Реферат на тему
Наближення до себе (Іван Миколайчук)
У Національному академічному українському драматичному театрі ім. І.
Франка з нагоди 65-ліття від дня народження Івана Миколайчука відбувся
вечір пам’яті генія українського кіно. На сьогодні у суспільстві
осягнення постаті цього митця ще не відбулося вповні. Є часткові
наближення до розуміння його таланту, деякі відчуття проявів його
геніальності, незначні прозріння великого буття особистості. Такі
міркування зародилися на вечорі, що був тріумфом та містерією для
багатьох, бо поєднував магію часу, простору, загалом буття у своїй
повноті.
Відкрив вечір І.Ліховий, який виступив принаймні з двох позицій – як
міністр культури і туризму та як митець, що розуміє феномен Миколайчука
і відчуває причетність через своє ставлення до нього. Вхід до
сакрального розпочався уривком з фільму В.Денисенка “Сон”, що був
цікавим за своїм символізмом. Миколайчук і Шевченко – одна іпостась
майстра і пророка. Поєднання століть в залі театру…
У бурхливі 60-ті минулого століття відбувалися докорінні зміни у житті
суспільства. Як реакція на зміну політичних та естетичних обставин,
набирали сили поети-шестидесятники, формувалося українське поетичне
кіно, витоки якого – у Довженковій “Звенигорі” та “Землі”. Ті часи
спонукали до народження героя високої інтелектуальної напруги. Мистецтво
не могло більше залишатися однозначним і прямолінійним. Надто довго в
ньому визнавалася тільки «правильність» лозунгів та промов із їхньою
неодмінною однозначністю. Історичний же досвід відкрив за цією
«правильністю» прірву злочинів, що коїлися в житті. Тезам, які герой мав
виголошувати з екрана, вже ніхто не вірив. Період однозначно-схематичних
героїв скінчився. Важливого значення набувало відкриття героя, який
мусив робити вибір. Часом у сумнівах та помилках, але цей вибір
вирізнявся осмисленістю та відповідальністю. У них глядач впізнавав
себе. Себе, який приймає життєві наслідки від вибору. Життя на екрані
поставало в усій повноті емоційно-інтелектуальної сфери, приваблювало,
бо наближалося до реальності та метафоричності водночас.
Найвагоміше досягнення поетичного кіно у тому, що воно звернулося до
філософського осмислення неперебутніх цінностей: патріотизму, моральних
й естетичних скарбів, що викристалізовувалися у свідомості й пам’яті
народу впродовж віків і тепер поставали перед загрозою знецінення.
Усвідомлювалося, що треба рятувати душу народу, душу своєї нації. Всі
найбільші цінності – в серці народному. Якщо буде збережено його духовне
здоров’я, то не загубиться і його традиційна культура, яка поєднує в
собі духовність та інтелект, Небо та Землю, абстрактне та конкретне.
Вертикальний рух Деревом життя зачіпав архетипи, пробуджував, живив
тонкі струни душі, наснажував на звершення у царині Духа.
Поетичне кіно як явище творчого плану засвідчило розвиток власної
кіномови, побудованої на можливостях мистецтва не словесного, а саме
візуального. Маніфестуючи національну своєрідність, митці в національних
формах намагалися осягнути істинність людської долі, людського досвіду,
трагедії, страждання, мрій і радості, гармонії, природного ладу в
найскладніших поворотах людського життя.
Іван Миколайчук – український актор, режисер, сценарист – один із
найяскравіших символів національного кіномистецтва, його неповторне
обличчя. З його іменем пов’язаний розквіт явища, котре дістало назву
українського поетичного кіно. Митець у вічності через цю форму допомагає
нам осягнути ті прозріння, що народилися серед нас. Миколайчукове
послання проходить через час, живе, пульсує, нагадує і розбуджує
приспаних, ошуканих та одурених.
На вечорі пам’яті душа Миколайчука промовляла з екрану, танцювала разом
із земляками, співала разом із тріо “Золоті ключі”. Скрізь був Іван – у
залі, на сцені, у серці кожного. Прикро, що тільки у театрі, а не по
всій Україні. Вечір, що міг би нагадати кожному українцю про дорогу до
себе, до себе справжнього, не транслювався ані по телебаченню, ані по
радіо.
Складається враження, що часи повторюються. І українцям потрібно
виборювати право на своє існування, бо наразі їм дозволено бути лише на
сцені, у локальному просторі, у суворо регламентований час. У справжнє,
реальне життя їм вхід заборонений. Увійти у реальність цього життя, як
це не парадоксально, можна лише скинувши з себе українськість. Зрада
себе, підміна свого єства чужим, не своїм – ось перепустка для нас
сьогодні в «неукраїнську» Україну.
??¤?¤?$?????U?І ми готові до цього. Гірш за все є те, що самі й платимо
аби зректися себе. Платимо грішми, бо за наш рахунок нам і показують
мильні бульбашки або відверто ворожі передачі, що не пробуджують
високість Українського Духа, а замулюють наші глибинні джерела. ХХІ
століття здебільшого входить в історію людства своїм вмінням
маніпулювати цінностями та підміняти їх.
