Реферат на тему:
Мовна картина світу українців, відбита у фразеологізмах, як виховний
потенціал уроків рідної мови
Для мене мови народів – як зорі на небі. Я не хотів би, щоб усі зорі
злилися в одну величезну, на півнеба, зірку. Для цього є сонце. Але хай
сяють і зорі. Хай у кожної людини буде своя зірка.
Расул Гамзатов
Виховання особистості, зокрема й мовне, неможливе без опори на мовні
знаки культури рідного народу. Тільки той, хто засвоює мовну культуру в
усій її багатогранності (точніше кажучи, здатен засвоювати упродовж
усього життя), може стати творцем мовних цінностей і найповніше виявити
себе у будь-якій галузі суспільної діяльності. Вузько прагматичний,
утилітарний підхід до мови як до засобу спілкування, причому не
ускладненого здатною до розвитку думкою, заступив останнім часом усі
інші функції мови. А людина ж має думати і відчувати рідною мовою.
Плакати і сміятися. І любити.
Ще відомий німецький філософ мови Вільгельм фон Гумбольдт стверджував,
що різні мови – це не різні позначення однієї й тієї самої речі, а різне
її бачення. Слово – відбиток не предмета як такого, а його почуттєвого
образу, створеного ним у нашій душі в процесі мовотворення. Мова стає
посередником між світом предметів, що їх людина пізнає, та індивідуумом,
який прагне пізнати. “Мова своєрідно “змушує” людину засвоювати світ; це
той будинок, що його, як хтось уже образно висловився, людина, ніби
равлик, приречена нести на собі і через його вікна бачити світ,
сприймати й засвоювати його. (“Межі моєї мови означають межі мого світу”
(Л.Вітгенштайн), “Мова – оселя буття духу. В оселі мови живе людина”
(М.Гайдеггер). Отже, погляд на світ певним чином не лише універсальний,
а й національне специфічний, тому носії різних мов можуть бачити світ
дещо порізному, крізь призму своїх мов. У науковий обіг увійшов вислів
“мовна картина світу”. Це поняття стало одним із концептуальних у теорії
пізнання. Під мовною картиною світу звичайно розуміють зафіксовану в
мові і специфічну для конкретного мовного колективу схему сприйняття
дійсності; з допомогою цього поняття з’ясовують специфіку буття людини,
народу”[1].
Філософська герменевтика успішно довела, що насправді не ми володіємо
мовою, а навпаки, мова володіє нами. “Не вербалізоване, не впіймане
словом вислизає з ясно освітленого кону свідомости в темну млу непевних,
хаотичних відчуттів, – єдино лише висловлене, о-словлене існує для нас
реально: мова і тільки мова велить нам сприймати світ таким, а не
інакшим, накидає нам світогляд. Завдяки мові уродженець Борнео бачить 37
відтінків зеленого кольору, яких не бачу я, а мені “хата” – жінка
несвідомо видається теплішою, обжитішою, ніж “дім” – мужчина
(жіночість-бо обволікає, обтуляє собою, тоді як masculinum – завжди
твердість протистояння, виклик: насторч світові),- і хай потрапить це
зрозуміти природний англомовець, у чиїй свідомості не існує роду для
неживих предметів! По суті національна мова – чи не єдина абсолютно
необорна нематеріальна даність, із форм якої душа негодна вийти так
само, як із “приділеного” їй тіла: словом структурується все наше
внутрішнє життя, від мислення до сновидінь, і недарма прагнення прибрати
до рук цей “психічний зонд”, невідпорне знаряддя контролю за людиною
(жодні психотропні препарати не дадуть подібного ефекту!), – прагнення
узурпувати право на внормування мови притаманне всякій владі, знаній в
історії людства…” [2]. Тоталітарні режими двадцятого століття, метою
яких саме й була ідеально “прозора” для влади “нова людина”, лишили в
цій царині спадщину, далеко багатшу, ніж попередні соціуми. Технології
маніпупятивного впливу розвиваються набагато швидше, ніж, скажімо,
технології протидії такому впливові (або методика вивчення рідної мови,
– от би їй таку мобільність!). Фахівці піару дослідили, що краще
осмислюється й засвоюється той матеріал, який частіше зустрічається;
той, що зв’язаний зі щоденною практичною діяльністю; той, який емоційно
відчутий; той, що відповідає національному способу мислення (англійці й
американці краще осмислюють логічно просто побудовані міркування,
французи люблять оригінальні ідеї, емоційно забарвлені повідомлення,
китайці – образні вислови, німці – систематизовані відомості, подані у
традиційному дусі); краще і швидше осмислюється те, що подається
невеликими смисловими частинами; найдієвішими повідомленнями є не нові,
а вже записані в масовій свідомості (стереотипи). Дослідили й не гаючись
запровадили в життя. Нікого не дивує, що потреби
інформаційно-психологічного маніпупятивного впливу диктують і досить
динамічне застосування його засобів. Так, стратегія
тиску/примусу/руйнування поступилася місцем стратегії непрямих дій.
