Реферат на тему:
Мовна політика України на сучасному етапі
Проведення такого масштабного заходу гостро необхідне саме сьогодні. На
виборах Президента, вперше за всю новітню історію України пере могли
національно-демократичні сили. І саме на них покладалися надії всіх
патріотів України щодо виведення на належний рівень державної мови,
проведення чіткої, послідовної, ефективної мовної політики. На жаль,
поки що помітних змін не сталося. Маємо позитивну динаміку лише в теле-
та радіомовленні. Національна Рада з питань телебачення і радіомовлення
взялася контролювати дотримання мовлення державною мовою. Та знову ж
знайшли шпарину ті, хто вперто ігнорує українську мову. Вони тепер,
замість повноцінного перекладу нескінченних російськомовних серіалів
користуються україномовними титрами. Але ж українці не глухі! Прикро,
але російськомовне середовище продовжує насаджуватися. Загрозливим також
убачаю і зменшення коштів у проекті Держбюджету на розвиток української
мови з ЗО млн. у 2005 році до 4 млн. на наступний рік. І тому наш
Конгрес повинен привернути увагу керівництва держави до існуючих мовних
проблем. Послати чіткий месідж владі у цьому питанні.
Порив консолідації суспільства восени минулого року під час Помаранчевої
революції, що давав підстави заявляти про потужні процеси творення
українського народу як політичної нації, не був використаний на
зміцнення позицій державної мови як станового хребта нації. І тут уже не
так важливо, що стало причиною – чи не вистачило усвідомлення важливості
цього питання, чи забракло політичної волі. Важливо те, що зберігається
статус-кво у мовній ситуації, а це знову й знов ставатиме підґрунтям для
спекуляцій.
Вже стало традиційним, що кожної виборчої кампанії піднімається мовне
питання. А точніше кажучи – російськомовне, бо питання мов інших
національних меншин, навіть тих, що потребують захисту і підтримки,
практично не звучить. Відтак стає зрозумілим, що порушується ця проблема
лише з однією метою – зібрати електоральний врожай, адже російська
національна меншина в Україні найчисельніша. Більше того, на виборах
такі питання не вирішуються. Заду ривши голови громадянам та налякавши
їх “по вальною українізацією”, політики, які вболівали на виборах за
врегулювання мовного питання, частіше всього забувають про свої
обіцянки, ховаючи “мовну карту” в рукав.
Ось і знову, на порозі чергової виборчої кампанії, почастішали заяви про
необхідність надати російській мові статус офіційної, розширити сферу її
застосування тощо. І все було б нічого, якби обговорення цього питання
йшло у конструктивному руслі. Але ж відбувається його не прихована
політизація. Роздуваються наявні у цій сфері протиріччя і створюються
нові. Все це негативно впливає на процеси консолідації українського
народу, розколюючи його за мовною ознакою, підживлює проблему
регіональної розрізненості. І найголовніше – підриває безпеку держави.
Жодне із соціологічних досліджень не показувало, що громадяни нашої
держави ставлять мовне питання на перше місце. Україна демонструє чи не
найбільшу серед інших країн толерантність у мовних питаннях. Але є сили,
які не зацікавлені у стабільності ситуації в державі і штучно
актуалізують їх, розігруючи мовну карту. Цьому потрібно покласти край,
адже лише об’єднаний народ може побудувати міцну й заможну державу.
Перш за все, потрібно дати відповідь на питання, що ж утворює ґрунт для
спекуляцій навколо цієї теми?
Відповідь на це питання буде однозначною: відсутність цілісної державної
мовної політики. Особливо це виявляється у площині правового
врегулювання мовних питань та організації виконання комплексу заходів у
цій сфері.
Я хочу ще раз – для тих хто легковажить проблемами мовної політики –
наголосити на істинах, які повинні бути не аргументом, а аксіомою у
розумінні важливості статусу державної мови. Без мови немає нації, без
нації немає держави – це азбучна істина. Мові належить головна
об’єднавча роль у процесах виникнення етносу, нації, держави. “Мова –
залізний обруч, мова згуртовує народ воєдино”, – так сказав ще 1820 року
фінський письменник Яакко Штейні.
Вороги й поневолювачі українського народу добре розуміли, що втрата
рідної мови веде до упокорення, безликості, зрештою – до зникнення
нації. І тому українська мова методично й жорстоко знищувалася
імперськими й комуністичними циркулярами, наказами, розпорядження ми,
яких за 300 років було видано кілька сотень.
Здобувши незалежну Україну, ми отримали історичне право – відродити
рідну мову і підняти її до рівня, гідного народу, який дав світу таких
геніїв, як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко.
Мова належить до атрибутів держави, тобто є одним із визначальних
чинників державності народу з кордонами, територією, армією, податками.