І зараз, як ніколи, стають актуальними всі ті проблеми, на які звертав
увагу Іван Миколайчук. Щоразу будячи нас словами: “…то вам сниться”.
Кожна його роль є посланням до нас.
У період посилення “брєжнівської задухи”, “закручування гайок”, коли
зовсім затихли навіть поодинокі поетичні спалахи в кіно, в умовах
цілковитого прозаїзму на екрани виходить його фільм “Вавилон XX” (за
романом В. Земляка “Лебедина зграя”). Миколайчук прагнув утверджувати
духовність, шляхетність; проте картин, де б він міг це зробити, не було,
тому він став по інший бік камери, зайнявся режисурою.
І. Миколайчук від найперших своїх ролей у кіно – Івана Палійчука і
Тараса Шевченка – вважав себе українським актором. І хоча на той час
національну своєрідність прийнято було вважати чимось необов’язковим і
навіть небажаним для кіно, він усвідомлював свою місію. Сам митець так
висловлювався про роман В. Земляка: “Обов’язковість роману полягає для
мене в тому, що це дуже совісний твір. Тут совість народу, його
споконвічні, чисті моральні уявлення”. Його боротьба за “Вавилон XX”
була нелегкою. І сьогодні майже неймовірним здається, що в тих умовах
1979 року І. Миколайчук таки домігся постановки, зумів реалізувати свій
задум, реалізувати всупереч усім стереотипам тогочасного безликого,
позбавленого найменшого вияву національних ознак українського кіно.
Фільм привертав до себе увагу сміливістю, свіжістю режисерських
вирішень. На Всесоюзному кінофестивалі в Душанбе “Вавилон XX” був
удостоєний призу “За кращу режисуру”. Про інтерес до фільму свідчили
суперечки, які виникали довкола нього. Він став подією, і значення його
для українського кіно – неабияке. Він перекидав місток до творів
поетичного кіно, йшов у руслі його стилістики.
Режисер показав народне світосприйняття. Народними уявленнями вивірялися
у фільмі такі одвічні поняття, як любов, життя, смерть, вони тут немов
виходять за межі суто житейського плану. Символом віри фільму стала
образність, краса народного життя. Стилістично визначає “Вавилон XX”
естетичне начало народної культури, її морально-художній синкретизм.
Красиве – зазвичай добре, а добре – завжди красиве. Саме це прозріння,
що яскраво втілилося у фільмі, але народжене дуже давно, ще в дитинстві,
дозволяло Миколайчукові бачити далі за інших, відчувати сутність світу,
сутність краси.
У шестидесяті були не тільки поети, письменники, а й режисери, актори,
співаки, що осягали Україну в собі та себе в Україні. Тріо “Золоті
ключі”, яке благословив Іван, у ті далекі часи наближало країну до
України, і в багатьох його фільмах чути відзвук небесних золотих ключів,
що перегукується з Арканом та гуцульськими мелодіями.
Ю.Іллєнко говорив про Миколайчука так: “Там, звідки він родом, людина
невіддільна від природи, природа від пісні, праця від мистецтва
(великого народного мистецтва). Все взаємопов’язано – все витікає з
усього, все цілісне. І це єдине і неподільне (людина, музика, праця,
танець, мистецтво різьби по дереву, вишивка, кераміка) – все, чим і є
життя людське, увійшло в Івана з молоком матері”.
Все це демонструвалося на вечорі пам’яті Івана Миколайчука з нагоди
65-ліття від дня народження. Митці жили і творили в ім’я Івана, в ім’я
України.
Іван казав: “Художник поза народом, поза його способом світобачення –
слабкий. Послідовність, глибина проникнення в народне життя, змінюючись
із часом, визначають саму послідовність еволюції засобів виразності, всю
систему поетики. Головне – не відходити від єдиного всенародного руху,
не випадати з нього. Тільки тоді є шанс створити щось справжнє в
мистецтві”. Всім життям і діяльністю І. Миколайчук підтверджував це
творче кредо.
Унікальність внеску Івана Миколайчука полягає у творенні та втіленні
високої українськості на екрані та в житті. Він щоразу показує, як можна
передавати духовність через часо-простір. Треба мати головне бажання –
рухатися до себе, до України, віднаходити обох у своєму серці. І жити з
цим по Правді. Хай вона веде до Світу Правого. У царство Духа.
Література
Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: Спогади, інтерв’ю,
сценарії. – К.: Мистецтво, 1991. – 400 с.
Іван Миколайчук. Життєпис, фільмографія, спогади, роздуми про кіно. –
К.: Академія, 2002. – 64 с.
Поетичне кіно: заборонена школа. / Зб. статей і матеріалів. Упорядник Л.
Брюховецька. – К.: АртЕк: Ред. журн. “Кіно – театр”, 2001. – 464 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
