Реферат на тему:
Мова в самопізнанні й самотворенні народу
Приводом для роздумів у названій темі стало зовсім не риторичне
запитання мешканця м. Павлограда О.Малакова, яке він сформулював на
сторінках тижневика «2000»: «Чи може росіянин бути патріотом України?»
Даючи ствердну відповідь, автор, тим не менш, своєрідно побачив
складники українського патріотизму. Принаймні українській мові, як
уособленню єдності й цілісності спільноти та держави, місця серед них не
знайшлося. У його інтерпретації мова постала як щось таке, що перебуває
поза сутністю людини й спільноти. І тому для нього не зрозуміло
(хочеться вірити, що сказано те щиро), навіщо шахтареві – громадянину
України – ще й знання української. Він знає російську – і того досить.
Аргумент власного переконання Є посилання на те, що суттєвої різниці між
тим, що росіянин говорить «шахта», а українець «копальня», або,
відповідно, росіянин –– «конвеєр», а українець «стрічка» –– немає. «Ми
один одного і без перекладача розуміємо і моє недосконале знання
української аж ніяк не позначиться на роботі. Я добре справляюсь з
відбійним молотком, не порушую правил безпеки…» [4].
І таке ставлення до вивчення та використання української мови етнічними
росіянами – громадянами України – не є поодиноким. Воно формувалося
століттями. І тепер однозначно й не скажеш, чому так сталося: чи то
через схожість мов та взаємовпливи історичного минулого в розумінні
місії та долі народів; чи то внаслідок русифікаторської імперської
політики, віхи якої – Валуєвський циркуляр, Емський указ і ціла низка
дезукраїнізаційних постанов радянської доби – перетворилися у своєрідні
осикові кілки, які намагалися вбити в тіло української мови та пам’ять
народу; чи то через стійкість застарілих світоглядних і мисленєвих
стереотипів. Зокрема, того, що сформувався на хибній основі, за якою
українці бачилися не як окрема нація, а всього лише як регіональне
відгалуження російської. Відповідно, й українська мова –– трактувалася
як місцева говірка з російської. Сьогодні варто підняти будь-яке
донесення жандармського управління з України початку ХХ ст. –– і, серед
іншого, там неодмінно промайне й означення української мови не інакше,
як «так звана українська мова». Впродовж понад століття українська мова
не мала можливості вдосконалення на ниві шкільництва, преси, науки,
культури, вільного громадянського та суспільно-політичного життя. Саме
її вживання уже викликало неабиякі підозри та недовіру. До того ж,
починаючи з ХІХ ст. і до сьогодення, настійно проводиться ідея єдності
слов’янських народів, і в цьому випадку російська мова завжди бачилася
не інакше, як основа такої єдності, а згодом –– як «мова
міжнаціонального спілкування». Відповідно і в майбутньому вона ще має
«послужити справі». Тож чи є потреба перенавчатися? Не дивно, що й
сьогодні, йдучи вулицями Києва та інших міст, ми неодмінно наштовхнемося
на добре вмонтовані борди та стенди з передвиборними закликами блоку «Не
так!», Партії регіонів, партії «Союз», ПСПУ та ін., які пропонують
однозначне вирішення мовної проблеми в Україні на користь російської
мови. При цьому ідею статусу російської мови свідомо вписують у контекст
інших політичних проблем, щодо яких уже склалася певна суспільна думка:
«НАТО –– нет!», «Русский язык –– да!», «ЕЭП –– да!» і т.п.
Та найбільш далекосяжні наміри з подальшим утвердженням російської мови
у мовному просторі України сьогодні бачимо в Криму. Про це відверто і
без будь-яких сумнівів заявив народний депутат України, лідер партії
«Союз» Л. Мирський. На його думку, Кримська Автономія зобов’язана (?!)
повернути собі повноваження, яких позбавлена у 1998 р. з прийняттям
Конституції. Ідея АРК має стати не формальним святом, а перехідною датою
в історії півострова. Найбільш простим виходом тут, на його думку, було
б «надання автономії права на самовизначення» (!) [7]. І, здається, саме
тут і «зарита собака». Це підтверджують і передвиборні рекламні ролики
об’єднання. В них виборцям однозначно рекомендується замінити тезу
«Думай по-українські» – тезою «Думай про Союз». І цей останній мислиться
вже не як внутрішньо-політичне, а як міждержавне об’єднання.