Приклад високотехнологічної маніпуляції: коли стихійний пацифізм
суспільства 1960-70 рр. вступив у конфлікт з національними інтересами
США, у ЗМІ відбулася цікава трансформація термінології опису воєнних
конфліктів: замість військова операція, вторгнення, атака
використовуються миротворча операція, гуманітарна місія, контроль
ситуації. Власне, схожим чином намагалися представити заангажовані
мас-медіа і останню війну в Іраку. Всупереч очевидному, люди схильні
вірити табличці “слон” на клітці з верблюдом, якщо їм доведуть, що це в
їхніх інтересах (сила слова плюс пріоритет потреб).
Дж Орвел, художньо аналізуючи природу тоталітаризму в романі “1984”,
цілком логічно завершує роман трактатом “Про новомову” (Р.Барт таку мову
називає “енкратичний соціолект”), де блискуче показаний механізм того,
як “звузити обрії думки, унеможливити єресь”, тобто позбавити людину
власної позиції у всесвіті. Тоді як істинна мова, за словами Гайдеггера,
“вводить суще у простори розкритого”, то мова фальшива, безрідна, до
жодного ландшафту, звичаїв, своєї душі не прив’язана, НАЗАВЖДИ ЗАКРИВАЄ
ВІД ЛЮДИНИ СУЩЕ, позбавляє його буттєвості. Така мова годиться для
трансляції вже готових думок, але не до продукування думки.
Ми ж прагнемо якраз протилежного. Мова має стати інструментом пізнання й
творчості. І захистом від усіляких маніпуляцій. Стати справді живою
водою, життєдайним джерелом. Насамперед через усвідомлення унікальності
рідної мови і єдиної “справжності” для кожної людини саме рідної мови.
Тієї, що зачіпає всі струни душі, тієї, що здатна актуалізувати глибинні
пласти досвіду багатьох поколінь предків, схованого не тільки в
свідомості, а й “на дні серця”, у потаємних закутках підсвідомого.
Досліджуючи мовну ментальність як спосіб представлення світу,
учені-мовознавці у центр дослідження ставлять фразеологію мови, бо саме
в ній концептуалізовано знання про мовну картину світу і всі типи
відношень суб’єкта до її фрагментів. Активізувалося вивчення тематичної
фразеології в семантичному, прагматичному і культурологічному аспектах у
світлі мовної і концептуальної картини світу індивіда [3, 4, 5, 6].
Перспективним є і порівняльне вивчення етноконцептів, на матеріалі
різних мов [7, 8]. Але вчитель-мовник, який прагне належним чином
репрезентувати учням українську фразеологію, використати її могутній
виховний потенціал, як і багато років тому, мусить покладатися на власні
сили [9]. Адже ні нині чинні шкільні програми з рідної мови, ні шкільні
підручники, за окремими винятками [10], сьогодні певної системи роботи з
фразеологізмами не пропонують.
Це тим більше дивно, що саме до цього аспекту мови учні виявляють
великий інтерес.
Ще й досі в культурі української мови переважає орієнтація на збирання й
виправлення типових помилок усного та писемного мовлення. Забуваємо, що
правильність як вихідне поняття культури мови має доповнюватися
доцільністю, розширенням загальнокультурних обріїв особистості. Тож у
підручниках для школи маємо ширше застосовувати метод “слова і речі”.
Метод цей знайшов застосування в таких працях, як “Живе слово”
А.Матвієнко, “З біографії слів” Є Чак, “Слово про слово” А.Коваль,
“Народження й життя фразеологізму” В.Ужченка, “Таїна слова” І.Вихованця.
