.

Мова і культура у контексті глобалізації (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 7604
Скачать документ

Реферат на тему:

Мова і культура у контексті глобалізації

Наприкінці ХХ ст. до політичного лексикону стрімко ввійшов новий термін
„глобалізація” (від англ. globalization), яким стали активно
послуговуватися політики, вчені, журналісти на різних континентах
планети. Він привніс із собою нове поняття, що узагальнює явища
планетарного масштабу, пов’язані з розширенням транснаціональних обмінів
в умовах переходу від індустріального до інформаційного суспільства.
Інформаційний продукт як основний продукт суспільства третього
тисячоліття відіграє вирішальну роль у тому, що прийнято називати
глобалізацією. Її часто визначають як процес побудови глобального
суспільства, хоча це – не єдине тлумачення терміна, на чому зупинимося
нижче.

Довкола нового терміна-поняття одразу сформувалося концептуальне поле,
про наявність якого в українській, так само як і в інших європейських
мовах, засвідчує ціла низка логічно підпорядкованих термінів-понять,
зокрема „глобалізм” – „антиглобалізм”, „глобаліст” – „антиглобаліст”,
„глобальний виклик”, „глобальна проблема”, „глобальна /світова криза”,
„глобальна /світова катастрофа”, „глобальний клімат”, „глобальне
потепління”, „глобальна перспектива”, „глобальна стратегія”, „глобальне
суспільство – світова спільнота”, „глобальна/світова мова” тощо. Як
бачимо, у межах поля по-своєму проявляються синонімія та антонімія
термінів, які відображають різні точки зору на розглядуване явище.

Хоча термін „глобалізація” уже встиг стати інтернаціональним, його ще
досить важко знайти в енциклопедичних словниках. Так, наприклад,
український “Універсальний словник-енциклопедія” (1999 р. видання) [1]
не фіксує цього поняття. Немає його і у великому англійському словнику
Вебстера (1993) [2]. Французька енциклопедія “Лярусс” подає таке
тлумачення терміна: „факт поширення в усьому світі, набуття світового
характеру” [3].

Очевидно, було б передчасним говорити про однозначність тлумачення
терміна, тим більше, що нині чимало людей дотримуються
антиглобалістських поглядів, уважаючи, що глобалізація є, по суті,
сучасною формою неоколонізації [4]. Не поділяючи таких крайніх поглядів,
я дозволю собі зупинитися на деяких лінгвокультурних аспектах цієї
проблеми для того, щоб відповісти на наступні запитання:

1. Як позначається глобалізація на мовно-культурній ситуації у світі?

2. Які наслідки цього процесу впливають на поведінку мовної особистості
і мовної спільноти?

3. Якою має бути державна політика у сфері мови і культури за умов
глобалізації?

Серед позитивних наслідків глобалізації слід, насамперед, зазначити
розширення світового інформаційного простору, посилення процесів мовної
і культурної взаємодії, забезпечення звичайній людині доступу до
інформації та світових інтелектуальних надбань. Водночас глобалізація
сприяє утвердженню потужних цивілізаційних систем, які поступово
відтісняють на задній план слабші системи, нав’язуючи їм власні цінності
і закони розвитку. Важливою передумовою транскордонної комунікації є
вибір мови, якою вона здійснюється. На роль засобів цієї комунікації, як
правило, претендують кілька так званих світових мов, передусім
англійська. За різними оцінками, нею тепер користуються від 400 до 800
мільйонів людей: ті, для кого англійська є першою (рідною) мовою, і ті,
хто постійно вживає англійську у сферах інформації, освіти та
міжнародного спілкування.

Вибір англійської на роль першої мови міжнародного спілкування (пор.
глобальна мова) зумовлений як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками.
Дослідники відзначають її раціональну будову, багатство словникового
складу, який дозволяє створювати розгалужені терміносистеми. Разом з
тим, англійська асоціюється з англомовним світом (де панують свобода і
демократія), на чолі якого стоїть найпотужніша держава сучасності – США.
Все це забезпечує англійській мові високий престиж в очах мовців,
спонукаючи їх до її вивчення.

