.

Мовна освітня політика – проблема України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
444 3452
Скачать документ

Реферат

на тему:

Мовна освітня політика – проблема України

У першій половині 2005 року відбулася просвітянська конференція
“Українська мова як засіб формування духовної культури і патріотичного
виховання підростаючого покоління”. За сприяння Всеукраїнського
товариства “Просвіта” ім. Т.Шевченка Центральна зала Спілки письменників
України зібрала представників української інтелігенції, громадськості й
наукових організацій, народних депутатів. Голова “Просвіти”, народний
депутат, член Української народної партії П.Мовчан у своєму вступному
слові окреслив ряд нагальних проблем і завдань щодо стану й перспектив
розвитку державної мови в Україні. У контексті сказаного й того, як у
суспільстві розгортається дискусія навколо мовного питання, — наступні
міркування, пропозиції, оцінки.

Переповідати проблеми, наші болі й тривоги у сфері мовної політики
недостатньо. Варто зробити осучаснений причинно-наслідковий аналіз
мовної культури та запитати себе: куди і з чим ми йдемо? Впродовж усього
періоду незалежності здійснюються безперервні реформи, реформації,
трансформації, модернізації освіти і сільського господарства, судової
системи й інформаційного простору, податкової політики й українського
книговидавництва, медицини й кінематографа. Результати – відомі, процеси
тривають.

Говорячи про стан української мови як державної, постійно намагаюсь
відшукати координати, місце її в ієрархії суспільне значимих цінностей
суспільства й людини. Дарма. Роль її дуже скромна й малопомітна в
загальнонаціональному масштабі. Ніби й не існує 10-ої статті
Конституції, рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999р.,
Національної доктрини розвитку освіти, де в розділі “Стратегія мовної
освіти” записано: “Обов’язкове володіння громадянами України державною
мовою.., освіта сприяє розвитку високої мовної культури, вихованню
поваги до державної мови.., у навчальних закладах, в яких навчання
ведеться мовами національних меншин, створюються умови для належного
опанування державної мови”. Як бачимо, де-юре все гаразд. Проте реально
ситуація зі статусом української за останні 15 років стала тривожнішою.
Майже 38 мільйонів етнічних українців не можуть належним чином
скористатися своїм історичним і конституційним правом. Інерція
колоніальної бездержавності, деукраїнізації продовжує заганяти
українську мову в багатьох областях, навчальних закладах, органах влади
й місцевого самоврядування у темні хащі. Жаль. Адже мову слід розглядати
як найважливіший чинник інтелектуалізації й духовного розвитку нації, її
єдності й консолідації, соціально-економічного прогресу й міжнародного
авторитету.

Із повагою ставлячись до всіх етносів, які проживають в Україні,
підтримуючи їхні національно-культурні права, мусимо визнати, що
найбільш упослідженими, мовно-обезкровленими на своїй землі стали
українці. Лише впродовж XX ст. вони пережили три фізичні й духовні
голодомори. Втрачено державу, заборонено українську церкву, вкрадено
природні багатства, – а народ продовжував жити. Чому? Тому що залишалася
рідна мова – покалічена, розділена, вигнана, але жива.

І перше правило, яке треба опановувати всім сущим в Україні, позаяк воно
стало національною і загальнолюдською цінністю, – виховання поваги й
любові до рідної мови. Народ, у силу історичних обставин, може втратити
свою землю, незалежність, скарби – і згодом усе це повернути. Але тільки
за умови, що ним не втрачено найдорожчого скарбу – мови. Через неї і за
її допомогою українці, шматовані історично, конфесійне, політичне,
національне самоідентифікувалися, оберігали й розвивали власну культуру
та історію.

Мова у М.Грушевського розглядається як культурно-національна сила, а
українську ідею він завжди сприймав як єдність політичну й мовну.

Якщо національний характер освіти “ґрунтується на культурно-історичних
цінностях Українського народу, його традиціях і духовності, утвердженні
національної ідеї” (Нац. Доктр. розвитку освіти), то першоосновою цього
змісту має бути українська мова. Без її належного поцінування й розвитку
в загальносуспільному масштабі загалом правильна гуманістична й
культурологічна парадигма Доктрини залишатиметься декларацією. Тому
влада, освіта й наука, інтелігенція і політичні партії, громадськість
мають гідно скласти іспит на духовну й державницьку зрілість щодо спроб
ревізії Конституції, введення офіційної двомовності.

Теза, що кожен може говорити рідною мовою, відвідувати храм відповідно
до свого віросповідання, не повинна стати базою для прийняття
політичного рішення, вразливого для української мови. Дійсно, вже який
рік нам пропонують зігнорувати Конституцію про державність української
мови, законсервувати її дискримінаційне минуле, зробити мільйони
громадян без знання державної мови соціальне незахищеними, закласти
основи недовіри й конфліктності між людьми. Ідеологи цих задумів
стверджують: “Земля не володіє свідомістю, а тому їй байдуже, хто по ній
ходить, які пісні співають і чи співають взагалі”.

Передусім, зазначене є повним запереченням принципів культуро- і
природовідповідності. Бо лише тривимірна єдність особистості, олюдненої
культурою природи і суспільства творить на землі гармонію.

?іційне співвідношення українців до росіян у Криму складає 1 до 2,4, то
співвідношення навчальних закладів – 1 до 100. У Севастополі з 67 шкіл
лише одна українськомовна, хоча тут проживає четверта частина етнічних
українців.

Більшість ПТУ, 2/3 приватних нововідкритих вузів (частина зі статусом
“національний”) здійснюють викладання недержавною – російською – мовою.
Забезпеченість українськими підручниками у вищих навчальних закладах
складає 1 до 5, 1 до 10.