Так, жартівливе образне побажання успіху (із заперечною часткою “ні”,
щоб не наврочити, не сполохати щасливу долю) утворилося з побажання
мисливцям (ні пуху ні пера} або рибалкам (ні луски ні зябра}. Перше з
них уживається частіше, друге й досі говорять переважно тому, хто
зібрався саме порибалити. Лізти на рожен (довга палиця з загостреним
кінцем) у східних слов’ян спочатку означало йти на вірну смерть, пізніше
– на всяку ризиковану дію взагалі. Одні з фразеологізмів потребують
знання певних реалій минулого – світ зав’язати, топтати ряст, товкти
воду в ступі, як викапаний, дати гарбуза, брати ноги на плечі (звичаїв
або стереотипів поведінки, вірувань); схожий як батіг на мотовило,
зробити з лемеша пшик (трудових процесів та знарядь праці). Інші є
прикладами влучних спостережень, часто поданих у тональності
гумористичній (язик проковтнути, як корова язиком злизала, горобцеві по
коліна, старій жабі по коліна, тримати язик за зубами). Фразеологізми
свідчать про образне світосприйняття (туман у голові, макітриться в
голові), мають привабливу звукову форму (лизь ізлизав, хап ухопив, диво
з див, один в один, один одного, пісня пісень, перший із перших, слово в
слово, сам на сам, Виса висить, хода ходить (яблуко і свиня – у
загадці), криком кричати, кінець кінцем, лежнем лежати, вік звікувати, з
усіх усюд, поїдом їсти, аж кольки колють, пропади воно пропадом,
видимо-невидимо, тьма-тьмуща, сила-силенна. Отже, культура мови
передбачає фонові, мовокраїнознавчі відомості про слова-поняття, крилаті
вислови, ті словесні образи класичної літератури, що стали надбанням
української національної культури (як знаки культури несуть на собі
відбиток індивідуальної творчості). Учні мають практично відчути те, що
різні мови справді представляють далеко не однакові картини світу, кожен
народ має власну живу душу. Для того, щоб добре знати власну душу, її
цікаво порівняти з іншою. Матеріалів для такого порівняння, та ще й з
належним коментарем, у підручниках з мови (та й у підручниках з
іноземних мов для українських учнів) украй мало. А вони конче потрібні.
Наприклад, такі: “У випадку, що вимагає виразу Ліс рубають – тріски
летять, українці мають своє: Де борошно, там і порошно. Російському
Скатертю дорога відповідає наше: Баба з воза – кобилі легше. Ситуацію,
яку окреслює вираз У сімох няньок дитина без догляду, українська душа
відбила у прислів’ї Де багато господинь, там хата неметена. Там, де
росіяни вживали На бідного Макара всі шишки летять, українці казали На
похиле дерево кози скачуть, а, замість позиченого На лови їхати – собак
годувати, серед українців має поширення Шити-білити – завтра Великдень.
Так українська душа виявила себе у мові…
Тенденція “позичати душу” стала у нас традицією. Ми згущаємо фарби там,
де можна передавати куті меду. Ми майже винятково справляємося із своїми
проблемами, хоч могли б давати їм раду. Щось негайне у нас роблять з
нальоту, народ же переважно – спрожогу або просто з мосту. Колоніальні
часи минули, а тенденція лишилася” [11].
У підручнику має бути в доступній для дітей формі матеріал з інших мов
(не лише з російської, наприклад, пише, як курка лапою – передається
англійським зворотом пише рукою, як ногою. Можливо, варто було б
розповісти про психолінгвістичні експерименти, що свідчать про
специфічність асоціацій у різних етнічних групах (“укр. очі – як
волошки, терен, вишні, озера, сонце, небо; рос. глаза – как бусы, искры,
звезды, небо, шары, как у совы; америк. eyes – like pools “ковбані”,
coins “монети”, marble balls “мармурові кулі”, ocean “океан”) [12, 173].
Варто звернути увагу й на крилаті вирази українських письменників, а
також на українські переклади крилатих слів з інших мов (можливо, з
огляду на те, як часто ще подібні вислови незграбно калькуються з
російської, у порівнянні з російською?): Спинись, хвилино, ти чудова! –
Остановись, мгновенье, ты прекрасно!
Для нас у ріднім краї навіть дим солодкий та коханий. – И дым отечества
нам сладок й приятен
А поза тим, добродійко маркізо, усе гаразд, усе гаразд. – А в остальном,
прекрасная маркиза, все хорошо, все хорошо!