Функцію засобів міжнародного спілкування виконують також французька,
іспанська, арабська, португальська, російська мови, які обслуговують
кілька національних спільнот, набувши поширення на окремих континентах.
За умов глобалізації посилюється природний тиск мов міжнародного
спілкування на менш уживані мови. Це виявляється, зокрема, в тому, що
все більша кількість їх носіїв прагне оволодіти „світовими мовами”,
насамперед англійською, і досягти високого ступеня дво- і
багатомовності. Індивідуальна двомовність/ багатомовність за формулою
L1(рідна мова) + L2/ L3 (одна або дві мови широкого вживання) стала
помітною ознакою мовної ситуації у багатьох країнах світу. Наприклад, у
країнах Північної Європи (Данія, Нідерланди, Норвегія, Швеція,
Фінляндія) кількість тих, хто поряд із рідною мовою опанував англійську,
сягає 90 відсотків населення.

Двомовність, або білінгвізм, завжди супроводжується прилученням до
вторинної культури, до її норм і традицій. Власне, без такого прилучення
(акультурації) двомовність взагалі неможлива. Навпаки, чим вищий ступінь
акультурації, тим вищий ступінь володіння другою/третьою мовами на шкалі
від змішаної (субординативної) до чистої (координативної) двомовності/
багатомовності, яка на практиці досягається досить рідко. Отже, дво-/
багатомовність та бі-/ мультикультуралізм як типові ознаки людини ХХІ
ст. є явищами взаємопов’язаними і, треба сказати, паралельними.

Інколи можна почути думку, що індивідуальна, а тим більше колективна,
масова двомовність/багатомовність містять у собі загрозу втрати
національної ідентичності та відмови від першої (рідної) мови білінгвів.
Подібна точка зору ґрунтується на дещо спрощених підходах, які зводяться
до того, що дво-/ багатомовність є неприродним психічним станом людини,
яка є своєрідним „полем бою” (за А. Мартіне) [5] різних мовних систем і
мовленнєвих навичок, внаслідок чого має обов’язково відбутися перехід до
вторинної одномовності зі зміною мови.

Однак історичний досвід свідчить, що навіть за дуже несприятливих
зовнішніх умов, коли вживання першої мови білінгвів всіляко обмежується
колоніальною владою, відмова від неї на рівні цілого колективу мовців
спостерігається досить рідко, оскільки саме перша (рідна) мова виконує
функцію об’єднання мовців у національній спільноті, вирізняючи її
з-поміж інших спільнот [6]. В умовах тиску вторинної мови та культури,
яку вона репрезентує, важливим чинником збереження першої мови білінгвів
є її внутрішній стан, який виявляється у комунікативній потужності,
тобто здатності забезпечити комунікативні потреби мовців у всіх сферах
діяльності. Якщо комунікативна потужність першої мови є слабкою, а сфера
уживання обмеженою, виникає перспектива її поступового витіснення
другою, більш уживаною, мовою міжнародного спілкування (наприклад:
російська мова в Білорусі, англійська мова в Ірландії).

Глобалізація створює передумови для зміни ціннісних орієнтацій частини
двомовців у бік більш уживаних, а відтак і більш престижних світових
мов, що зумовлює формування так званого вертикального типу двомовності
(за термінологією Л.-Ж. Кальве) [7]. На відміну від горизонтального її
типу, за якого перша і друга мови мають приблизно однаковий статус на
шкалі цінностей двомовця, доповнюючи одна одну у певних сферах
комунікації (інформація, освіта, наука, міжнародні контакти),
вертикальна двомовність характеризується наданням другій мові вищої
ціннісної позиції відносно першої (рідної) мови. У разі, коли
вертикальний тип двомовності поширюється і стає панівним у соціумі,
відбувається звуження сфери уживання першої (рідної) мови з відповідним
розширенням застосування другої мови білінгвів, які прагнуть надати їй
офіційний статус. Утім надання такого статусу веде до законодавчого
закріплення переваг, які вже й так має друга мова як засіб міжнародного
спілкування, що може спричинитися до втрати першої, національної, мови.

