Реферат
на тему:
Мовна ситуація Чернігова (за результатами соціолінгвістичного
дослідження)
На наш час проблеми мовної ситуації не обмежуються виключно науковими
перемінними: за п’ятнадцятирічний період існування України як незалежної
країни мовне питання неодноразово розглядалося як на публіцистичному
рівні, так і на рівні державотворення – на засіданнях Верховної Ради. На
щастя, мовна політика держави виявляє стійкість щодо популістських спроб
змінити положення Конституції та Закону “Про мови в Українській РСР”.
Саме тому дослідження мовної ситуації в окремих регіонах України та
містах (Залізняк Г, Демченко В., Масенко Л., Тараненко О., Ткаченко О.
та ін.) є безумовно актуальними. У даній статті пропонується аналіз
мовної ситуації міста Чернігова, що базується на результатах
соціолінгвістичного дослідження, проведеного кафедрою українознавства
Чернігівського державного інституту економіки і управління.
Об’єкт дослідження – ставлення чернігівців до української мови як до
державної в умовах її конкуренції з російською та фіксація змін у
свідомості жителів Чернігова щодо перспектив розширення сфери
функціонування української мови. Метою дослідження був всебічний аналіз
мовної ситуації Чернігова та визначення основних тенденцій поширення
української мови в різних сферах життя міста. Дослідження здійснювалося
за допомогою методів анкетування та опитування. Вибіркова сукупність
чернігівців-респондентів репрезентує населення міста віком старше 17
років. Вибірка охоплює відповіді 200 осіб. За етнічним складом вони
поділяються на українців (88%), росіян (9,5%) та представників інших
національностей (2,5%); за статтю чоловіки становлять 33%, жінки – 67%;
за рівнем освіти 48% респондентів мають середню освіту, 14% середню
спеціальну та 38% – вищу. 70,5% опитаних вважають себе корінними
жителями Чернігівщини (хоча це видається занадто великим показником, але
вірогідність його збільшується із збільшенням кола молодих інформантів).
Анкетування проводилося в різних установах міста, зокрема в лікарні,
банках, податковій адміністрації, міліції, фонді інвалідів, вищих
навчальних закладах тощо. Опитування студентів було проведено у трьох
вищих навчальних закладах: Чернігівському державному інституті економіки
і управління, Чернігівському державному педагогічному університеті ім.
Т.Г.Шевченка та Чернігівському державному технологічному університеті.
Відомо, що одним із найвагоміших державотворчих, націєконсолідуючих
чинників у країні, безумовно, є державна мова. Парадоксальність мовної
ситуації в Україні, як зазначає О.Ткаченко, полягає в тому, що мова
“національної більшини” – українська – перебуває в ній чи не в
найгіршому стані, що негативно позначається на розвитку держави в
цілому, бо “не може процвітати держава, основний народ якої, стрижень
нації політичної, принижено й занедбано” [3, 2].
Для ефективного подолання наслідків імперської політики “злиття націй”
та впровадження дерусифікації урбаністичного середовища виникає нагальна
потреба вивчення мовної ситуації в різних регіонах України. Зазвичай
учені більше звертають увагу на небезпечність асиметричного білінгвізму
у Києві та містах південно-східного регіону. Проте мовна ситуація
Чернігова як центру північної частини Українського Лівобережжя теж
викликає занепокоєння і мало чим відрізняється від Півдня та Сходу
України, хіба що тут більш яскраво виражені діалектні особливості
мовлення міщан. Попри те, згідно із всеукраїнським переписом населення
2003 р. 93,5% етнічного складу населення регіону становлять українці (5%
– росіяни, 1,2% – представники інших національностей), Чернігів із
функціонально-мовного боку швидше нагадує російське місто, ніж
українське.
Окреслимо ті фактори, які зумовлюють такий стан мовної ситуації міста.
Перш за все, фактичне домінування російської мови у Чернігові, як і в
більшості великих міст України, спричинене довготривалою спочатку
імперською, а потім радянською політикою лінгвоциду. Піднесення
соціального престижу російської мови, приниження української та
кваліфікація її як селянської сприяли тотальній русифікації міста, а
вироблені роками стереотипи донині не зламані. Загальноміська атмосфера
принизливо-зверхнього ставлення до україномовця як до “селюка” або
“націоналіста” змушують вчорашніх селян і вихідців з україномовних
регіонів, навіть національне свідомих, користуватися у сферах міського
спілкування російською мовою.