Підлітки краще запам’ятовують фразеологізми, подані в синонімічних
рядах, як-от:
Сюди на кулаки лиш ближче
Я бебехів вам надсаджу;
На очі вставлю окуляри,
Сюди, поганці-бакаляри!
Я всякому лоб розміжжу (І. Котляревський, “Енеїда”, де до слова бити(ся)
є 59 синонімічних зворотів).
“І в них (дорослих) чомусь вискакували клепки, розсихались обручі,
губились ключі від розуму, не варив баняк, у голові літали джмелі,
замість мізків росла капуста, не родило в черепку, не було лою під
чуприною, розум втулявся аж у п’яти і на в’язах стирчала макітра ” (М.
Стельмах, “Гуси-лебеді летять”).
Злива фразеологічних характеристик кипучої діяльності тітки, “яку знало
все село, бо вона зводила кінці з кінцями, відділяла грішне від
праведного, надолужувала прогаяне, відновлювала втрачені надії,
підтримувала розхитані авторитети, рятувала потопаючих, помагала
виринаючим, заповнювала порожнечі й прогалини… латала пробоїни,
затикала дірки, помагала підраховувати можливості, мобілізувала
внутрішні резерви” (П.Загребельний, “Левине серце”) – виходить за межі
розмовного стилю.
Примхлива й несподівана суміш різних стилів в однорідних рядах створює
суперечливо-парадоксальну, маскарадну модель світу в постмодерністських
творах:
“..Горілка зробилася абсолютом, священною метою, небесною валютою, чашею
Грааля, алмазами Голконди, золотом світу… “(Ю.Андрухович).
Учні мають знати й про трансформацію фразеологізмів як засіб експресії,
як елемент мовної гри, як засіб творення підтексту, глибокого
порозуміння між автором і читачем: “Не одним тільки хлібом насущним”
(В.Сухомлинський) (не хлібом єдиним + хліб насущний); “Світ ловив їх і
піймав. Усі вони піймалися, мов у сильце, у цю готельну тишу”,
“Електрифікація – це комунізм мінус радянська влада” (Ю.Андрухович).
Тексти в підручниках рідної мови мають бути не лише пізнавальні, а й
по-справжньому яскраві. У сучасних же підручниках з рідної мови тексти
бідні на фразеологізми. Щоб фразеологізм запав у серце, в душу, треба
шукати таких нюансів у його значенні, що здатні вразити (схвилювати, хай
навіть обурити!), але не залишити байдужими учнів.
Великий інтерес виявляють діти й до етимології фразеологізмів. Досить
часто маємо кілька гіпотез щодо походження певного фразеологізму
(наприклад, щодо походження вислову бабине літо – версії “господарська”,
“поетична”, “зоряна”). Кожна з таких версій, не обов’язково наукова,
можливо, наївною (народною) етимологією, романтичним, поетичним
серпанком оповита, допомагає учневі цей фразеологізм сприйняти серцем.
Картина світу оживає, коли її малюють образними засобами. Щоб увійти в
душу, слово спочатку має зворушити серце, – до такого висновку прийшли
ліцеїсти-десятикласники, досліджуючи фразеологізми з опорними словами
душа і серце: “Коли воно живе, воно відчуває цілий світ – аж крається,
кривавиться серце (душа), а ще тремтить, холоне, болить, горить,
пломеніє, віщує, прокидається, ниє, мліє стискається, німіє, завмирає,
тліє, горить, мовчить, радіє, сміється… Щось тяжке на серце (душу)
давить, тисне… Але душа все-таки ніби глибша. Туди, немов у скарбницю,
ховаємо те, що людина виплекала для добра. Звідки така думка? Ось
подивіться, у жодного з фразеологізмів, де слова з серцем уживаються в
значенні “з гнівом” (антонім без серця (у 3-му значенні) 1-жорстокий,
безжалісний, 2-безжалісно, 3- не гніваючись або пересердившись), немає
варіантів зі словом “душа”.
Qотику ній щось глибинне, рідне, своє: “Є в українській мові слово
“пучка”. Навіть дивно, як я міг його досі не знати. Адже найчутливіше в
руці – кінчики пальців. Здається, ніби не слова не знав, а не вмів на
дотик відчувати щось. А ще відчуття таке, ніби якоїсь делікатної роботи
не вистачало рукам. Виявляється, з цим словом є багато фразеологізмів:
як пучка (голий, як пучка), один як пучка, ручками та пучками, і пальцем
(пучкою) не торкнути (не ткнути, не зачепити) – не заподіяти кому-небудь
ні найменшої кривди, образи (син. і мухи не зачепить), обернути круг
пучки, знати (вивчити, затвердити) як свої п’ять пальців (пучок) – дуже
добре, досконало, з пучок [та з ручок] – власною тяжкою працею” (Олег
К.).