Тверезо оцінюючи глобальні виклики для національної мови як головного
надбання національної культури, у демократичних країнах світу, зокрема й
у тих, що згадувалися вище, не роблять жодних кроків для юридичного
захисту мови міжнародного спілкування (англійської), яка фактично стала
другою. При цьому держави всіляко заохочують її знання, яке є одним з
головних критеріїв прийняття на державну службу, роботу у сфері послуг
тощо. Однак внутрідержавні комунікації, особливо на офіційному рівні,
залишаються ферою виключного вживання національної державної мови.

Мовна політика абсолютної більшості країн, де державна мова не є мовою
міжнародного спілкування, спрямована на всіляку підтримку національної
мови і культури, забезпечення їх домінування в суспільному житті, у
сферах освіти, управління, масової інформації. При цьому на офіційному
рівні ніде не проголошується вищість національних мов відносно інших мов
світу та необхідність відмовитися від вивчення і застосування мов
міжнародного спілкування. Культивується горизонтальний тип масової
двомовності/ багатомовності, за яким за другою/третьою мовами
закріплюються певні сфери комунікації (міжнародні відносини, міжнародна
інформація).

Подібна політика сприяє відкритості сучасних постіндустріальних
суспільств і водночас захищає їх від розчинення у глобалізованому світі,
забезпечуючи підтримку власної ідентичності шляхом збереження
національних лінгвокультурних цінностей. Не секрет, що тиск на них з
боку глобальних мов і культур породжує інтерференцію, наслідками якої є
численні мовні і культурні запозичення. У випадку, коли останні сприяють
збагаченню національних мов і культур, розширюючи їхню концептуальну
базу, немає жодної загрози в їхньому використанні. Так, наприклад,
термін американо-англійського походження „імпічмент” (амер.-англ.
empeachment) вживається сьогодні практично в усіх європейських мовах не
тільки для передавання американської реалії, а й для позначення явища
суто внутрішнього життя. Отже, його можна вважати інтернаціональним
терміном.

Інтернаціоналізація мовних і концептуальних картин світу значно збільшує
прошарок інтернаціональних слів і словосполучень у кожній окремій мові,
де вони вступають у відносини з питомою лексикою, збільшуючи її
виражальні можливості і функціонуючи за правилами мови-реципієнта. Тут
можна було б навести чималий список словосполучень-кальок, які
вживаються у сучасній політичній фразеології. Це, зокрема, фразеологічні
інтернаціоналізми типу „політичні ваговики”, „дати зелене світло,
„взяти/набрати друге дихання”, „взяти курс”, „набирати очки”, „зійти зі
сцени” тощо [8].

Однак серед запозичень є й такі, які жодним чином не збагачують
мови-реципієнта, а, навпаки, руйнують її специфіку, працюючи на
витіснення власних мовних одиниць. Такі запозичення треба розглядати як
результат діяльності невибагливих білінгвів, для яких характерним є
вертикальний тип двомовності (див. вище), а мода на іншомовні слова
визначає індивідуальний мовний ужиток. Подібні запозичення, мігруючи від
тексту до тексту, так і не знаходять собі місця в загальнолітературному
вжитку. Залишаючись за межами літературної норми, вони можуть
оказіонально вживатися у писемному мовленні як елементи певного
соціального чи професійного жаргону.

За роки незалежності професійний жаргон сформувався у частини
вітчизняних журналістів, які безмежно полюбляють вживати
англо-американізми за потребою і без неї. На шпальтах київських газет та
в електронних ЗМІ можна часто зустріти такі слова і звороти, як PR (піар
чорний/білий), „піарист”, „піарити”, „бренд”, „ньюс-мейкер”,
„топ-менеджер”, „гед-лайн”, „новини хай-теку”, „спічрайтер” тощо.
Очевидно, що вживання цих одиниць не тільки спотворює фонетичну і
морфологічну будову мови-реципієнта, а й руйнує її семантичну мережу,
якій, таким чином, приписується неспроможність фіксувати звичайні
поняття. Однак не тільки українському читачеві чи слухачеві, який не
володіє англійською, а й багатомовному лінгвістові зі стажем важко
зрозуміти, чим вираз „під брендом Руху” кращий за усталені „під
прапором/ гаслом/ маркою Руху”. Можливо, тим, що в ньому багато
інтригуючої екзотики? Не менш екзотичними виглядають і наведені вище
слова, зокрема „гед-лайн” (замість „заголовок”), „спічрайтер” (замість
„секретар”/„референт”), „ньюс-мейкер” (замість „редактор новин”), „піар”
(замість „пропаганда”), „піарист” (замість „політтехнолог”), „хайтек”
(замість „сучасні/ новітні технології”).