Але то все ¬–– мрії та сподівання більш широкого плану, які відірвані
від реальностей сьогодення. Світова ж мовна реальність тепер така, що
ми не знайдемо жодного українця, серед тих, що проживають (саме
проживають, а не на заробітках) в інших країнах світу –– Канаді, США,
Франції, Німеччині, Бразилії, Австралії, Аргентині, Польщі та й у тій же
Росії (тепер їх розкидано по світу понад 20 млн. чол.), який би не знав
мови країни, громадянином якої він є. Та й у найбільших українських
діаспорах чи то Канади, США, чи Далекого Сходу Росії для українства
ніколи не поставало питання про надання там українській мові державного
статусу. І те природно. Бути в спільноті, жити єдиним з нею державним
життям не можна інакше, як визнаючи основоположні чинники (в т.ч. і
мовні) її існування. В іншому разі мали б погодитись з логікою К.Маркса,
який стверджував, що чужою мовою в державі розмовляє або гість, або
найманець, або окупант, що нав’язує їй свою мову.
Та це лише одна складова проблеми української мови в сучасній Україні.
Інша міститься у нас, корінних українцях, які під впливом русифікаційних
процесів так «обрусіли», що й для них розмови про українську мову тепер
уже ніби й ні до чого. І, як наслідок, чуємо і по радіо, і по
телебаченню, із уст журналістів, депутатів, партійних «босів» схожі
твердження… У передачі «Від першої особи» по радіо «Ера» FM представник
Партії регіонів заявляє: «Українці і росіяни –– це єдиний народ…»
(27.12.2005 р.). Або ж антиукраїнськомовна концепція передається тезою:
«Може, те й добре (не зрозуміло, правда, для кого?), що ми бачимо і
говоримо по-різному на Заході й Сході…» В інтерпретації телеведучого 5
каналу українці постають лише як люди, що «справно сплачують податки, не
йдуть на червоне світло і… не матюкаються». Духовна, мовна, світоглядна,
культурна, ментальнісна самобутність українського народу, як основа його
єдності й суспільного устремління, і в цьому випадку залишаються поза
увагою «аналітиків».
До того ж все має ще й наукове обрамлення. Представник Інституту
соціології НАНУ для атестації мовного стану в Україні на початку 2005 р.
не знайшов кращого, як стверджувати, що все те є наслідком «…мудрої без
будь-яких лапок політики нашої влади» [2]. І чи не в таких визначеннях
та оцінках потрібно шукати першопричину сучасного мовного стану в
Україні і того факту, що серед певної частини громадян України побутує
думка, що для них немає особливого значення, якою мовою вони говорять,
пишуть, співають. Головне те, про що вони говорять, пишуть, співають і
як будуть діяти. Від чого ж залежить така позиція? Намагання знайти
адекватну відповідь неодмінно вкаже нам на два напрямки її пошуку. Один
–– це зовнішній світ: природа з усіма особливостями її прояву
(специфічне довкілля); другий –– внутрішній світ людини й спільноти.
Від самого початку в людській сутності чітко проявляються два
формотворчі чинники. Один обумовлений природою та формами її прояву,
другий –– особливостями внутрішнього складу людини й соціального
середовища, взаємозв’язками та взаємодією людей і, в першу чергу, у
сферах виробничій, етносоціальній, мовній. Ці чинники з’являються і
розвиваються разом з людьми. Вони творяться людьми і одночасно творять
людей. Вплив їх завжди був, є і буде вирішальним на формування
свідомості, моралі, ментальності, способу життєдіяльності людей – тобто
тих складових, які в цілісності й творять їхню сутність як таку. І все ж
визначальна роль у процесі самопізнання й самотворення людини належить
мові й свідомості, хоч постають вони не відразу в «чистому» вигляді.