“Буває й так, що в кількох словниках шукаєш, як перекладається слово або
фразеологічний зворот із якимось словом, – і не знаходиш. Чи знаходиш
калькований варіант… Здається, ніби словники навмисне обминають це
слово (дуже часто це буває дієприкметник – находящийся, ускользающий,
воображающий, изворачивающийся!) або фразеологізм. У такому разі
“Російсько-український словник складної лексики” Святослава
Караванського – це саме та лексикографічна праця, де ви, певне, знайдете
потрібне слово. Я написала “лексикографічна праця”, відчуваючи, що про
цей словник хочеться сказати інакше, так, як написав про словник
Грінченка Григір Тютюнник: “Прочитав словник Грінченка і ледве не
танцював на радощах – так багато відкрив мені цей блискучий твір”.
Справді, твір. Бо в ньому не лише вперше в історії українського
словникарства наводиться переклад російських дієприкметників, утворених
від кожного поданого дієслова, типових дієприкметникових зворотів, а й
світяться, виграють своєю неповторною чистою красою українські
фразеологізми, прислів’я, як-от: идти против совести – позичати очей у
Сірка; скатертью дорога – баба з воза – кобилі легше, з Богом, Парасю;
от горшка два вершка – вбився в ріст, як заєць у хвіст, виріс, як кіт
навсидячки, від землі не видно.
Вражає багатство синонімічних рядів:
ИЗУМЛЯТЬСЯ, о. самому собі /своїм очам/ не вірити, не могти вийти з
дива; -яющийся, що дивується тщ, здивований, зачудо-, вражений, о.
негодний вийти з дива; ИЗУМИТЬСЯ, сплеснути /вдарити об поли/ руками;
-ившийся, О.У.
І оте “ще” – від щедрості авторової душі чи від щему в його серці
(позначка “ще” в словниковій статті означає, що ці слова наводяться на
додаток до відомих форм):
ИЗДЕВАТЬСЯ, ще мучити, катувати, мордувати, пити кров чию, (словами)
здіймати на глум, кпити; -ающийся, що п’є кров тщ, охочий /звиклий/
знущатися, готовий /радий/ познущатися, кровопій, мучитель, кат (юга),
нелюд, недолюд (ок), звір, (словесно) глузій, глузівник, (попихаючи)
коверзун, збитошник, варивода.
ОТКЛАДЬІВАТЬ, ще відсувати, (комір) закочувати; о. в долгий ящик,
відкладати на Миколи (та ніколи) /до грецьких календ, на турецький
Великдень/ відсувати на бйзрік; -ающий, що відклада тщ, змушений /згод-/
відкласти; – в долгий ящик, зволікач, ст. відсуваючи на безрік тщ;
-йся/-аемьій, відкладений, закочує- випряг-/роз/; -я, відокремлюваний,
відділю-.
А якщо ти проглянеш список скорочень і уважно розбереш приклади вживання
їх, багато нового дізнаєшся і про долю слова (забута на Сході форма,
збережена лише в Галичині чи безпідставно занедбане слово, книжне або
штучне слово чи совєтизм, слово, вжите оказійно, новотвір чи
реконструкція), і про сферу його вживання, і про його емоційні відтінки
(урочисте чи жартівливе, фамільярне чи лайливе, зневажливе чи іронічне).
І розумієш, що перед тобою на сторінках цього словника, зробленого вже
для XXI століття, живе слово – сильне, прекрасне, справжнє. І
найрідніше” (Дарина Піотровська).