А тому питання становища державної мови – це такі ж питання національної
безпеки держави, як проблеми прозорості наших східних кордонів,
реформування Збройних сил, територіальна цілісність. Коли зазіхають на
нашу територію (на приклад недавні події навколо острова Тузла), органи
влади, може, не так рішуче, як нам би хотілось, та все ж реагують. А
коли зазіхають на мовний суверенітет, належна реакція відсутня.
“Якщо існує загроза для мови народу, це означає, що є загроза і для
існування держави”, – сказав член Французької академії Жан Дютур після
ухвалення парламентом Франції 11 липня 1994 р. закону про охорону
французької мови. Наша влада повинна так само розуміти важливість
української мови у справі збереження та розвитку Української держави і
діяти на її користь, як це відбувається в усіх цивілізованих країнах.
За майже чотирнадцять років незалежності влада України (я зумисне не
вживаю термін українська влада, бо влада, яку ми мали впродовж цього
часу не була українською у повному розумінні цього слова) так і не
навчилася захищати мовний простір своєї країни. Як наслідок, ми маємо
слабку й нестійку у мовному вимірі державу. Якщо характеризувати
кількома словами, то державна мова в Україні залишається сиротою.
Державна мова стала об’єктом нещадного витіснення і руйнівних впливів
через ЗМІ, естраду, книговидання. Українська мова в незалежній Україні
стала предметом не державної опіки, а найбрудніших політичних спекуляцій
та політичних торгів, про що свідчать усі, без винятку, парламентські та
президентські кампанії. З цього приводу варто акцентувати на тому, що
проста констатація фактів підважує усі спроби експлуатувати мовне
питання в інтересах антиукраїнських внутрішніх і зовнішніх сил.
Оперування самими лише статистичними даними (про кількість шкіл, вищих
навчальних закладів, театрів, бібліотек, періодичних видань, ЗМІ
російською та іншими мовами в Україні), які неодноразово публікувалися і
озвучувалися, приводить до спростовування всіх цих інсинуацій.
Україна має одне з найкращих в Європі законодавство у сфері захисту прав
національних меншин. Ми ратифікували базові міжнародні документи у цій
сфері і пішли одними з перших на ратифікацію Хартії регіональних мов та
мов меншин. А стояти на принципових позиціях щодо державної мови,
забезпечити мовні права титульної нації не можемо. І ця нація не
мовчить. Люди пишуть і звертаються з приводу забезпечення прав
україномовних українців в Україні.
Я наведу тільки один приклад. “В якій країні, яка себе шанує таке ще
можливо? запитує пенсіонерка Є.Гамар з М.Бердянська. Колись виходила
місцева газета “Південна зоря” повністю українською мовою, зараз на 99%
– російською. Неможливо купити навіть календарик українською”. Така ж
ситуація і в інших містах на Сході та Півдні України. Вдумайтеся: із
семисот періодичних видань Донецького регіону, лише одна газета
“Донеччина” винятково україномовна. Ви дається вона мізерним накладом,
але й це комусь заважає, бо газету хочуть закрити. То чи не
дискриміновані українці Донбасу, яких тут пере важна більшість?
Переконаний, що за таких умов у багатьох вірних рідній мові українців
створюється відчуття належності до національної меншини.
Існуючий стан української мови в Україні не відповідає ані етнічному
складу, ані мовним орієнтаціям населення. Так, згідно перепису 2001
року, українці складають 76%, а росіяни 17%. Українську вважають рідною
мовою 67,5% населення України, що на 2,8 відсотків більше, ніж за даними
перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення (у
порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2
відсотка). 85,2% українців рідною вважають мову своєї національності і
лише 14,8% – російську: Це розвінчує міф про переважну російськомовність
етнічних українців.
Заходи, що вживалися у сфері мовної політики, далекі до адекватних
відносно ситуації, яка існувала і, на жаль, продовжує існувати у мовному
просторі. Посудіть самі: закріпивши у Конституції статус державної за
українською мовою, Парламент не спромігся до сьогодні прийняти нову
редакцію закону “Про мови в Україні”. Ми користуємось у цій наважливій
для держави сфері законом УРСР, прийнятим ще у 1989 році. Більше того,
цей закон є більш прийнятним для країни, ніж ті, що пропонуються і
можуть бути ухваленими сьогодні. І це при тому, що чинний мовний закон
не містить санкцій за порушення мовного законодавства. Я вже наводив
приклад Франції. Так от, наслідуючи цю державу, Верховна Рада України
повинна законодавче закріпити домінуючі позиції державної мови в усіх
сферах життя суспільства, визначити відповідальність і покарання за
порушення мовного законодавства.