Спочатку –– як відтворення звуків, знаків, прикмет, символів та
властивостей Природи, а згодом –– як відтворення (імітація) звуків,
знаків, символів, жестів людей у процесі їх спілкування з найближчим
оточенням. Саме вони, звуки, знаки, жести, символи, й уособлюють
первинну мову людей, яка й постає свого роду наріжним каменем формування
свідомості. На відміну від тваринного світу, де імітація проявляється як
загальний інстинкт, у людей в процесі розвитку вона все відчутніше
наповнюється ідейним змістом, зв’язуючи знаки, жести, символи і т.д. в
єдине ціле. Пригадаймо, як це відбувається у людей, позбавлених дару
мови. Або ті первинні знаки-письмена, які залишили нам стародавні люди.
Значення мови як раз полягає в тому, що, розвиваючись, вона привносить з
собою елемент цілісності, упорядкованості й осмисленої дії в систему
звуків, знаків, жестів і т.д. (імітацію). З утвердженням мови твориться
певна «влада» над структурою людського мислення, спілкування та дії [6,
12]. І це логічно: слово, мова узагальнюють і від самого початку
виражають в сутності тільки загальне [11, 174]. Внаслідок цього мова,
свідомість та поведінка людей постають: по-перше, як органічно єдині
явища; по-друге, як продукт специфічного природного та етно-соціального
середовища і соціальної дії. Людина говорила і говорить, думала й думає
так, а не інакше не тому, що комусь цього захотілося чи, навпаки, не
захотілося, а тому, що такими, а не іншими, були умови і характер її
буття.
У свій час цю методологічну «конструкцію» в образно-поетичній формі,
здається, досить вдало відтворив Б.Акуджава:
Каждый пишет, как он слышит,
Каждый слышит, как он дышит,
Как он дышит, так и пишет…
Слово, думку, дію не можна осмислити за межами їхньої єдності з
природним і, відповідно, етносоціальним середовищем. Вони органічно
пов’язані з ними. Мова – це не якийсь абстрактний чи суто технологічний
засіб комунікації, який сьогодні може бути одним, а завтра іншим. Вона
відтворює суспільну, етнонаціональну сутність людини в певному
природно-соціальному середовищі і є одним із визначальних чинників її
самореалізації. З мови починається формування свідомості, пізнання
світу, самопізнання й самотворення людини.
Спочатку людина мала навчитися спілкуватися з Природою (специфічним
довкіллям) іншими людьми і, відповідно, витворити мову власного
самоутвердження. Так, і тільки так твориться і розвивається людська
сутність. Це особливо гостро відчули ті, хто побував у кінці січня 2006
р. на вечорі-зустрічі в Київському будинку вчителя з молодим поетом
Юрієм Титовим. Чудові, ліричні, глибоко патріотичні образи України,
рідного міста (юнак родом з Київської Оболоні), близьких і рідних йому
людей постали перед слухачами. І все ж, їх не залишало почуття якоїсь
невимовної, аж до трагізму, туги і водночас величі людського духу, які
уособлювала сама постать поета. З перших років свого життя він втратив
можливість говорити і рухатись, а також писати власними руками. Єдине,
що вселяло в нього віру, єднало з життям родини, країни, народу стало
писане слово, яке він у прямому розумінні зубами клав на папір і тільки
так утверджував своє право бути Людиною. У 25 років він видав уже
четверту книжку прекрасних віршів.
Тож мова ніколи не була й не може бути сторонньою чи нейтральною у
людському бутті. Вона –– духовне осереддя, чинник думки, мислення,
творення. На цю особливість слова і мови ще у ХVІІІ ст. звертав увагу
німецький поет і мислитель Ф.Гельдерлін.
Багато зазнала людина.
Не одного з Богів назвала,
З того часу, як ми є мовленням
І чуємо одні одних.
Основою буття людей розумних, вважав Гельдерлін, є мовлення, яке
відтворює їхнє мислення. Усі різновиди мовлення, в яких проявляється
самоусвідомлення народу, його устремління до волі, кращого життя, стали
провідними для багатьох поетів, письменників, науковців України.
…Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово…
Ці пристрасні Шевченкові слова найкращим чином передають головну ідею та
лейтмотив його художнього слова, усієї творчості поета.
Свого роду філософсько-світоглядну концепцію бачення ролі слова і мови в
житті народу, в згуртуванні нації, побудові власної держави залишив нам
П.Куліш:
Отечество собі грунтуймо в ріднім слові:
Воно, одно воно від пагуби втече,
Піддержить націю на предківській основі, –
Хитатимуть її політики, вотще;
Переживе воно дурне вбивання мови,
Народам і вікам всю правду прорече (Із листа до Марусі Вовківни)
Слово нам верне і силу давнезну і волю… («Сум і розвага»)
«Все прах земний, тільки діло і слово наше праведне останеться на віки…
Спасеніє нашого краю – в нашому слові. Слово земляка укаже землякові і
виявиться сила общественна, котрої тепер немає, явиться воля і дума
єдина!» (Із листа до Галагана).
Глибина і логіка Кулішевого бачення стають особливо зрозумілими в
контексті подальших досліджень таких відомих українських педагогів і
мовознавців, як: К.Ушинський, П.Житецький, О.Потебня, А.Кримський,
Л.Булаховський, В.Русанівський, А. Білецький, С.Єрмоленко, П.Кононенко
та ін.
К.Ушинський був чи не першим з тих, хто вважав, що мову необхідно
досліджувати і вивчати не тільки як інструмент добування знання,
пізнання істини та спілкування, а, в першу чергу, як універсальний засіб
самопізнання й самотворення народу. «Мова народу, – писав він, – кращий,
що ніколи не в’яне й вічно знову розпускається, цвіт усього його
духовного життя, яке починається за межами історії. У мові
одухотворяється весь народ, вся його батьківщина, – в ній втілюється
творчою силою народного духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її
повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й
ріки, її бурі і грози – весь той глибокий, повний думки й почуття голос
рідної природи, який лунає так гучно в любові людини до її іноді суворої
батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних
мелодіях, в устах народних поетів… Мова найважливий, найбагатший і
найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі покоління народу в одне
велике історичне живе ціле. І тому, коли зникає народна мова – народу
нема більше!…» [10, 70].
У подальшій оптимізації концепції і теорії української мови як явища
етнонаціонального особливо значимим постає доробок О.Потебні. У своїх
працях «Язык и народность», «О национализме», «Проблема
денационализации» та ін. він науково довів, що народність і мова ––
поняття не просто синонімічні, а що одне без іншого не може існувати,
що неодмінною умовою творення нації як цілого є єдність її мови. Мова,
за Потебнею, «є не тільки одна із стихій народності, а й найбільш
досконала її подоба» [8, 70]. Відповідно, денаціоналізація починається
там, де принижується значення мови, де течією справ створюються
несприятливі умови існування, які випливають з розумової підлеглості. «У
подібному зламі не минуще на місці витіснених форм свідомості запанує
мерзота спустошенности і посідає місце до того часу, поки переможена
мова не стане своєю і водночас не пристосується до нового народу».
Особливо актуальними для українського сьогодення постають думки
О.Потебні щодо причин денаціоналізації, яку він бачив як моральну
хворобу суспільства. Починається ж ця хвороба, на його думку, з дурного
виховання, не відповідного користування наявними засобами сприйняття,
засвоєння і впливу, з послаблення енергії думки, мерзоти духовного
запустіння на місці витіснених форм свідомості, з послаблення зв’язків з
підростаючим поколінням, які підміняються, головним чином, зв’язками з
чужим; з дезорганізації суспільства, аморальності й підлості. «Навіть
коли пригноблювачі досить близькі до пригноблюваних, а останні не
позбавляються насиллям майна і не обертаються в рабство…,
денаціоналізація все-таки веде до економічної й розумової залежності і
стає джерелом страждань» [8, 73].
NНауково виваженими, світоглядно узагальнюючими постають думки про мову
П. Кононенка і в його художній творчості, і в наукових дослідженнях.
Зокрема, у монографії «Феномен української мови…», написаній разом з Т.