Золотими зернинками народної мови, злитками мудрості, безцінним
віковічним витвором, найкоштовнішими мовними скарбами недарма називають
фразеологізми. Як стійкі позначення, фразеологізми є засобами зберігання
та трансляції знань, уявлень, образів певного етносу, вони позначають
стереотипи етносвідомості, у яких передається система ціннісної
орієнтації певного народу. Ці коштовні перлини, які впродовж багатьох
століть шліфував океан народної мови, зберігають у своєму значенні, як
бурштин – краплини сонця, могутню енергію думки і поетичний злет
народної душі, фантазію і спостережливість, сконденсований досвід та
іскрометний гумор – усе те, що ми називаємо ментальністю. І енергію
майбутньої творчої дії. Саме про це говорив Л.В.Щерба: “В основі всякої
літературноїї мови лежить нагромаджений віками “скарб” фраз,
словосполучень, комбінацій фраз, висловів, прислів’їв… Але цей “скарб”
виявляється значно більшим, ніж звичайно думають… Вона (мова) має у
вигляді цих самих шаблонів і багатий запас матеріалу для новотворчості,
для вираження нових думок і нових почуттів” [13].
Експериментальним підтвердженням цієї думки можна було б вважати дані
олімпіади з української мови та літератури, проведеної під час
Всеукраїнського симпозіуму в УГЛ. Маємо на увазі виконання учнями двох
завдань: “фразеологічного” та “творчого”. Пояснити значення поданих
фразеологізмів, підібрати до них фразеологізми-антоніми, скласти
синонімічний ряд до одного з фразеологізмів (на вибір) – завдання хоч і
складне, але цілком під силу для одинадцятикласників. Тим більше, що
фразеологізми підібрано було з найуживаніших, та й на симпозіум приїхали
справжні знавці мови. Тож у цілому фразеологізмам “пощастило”: значення
більшості з них учні змогли з’ясувати, хоч окремі неточності були в
кожній роботі.
Дещо складнішим виявилося завдання підібрати антонімічні та синонімічні
фразеологізми. Але й тут учасники виявилися на висоті. Вразило багатство
синонімічних рядів, складених разом усіма учасниками олімпіади:
Хоч греблю гати (дуже багато, сила-силенна) – до біса, кури не клюють,
немає ліку, аж кишить, і свині не їдять, по самісіньку зав’язку, по самі
вуха, з головою, ціла купа, як цвіту в городі, хоч лопатою греби, ні
пройти ні проїхати;
мати лій у голові (бути розумним) – мати клепку в голові, мати голову на
плечах (в’язах), макітра розуму, не в тім’я (в потилицю) битий, повний
(золотий) лоб, світла голова, зірки з неба хапає, тільки (трохи) зорі з
неба не знімає;
де Макар телят (не) пасе (далеко) – на краю світу, не близький світ,
близький світ (з іронією), у тридев’ятім царстві, за горами й долами, у
чорта на болоті, у дідька (чорта) в зубах (на рогах), де козам роги
правлять, де Сидір козам роги править;
і ціни не складеш (безцінний, дорогий ) – на вагу золота, не по кишені;
як вареник у сметані (почуватися добре в певному середовищі, оточенні,
безтурботно або заможно) – як сир у маслі, як у Христа (Бога) за
пазухою, кум королю і сват міністру, як риба в воді, як бобер у салі;
рвати на собі волосся (не знати що робити, побиватися, переживати,
сумувати) – впадати в сум, впадати у відчай (розпач), посипати голову
попелом, гризти землю, кусати лікті, заламувати руки;
реготати на кутні (плакати) – вмиватися сльозами, ридма ридати, лити
сльози, давитися сльозами, розливатися слізьми, білугою ревіти;
викинути з голови (забути) – вибити (собі) з голови, покинути думку,
викреслити з свого життя (зі свого серця);
дерти носа (зазнаватися, вихваляти себе, ставитися з погордою до людей)
– кирпу гнути, губу копилити, чванитися, пиндючитися, задирати хвоста,
напускати пихи на себе.
Добір антонімів свідчив про те, що багато учнів кохаються в слові,
відчувають його відтінки:
Хоч греблю гати -І як кіт наплакав, на один зуб, і вдень зі свічкою, не
знайдеш;
мати лій у голові -І без царя в голові, кебета не варить, зірок з неба
не хапає, курячий розум, капустяний качан на в’язах, голова набита
(начинена) вітром, (клоччям, пір’ям, половою), дурному брат, дурний піп
хрестив;..
