наукове розуміння національної ідеї, виробляти
рекомендації, спрямованні на її втілення в життя, а з іншого – шляхом
його вивчення в усіх ланках освіти і культури для дітей, молоді і
дорослих, використання засобів масової інформації доносити національну
ідею до свідомості кожного українця. Ці завдання набувають актуальності
в сучасних умовах, коли вороги української ідеї намагаються у будь-який
спосіб скомпрометувати її і підірвати довір’я до неї. Одні заявляють про
«недозрілість» українців до національної ідеї і неможливість її
вироблення без регіоналізації України або побудови громадянського
суспільства, інші некоректно висловлюються, мовляв, національна ідея не
спрацювала.
У 1995 р. тодішній президент Л.Кучма заявив, що в Україні національна
ідея не спрацювала, чим самим образив як саму ідею, так і український
народ. Як зазначила І.Кресіна, це засвідчило, що «лідер» нації так і не
відійшов від ідеології колишнього партноменклатурника. Річ у тому, що
національна ідея була невигідна для тої політичної еліти, яка
сформувалася навколо нього і не відстоювала українські інтереси,
намагаючись за будь-яку ціну утриматись при владі. Насправді національна
ідея спрацювала ще в 1991 р., коли український народ на референдумі
підтвердив Акт проголошення державної незалежності України [ 10 , 102].
Треті некоректно трактують її як шкідливо-націоналістичну і лякають
жупелом націоналізму, навішуючи йому, за інерцією радянських критиків
буржуазної ідеології, тавро антигуманного світогляду. У зв’язку з цим
варто апелювати до думки одного з духовних симпатиків українського
націоналізму, відомого громадсько-політичного діяча і публіциста
І.Багряного. Наголошуючи, що національна ідея не обов’язково мусить бути
націоналістичною, тобто виразником ідей лише організованого
націоналізму, зокрема інтегрального, він риторично запитував: хто
візьметься довести, що звичайні колгоспники і робітники, які билися у
загонах червоних партизан або як червоноармійці, рятуючи українську
націю від фашистської загрози, були ворогами української національної
ідеї? Інша справа, що більшовики прагнули використати їх національні
почуття у своїх геополітичних та ідеологічних цілях. Водночас І.Багряний
застерігав прихильників різних форм українського руху від
взаємопоборювання, що завжди було на руку ворогам України [ 11,
57-58,64-65]. На жаль, досвід минулого, повчальні уроки історії
здебільшого не беруться до уваги національно-демократичними силами як
головними носіями національної ідеї. Частина з них продовжує
конфліктувати поміж собою, чубиться за посади навіть у такі
відповідальні моменти, коли Україні загрожує небезпека тоталітарного
реваншу, коли формується законодавча та виконавча влада, вирішується її
майбутнє, гальмуються євроінтеграційні процеси.
?їнської ідеї, пов’язуючи її з іменами М.Міхновського, Д.Донцова,
ідеологами Організації українських націоналістів, героїкою Української
повстанської армії, діяльністю сучасних націоналістичних об’єднань.
Можна погодитися з думкою І.Кресіної про те, що виділення цієї концепції
правомірне, оскільки зумовлене наявністю в історії українського
національно-визвольного руху радикально-націоналістичного крила та його
сучасних послідовників [12, 342-362]. Змістовним стрижнем цього руху
були й залишаються виборювання повної самостійності України, побудова
національної держави, захист інтересів нації, формування національної
свідомості. При цьому авторка не погоджується з тезою О.Забужко про
зрощення національної ідеї на сучасному етапі з націоналізмом [13,32].