Кононенком, читаємо: «Рідна мова з’єднувала людину з родом, природою,
історією, вірою, філософією, мистецтвом, з його родинними, обрядовими,
календарними, дружинними (військовими) піснями й дійствами. Тому мова
носила універсально-сакральний характер і зміст. Вона була феноменом і
реально-життєвим і космічним; і витвором і творцем людей… А також формою
та суттю ідентифікації не лише особової, етно-національної, а й
вселюдської… І коли місце рідної мови заступила іноземна, в державному
житті це спричинило кризу відчуження церковної, а далі й світської еліти
від всього народу. Маси й інтелігенція та урядуючі сфери стали жити
різними орієнтаціями й інтересами. Мозок і серце стали дисгармонійними
до свого тіла. Замаячила криза летальності для всього організму» [3,
25,28].
Коли в такому контексті ми будемо шукати відповідь на питання: що
складає основу сутності людини, її поведінки, то серед іншого, неодмінно
назвемо: її здатність до формування світогляду, до мислення, пізнання
законів природи, до дій у відповідності з їх вимогами; творення такого
важливого супутника розуму, як мораль і організація людського буття за
її законами та нормами; творення культури (матеріальної і духовної);
відчуття й творення прекрасного і не лише у вигляді письменства та
мистецтва, а й високоморальних вчинків, людської доброти і любові;
розуміння єдності людських інтересів, їх ієрархії тощо. Та уявімо собі
хоч на хвилинку, як би все це могло відбутися, коли б людина не володіла
даром мови і не формувала, відповідно, у кожній із сфер свого буття
системи світоглядних, моральних, психологічних, ментальнісних
установок? І чи можна було б тоді говорити про те, що ми називаємо
тепер загальнолюдськими цінностями? Мова не тільки виокремлює людей, а і
єднає їх, формуючи світогляд, думку, душу, духовність і творчу потугу.
Мова –– це і стиль, і характер мислення, це і спосіб життєдіяльності
людей.
То що ж для людини є мова і чи має значення, якою мовою вона говорить?
На жаль, і в незалежній Україні мало приділяється уваги розвитку та
вивченню української мови. І до цього часу в нас не перекладено (з
російської) та не перевидано найширшим тиражем зібрання праць
К.Ушинського, О.Потебні та інших відомих мовознавців і педагогів ––
своєрідної антології української мови, хоча весь час ведуться дискусії
про роль і місце української мови у суспільному і державному житті, про
двомовність, про надання російській мові державного статусу, про
економічну та фінансову «невиправданість» одномовності для України і
тому подібне.
Нічим не можна виправдати той факт, що українська мова сьогодні
ігнорується в ряді східних регіонів, у Криму та й у самому Києві. Все
помітніше вона поступається мові російській не лише в побуті, мистецтві,
а й на виробництві, в управлінні.
Ось лише два найближчих за часом факти. 11 лютого 2006 р. під час
презентації продукції парфумерної фірми «Оріфлейм» (у Києві) туди
завітали і три іноземні студентки-китаянки, які навчаються в
Національному університеті ім. Т.Шевченка. Тут вони за 2 роки (!)
вивчили українську мову і досить досконало нею володіють. З працівниками
фірми вони спілкувались пристойною літературною українською мовою. Але
ніхто з працівників фірми не міг (чи не хотів) відповідати їм
українською, вони розмовляли російською мовою. До речі, на презентаціях
пропонуються лекції, реклама, каталоги, тільки російською мовою. Як
розповіли китаянки, в столиці незалежної України вони вже неодноразово
помічали такі факти.