де Макар телят (не) пасе -І під (самим) носом, під боком, рукою подати,
два кроки ступити;
і ціни не складеш -І гріш ціна, і шеляга (гроша) (ламаного) не вартий, і
щербатої копійки не дадуть;
як вареник у сметані -І як кіт під праником, на хлібі і воді, не в своїй
тарілці, як рак на мілині;
рвати на собі волосся -І не чути землі (ніг) під собою, як на світ
народитися, відчувати себе на сьомому небі, вдарити лихом об землю;
реготати на кутні -І лускати зі сміху, заходитися (захлинатися,
заливатися) сміхом (від сміху), продавати (сушити) зуби, справляти хихи
та реготи;
викинути з голови -І вбити в голову, зациклитися на чомусь, зарубати на
носі, закарбувати в пам’яті, намотати (собі) на ус (вуса, вус), убгати
собі в голову.
Щоправда, і таких учасників, що попали, як кажуть, пальцем у небо, було
досить багато. Адже дуже часто значення фразеологізму не виводиться зі
значення його компонентів. Ось і з’явилися тлумачення на зразок:
Хоч греблю гати – все марно, без користі; хоч кілок на голові теши, хоч
кричи рятуй; у свою шкуру не потовпиться – немає місця, дуже тісно; не
переробиться; надто квапиться; дерти носа – думати; мати лій у голові –
незібраний, нерозумний, часто розгублюється, дурний; вести нерозумний
спосіб життя – мундеркіндером (?!) бути; як вареник у сметані –
нестійкий у своїх поглядах, ідеалах; реготати на кутні – дуже сміятися,
веселитися; хоч з лиця воду пий – так спітнів.
Не розуміючи, що означає фразеологізм, зумовлений ладом народної мови,
звичайно ж, просто неможливо не сісти в калюжу, коли починаєш добирати
до нього антонім. Кмітливого має виручити фантазія. Але вона любить
парадокси, ігри, жарти, курйози, насміх… Мабуть, тому й підказує,
наприклад, такі “антоніми”:
Як вареник у сметані -Ї бочка Діогена; викинути з голови -Ї робити з
мухи слона; дерти носа -Ї в голові вітер віє; у свою шкуру не
потовпиться -Ї з горла видере, мало місця, цілий світ; і ціни не складеш
-Ї кури засміють; де Макар телят пасе -Ї де Макар телят не пасе; як
вареник у сметані -Ї як меч.
Та чи не найскладнішим для олімпіадників виявилося завдання пояснити
назву зорової поезії Миколи Сороки “П’ята колона”. І це закономірно.
Адже зорова поезія, як відомо, у школі не вивчається. Проте адекватне
прочитання, розуміння, аналіз цього незвичайного для учнів твору
потребували своєрідного синтезу знань, умінь та світоглядних компонентів
і певного рівня розвитку емоційної сфери, чуття слова, чуття мови:
знання українських барокових традицій і відчуття сьогоднішніх реалій,
уваги до художньої форми і вміння рухатися до підтексту, а також знання
сучасної фразеології. Водночас цей твір видавався укладачам завдань
досить прозорим для прочитання, давав змогу побачити поєднання
почуттєвого та раціонального у сприйнятті твору, аналіз якого не можна
було вичитати в підручнику, і, крім того, відчути, наскільки глибоко
розуміють наші учні проблеми рідної мови в незалежній Україні, наскільки
переймаються ними.
Ось ця поезія.
П’ята колона
ЄЄЄЄЭ
ЄЄЄЄЭ
ЄЄЄЄЭ
ЄЄЄЄЭ
ЄЄЄЄЭ
Цікаво було простежити, як міркують учні. Чимало з них знаючи, що
“зорова поезія орієнтована на привернення уваги читача до певної
авторської думки шляхом оригінальної форми самого вірша”, “має викликати
певні асоціації”, відзначили: “10 російських букв “3” становлять п’яту
колону цієї поезії, яка протистоїть іншим”, зрештою, побачили, що цей
знак і є символом, у який автор вкладає глибокий (основний, якийсь,
свій, прихований, зашифрований, певний, зрозумілий лише йому, зрозумілий
лише втаємниченим, алегоричний, потаємний і т.ін.) зміст.
Дехто намагався знайти цей зміст поза українським контекстом, вбачаючи в
“З” щось нетипове, рідкісне демонструючи довільний політ багатої
фантазії: “3” – це “біла ворона”, “той опір, який є в людині, або та
частинка зла, що штовхає нас на необдумані вчинки, а може, це геній, що
стає проти світу, проти усталених норм доби, суспільства”, колонка літер
“3” потрібна автору, аби підкреслити оригінальність тих, хто
“відрізняється поглядами, стилем одягу від решти, що, на жаль, мавпують
один одного” або й просто “неординарність, нетиповість думки самого
М.Сороки”, свідчить про бажання автора “виділитися серед сірої нецікавої
маси”.