Раціональним у цьому зв’язку видається нам погляд П.Кононенка на
співвідношення та взаємообумовленість нації, національної ідеї і
націоналізму, національного і націоналістичного. На його думку,
націоналізм виступає не тільки як духовний рушій нації, але й як «наука
про націю та національну ідею, що органічно контамінує теорію й
практику, аналіз, синтез і передбачення (аж до пророцтва), мету й волю
до її здійснення» [ 1, 348]. Учений продовжує розвивати думку, викладену
в підручнику «Українознавство» (1996 р.) про те, що характер
націоналізму, притаманного всім націям, залежить від формотворчих
чинників, методологічних засад та його призначення, а тому виділяє такі
його типи, як: демократично-ліберальний, інтегральний і реформаторський
[1, 21]. До цього варто додати, що націоналізм сформувався у процесі
етногенезу як патріотичний рух, який проголосив націю найвищою цінністю,
а своїм гаслом взяв захист і боротьбу за волю нації та її право на
власну державу. Це гасло прийняте як один із принципів Організації
Об’єднаних Націй, яка задекларувала право кожної нації на вільний
розвиток і державне життя. Антиподом націоналізму виступає
великодержавний шовінізм, який сповідує зверхність і панівне становище
однієї нації стосовно інших, принижує, прагне поневолити й асимілювати
їх, маскуючись асиміляційними гаслами інтернаціоналізму або
космополітизму.
Найвищий смисл національної ідеї українців – здобуття державної
незалежності та суверенітету України – був і залишається непохитним.
П.Кононенко переконливо доводить, що «коли б в Україні було просто
«населення», а не нація, і не жила українська національна ідея, –
Україну за час СРСР було б повністю асимільовано, русифіковано,
розстріляно і поховано» [1,249]. Україна й українці вижили тому, що мали
могутню духовну зброю боротьби і не скорилися, хоч і зазнали
катастрофічних втрат у ході репресій, депортацій, голодоморів,
нав’язаних воєн. Ця боротьба триває, змінюються лише її форми і зміст,
вивищуються нові ідеали й цілі, по-новому вибудовуються пріоритети.
Минуле п’ятнадцятиріччя, Помаранчева революція і шалений спротив її
ідеалам переконливо засвідчили, що проголошення Акту незалежності
заклало лише стартовий фундамент тієї величної споруди, повноправної
самостійної Української держави, яку доведеться будувати, зміцнювати,
утверджувати і боронити в глобалізованому світі ще не одному поколінню
українців.
З погляду українознавства, важливими є з’ясування та аргументація
функцій національної ідеї, тобто тієї ролі, яка на неї покладається
історією. Як справедливо зазначає М.Ожеван, національна ідея має ряд
суспільно-мобілізуючих функцій. Вона покликана чітко визначити: а) місце
української нації в глобальному просторі та часі, тобто бути її
хронотопом; б) науково узасадничити більш-менш спільні погляди на витоки
нації та основні віхи її історії, тобто стати її ідентифікатором; в)
обґрунтувати загальнонаціональну стратегію розвитку, яка була б
близькою, зрозумілою і привабливою для всього суспільства або його
переважної більшості на найближчу і більш віддалену перспективу; г)
віднайти взаємозв’язані загальнонаціональні цінності та вартості різних
соціальних, вікових і етнічних груп, тобто сприяти внутрінаціональному
порозумінню і злагоді; д) забезпечити передбачуваність та легітимацію
дій влади, її право на керівництво суспільством [14, 51-59]. До
сказаного варто додати, що реалізація цих функцій має не тільки
внутрішнє, але й зовнішнє (міжнародне) спрямування, оскільки мова йде
про міжнародне співробітництво, національну безпеку і захист держави,
створення оптимального міжнародного іміджу України. Не слід забувати, що
мільйони українців живуть за межами материкової України, на всіх, без
винятку, континентах світу, для переважної більшості яких притаманна
національна ідея, усвідомлення того, що вони є представниками великого,
гордого і винятково працьовитого народу, який відновив свою державу і
поступово інтегрується у світове співтовариство.