У 2006 р. громадськість стала свідком ще одного, тепер уже зовсім
ганебного явища, –– переслідування «російськомовного українця», мешканця
Донецька тільки за те, що він вирішив заговорити на виробництві своєю
рідною українською мовою [9]. Те, що сталося на Донецькому
міськмолокозаводі № 2, можна розглядати як спробу дискримінації та
приниження гідності не лише окремої людини –– громадянина України
Ю.Литвина, а й гідності нації, українського народу. Бо, коли на
прохідній вивішують попередження: «Разговаривать на территории на
украинском языке запрещается», коли в змінному журналі проти відмітки
українською мовою про особливості технологічного процесу начальник
робить приписку: «Что это за порнография в журнале?»; коли заяву про
відпустку працівника не підписують тільки тому, що вона написана
українською, то далі «дбати» про утвердження статусу російської мови
якось уже й ні до чого. Адже в цьому випадку ні української мови, ні
народу, ні держави Україна уже й не видно, принаймні на означеній
території. Один із «когорти» сучасних шоу-бізнесменів на радіо «Ера»
договорився до того, що мелодійну українську мову оголосив мовою
«конкурентно неспроможною» в сучасному світі. Отже, з одного боку,
практично по всіх лініях дотичності: бізнес, політика, освіта, культура,
засоби масової інформації, видавнича справа тиск на українську мову
посилюється, а з іншого –– мало що робиться по її утвердженню як мови
загальнонаціональної, державної. Більше того, під прикриттям дискусій,
все відчутнішою стає іномовна експансія та послаблюються позиції
української мови.
Нечіткість і пасивність української держави у проведенні національної
мовної політики помітно активізували позиції противників української
мови в Україні, особливо в Донбасі, Криму та на Харківщині. Саме тут
мовне питання все частіше використовується як свого роду розмінна монета
в реалізації політичних, економічних і регіональних амбіцій місцевих
політико-олігархічних структур, які все роблять для того, щоб позиції
російської мови посилювалися. Звернемося до фактів, взятих з
опитування, яке свого часу провели газети «Жизнь Луганска» і «Наша
газета». Коли в 1991 р. 16,4% опитуваних вважали, що в Донецькому краї
живуть переважно українці і тільки біля 10% було тих, що вважали, що тут
живуть переважно росіяни, то вже у 1996 р. думки суттєво змінилися:
тих, хто вважав, що в Донбасі проживають переважно українці, лишилося
тільки 10%, а кількість тих, котрі вважали, що «тут проживають переважно
росіяни і представники інших народів, що «обрусіли», зросло до 31,9 %
[1, 13].
Чому тут домінують такі тенденції? Серед причин багато хто, в першу
чергу, називає досить значний процент етнічних росіян та представників
інших народів. На нашу ж думку, визначальним тут став той факт, що в
краї фактично ігнорується державна мовна політика, особливо в системі
освіти та засобах масової інформації.
І хоча цифрові дані про розвиток освіти тут ніби вказують на певне
зростання числа дошкільних та шкільних закладів з українською мовою
навчання (аж понад 50%), але це тільки в цифровому еквіваленті. Реальних
же зрушень не відбувається, що і підтвердив останній перепис. У системі
вищої освіти, виробництва, управління, державного життя тут все
залишається, як і раніше, якщо не сказати гірше. Наприкінці 2003 р. мер
Донецька О.Лук’янченко офіційно заявляв, що «навчальні заклади Донбасу
не готові до повного переходу на україномовне навчання» і що спроба
зробити це стане «просто черговою профанацією» [5]. Таким однозначним
був його коментар з приводу заяви тодішнього міністра освіти і науки
України про перехід усіх навчальних закладів краю на україномовне
навчання. Будь-яких змін з того часу тут так і не відбулося та й не
могло відбутися, бо це суперечило б і позиції «генератора» освітньої
крайової політики – партії регіонів, яка надання російській мові статусу
державної проголосила одним з головних аргументів своєї програми. Але
це, як виявляється, –– лише початок. Напередодні виборів з’явилась така
одіозна політична сила, як партія прибічників політики Путіна (??). Де,
коли, в якій країні ще могло таке трапитися, щоб діяла політична сила,
яка б відстоювала уже не тільки мову, а ідеологію і політику іншої
держави та її президента. Прецедент, як говориться, для книги Гіннеса…
І чи не в цьому, в першу чергу, необхідно шукати причини, які й сьогодні
стоять на шляху реалізації президентської тези: «Думай по-українськи!»
Бо як це може відбутися, коли говориш, пишеш, читаєш і, відповідно,
мислиш та дієш за логікою іншої мови?
