Реферат
не тему:
М.С.Грушевський про українське питання у Росії в період І російської
буржуазно-демократичної революції 1905 – 1907 років
Революційна пора російської буржуазної революції 1905 р. була часом
найактивнішої політико-наукової діяльності М.Грушевського в Росії. У
період 1906 – 1907 років він написав понад 25 праць, які безпосередньо
стосувалися українського руху в Росії. У своїй праці “Украинство в
России, его запросы и нужды” М.Грушевський наголошує, що одне з головних
завдань Росії, яка звільняється від рабства, є з’ясування українського
питання, надання 30-мільйонному українському населенню
національно-культурної автономії. Пригнічення в Росії народів, їх
денаціоналізація стають системою, їх політичною та громадською
деморалізацією. Серед них – і українці. В Росії пригноблюються всі форми
їх культурно-національного життя. Уряд не має конкретної програми, яка б
враховувала історичний розвиток українства в Росії, проводить жорстоку
політику асиміляції, яку не можна ніде оскаржити. За таких умов,
наголошував М.Грушевський, українці не мають у Росії перспектив для
національного розвитку, а український національний рух приречений на
загибель. Він вважав, що звільнення Росії не може відбутися без
з’ясування українського питання, яке повинно вирішуватися на найвищому
державному рівні при участі передової російської інтелігенції [1].
М.Грушевський підкреслював, що Росія повинна перетворитися на
багатокультурну країну, де українці зможуть повною мірою задовольняти
свої національно-культурні потреби, а держава повинна покращувати
становище українства в Росії. Однак ми бачимо, що представники
прогресивної Росії недалеко відійшли в поглядах щодо українського
питання від представників Росії офіційної. Українська інтелігенція в
Росії не може самовиражатися в Державній Думі, у широкому науковому
середовищі, у пресі. Отримавши певні демократичні свободи, Росія, однак,
не розвиває самобутність українців, їх наукові, культурні, освітні
організації, вона не бере на себе зобов’язання хоча б симпатією
підтримувати прояви української національної свідомості. Нерозуміння
українських національних запитів, зневага українства веде до відновлення
великодержавних, шовіністичних настроїв у російському суспільстві, що є
просто злочином. Якщо Росія прогресивна не підтримає українську
інтелігенцію, не потягне за собою на буксирі, то самобутність
українського мислення в Росії зникне, що може згубити і саму Росію: адже
українська культура в усі віки підтримувала російську культуру своєю
самобутністю. Росія як велика держава створена енергією українського
таланту, науки та культури. Повага росіян до усього українського
відновить довіру українців до росіян [2].
Слід зауважити, що до російської революції 1905 р. українці в Росії не
мали права висловлювати свої думки з питань потреб українського народу,
і тільки Перша Дума дала можливість українцям поставити перед російським
урядом українське питання. Українська інтелігенція була однією з перших,
що включилася в політичне визволення Росії, чим принесла російському
суспільству велику користь, а натомість не отримала ніякої
доброзичливості щодо задоволення своїх національно-культурних потреб.
Український рух, внаслідок вільнолюбних традицій, опинився у тяжкому
стані в Росії і став опозиційним щодо розгулу російської бюрократії.
Українство бачило неспроможність Росії вирішити українське питання, бо
її уряд повторював заборони і гоніння щодо українців, закликав
консервативні кола до боротьби з українським національним рухом, що не
робило честі новій Росії, яка прагла до демократії [3].
Серед народностей Росії українці за чисельністю після росіян займали
друге місце, тобто перше місце серед недержавних націй, а отже,
українському питанню належало перше місце. Та замість того, щоб
з’ясовувати його, російський уряд проводив асиміляцію українців.
Діяльність українських організацій у Росії стає просто неможливою,
відновлюється заборона української мови, культури, друкованого слова.
Дійшло до того, що українська мова в Росії стала вважатись “наречием”
російської мови. Росія в усьому українському вбачала сепаратизм, і тому
за таких умов українська культура в Росії позбавлялася
національно-культурних ознак [4].
Однак, не зважаючи на такі заборони, український національний рух у
Росії існував. Особливо він почав проявлятися і консолідуватися у ХІХ
ст. після заборони російською владою української мови та культури. В
інших формах він перемістився до Петербурга й Москви, зокрема
зосередився навколо журналу «Основа» (1861 – 1862). Проте активний
період українського національного руху в Росії продовжувався недовго –
на кінець ХІХ ст. українська національна справа в Росії звучала як
“сепаратизм”, “українофільство”, “мазепинство” і, звичайно, не мала
розвитку [5]. Українське національне життя в Росії стало просто
неможливим. Однак українська справа жевріла, а інколи і яскраво
проявлялася. Більш демократично настроєні урядовці вважали, що Росія має
широко розпочати впровадження національно-культурно-територіальної
автономії із збереженням національних прав народностей на їх етнічних
територіях і на територіях компактного проживання [6].