Національна ідея – це той стрижень, навколо якого має згуртуватися і
об’єднатися все українство, вся нація, утвердитись її ідентичність,
відбутися зцілення духовного здоров’я суспільства, бо, як наголошує
Л.Лук’яненко, чим більше нація консолідована, тим дружніше вона виступає
проти зовнішніх ворогів і небезпек. За його визначенням, національна
ідея – це свідоме утвердження нації в усіх проявах її етнічної сутності
[ 7, 375, 376]. Нині дедалі зрозумілішим стає той факт, що реальне
унезалежнення нашої держави і її суверенітет потребують самозахисту,
виняткової консолідації всієї нації, одностайного спротиву кремлівським
планам домінації Росії і нового уярмлення України. Події 2004 – року
2006 рр. переконливо засвідчили не тільки існування «путінського
проекту» імперської експансії в Україну під маскою її інтеграції до
спільного економічного простору, але й висвітлили сценарій його
багатоступеневої реалізації, компонентами якого стали: приватизація
частини стратегічних підприємств, провокації щодо Чорноморського флоту,
окупація інформаційного простору, спроба регіоналізації (порушення
цілісності) України, фальсифікація президентських виборів, адаптація
парламентських виборів до інтересів проросійськи налаштованих еліт в
Україні, розігрування кримської, мовної і конфесійної карт, розпалювання
газової, м’ясо-молочної та інших воєн тощо. Специфічну роль підбурювачів
і провокаторів розбрату виконують московські політтехнологи, газети, які
виходять в Україні, а також деякі телевізійні канали, передачі яких
ретранслюються у нас. Поряд із зовнішніми загрозами, не меншу небезпеку
становлять деякі внутрішні сили, котрі виступають у ролі п’ятої колони,
проповідуючи сепаратизм, автономізацію і федералізацію України.
Протиставляючи одну її частину іншим, вони фактично провокують розбрат,
розлам і розкол України, діють на руку ворогам її незалежності. Як не
прикро, але й деякі «науковці» і політики активно нав’язують ідею
двомовності, «регіональної ідентичності», яка підживлюється ззовні,
надмірно ідеологізують діалог між європейським вибором України та її
євразійськими зв’язками.
Як ідентифікатор українців виступає соборницький компонент національної
ідеї, витоки якого сягають тих часів, коли українські землі були
соборними як природно-географічна цілісність. Ідею соборності
сповідували київські та галицькі князі, українські гетьмани, духовні
лідери українців Надніпрянщини і Галичини, Слобожанщини і Закарпаття,
Чернігово-Сіверщини і Буковини, Півдня і Півночі України. Проголошений
22 січня 1919р. історичний Акт Злуки Української Народної Республіки і
Західноукраїнської Народної Республіки став символом споконвічного
прагнення українського народу до злиття в єдиній державі, у спільній
родині. Соборність – це не тільки збирання українських етнічних земель,
але і єднання душ усіх українців у планетарному вимірі.
Велику роль у консолідації нації та реалізації національної ідеї могла
б відіграти церква, адже йдеться про категорію духовну і моральну. Однак
і сакральні чесноти використовуються певними ідеологами в
антиукраїнських цілях, особливо з боку Московського патріархату, який
сіє розлад не тільки в українському православ’ї, але й намагається
перешкодити будь-якому порозумінню вірних Київського патріархату,
автокефалів та греко-католиків, створенню української помісної церкви,
досягненню міжконфесійної злагоди. Між тим, свого часу кардинал
Української греко-католицької церкви Йосиф Сліпий у Посланні про
поєднання в Христі наголошував: «Треба добро Церкви і Народу ставити
вище своєї марної особистої амбіції і своїх особистих чи гуртових
користей! Об’єднавшись в одну помісну церкву під проводом патріарха,
станемо твердинею, об яку будуть розбиватися всі ворожі удари як
релігійні, так і політичні» [ 15, 150].
Сприйняти і сповідувати національну ідею у повному обсязі, проникнутись
і жити нею, стати самовідданим бійцем за її втілення може тільки
справжній патріот України, людина, яка любить її, добре знає історію
свого народу, його культуру, мову, традиції, береже і примножує їх. Мова
йде і про національну гідність та гордість. Невипадково, свій заклик
«думати по-українськи» Президент України Віктор Ющенко у виступі з
Посланням у Верховній Раді України доповнив словами про те, що кожен
громадянин з гордістю має промовляти: «Я – українець і цим пишаюся!»