Другим вагомим фактором є географічний. Оскільки Чернігів як обласний
центр прикордонного регіону межує з Росією та Білорусією, то й у
мовленні чернігівців досить відчутні наслідки мовної інтерференції, а
значна частина чернігівців – вихідців із прикордонних районів
(Новгород-Сіверського, Семенівського) – послуговується діалектними
елементами (навіть на рівні фонетики), більш близькими до російської
мови.
Як ще один чинник можна визначити етнопсихологічні особливості
історичних сіверян своєрідну інертність, відстороненість, навіть
байдужість до тих процесів, які відбуваються в країні, зокрема в царині
національної мови (повторимось, що й ці риси зближують Чернігів із,
скажімо, Херсоном або Запоріжжям). Це свого часу помітив іще
М.Грушевський: “Серед темних лісів і зелених лук, помережана широкими
смугами мочарів і повільних замулених річок, дрімає нинішня
Чернігівщина, здалека прислухається до гомону нового життя. І серед неї
її старий історичний осередок, наша українська Равенна – Чернігів
задумано мріє про колишнє старовинне життя серед своїх старовинних
церков, музеїв і архівів – облишений новою динамікою українського
життя… Життя пішло геть далеко на полуднє, облишивши фольклорні скарби
й діалектичні пережитки…” [7,101].
За матеріалами всеросійського перепису 1878 р., в якому етнічна
приналежність фіксувалася за визнанням рідної мови, у Чернігові
домінувала “малоруська мова” (36,4%), далі за кількісною ієрархією –
єврейська (31,7%) та “великоруська” (28,8%). Як зауваження можна
зазначити: 1) визнання рідної мови повною мірою не може співвідноситись
із питомою вагою відповідної національності: та ж таки “великоруська”
означала автоматично мову отриманої освіти і тому визнавалась багатьма
українцями як рідна; 2) в умовах імперського режиму, коли українська
мова офіційно не визнавалася, навіть така незначна перевага доводить
факт домінування української у сферах спілкування (враховуючи те, що в
місті кількісно переважали міщани, які на той час були переважно
українці та євреї).
?????¤?¤?$????Порівнюючи тогочасну ситуацію із сучасною, зазначимо, що
результати останнього перепису майже збігаються з нашими, отриманими
шляхом анкетування, де 81% респондентів рідною мовою визнають українську
(19% – російську). З цього бачимо, що формально ситуація змінилася
принципово.
Проте, знаючи реалії білінгвістичного сьогодення та версифікувавши їх за
допомогою отриманих у дослідженні даних, визначаємо мовну ситуацію
Чернігова як двомовну з переважанням російської. Це характерно для
більшості обласних центрів України (окрім західних, де переважає
українська).
Зрозуміло, не можна робити такі однозначні висновки, про що свідчать і
результати нашого дослідження функціонування двох мов – компонентів
білінгвізму в міському континуумі Чернігова.
Як бачимо, переважна частина респондентів вважає себе двомовними,
розподіляючи між двома мовами комунікативні сфери: у побутовому
спілкуванні (в сім’ї, на вулиці, у сфері послуг) – російська, у діловому
(навчання, робота) – українська. При цьому, за нашими спостереженнями,
частіше за все жодна з мов не набуває достатньої мовної компетенції.
“Якою мовою ви думаєте?”
– лише українською – 10,5%;
– переважно українською – 23,5%;
– важко сказати, якою частіше – 14%;
– здебільшого російською – 36,5%;
– виключно російською – 15,5%.
Це питання дещо випадає із загального ряду, оскільки проблема
внутрішнього мовлення апріорі невирішувана у плані мовної ідентифікації.
Проте відповіді є ніби додатковим матеріалом до головного питання про
вибір мови використання.
“Якою мовою звертаєтесь до незнайомих?”
– українською – 29,5%;
– російською – 71%.
У даному разі спостерігаємо явище втрати на масовому рівні такої
важливої для збереження рідної мови риси, як мовна стійкість. Це
засмучує найбільше, оскільки така риса характерна переважній більшості
націй.
“Якою мовою відповідаєте незнайомим?”
На звертання українською 73,5% анкетованих відповідають українською, а
при звертанні російською абсолютна більшість – 87 % переходить на
російську, що ще раз доводить факт високого рівня білінгвальності
українців.
