.

Мовознавча спадщина Івана Франка (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
5 7725
Скачать документ

Реферат

не тему:

Мовознавча спадщина Івана Франка

Постать Івана Франка, безумовно, і дотепер, як і понад сто років тому,
залишається однією з найхаризматичніших і впливових, хоча й досі не
пізнаних і, що гріха таїти, не вельми глибоко інтерпретованих
геніального обдарування творчих особистостей України. Широкому загалові
він відомий, за висловом П. Кононенка, насамперед як «митець титанічної
праці», «митець-реформатор». Вражають і «…масштаби інтересів, творчих
шукань, ідейно-естетичних відкриттів: в обсязі його творчої обсервації –
народ, характер і долі різних поколінь, верств, літературних традицій
України, а водночас – історія і доля людства, переклади творчості
найвидатніших митців світової літератури» [1,324 – 327]. Не менші
масштаби розмаху думки притаманні і знаному вже значно вужчому колу
втаємничених – Франкові-мовознавцю. Врешті, цей спектр експлікації
творчого й водночас аналітичного трибу мислення художника і науковця не
випадковий, що видно навіть з традиційного короткого та енциклопедично
сухого життєпису (а ще питоміше й безпосередніше виявився він у, сказати
б, практичній словесній діяльності поета, прозаїка й драматурга):

«ФРАНКО Іван Якович (27.VIII.1856 р., с. Нагуєвичі, тепер Івана Франка
Дрогобицького району Львівської області – 28.V. 1916 р., Львів) –
український мислитель, письменник, літературознавець, фольклорист,
мовознавець, перекладач і перекладознавець, палеограф, етнограф,
історик, економіст, публіцист, громадський діяч.

Навчався у 1875 р. у Львівському університеті, у 1891 р. закінчив
Чернівецький університет. 1893 р. у Відні захистив докторську
дисертацію. З 1898 р. І.Я.Франко керував етнографічною комісією при
Науковому товаристві ім. Шевченка і брав участь у редагуванні
«Етнографічного збірника». Організатор випуску низки періодичних видань.
І. Я. Франку належать визначні зразки політичної, філософської та
інтимної лірики, прозові і драматичні твори. Автор праць з історії і
теорії літератури, історії образотворчого мистецтва тощо, численних
перекладів творів світової літератури (французької, німецької,
англійської, російської, польської, чеської, сербської, хорватської,
старогрецької, латинської, арабської, ассиро-вавилонської тощо). Відомий
він і як збирач усної народної творчості. У 1906 рада Харківського
університету одностайно присудила йому ступінь доктора російської
словесності. У 1907 р. з політичних міркувань реакційні кола Росії
перешкодили обранню його дійсним членом Петербурзької АН» [2,713 – 714].
До речі, віддаючи належне заслугам І.Франка у галузі фонології,
російські вчені таки присуджують йому науковий ступінь доктора
російської словесності.

Коло мовознавчих (не помилюся, додавши – українознавчих) інтересів
І.Франка доволі широке й багатопланове. Велику увагу Франко-вчений
приділяв питанням унормування української літературної мови. Сьогодні
відомо понад 20 лінгвістичних праць, заміток та рецензій І.Франка
українською, польською, німецькою мовами, а також майже 150 праць, які
безпосередньо стосуються мовознавства. Вважаючи мову «способом
комунікації людей з людьми», І.Франко відзначав, що її виникнення має
реальний ґрунт – здатність людського горла творити звуки. Широко
висвітлювались і коментувались лінгвістами теоретичні положення вченого
у галузі поетики слова, що відобразились зокрема у праці «Із секретів
поетичної творчості» та у багатьох літературно-критичних статтях.