Але трепетне відчуття української традиції допомагає учням осмислити цей
символ і по-іншому. Справа в тому, що є для українця літери, сказати б,
особливі. Образ їх оповитий серпанком сакральності, видимим тільки
поетам. Незафіксована словниками поетична субстанція майже невловима. І
справді, з погляду науки про мову немає підстав говорити про якусь
особливу “непокору літери “ґ”, “крихітну свічечку букви “і” чи “місячний
серпик букви “є”, що зрізаний з неба разом із ниточкою”. Сторонньому
дивною видасться думка поета про те, що ці літери треба оберігати. А ті,
у кого “серце б’ється, ожива” від звуків рідної мови, хто цікавиться її
історією, кому боляче відчувати, як мало дбають про неї сьогодні в
незалежній уже Україні, побачили, що утворі йдеться “про протистояння
двох мов, двох культур в Україні”, “зіткнення української й російської
домінант”, відчули “дисгармонію в навколишньому житті, у мовній політиці
держави”. Серед них далеко не всі можуть зрозуміло (адекватно) висловити
власну думку, наприклад: “П’ятою колоною в колонізації України
Російською імперією (?) були ті українці, що русифікувалися і перестали
поважати своє коріння (перетворення в їхніх душах нагадує зміни в
написанні української та російської літер} “(Катерина Л.); “П’ята колона
– це група людей, громадян держави, які діють проти своєї країни,
зраджують її. Кожен з рядків поезії складається з п’яти великих літер.
Чотири перші – звичайні українські “Є”, а остання – її дзеркальне
відображення, перевернуте (“З”). Мабуть, таким чином поет намагався
сказати читачам, що “п’ята колона” – це перевертні, люди, які вдають із
себе свідомих громадян України, а насправді шкодять країні” (Катер й на
Р.). Зазначимо, що найбільш адекватне прочитання зорової поезії було
саме в тих учнів, які виявили себе і знавцями фразеологізмів.
В Українському гуманітарному ліцеї, де українознавство веде
П.П.Кононенко, учні не лише розкрили зміст зорової поезії, а й виконали
своєрідне “творче завдання”.
Пригадую цікаву думку одного з випускників ліцею: “Мабуть, ця поезія
була написана років із десять тому. Сьогодні варто було б дописати ще
одну строфу”.
ЯЯЯЯR
ЯЯЯЯR
ЯЯЯЯR
ЯЯЯЯR
ЯЯЯЯR
А загалом – необхідно з структурними елементами мови осягати її
національний лад; не випадково ж ще в XVII ст. світочі Європи визнали
мову душею нації.
Література:
Олександра Сербенська, Марія Волощак Актуальне інтерв’ю з мовознавцем,
К., 2001, с.22.
Забужко Оксана. Мова і влада. – Хроніки від Фортінбраса, К., 1999,
с.103.
Кононенко В.І. Українська фраземіка: трансформації образу//
Мовознавство, 1993 №5.
Радзієвська Т.В. Концепт шляху в українській мові. Поєднання ідей
простору і руху// Мовознавство.- 1997. -№ 4-5.
Селіванова 0.0. Представлення концептосфери мовної діяльності у
фразеосистемі української мови// Вісник Черкаського університету, випуск
44, серія Філологічні науки, 2003.
Чекмишев О.В. Міфо-символічна система публіцистичних текстів у контексті
національної міфології. – К., 1996. -16с.
Прохоров Ю.Е. Национальные социокультурные стереотипы речевого общения и
их роль в обучении русскому языку иностранцев. – М., 1996.
Красньїх В.В. Зтнопсихолингвистика й лингвокупьтурология. – М., 2002.
Фразеологія на уроках української мови: Методична розробка Упорядник
Л.С. Дерев’янко. – К., 2001.-31с.
Ющук І.П. Рідна мова: Пробний підручник для 7 класу.- К.,1996.- 288с.
11 .Святослав Караванський.Секрети української мови.-К.: “Кобза”, 1994,
с.129
Кочерган М.П. Загальне мовознавство. Київ: Видавничий центр “Академія”,
1999.
Щерба Л.В. Литературный язык и пути его развития. – М, 1957, с.134.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