?????¤?¤?$?????±?и, інших мов національних меншин, в яких або прямо
передбачається надання російській мові статусу офіційної, або ж
надаються їй рівні права з державною мовою. І повірте, що голосів для їх
прийняття не забракне. У разі прийняття одного з таких законів будуть
створені правові підстави для подальшої русифікації, що призве де до
повного витіснення української мови. Тому, називаючи речі своїми
іменами, зазначу: цей склад Парламенту позиції української мови не
зміцнить, а може її лише погіршити.
Наявна правова база, Конституція України, тлумачення її десятої статті,
інші законодавчі акти, зокрема Державна Програма розвитку і
функціонування української мови, затверджена Постановою Кабінету
Міністрів, дають підстави вживати активні дії щодо утвердження державної
мови. А що ми маємо на практиці? Спробуємо спочатку дати відповідь на
питання, хто ж здійснює мовну політику в Україні? На мій погляд, саме у
відповіді на це питання якраз і криються причини непослідовних,
неадекватних стосовно існуючих викликів і завдань і, я б сказав, часто
недолугих дій у сфері мовної політики. Це парадокс, але в нашій державі
відсутній орган виконавчої влади з питань мовної політики. Департамент з
мовної політики Держкомнацміграції ліквідовано у 2000 році, відділ
нагляду за мовною політикою в Кабінеті Міністрів України, Раду з мовної
політики при Президентові – у 2001 році. На сьогодні у структурі
Міністерства освіти і науки, Міністерства культури і туризму,
Держкомнацміграції, Держкомтелерадіо немає жодного управління чи
департаменту з питань мовної політики.
До чого це призводить, проілюструю на прикладі. У Державному бюджеті
України, починаю чи з 2003 року, закладаються кошти на забезпечення
розвитку та застосування української мови. Головним їх розпорядником є
Міністерство культури України. У прийнятій Урядом 2003 року Державній
Програмі розвитку і функціонування української мови координація роботи з
її виконання покладається на Міністерство освіти і науки. Разом із тим,
у Положенні про Державний комітет з питань телебачення і радіомовлення,
затвердженому Указом Президента, зазначено, що “Держкомтелерадіо України
є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади із
забезпечення реалізації державної політики в інформаційній та видавничій
сферах, державної мовної політики.” Чи не є це тим класичним прикладом,
коли в семи няньок дитя без ока?
Така ситуація з розбалансуванням та розпорошенням повноважень
підтверджує відсутність чіткого державного механізму управління
всебічним розвитком і функціонуванням української мови. Тобто, в державі
немає єдиного органу, який би на постійній основі займався організацією,
координацією та контролем за функціонуванням та розвитком української
мови. І цю ситуацію ніхто не спішить виправляти. У рішенні, прийнятому
ще у 2004 році на спільному засіданні колегій Державного комітету
телебачення і радіомовлення України, Міністерства освіти і науки
України, Міністерства культури і мистецтв України, зазначалося, що
підготовлено проекти постанов Кабінету Міністрів України “Про Раду з
питань мовної політики” та “Про утворення Державного департаменту мовної
політики”. Але ці проекти так і лишилися на папері, відповідних постанов
не схвалено й донині.
Залишаються поки-що на папері й більшість вимог Парламентських слухань
“Про функціонування української мови в Україні”, які були про ведені у
травні 2003 року. Зокрема, в них пропонувалося Президенту України:
створити у структурі центральних органів виконавчої влади центральний
орган виконавчої влади з питань мовної політики; створити
консультативно-дорадчу раду з питань мовної політики, підзвітну
Президентові України, включивши до її складу провідних фахівців –
представників галузевих інститутів Національної академії наук України;
Кабінету Міністрів України створити у своїй структурі управління з
питань мовної політики.
Як наслідок, за відсутності центрального органу виконавчої влади з
питань мовної політики, втрачено контроль над мовною ситуацією в
державі. Проведення окремих заходів держав ними органами не відповідають
вимогам сьогодення, не задовольняють інформаційні та духовні потреби
українців, у тому числі й тих, що живуть за кордоном.
Звіт Рахункової палати України “Про результати аналізу виконання
Комплексних заходів щодо всебічного розвитку та функціонування
української мови, планування та використання коштів Державного бюджету
України на їхнє впровадження”, зроблений у 2003 році, підтвердив повний
провал державної політики у цьому напрямку. Висновок цього ґрунтовного
дослідження говорить сам за себе. Зацитую його: “Як свідчать матеріали
здійсненого аналізу, держава в особі центральних органів виконавчої
влади, а саме: Кабінету Міністрів України та підпорядкованих йому
відомств і організацій, не виконувала положення статей 10 та 12
Конституції України щодо забезпечення всебічного розвитку і
функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя на всій
території України та задоволення національно-культурних і мовних потреб
українців, які проживають за межами держави.”