Уже на початку наукової діяльності І.Франко виявляв інтерес до суто
мовознавчих питань, наслідком чого була його студія над процесом
засвоєння мови дитиною, її спонтанним, зумовленим підсвідомим
сприйняттям, системних відношень елементів мовної структури
словотворенням («Дітські слова в українській мові», 1811 р.). Розвідка
того ж періоду «Наука і її становище щодо працюючих класів» (1878 р.)
мала на меті розгляд питань виникнення людської мови та її
комунікативних функцій, а також утвердження ролі винаходу письма й друку
для цивілізаційного розвою. У статті «Мислі о еволюції в історії
людськості» (1881 р.) І.Франко відзначає залежність появи феномена мови
від еволюційної потреби людських індивідів у спілкуванні. Поділяючи
біологічну концепцію німецького славіста А.Шлейхера, І.Франко розглядав
мову як рухливий живий організм (!), що постійно розвивається, але аж
ніяк не як стагнаційно застиглу конструкцію. В центрі уваги наукових
пошуків І.Франка були питання історії української літературної мови 2-ї
половини ХІХ – початку ХХ ст. Якраз на цей період припадають гострі
дискусії навколо гамлетівського «бути чи не бути» українській мові,
питання її місця серед інших слов’янських мов після ствердного
Шевченкового слова. І хоча такі дискусії вже давно мали б канути в Лету,
І.Франко мусив творити «позитивно заряджений» полюс суперечок:

Діалект, а ми його надишем

Міццю духу і огнем любови

І нестертий слід його запишем

Самостійно між культурні мови [5,155 – 156].

Потребували науково-теоретичного та практичного опрацювання і наріжні
питання багатофункціональності й нормативності для всієї мовно-етнічної
території, наукового і термінологічного словникового апарату. Адже нова
українська літературна мова розвивалася здебільшого у художньому стилі,
почасти в епістолярному та публіцистичному, але не в науковому та
офіційно-діловому. Не була вона на той час і загальнонаціональною,
виконуючи лише функції різновиду місцевих писемних мов. Не була вона і
повністю кодифікованою і не обслуговувала всі сфери суспільного життя. А
саме ці ознаки складають критерії визначення загальнонаціональної
літературної мови. Тож І.Франко запропонував нове тлумачення поняття
«науковий термін» і фактично став основоположником
науково-публіцистичного стилю української мови, сприяв утвердженню
новітньої мовознавчої термінології. Одним з перших він увів в українську
мову терміни «арго», «фонетична альтернація», «ономастика», «синтаксична
конструкція», «суфікс», «означення» тощо.

??¤?¤?$???????ої будови української мови І.Франко не займався, однак
присвятив низку статей проблемам правопису і суперечок навколо його
принципів: «Етимологія і фонетика в южноруській літературі» (1894 р.),
«Наські українські казки» Бодянського» (1903 р.), «Азбучна війна в
Галичині 1859 р.» (1913 р.) тощо. У полеміку із захисниками
етимологічного правопису письменник увійшов і віршованою пародією «Марш
галицько-руських «твердих». Завдяки працям І.Франка етимологічний
принцип поступово зникає з наукового обігу мовознавства. Метою статті
«Етимологія і фонетика в южноруській літературі» (1894 р.) стало наукове
обґрунтування переваги фонетичного правопису для української
літературної мови. Виступив І.Франко і проти намагань «латинізувати»
українську графіку, заявивши у праці «Азбучна війна в Галичині 1859 р.»,
що такий крок був би найтяжчим ударом не лише по мові, а й по всій
українській культурі. Він дав досить повну і загалом об’єктивну картину
розвитку літературно-писемної мови XVI – XVIII ст.

Великі заслуги вченого і в галузі лексикографії – у тритомник
«Галицько-руські народні приповідки» (1901 – 1910 рр.) увійшли записані
з народних уст І.Франком матеріали, рукописні та друковані збірки інших
фольклористів. Праця налічує понад 8000 фразеологічних одиниць та їх
структурних варіантів, поданих в автентичних діалектних формах, але в
літературній транслітерації. Кожна словникова одиниця супроводжується
семантичною розробкою з поясненням незрозумілих слів, лінгвістичною
інтерпретацією висловів і з вказівкою на джерела та паралелі в інших
слов’янських мовах: приміром, «Бестия. 1. А то бестия собача (Наг.).
Плеонастична лайка, бо й собака теж бестия. В тім роді й інші лайливі
речення, як «дідьку чортівський» і т. ін.» [4,27].

І.Франко був незрівнянним практиком і теоретиком перекладу. Праця
«Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку
перекладання» (1912 р.) є енциклопедією перекладознавчої думки і справи
того часу в Україні. І.Франка знали й шанували відомі філологи-сучасники
(В.Ягич, О.Потебня, О.Шахматов, А.Кримський тощо).