Екзотична лексика ніколи не буває нейтральною, вона завжди
експресивно-оцінна. Чи то зі знаком плюс, чи то зі знаком мінус.
Екзотизм, вжитий для позначення екзотичного поняття-реалії чужої,
далекої дійсності з наступним його поясненням, може бути сприйнятий
позитивно. Водночас невиправдане вживання іншомовних слів-оказіоналізмів
для вираження звичайних понять і власних реалій нічого, крім здивування,
викликати не може. Чи сприяє воно ефективності мовної комунікації, без
якої важко уявити собі роботу сучасних ЗМІ? Відповідь однозначна – ні,
бо в такій комунікації завжди буде більше непорозуміння, аніж розуміння.
Комунікація, в якій порушуються норми літературної мови, навряд чи
досягне ефекту впливу на масового адресата (перлокутивний ефект), і
наслідком її буде не об’єднання, а роз’єднання мовців.

Проблема дотримання літературної норми мови у формальному (офіційному)
спілкуванні сьогодні гостро стоїть перед багатьма спільнотами, які так
само, як і українська спільнота, зазнають тиску глобальних мов. Її
розв’язання неможливе без чіткого усвідомлення власної національної і
культурної своєрідності, без зусиль, спрямованих на захист національної
мови. Мовна норма, або мовний стандарт, є одним з механізмів такого
захисту, і тому підтримання його в належному стані набуває першорядного
значення. Досвід цивілізованих країн свідчить, що гарантами успішного
функціонування літературної норми виступають, передусім, офіційні особи,
державні службовці, освітяни, журналісти. Прикметним у цьому сенсі є
досвід Франції – країни з давніми традиціями захисту власної мови, яка
також претендує на глобальний статус. Ще у 60-х роках минулого століття
явище надмірного вживання англо-американізмів у мовленні інтелектуальної
та ділової еліти було піддано гострій критиці у праці М.Етьямбля під
сатиричною назвою „Parlez-vous franglais?” (букв. „Чи розмовляєте Ви по
„франгле”?) [9]. Відтоді Французька Академія, Вищий Комітет французької
мови та інші органи доклали чимало зусиль, аби захистити французьку мову
від масового проникнення англійських слів. Основним засобом захисту
виявився переклад шляхом калькування, синонімічних замін, створення
неологізмів, які розкривають семантичний зміст іншомовних термінів. Так
виник французький термін mondialisation, яким позначають процес
глобалізації (зазначимо, що у разі прямого запозичення англіцизму
globalization він не виглядав би екзотичним, бо всі його складові
присутні у французькій мові), з’явилися неологізми: telecopie (замість
англ. fax), courriel (замість англ. e-mail), stylisme (замість англ.
design), imprimante (замість англ. printer) тощо. Слід сказати, що не
всі подібні інновації витримують жорстку конкуренцію з боку англіцизмів.
Деякі з них вживаються паралельно до іншомовних термінів (telecopie –
fax), інші програють у змаганні з англійськими відповідниками. Однак сам
факт такої діяльності свідчить на користь виваженої мовної політики,
спрямованої на збереження національного характеру власної мови, а відтак
і власної культури.

Було б абсолютною помилкою не сприймати усі запозичення, тобто виявляти
надмірний пуризм (цього, до речі, не роблять і французи). Адже серед
запозичень є й такі, які необхідні живій мові для розширення її
виражальних можливостей, зокрема для концептуального розмежування двох
споріднених понять (пор. вбивця – кілер, „серійний вбивця”),
стилістичного увиразнення засобів номінації (голова парламенту – розм.
спікер, популярна пісня – розм. хіт), позначення елементів чужої
культури та інтернаціональних реалій (ковбой, віскі, джинси, кока-кола).
Проте кожне таке запозичення має стати результатом колективної конвенції
мовців внаслідок широкого вживання (якщо не йдеться про
вузькоспеціальний термін), що дозволить йому поступово увійти до
літературної норми. Це значно легше робити там, де існує усталена
традиція нормування і консенсус на рівні гарантів літературної норми.