І, здається, цілком виправданим був докір, що прозвучав на VІ
Міжнародному конгресі україністів (Донецьк) у виступі проф.
О.Білецького, який стверджував, що «інформаційний простір Східної
України… не контролюється Києвом», що найбільшим попитом на Донбасі все
ще користуються московські радіо- і телеканали. То ж і складається
враження, що не тільки керівництво регіону, а й центральна влада в
Україні до цього часу мало що зробили, щоб ЗМІ тут подавали
загальноукраїнську інформацію і, зокрема, таку, яка цікавила б населення
регіону і була українською не тільки за формою, а й за змістом.
Про тенденційну спрямованість інформаційних структур у їх
мовно-політичній зорієнтованості свідчать і такі дані: із 900
зареєстрованих видань Донецької області тільки 18 видані українською
мовою і лише одна обласна газета «Донеччина». В той час 666 видань
друкуються російською мовою. Не кращі справи і з телерадіопередачами.
Тільки 45 % ефірного часу відводиться для передач державною мовою, а 55
% – російськомовні [1, 15]. Але й передачі українською дуже умовно
можна вважати українськими по суті. Бо, як це не прикро, саме ЗМІ
області доклали немало зусиль у нагнітанні сепаратистських та
федералістських настроїв на минулих президентських виборах та й нині
події і факти подають тільки в певному соціополітичному контексті.
Подібну картину бачимо й на Харківщині, де україномовні видання
знаходяться на рівні 5 відсотків. Особливо ж гостра ситуація склалася
тепер у Криму, зокрема Севастополі і Сімферополі. Ще у 2005 році
представники Севастополя заявляли на телебаченні, що введення
української мови в систему освіти тут «не на часі».
Формула «не на часі», яку тепер так полюбляють вживати управлінці
Донецька та Криму, не має під собою якихось інших аргументів, крім
аргументів політичних. Та реально вони, скоріше, заперечують, ніж
підтверджують винайдену формулу протидії. Ще не так давно в Сімферополі
особливо гостро точилися дискусії з приводу доцільності відкриття
першої в місті української гімназії. Противники всіляко переконували,
що то справа у переважно російськомовному Сімферополі безнадійна: не той
контингент дітей. Але вже два роки гімназія працює з великим
перевантаженням. Дітей привели сюди не тільки «російськомовні українці»,
а й етнічні росіяни, татари, представники інших меншин. Заклад уже
сьогодні став одним із кращих не тільки в Сімферополі, а й в усій
автономії. Тож справа скоріше в бажанні та конкретній роботі по
переведенню освіти Криму, як й інших регіонів, на україномовне
навчання. І все ж проблема української освіти не тільки в мові
навчання, періодики, газет, теле- і радіомовлення, а, перш за все, у
змісті й дусі, які завжди мають бути змістом і духом єдиної спільноти,
єдиної української держави. Чи так є сьогодні в Україні? На жаль, не
скрізь. Перебуваючи у грудні 2005 р. в Криму і знайомлячись із життям
регіону, я, зокрема, звернув увагу на передачу «Куранты». Починаючи від
заставки, де був зображений Кремль, Красна площа Москви, і до
найдрібніших деталей, а головне за змістом, духом, політичним
спрямуванням, передача відтворювала ідеологію, політику і навіть побут
іншої спільноти, іншої держави. Мова, звичайно, була російська. Без неї
не можна було б усвідомити ні мети, ні змісту, ні характеру зовнішньої
політики російської держави, побачити основні напрямки її прояву щодо
України.