Соціокультурне, політичне, інформаційне середовище не сприяє
вдосконаленню відповідності державотворчих процесів українознавчим
“цінностям”. Необхідно визнати, що конституювати націю, зробити її
самосвідомою можна лише з допомогою держави.

Звичайно, глобальний світ, його багатобарвність, відкритість, діалог
культур вимагають нових підходів і світобачення. Час зумовлює
осучаснення культури, й ретроспектива не завжди адекватна перспективі й
національним інтересам. Але є цінності вічні й не скороминучі, ними не
торгують і, як говорив В.Липинський, за них не прирізають десятини.

Високоцивілізована Франція за останні десятиліття прийняла 3 закони для
захисту й розвитку мови. В Україні кілька років тому уряд Ющенка вперше
запропонував із бюджету 25 млн. грн. на підтримку державної мови, проте
вдалося виділити тільки 2,13 млн. США своє становлення формували на базі
політичної і мовної систем, Японія після війни почала своє національне
відродження з підвищення авторитету мови. Проаналізувавши ситуацію в
сусідніх державах: Росії, Румунії, Угорщині, Словаччині, Польщі, – можна
стверджувати, що мова розглядається тут у контексті національної безпеки
та суспільного прогресу. Одним із головних пріоритетів державної
політики є надання всілякої допомоги у мовно-культурній сфері своїм
співвітчизникам за кордоном. Це лише зміцнює впливи й авторитети
вищезгаданих держав. А що ми? Ніби перебуваючи в стані національної
непритомності, перераховуємо власні втрати. Зрозуміло, були
бездержавницькі часи. Але зараз маємо прокинутися, надолужувати
прогаяне, активізувати національно-охоронну політику.

Півстоліття тому на Кубані українців налічувалося 62%, на Дону – 44%,
але з ліквідацією шкіл з українською мовою викладання втрачалася
культура й національна самобутність. І навіть пісня не є спасінням і
оберегом без рідної школи й мови. Або погляньмо на Придністров’я, де за
переписом 1926 р. проживало половина українців, майже третина молдован,
8,5% росіян. Сьогодні тут тільки 2% українських дітей виховуються у
дошкільних закладах рідною мовою. А старші замість “Історії України”
вивчають у школах “Историю отечества России”, бо вся освіта функціонує в
режимі впроваджених освітніх стандартів РФ.

У квітні ц.р. мене як іноземного члена Російської Академії Освіти
запрошено в Москву взяти участь у роботі загальних зборів Академії. На
порядку денному запропоновано розглянути одне головне питання:
“Російська мова в житті суспільства й освіті”. Заздрю: їхні державні й
вищі наукові інституції з увагою і відповідальністю ставляться до
офіційної мови, яку розглядають у контексті національної безпеки,
єдності, розуму й духу своєї нації.

Наведу тривожні факти, які були озвучені учасниками “круглого столу” у
Спілці письменників України. Соціологічні дослідження у національних
вузах (Київський університет ім. Т.Г.Шевченка, педагогічний ім.
М.Драгоманова, Політехнічний) показують, що послуговуються і визнають
головною для себе українську мову лише відповідно 16%, 14% і 5%
студентів.

Дивно, та, на жаль, закономірно. Адже за 15 років кількість виданих книг
на душу населення зменшилася у 10 разів, причому лише кожна двадцята
книга українська. За останні роки закрито понад 5 тис. бібліотек.
Зменшуються години на українознавчі дисципліни у вищих навчальних
закладах. Новий міністр охорони здоров’я пропонує вилучити вивчення
української мови з навчальних планів медичних закладів, оскільки
пріоритети й завдання ВНЗ – давати професійні знання. Чомусь російська,
а не українська має статус іноземної для тих, хто приїхав навчатися в
Україну. Погано, зі слів учасників конференції, володіють державною
мовою у мистецьких вузах. Якщо у Театральному інституті ім.
Карпенка-Карого студенти вивчають українську 2 роки, то в Інституті
культури лише 1 семестр.

Російськомовні акторські школи у головному мистецькому вузі при вступі
до них орієнтуються на російськомовних абітурієнтів. Для таких студентів
бажано писати твір, а не тести. Ніхто не дає відповіді, а як вплине
Болонський процес на структуру навчальних планів, і яке місце там
залишиться для українських дисциплін.

Отже складною і тривожною ситуацією з державною мовою, яка склалася в
Україні, зумовлені такі окремі завдання і потреби: політична воля
державних керівників; сильна бюджетна політика для захисту й розвитку
української мови; оптимізація мовної мережі навчальних закладів, яка
нині не відповідає культурно-освітнім закладам 38-мільйонного
українського етносу; відкриття українськомовних сучасних шкіл і
гімназій, особливо на Півдні й Сході України; розробка критеріїв для
ВНЗ, за якими оцінка з результатів акредитації давалася б за станом
функціонування і впровадження в навчально-виховний процес державної
мови; якісна зміна ситуації в інформаційній і книговидавничій сферах на
користь державної мови; забезпечення умов щодо опанування української
мови (особливо у навчальних закладах) представниками національних
меншин; здійснення на державно-громадському рівні наукового аналізу
змісту освіти, кадрового потенціалу щодо стану вивчення українознавчих
дисциплін; визнавати незнання і невикористання державними службовцями,
керівниками навчальних закладів та інших відомств української мови за
їхню непрофесійність і негромадянськість.

Ми, громадяни України, негативно ставимося до всіх проявів ксенофобії,
расизму, антисемітизму. Будь-який натяк на це завжди є предметом уваги
на загальноукраїнському рівні. Але чи по-громадянському ми чинимо, коли
безупинна українофобія розтліває наші душі, національну культуру,
особисту гідність, державність?

То куди, із чим і до чого прийдеш, Україно, якщо не збережеш духу нації
– української мови?

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020