У розташованій між Сходом і Заходом Україні процеси мовної взаємодії
практично не регулюються і внаслідок цього набувають стихійного
характеру. Глобалізація посилила тиск на українську мову і культуру як з
боку російської мови, так і з боку англійської, особливо її
американського варіанта. За умов неусталеності норм української
літературної мови, розбіжностей в українському правописі, фактичної
відсутності його єдиного стандарту, інтерференція з боку більш уживаних
мов міжнародного спілкування може мати загрозливі наслідки. Очевидно, що
за нинішньої ситуації теза про повне усунення іншомовних слів та
зворотів і орієнтація на суто питомі засоби номінації є неприйнятними,
оскільки це спричинило б збіднення лексики української мови. Лише
поєднання свого і чужого, власних та іншомовних ресурсів дає змогу
забезпечити потреби комунікації у глобалізованому світі.

Говорячи про власні ресурси, не варто обмежуватися тим, що лежить на
поверхні, тобто характеризує стан мови у синхронії. Є чимало незаслужено
забутих питомо українських слів на позначення того, що ми звикли
позначати іншомовними термінами. Вони мають право на вживання і
паралельне функціонування поряд із запозиченими словами (пор. летовище –
аеропорт, крамниця – магазин, кав’ярня – кафе тощо). Збереження таких
слів, які часто мають прозору внутрішню форму, відбиваючи специфічні
образні асоціації, є запорукою збереження національної мовної
ментальності.

Як уже зазначалося у цій статті, захист будь-якої національної мови
можливий лише за умови підтримання її комунікативної потужності та
чистоти літературного стандарту. Це цілком стосується і сучасної
української мови, яка не тільки зазнає інтенсивних іншомовних впливів, а
й розхитується внутрішньою нестабільністю, що пов’язана з великими
діалектними та регіональними відмінностями у літературному мовленні. Не
забезпечивши виключного функціонування української мови у сфері
внутрідержавного офіційного спілкування, не подолавши надмірної
варіативності літературного мовлення, не запровадивши єдиний
літературний стандарт, передусім у правописі, українській мовній
спільноті буде надзвичайно складно відстояти своєрідність власної мови,
а відтак і свою національну ідентичність. Необхідність розв’язання цієї
проблеми вимагає об’єднання зусиль учених-мовознавців, державних мужів,
усіх, кому не байдужа доля української мови. Важливою передумовою її
розв’язання є відновлення роботи державного органу з питань мовного
регулювання, залучення до його діяльності якомога ширшого кола науковців
і практиків.

Література:

Універсальний словник-енциклопедія. – К.: Ірина, 1999. – 1552 с.

New Webster’s Dictionary and Thesaurus of the English Language. Danbury,
Cт.: Lexicon Publications Inc., 1993. – 1248 р.

Petite Encyclopedie Larousse. – P.: Larousse, 1998. – Р. 1220.

Сенченко Н. Украина: путем независимости или неоколонизации? //
Персонал. – 2003. – № 1. – С. 50 – 59.

Мартине А. Предисловие // Вайнрайх У. Языковые контакты / Пер. с англ. –
К.: Вища школа, 1979. – С.18 – 21.

Чередниченко О.І. Об’єднавча функція мови // Мовні і концептуальні
картини світу. – К.: КНУ імені Тараса Шевченка, 2003. – С.3 – 7.

Calvet L.-J. Le versant linguistique de la mondialisation // Dialogues
et cultures. – 2001. – № 45. – Р. 80 – 87.

Чередниченко О.І. Фразеологія сучасного політичного дискурсу // Вісник
КНУ імені Тараса Шевченка. Іноземна філологія. – 2000. – Вип. 31. – С. 5
– 7.

Etiemble M. Parlez-vous franglais? – P.: Gallimard, 1973. – 382 p.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019