Єдиним, хто є послідовним у відстоюванні своїх інтересів у мовному
питанні це наш північний сусід. З боку Росії відбувається постійний
моніторинг мовної ситуації у нашій державі. Поза увагою не залишається
жоден, навіть найобережніший, крок у зміцненні позицій української мови.
Це означає лише одне: збереження і зміцнення позицій російської мови
належить до сфери стратегічних інтересів Росії.
У минулому році Держдума Росії та чимало інших представників владних
структур цієї країни здійняли просто таки ґвалт з приводу рішень
Національної ради з питань телебачення та радіомовлення щодо нових умов
ліцензування телеканалів та радіостанцій. Ішлося про забезпечення
належного обсягу телерадіомовлення українською мовою. Президент Кучма
тоді заявив, що рішення Національної ради “мають бути при веденими у
відповідність до Основного Закону”. І це в той час, коли саме
Конституція встановлює державність української мови.
Нещодавно ми знову почули реакцію з боку зовнішньополітичного відомства
Росії щодо переходу судочинства в Україні на державну мову. Ось окремі
цитати з коментарю: “Перехід українського судочинства виключно на
державну мову завдає утисків майже 20 мільйонам російськомовних громадян
України”, це відбувається “в руслі неблаговидної кампанії навколо
російської мови в Україні”. На нинішній жовтневій сесії ПАРЄ делегація
Держдуми підняла питання “про те, що “право російськомовного населення
на отримання освіти Україна не гарантує в повному обсязі”,
висловлювалася стурбованість у зв’язку із намірами перевести навчання у
школах Криму на українську мову та витісненням російської мови з
інформаційного простору. І це в той час, коли ледь животіє єдина в Криму
україномовна газета “Кримська світлиця”.
Переконаний, що такі заяви наших сусідів робляться тому, що ми самі це
дозволяємо. Більше того, тут, у середині країни, російська мова має
таких захисників, які вже сьогодні готові її зробити якщо не другою
державною, то офіційною, що, як не крути, за своїм змістом є одним і тим
же.
У час, коли українська мова переживає досить непростий період свого
утвердження, продовжується принизлива практика переходу урядовців та
навіть Президента України на російську мову під час візитів до нашого
північного сусіда. Але ще жодна російська делегація не переходила на
українську мову, перебуваючи в Україні. Ще більш незрозумілим є перехід
можновладців на російську мову в містах України, як це вони роблять,
перебуваючи у Донецьку, Дніпропетровську, Сімферополі.
Наші керманичі повинні усвідомити, що становлення України як незалежної
держави залежить не лише від її економічного стану, але й від становища
державної мови в ній. Держава має бути зацікавлена у домінантній позиції
української мови. Вона зобов’язана генерувати, підтримувати й поширювати
українське мовне середовище.
А поки що ми втрачаємо можливості. З кожним роком ситуація буде
погіршуватися, а не поліпшуватися. Скоро стане дорослим перше покоління
незалежної України. А якою мовою воно говоритиме? Питання дерусифікації
було би простіше вирішити, якби представники найбагатших та
найвпливовіших сімей України не показово, а насправді перейшли на
українську мову. Якби це зробили кумири нації Андрій Шевченко, брати
Клички, адже зуміли опанувати німецьку і англійську для спілкування в
тих країнах, в яких вони працюють. Це вплинуло б на ліквідацію ще
існуючих стереотипів про непрестижність, неелітарність української мови.
І все ж таки маємо численні прояви громадської ініціативи. Наприклад,
для поширення української мови такі співаки, як Руслана, Олег Скрипка,
Вакарчук зробили набагато більше, ніж усі гілки влади, разом узяті.
Керівництво держави повинно наважитися та раз і назавжди зняти мовне
питання в Україні. Українській мові у державотворчому процесі України
має бути відведена провідна роль. Вона повинна стати повновартісною
мовою нації і держави, потужним знаряддям українського націє- і
державотворення. Врешті, виконати головне своє завдання консолідації
українців – етнічної і політичної нації, піднесення їх до рівня сучасних
цивілізованих державних народів.
Щоб змінити існуюче мовне становище, треба невідкладно розв’язати три
першочергові завдання: розробити Концепцію державної мовної політики
України, яка б дала основу для формування всього масиву мовного
законодавства і практичний механізм його втілення; прийняти новий Закон
про мови в Україні, який би зміцнював позиції української мови –
важливого чинника єднання народу; створити орган державної виконавчої
влади з питань мовної політики, який би став центром розробки і
реалізації державних мовних програм, здійснював упровадження мовного
законодавства.
Доки в Україні не утвердиться мова її народу, доти він почуватиме себе
ущемленим, “нижчим” за інші нації, адже, в першу чергу, мова є тим
підмурком, на якому можна збудувати міцну державу, утвердити свою націю
як рівну іншим націям. Не можна здобути справжню незалежність, не
відчуваючи потреби у мові своєї держави.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