Тож гострота мовного питання в Україні визначається не тільки і не
стільки суто філологічним його аспектом, а тим, що саме з мови
починається конструктивна і деструктивна дія різних чинників у
спільноті. Мова, як своєрідний першопроходець, прокладає шлях до
людської душі чи, навпаки, закриває його. І не дивно, що тепер, в умовах
наростаючої глобалізації, в національних державах починає діяти,
тенденція, спрямована на захист свого етнокультурного і мовного
простору. З цією метою вже прийняті і діють спеціальні закони в Англії,
Франції, Російській Федерації та інших країнах. Якщо французи, захищаючи
свій мовний простір, приймають спеціальну ухвалу навіть з приводу того,
щоб дати французьке ім’я універсальному інтернет-знаку, так званій
«собачці», то в нашому користуванні не тільки «собачка», а й сам
Інтернет ще повністю іншомовний. І він, як бурхливий потік у тиху
заводь, несе із собою все, що трапилося по дорозі. За останнє
десятиліття українська мова настільки засмічена різного роду іншомовними
виразами, фразами, термінами, що в ній почали руйнуватися звичні,
історично усталені мовні форми, а відтак і характер та логіка мислення.
Небачені раніше запозичення іншомовних слів (переважно з англійської),
переінакшення їх на український лад завдає величезної шкоди мовному
вихованню, творить, у першу чергу серед молоді, жаргон, а точніше
англо-українську тарабарщину, яка відірвана від розуму, почуттів,
внутрішнього світу людини. Чого тільки, крім «гамбургерів»,
«чізбургерів», «фішмаків», за цей час ми не «проковтнули»? І
«промоутерів», і «брокерів», і «дилерів», і «креативщиків», і «кілерів»
і ще безліч всього, що перетворюється у свого роду снігову кулю, яка
невблаганно несеться і творить реальну загрозу не тільки зникненню з
лиця цивілізації ще однієї мови – української, а й самобутнього народу.
І якщо нас дійсно хвилює доля України та її народу, і не тільки в
контексті певного історичного періоду чи певної галузі буття (економіки,
політики, культури тощо), потрібно звернутися до витоків, основоположних
чинників творення та самореалізації народу. А такими, в першу чергу, є
національна ідея, як уособлення специфіки прояву життя розумного в
певному часі і просторі, і мова як, інтегруючий і визначальний чинник
самопізнання й самоудосконалення народу.
Тож перше, що маємо зробити, це усвідомити на всіх рівнях, сутність і
значення мови свого народу як висхідного чинника його виникнення,
розвитку і самореалізації; друге – створити необхідні умови для її
постійного застосування на вирішальних напрямках буття: у побуті,
господарюванні, культурі, засобах масової інформації, навчанні й освіті,
управлінні, державному й громадському житті; третє –– виробити розуміння
і здатність всіляко оберігати і захищати мову народу від зовнішніх і
внутрішніх деструктивних дій (в тому числі й силою закону), пам’ятаючи,
що особливості і стан розвитку мови визначають рівень свідомості та
творчої потуги народу.
Виникає запитання, як це має відбуватися? Відповідь може бути лише одна:
глобальний характер проблеми потребує глобального вирішення, а саме: на
особистісному і побутовому рівнях; на рівні спільноти та її громадських
структур і, нарешті, на рівні держави. У кожному з них має бути
невідкладно розроблена зрозуміла і чітка програма дій. До її підготовки
і реалізації мають бути залучені науковці, педагоги, політики, державні
діячі та найширша громадськість України.
Література:
Білецький В. Схід України в інтегративних процесах сучасного
державотворення. –– Донецьк, 2005.
Грані плюс. – 2005. –20–26 квітня.
Кононенко П., Кононенко Т. Феномен української мови. Ґенеза, проблеми,
перспективи. Історична місія. –– К., 1999. –– С. 25, 28.43.
Малаков О. Может ли русский быть патриотом Украины? // 2000, 16–22, І –
2004.
Мер Донецька і «профанація» // Вечірні вісті. –– 2003. –– 7 жовтня.
Мід Д.М. Дух, самість і суспільство. –– К., 2000. –– С. 12.
На лінії фронту // День. –– 2006. –– 21 січня.
Потебня О. Мова, нація, денаціоналізація: статті і фрагменти. Нью-Йорк,
1992. – С. 70.
Україна молода. – 2006. – 8 лютого.
Ушинський К. Рідна мова // Розумне, добре, вічне. –– К., 1989. –– С. 70.
Фейербах Л. Основные положения философии будущего. Избр. филос. произв.,
Т.І, 1955. –– М. –– С. 174.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