Отже, ідея національно-культурної автономії з’явилась у державних
проектах з 1900 – 1905 років і була легалізована з трибуни першого
парламенту Росії. Національне питання стало з новою силою
актуалізуватися. Дума вперше звернула увагу на доцільність розробити
національну програму, вважала за необхідне надати ширші повноваження
національним територіям. За українським народом Дума мала намір
закріпити статус культурно-національної автономії, де можна було б
розвивати традиції української національної освіти, науки, культури,
самобутність економічного розвитку. Однак закон не був прийнятий [7].
Виник “Союз автономістів-федералістів”, який поставив за мету фактично
надати рівні права всім національностям Росії. Він переконував
суспільство в тому, що реально здійснить і впровадить у життя закон про
культурно-національну автономію, який урівняє права всіх народів, що
проживають на широких просторах Росії [8]. У з’ясуванні
національно-територіального питання взяли участь і українці, наголошуючи
на історичному праві, яке вони мали до політичної унії з Росією, коли
українські вольності були знищені насильницьким шляхом. Вони наполягали
на тому, щоб усі державні норми, які мала Україна за часів Богдана
Хмельницького, були відновлені, а на територіях, де компактно проживають
українці, були створені культурно-національні автономії. У своїх вимогах
до російського уряду українці наполягали на федеративному устрої Росії,
на дозволі навчатися національною мовою, випускати національною мовою
підручники, книги, журнали, газети [9]. Але, як зазначав М.Грушевський,
в той час, коли в російському суспільстві нуртували прогресивні ідеї,
які виголошувалися у законно обраній народом Думі, російський журнал
“Сын Отечества” оголосив війну українофілам. У передовій статті
наголошувалось, що дати українофілам вільно впроваджувати свої ідеї
українською мовою по всій території Російської імперії, дозволити їм
отримувати освіту, в тому числі і вищу, задовольняти їхні культурні
потреби, означало б організувати український сепаратизм у Росії за
російські гроші. А якщо врахувати, що українофілам будуть допомагати
“польсько-австрійські інтригани”, то від великої слов’янської ідеї, як і
від держави Росії, не залишиться нічого [10]. М.Грушевський звернув
увагу на те, що редакція часопису наголосила: ”Українофіли, якщо їм дати
культурно-національну автономію навіть у далекій російській губернії, то
вони і там організують сепаратизм. Бажано, щоб українофіли в Росії
завжди жевріли і ніколи не просочувалися в широкі народні маси, особливо
у столичні центри” [11]. Однак ці постулати, які були проголошені
найреакційнішими колами російського суспільства, не змогли змінити
революційний поступ у суспільстві. У Литві і Польщі в школах почали
вводити національні мови. Українці висунули вимогу до уряду відмінити
заборону на функціонування української мови [12]. У Росії передові кола
суспільства розуміли, що в Україні є потреба впровадити українську мову
не тільки в школах, а й більш широко.
У записці “Нужды украинской школы”, яка була прийнята на честь
вшанування університетом в Києві Т.Г. Шевченка, було звернення до
міністрів відносно зняття заборони української мови. Харківський
університет звернув увагу на необхідність введення навчання українською
мовою у початкових школах українських губерній у зв’язку з нерозумінням
українськими дітьми російської мови. Цілком зрозуміло, що викладання
української мови в школах вищих типів було логічним розвитком цієї
необхідності [13]. Таким чином, дискусія з українського питання в Росії
розпочалась. Однак реакціонери вважали, що українці, які отримали право
на функціонування української мови, повинні ще довести свою
життєздатність у культурно-національному житті [14].
??¤?¤?$?????A?й рух, як і інші українофільські установи, які раніше
лякали російський уряд, не несуть небезпеки для Росії. Разом з тим, як
вважав комітет, заборона української мови, культури серед українського
населення утруднює поширення між українцями корисних повідомлень, не
сприяє швидкому росту культурного рівня української людності. Однак
комітет міністрів вирішив до остаточного рішення зібрати інформацію з
цього питання і звернувся до науковців Російської академії наук, які у
звіті про свої дослідження писали: ”Існуюча російська літературна мова є
виключно мова великоруська. В цей же час українці мають свою літературну
мову, яка задовольняє національні потреби української народності”.