Величезна роль у формуванні патріотизму і національної гордості належить
гуманітарним наукам, зокрема українознавству, як комплексній науці
самопізнання українського народу. У знаменитому листі до галицької
молоді (1905 р.) Іван Франко звертав увагу на необхідність здобувати
знання, теоретичне і практичне, гартувати свою волю, оскільки стояло
завдання: «витворити з величезної етнічної маси українського народу у к
р а ї н с ь к у н а ц і ю, суцільний культурний організм, здібний до
самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну
роботу інших націй…» і продовжував: «Ми мусимо навчитися ч у т и с е
б е у к р а ї н ц я м и – не галицькими, не буковинськими українцями, а
українцями без офіціальних кордонів». Наприкінці цього листа він
закликав: «виробляйте себе на серйозних, свідомих і статочних мужів,
повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками
шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожна нація
і кожна історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика
історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті
всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода» [ 16,404-
405, 409]. Із здобуттям державної незалежності України така доба
настала, коли потрібні не стільки гасла й революційні фрази, скільки
повсякденна копітка праця в ім’я України.
Розглядаючи питання національної гордості, патріотизму, національної
свідомості, важливо наголосити на їх тісному зв’язку і
взаємообумовленості з національною ідеєю. Як зазначають П.Ситник та
А.Дербак, національна свідомість є таким компонентом загальної
свідомості, який віддзеркалює здатність людей на особовому і суспільному
рівні ідентифікувати себе з нацією, сприймати і відстоювати її інтереси
й цілі, а значить і національну ідею [ 17, 6-7]. Людина, яка свідомо
зробила свій вибір на користь національної ідеї, прониклась нею,
осмислила її перспективні і поточні цілі, долучилася до їх практичного
втілення, може розглядатися як національно свідома. Величезна роль у
формуванні національної свідомості належить науці, насамперед
українознавству, яке має вивчатися в усіх закладах освіти, незалежно від
мови викладання. При цьому маємо враховувати, що українське суспільство
поліетнічне, в якому досить вагомий компонент не українців: росіян,
білорусів, кримських татар, поляків, угорців, євреїв та представників
інших етносів. Деякі з них мало знають про Україну, не послуговуються
українською мовою, надто заполітизовані, залишаються в полоні
стереотипів радянського «інтернаціоналізму», небеззастережно сприймають
українську національну ідею та її реалізацію, особливо у східних
регіонах та в Криму. За таких умов дуже важливо, з одного боку, давати
відсіч силам, які свідомо намагаються розпалювати міжнаціональну
ворожнечу, зневажливо ставляться до національних прав українців,
дискримінують їх, а з іншого – необхідно забезпечувати толерантність у
трактуванні національної ідеї, сприяти міжнаціональному миру,
утвердженню міжетнічної злагоди, інтеграції неукраїнців в українське
суспільство. Як засвідчують соціологічні дослідження, переважна
більшість громадян України незалежно від свого етнічного походження
люблять її і вважають своєю Батьківщиною, а тому й вони покликані на
кожному кроці давати відсіч підступним спробам, за словами
В.Базилевського, «розукраїнити Україну».
Підсумовуючи сказане, варто ще раз наголосити, що українська національна
ідея – це символ нації, проект її майбутнього. Вона невіддільна від
етногенезу і націєтворення українців, потужний засіб їх консолідації та
самоствердження. Як предмет наукового пізнання, вона носить комплексний
характер, має своє минуле, сучасне і майбутнє, виступає як система і
цілісність у часовому і просторовому вимірах, а тому може бути всебічно
осягнута і ґрунтовно досліджена з позицій українознавства як
інтегрованої системи знань про Україну й українство. За визначенням
П.Кононенка, головними концентрами цієї системи виступають: Україна –
етнос; Україна – природа (екологія); Україна – мова; Україна – нація,
держава; Україна – культура; Україна в міжнародних відносинах; Україна –
ментальність, доля; Україна і українство – історична місія [ 1, 352 ].