У полі зору дослідника завжди були питання єдиної у майбутньому
загальнолітературної і загальнонаціональної української мови. Поборовши
мовні вагання перших років літературної праці, І.Франко рішуче
заперечував право на існування москвофільського язичія, доводячи, що
літературна мова повинна формуватися на народній основі. Еталоном її
мала б стати мова письменників Наддніпрянщини разом із численними
елементами західної літературно-мовної практики. У відомій статті
«Літературна мова і діалекти» (1907 р.) І.Франко висловив переконання,
що український народ повинен мати одну літературну мову, в основі якої
лежать говори Середньої Наддніпрянщини, мова І. Котляревського, Г.
Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, бо
«у мові тих письменників лежить основа того типу, яким мусить явитися
вироблена літературна мова всіх українців», бо «та мова на величезному
просторі від Харкова до Кам’янця-Подільського виявляла таку
одностайність, такий брак різкішних відмін, який вповні відповідав
українському національному типові» [6,206].

Діалектологічні погляди І.Франка також викладено у статтях «Літературна
мова і діалекти» (1907 р.), «Говоримо на вовка, скажімо і за вовка»
(1881 р.) та інших працях. Він чітко розрізняв і послідовно вивчав
територіальні й соціальні діалекти, визначив їх особливості, вказав на
характер взаємодії літературної мови і діалектів, дав класифікацію
західноукраїнських говорів, яка майже не відрізняється від сучасної.

 Мова Т.Шевченка була еталоном для І.Франка, який першим дослідив мовну
лабораторію поета. Він вважав, що українська літературна мова може й
повинна обслуговувати всі сфери людської діяльності. Наприкінці ХІХ – на
початку ХХ ст. їй, за словами І.Франка, «приходилось здобувати нові поля
невідомих досі понять». Як письменник і вчений, І.Франко робив усе, щоб
в українській літературній мові для нових понять з’являлися відповідні
слова й терміни, взяті з народної мови, інших мов, інтернаціоналізми,
утворені діячами науки і культури. На відміну від, скажімо, І.
Нечуя-Левицького, він вважав, що джерела збагачення літературної мови
повинні бути як власні, так і чужомовні.

Дослідженням «Причинки до української ономастики» (1906 р.) І.Франко
започаткував українську ономастику, а тритомною працею «Галицько-руські
народні приповідки» (1901-1910 рр.) дав неперевершений зразок
лексикографічної розробки української фразеології. Не втратили наукової
цінності й текстологічні його праці, у галузі старослов’янського і
староукраїнського письменства й текстології, які містять чимало зауваг
щодо характерних мовних особливостей окремих пам’яток: «Увага про назву
«Палінодія» (1903р.), «Кінцеві записки в староруських рукописах»
(1906р.), «Причинок до українського віршописання ХVІІІ в.» (1906 р.),
«Дві замітки до тексту найдавнішої літописі» (1908 р.) та інші.

Ще одним мовознавчим напрямом дослідницької діяльності І.Франка є його
численні літературно-критичні статті. Розглядаючи творчість того чи того
автора, він завжди давав оцінку його мовній практиці і того нового,
яскраво індивідуального, що було в ній. Так, у статті «Михайло
Старицький» він звернув увагу на «ковані слова» як новаторський прийом
письменника. Цікавими видаються думки І.Франка про мову В. Самійленка –
як «один великий комплімент для будущої національної і літературної мови
України, нехибна вказівка, куди мусить іти її розвій…вона вже тепер
зв’язує вузлом співчуття та симпатії всі частини нашого народу» [3,204].

Таким чином, українська мова як явище духовного життя народу завжди була
для І.Франка об’єктом вивчення окремих елементів її структури, ключем
для пізнання історії країни, першоелементом художньої творчості.

Література

Кононенко П. П. Франко Іван // Українська література у портретах і
довідках. – К., 2000. – С. 324 – 327;

Українська мова. Енциклопедія. – К., 2000. – С. 713 – 714.

Франко І. Володимир Самійленко. Проба характеристики // Зібрання творів:
В 50-ти т. – К., 1976. – Т. 37. – С. 204.

Франко І. Галицько-руські народні приповідки // Етнографічний збірник. –
Львів, 1901. – Т. 10. – С. 27

Франко І. Зібрання творів: В 50-ти т. – К., 1976. – Т. 3. – С. 155 –
156.

Франко І. Літературна мова і діалекти // Зібрання творів: В 50-ти т. –
К., 1976. – Т. 37. – С. 206.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020