Особливу увагу комітет міністрів звернув на той факт, що заборона
української мови і літератури повністю розірвала стосунки українців з
росіянами і з російською літературною мовою, оскільки українці побачили
в російській мові, літературі та культурі гнобительку української
культури, мови та літератури. Заборона української культури призвела до
того, що інтелектуальна діяльність українського народу була перенесена
за кордон, в Австрійську імперію і її складову – Галичину, де
український рух зайняв ворожу позицію проти Росії і російської культури.
Вчені Харківського університету, які були задіяні у “мовному проекті”
комітету міністрів, теж вказували на необхідність відмінити заборону
української мови.
Отже, всі рекомендації були переконливими, і українці сподівались, що
вже 31 травня 1905 р. комітет міністрів оголосить про відміну постанов
про заборону української мови. Однак комітет міністрів не зробив цього і
через три місяці і заявив, що питання відкладено до кращих часів…Таким
чином, російська влада залишилась глухою до широких багатомільйонних мас
українського суспільства та її інтелігенції [15]. Політика офіційної
Росії у ставленні до української культури, наголошує М.Грушевський,
змушує українців вишукувати різні методи у боротьбі за свої права проти
російського самодержавства. Домагання українців повернути їм свою мову,
культуру закінчилось тим, що новий російський уряд відніс українців до
“інородців”, а українську мову – до “ інородних мов” [16].
Як зазначає М.Грушевський, після обговорення питання про відміну
заборони на українську мову комітет міністрів не наважився відмінити
постанову, введену міністром Валуєвим у 1863 р., і закон 1876 р. про
заборону української мови. Таким чином, у 1905 р. Росія, навіть
внаслідок революційного піднесення і певної демократизації, ще не була
готова визнати право українського народу на задоволення його мовних та
культурних потреб. Це змусило українців включитися у боротьбу за свої
права, а за умови неможливості розвивати в Росії власні наукові,
культурні, освітні та політичні інститути, перенести своє національне
життя в Галичину, у Львів, який в 1900 – 1905 роках стає українським
П’ємонтом. Уже після заборони української літератури у Росії в 1863 р.
багато українських письменників входять у тісні контакти з
представниками українського відродження в Галичині, беруть участь у
галицькому культурному, літературному та науковому житті. Значна
інтеграція українських письменників Росії у галицько-українське
культурне середовище після 1876 р. свідчить про те, що Галичина стала
для них єдиним осередком задоволення національних та культурних потреб.
Без сумніву, Австрійська імперія була набагато прогресивнішою
центральноєвропейською монархією, ніж тюрма народів – Російська імперія.
Українські видання Галичини, в яких друкувала свої твори українська
еліта Росії, були “надзвичайним указом заборонені в Росії”. Все, що мало
назву “український”, аж до етнографічних та археографічних матеріалів,
навчальних посібників для дітей, було заборонено. Виявлена література
вилучалась поліцією, а винуватці карались штрафами. Так Росія намагалась
за будь-яку ціну паралізувати вплив галицького українства на розвиток
національно-культурних інститутів українців у Росії. Як свідчать факти
джерел, у цей час з’єднуються зусилля українців австрійських та
російських для пробудження свідомості українського народу і відродження
України. Вони вимагають зняти заборону на культурне життя українців у
самій Росії, з’єднати в одну інфраструктуру національно-культурне життя
українського народу, розділеного свавіллям імперій [17]. У цей же час у
Росії уряд дозволив задовольняти національно-культурні потреби фінам та
полякам, а 30-мільйонному українському народу відмовив.
М.Грушевський вважав, що російський уряд все робив для знищення
українського народу, однак отримував від свого завзяття та натхнення
поразку за поразкою [18]. Український народ, головним чином, складався
із селянства, яке вело землеробський спосіб життя, мало багатовікове
стале місце проживання. Він виробив імунітет до чужорідних культур і
вперто боровся за своє національне існування проти російського
віроломства [19], не втрачаючи свого національного обличчя. Польське
політичне панування над Україною не завдало шкоди землеробській культурі
українців, що дало можливість зберегти економічний потенціал
українського народу. Російська ж великодержавна машина робила все, щоб
знищити українську національну культуру в усіх її проявах, що було
найбільшим злочином Росії проти українського народу [20].