“Якою мірою, на Вашу думку, поширена українська мова в різних сферах
життєдіяльності Чернігова?”
Поширена значною мірою Поширена певною мірою Майже не поширена Важко
відповісти
Державні установи 51% 46% 5,6% 2,8%
Установи сфери послуг (магазини, транспорт) 5% 30% 63,5% 2,8%
Заклади освіти (середні, вищі) 37,5% 56% 3,7% 1,8%
Друковані ЗМІ 33% 53% 11,2% 8,4%
Програми радіомовлення 21,4% 43% 4,2% 1,8%
Програми телебачення 35% 61% 11,2% 3,7%
Зовнішня реклама 13% 54% 36,9% 7,4%
Міжособистісне спілкування (в родині, з друзями) 6% 40% 51,4% 11,2%
Зазначимо при тому, що з 19 періодичних видань, які виходять у
Чернігові, 11 – україномовні, 8 – російськомовні, зокрема й головний
орган міськради – газета “Семь дней”.
Таким чином, незважаючи на формально державний статус української мови
та певні позитивні зрушення в освіті, функціонування української мови в
реальних соціальних сферах – побутового обслуговування, бізнесу, розваг
не розширюється. Російськомовна субкультура міста породжує ефект мовного
диктату і тим самим створює дискомфортні умови для україномовців.
На жаль, значна частина чернігівців, а саме 37% опитаних, не
усвідомлюючи того, що функціонування в одній країні двох офіційно
закріплених мов, порушуючи мовно-культурну єдність її мешканців, стає
джерелом постійного конфлікту між двома різномовними частинами
населення, перетворюючись на дестабілізуючий фактор суспільного життя
[2, 4], наполягають на необхідності надання російській мові статусу
офіційної.
Фактична нерівноправність становища україномовної і російськомовної
частини соціуму вимагає від влади впровадження активних заходів для
зміни мовної ситуації і захисту свого мовно-культурного простору. Адже
за російськомовною частиною населення стоїть велика мовно-культурна
спільнота за межами України, і це дає їй значні переваги перед носіями
української мови, яким доводиться постійно долати стихійну протидію
російськомовного середовища, доводячи своє природне право спілкуватися
рідною мовою на своїй власній землі” [2, 7].
Безумовно, є й позитивні зрушення у масовій свідомості чернігівців у
питаннях, які стосуються статусу української мови. Наприклад, на питання
“Чи потрібна українській мові державна підтримка?” були отримані такі
відповіді:
– так – 63%;
– скоріше так, ніж ні – 25,5%;
– скоріше ні, ніж так – 1 %;
– ні – 3%;
– важко відповісти – 7,5%.
96,5% респондентів самокритично визнають, що громадяни України мають
обов’язково добре володіти державною мовою, хоча й на обов’язковості
знання російської мови наполягають 27% опитаних.
Спостерігається тенденція до зростання престижності української мови
серед молоді, особливо після недавніх суспільно–політичних подій у нашій
країні. Так, якщо серед старшого покоління 69% опитаних вважають більш
престижною російську мову, то молодь, особливо студентська, вже віддає
перевагу українській, 74% респондентів оцінили престижність української
мови на “4” і “5” за п’ятибальною системою.
Додавши ці гіпотетичні позитивні моменти до реальних досягнень мовної
державної політики за останні 15 років (державні службовці, навіть
традиційні носії російської мови, вимушені офіційно спілкуватись
українською; традиційні носії української мови, зокрема працівники
обслуговуючої сфери, підсвідоме вже не соромляться своєї рідної мови [4,
179]), можемо констатувати, що мовна ситуація білінгвізму в Україні
взагалі та в Чернігові зокрема може виправитися на користь української
мови за умов підвищення її престижу серед молоді та продовження й
підсилення державних заходів щодо її захисту.
Література:
Грушевський М. Чернігів і Сіверщина в українській історії // Чернігів і
Північне Лівобережжя. – 1928.
Залізняк Г., Масенко Л. Мовна ситуація Києва: день нинішній та
прийдешній – Українознавчі зошити журналу “Урок української.” – 2002.
Ткаченко О. Якщо держава хоче жити (Про сучасну мовну ситуацію в
Україні) // Урок української. – 2001. – №2. – С. 2 – 4.
Демченко В.М. Органічна та неорганічна українська мова: Монографія. –
Херсон: Мрія, 2003. – 188 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