Системний погляд на національну ідею через призму цілісності цих
концентрів плідно реалізує своїми дослідженнями творчий колектив
Науково-дослідного інституту українознавства, очолюваний Петром
Петровичем Кононенком. Численні наукові доповіді академіка, його праці з
українознавства, в тому числі недавно оприлюднена монографія
«Національна ідея, нація, націоналізм», не тільки помітно збагатили
знання з історії формування національної ідеї, її суті, змісту, функцій
та історичної місії, але й започаткували принципово новий, системний
підхід до її дослідження. Багаторічна і самовіддана науково-педагогічна
праця та громадсько-політична діяльність П.Кононенка, його патріотичне
подвижництво – блискучий взірець чесного служіння Україні, українській
національній ідеї, приклад невтомного втілення її у життя.
Література:
Кононенко П. Національна ідея, нація, націоналізм. – К.,2005.
Кононенко П.П. Українознавство.- К.,1994; 1996; Кононенко П.П. Свою
Україну любіть. – К., 1996; Кононенко П., Кононенко Т. Український
етнос: генеза і перспективи.- Обухів, 2003.
Черненко А.М. Українська національна ідея. – Дніпропетровськ,1994;
Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання
державотворення.- К.,1997; Фартушний А. Українська національна ідея:
генеза та сутність.- Львів, 1998; Лук’яненко Л. Національна ідея і
національна воля.- К.,2003; Григорчак І. Національна ідея в розбудові
громадянського суспільства // Українознавство.- 2004.- Ч.1-2; Павличко
Д. Українська національна ідея. – К., 2004.
Токар Л. Національна ідея як внутрішня сутність і самовираження нації.-
Українознавство.- 2002.- Ч. 4; його ж. Національна ідея в самопізнанні й
самотворенні народу // Урядовий кур’єр, 2002, 7 лист.; Філіпчук Г.,
Чижевський Б. Українська національна ідея – основа стратегії розвитку
держави і громадянського суспільства.- Українознавство.- 2003.- Ч. 1 та
ін.
Калакура Я. Національна ідея очима українознавця.- Українознавство.-
2004. – Ч. 1-2; його ж. Українська історична думка на тлі національної
ідеї // Микола Плав’юк.Україна – життя моє.- Т.3.- К.,2002.
Сміт Е.Д. Національна ідентичність.- К.,1996.
Лук’яненко Л. Національна ідея: історико-гносеологічний підхід, поняття
національної ідеї //Микола Плвюк. Україна – життя моє. Т.3.- 375-378.
Токар Л. Національна ідея як внутрішня сутність і самовираження нації//
Українознавство. -2002.- Ч.4.
Свідзинський А. Українська національна ідея та шляхи її втілення//
Світоглядні й ідейні засади українського націоналізму. – К.,1997.
Кресіна І. Українська національна ідея // Український соціум:
соціально-політичні виміри. – К.,2005.- С.102-104.
Багряний І.Національна ідея і націоналізм//Багряний І.Публіцистика.
Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе.- К.,1996.
Кресіна І. Радикально-націоналістична концепція української ідеї
//Микола Плав’юк. Україна – життя моє.- Т.3. – К.,2002.- С.342-364.
Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст.- .
К.,1993.
Ожеван М. Українська національна ідея та культурополітика наздоганяння
модернізації // Ї, 2000.-№ 18.- С.51-60.
Олійник М. Йосиф Сліпий і питання українського патріархату у ХХ ст. –
Івано-Франківськ, 2005.
Франко І.Я. Одвертий лист до Галицької української молоджежі// Франко
І.Я. Зібрання творів у 50 тт. – Т. 45.- К.,1986. – С.401- 409.
Ситник П.К., Дербак А.П. Проблеми формування національної самосвідомості
в Україні.- К.2004.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