На початку ХХ століття нова генерація українців відчайдушно боролася за
свої національні, культурні, а згодом – і державні права. Стародавня
українська державність, яка жила самостійним політичним життям з Х по
XIV століття, зуміла витворити такі високоморальні духовні та культурні,
економічні та політичні цінності, наголошував М.Грушевський, що подальша
політична ситуація, політичні гоніння не дозволили українському народу
розчинитися у великій масі “окультуреного ним же
фінно-угорсько-литовського масиву”. Сьогодні, коли приходить у Росії
“Кінець Гетто”, наголошує М.Грушевський, українці отримують певні
загальноєвропейські свободи, а українська національна еліта з новою
силою піднімає в Росії українське питання [21]. Характерно, що однією з
перших вимог української еліти було введення у школах української мови
та літератури, а в університетах – українських кафедр. Однак це питання
вдалося українцям вирішити тільки в Австрійській Галичині, де у
Львівському університеті в 90-ті роки ХХ ст. були відкриті українські
кафедри. В цей же час у Росії вчена рада Одеського університету
висловилась за введення в університеті курсів предметів: української
мови, літератури, історії та географії України. Харківський університет
у 1906 – 1907 роках поставив питання про відкриття українського
історико-філологічного факультету. Проте далі проблема з місця не
зрушилась. Українська наука, як висловився М.Грушевський, не запанувала
в наукових установах Росії [22]. У цей же час в Галичині уже в 1848 р.
Львівський університет мав богословсько-філософський факультет, де
українські професори читали лекції українською мовою, у 1849 р. було
створено кафедру української мови. У 1860 р. кафедру української мови
було створено у Краківському університеті. В 1871 р. імператор
Австрійської імперії видав указ про те, що Львівський університет
повинен готувати фахівців з української мови та літератури. В 1880 р.
юридичний факультет Львівського університету мав теж кафедру української
мови. Таке підґрунтя дало можливість у 1871 – 1874 роках українцям
Австрійської імперії сформувати український національний університет,
чого не спромоглися добитися українці в Росії через терор російської
державно-поліцейської машини [23].
У цей час М.Грушевський з’явився у Петербурзі і взяв участь у дебатах
української парламентської фракції з урядом, роботі українського
політичного клубу. Його поява і виступи в Петербурзі занепокоїли
царський уряд. У своїх промовах М.Грушевський наголошував, що суспільний
і культурний український рух у Росії повинен підтримувати зв’язки з
австрійською Україною, а також зростання національної свідомості
українців у Росії. У галицьких українців і російських українців одне
завдання: боротьба за єдність України, тому ці дві гілки українського
народу повинні об’єднати зусилля для спільної мети [24]. Ці завдання,
висловлені М.Грушевським, стали програмним документом упродовж всієї
діяльності українських організацій революційної доби 1905 – 1907 років.
Література
М.Грушевский. Украинство в России, его запросы и нужды. Спб.1906,с.3 –
5.
М.Грушевский. Против течения.Спб.1907,с.1 – 5.
Украинский Вестник.Спб.1906, №11, 2 августа.
Russen uber Rusland. Ein Sammelwerk, herausgegebenvon. Josef Melnik.
Franfurt.1906,s.616 – 639.
М.Грушевский. Освобождение России и украинский вопрос. Спб.1907,с.12 –
41.
М.Грушевский. О политической общественной украинской мысли в ХІХ
столетии. Украинский Вестник. Спб.1906, №9.16 июля.
М.Грушевский. Освобождение России и украинский вопрос.Спб.1907,с.42 –
54.
Украинский Вестник.Спб.1906.№3. 4 июня.
М.Грушевский. Единство или распадение. Спб.1907, с.55 – 67.
М.Грушевский. Наши требования.Спб.1907,с.68 – 80.
М.Грушевский. Национальный вопрос и автономия. Украинский Вестник.
Спб.1906,№1. 21 мая.
М.Грушевский. О зрелости и незрелости.Спб.1907, с.81 – 86.
М.Грушевский. О зрелости и незрелости. Украинский Вестник.Спб.1906,№4.11
мая.
М.Грушевский. Наши требования.Спб.1907,с.86 – 92.
М.Грушевский. Наши требования. Украинский Вестник.Спб.1906,№5. 18 июня.
10.Сын Отечества.Спб.1905,№50.14 апреля.
М.Грушевский. Формы и факты.Спб.1907,с.93 – 100.
Императорская академия наук об отмене стеснений малорусского печатного
слова.Спб.1905.
М.Грушевский. Равною мерою. Спб.1907, с.101 – 103.
М.Грушевский. К злобе дня. Спб.1907, с.104 – 106.
М.Грушевский. Освобождение России и украинский вопрос.Спб.1907, с.107 –
111.
М.Грушевский. Позорной памяти.Спб.1907,с.112 – 114.
Украинский Вестник.Спб.1906,№1.21 мая.
М.Грушевский. Украинский Пьемонт. Спб.1907, с.115 – 120.
Украинский Вестник.Спб.1906,№2.28 мая.
М.Грушевський. Конституційне питання українства в Росії.
Літературно-Науковий Вісник.1905.
М.Грушевский. На конституционные темы. Спб. 1907, с.121 – 131.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
