.

Мій Видинів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1645
Скачать документ

“Мій Видинів”

“Де зелені хмари яворів

Заступили неба синій став,

На стежині сонця я зустрів,

Привітав його і запитав:

-Всі народи бачиш ти з висот,

Всі долини і гірські

Де ж найбільший на землі народ?

Де ж найкраще місце на землі?

Сонце усміхнулося здаля:

-Правда, все я бачу з висоти.

Всі народи рівні. А земля

Там найкраща, де вродився ти!”

Д.Павличко

Видинів – один з найстаріших населених пунктів Снятинщини. Цього року
йому минуло 624 роки. За деякими документальними даними, перша писемна
згадка про це поселення відноситься щонайменше до 1378 року. У
підтверджувальній грамоті польського короля Володислава Майла, даній 26
жовтня 1416 року в Неполомичах Вахну Тептюковичу з Тисмениці на
володіння цілим рядом населених пунктів, розташованих на Прикарпатті,
числиться й село Видинів. Однак це не було власне дарчою грамотою, а
підтвердження грамоти Володиславового попередника князя Володислава
Опольського. Як відомо, угорський воєвода Володислав Ополськьий одержав
10 листопада 1372 року від польсько-угорського короля Людвіка у
володіння Червону Русь, і володів нею до 13 січня 1379 року. За цей
короткий час князь В.Опольський надав у тимчасове і довічне володіння
своїм вассалам сотні населених пунктів Прикарпаття. Серед них подибуємо
й Видинів, Орелець, Гвіздець, Остапківці, Стопчатів та ін. На жаль,
через відсутність дорогої князівської грамоти Вахну Тетюковичу на
довічне володіння селом Видинів немає можливості довідатися, коли саме,
у якому році він став власником цього поселення над Прутом. В.Тетюкович
володів Видиновом понад 40 років, але до якого саме часу – невідомо. У
1439-1448 рр. Видиновом володів Прокіп зі Стрімку та Ганівців, а відтак
– його спадкоємці. Цілком можливо, що цей Прокіп був сином або близьким
родичем Вахна Тетюковича, адже Вахну разом з багатьма прикарпатськими
поселеннями належало й село Стрілища на Львівщині. 5 жовтня 1475 року
Прокопович з Гвіздця (спадкоємець Прокопа зі Стілищ) упосадив у селі
Остапцівці порахільний костел, на честь Звястовання Народження Панни
Марії і “приписав” до нього свою власність: села Малий і Великий
Гвіздець, Видинів, Рудники, Сороки. Ці самі села, як власність Андрія
Прокоповича згадуються в документах галицького городського суду за 6
січня 1494 р. У наступні століття с. Видинів зникає з писемних джерел –
не згадується вого ні серед королівських, ні серед приватних поселень
Снятинщини. До речі, село Бережани остання згадка про яке відноситься до
1494 р., згодом з невідомих причин занепало і так і не відродилось.
Лежало воно між Видиновим і Рудниками. Нині про зникле село згадує лише
назва урочища Бережани, яке знаходилось на територіях видинівської
агрофірми “Червона калина”. Цілком можливо, що з якоїсь причин с.Видинів
також зазнало занепаду і відродилось тільки через декілька десятиліть, а
той через століття. З часу першої писемної згадки і до загарбання у 1772
р. нашого краю Австрією, с.Видинів належало до Руського Воєводства,
Галицької Землі, Снятинської Волості, Снятнського Староства.
Будилівської Домінії, Заліщицького Округу. Від 24 квітня 1854 р. і до
розпаду Австро-Угорщини в 1918 р. с. Видинів перебувало у складі
Снятинського Повіту, Коломийського округу, Станіславського Окружного
суду, Снятинського Повітового Суду. Із “Словника географічного
королівства Польського та інших країв слов’янських довідуємося, що
“Відинув” – село повіту Снятинського, розташоване в 10 км. на захід від
Снятина та 7 км. на північний захід від уряду поштового у Залуччю.
Північною частиною села протікає Прут. На зламі століть, 31 грудня 1900
р., в с.Видинів налічувалось 184 будинки та 1527 мешканців. При цьому
1421 мешканець Видинова вважали своєю рідною мовою русинську, 67 –
німецьку, 39 – польську. Народна освіта у Видинові, за свідченням
писемних джерел, розвивалась дуже важкл і повільно. Парахіяльна школа
появилася в селі тільки в другій половині ХІХ ст. – у 1864 р. Її ще не
було, а 1874 р. – вже діяла. У 1875 р. Видинівська сільська школа
одержала статус державної, але без означення класичності і числилась
філіальною Однак на початку 80-х рр. школа все-таки набула статусу
однакласно. У 1927 р. школа вже мала статус двокласної. З часу свого
заснування тож до 1927р. видинівська школа була українською, а з 1927 р.
по 1931 р. була перетворена польською окупаційною владою на мішану. Що
стосується вчителів, то затримувались вони у Видинові на значно довший
час, ніж в навколишніх селах.

У 1974 р. тут вчителював Микола Андрейовський;

у 1879 р. – Емілян Ковблянський;

у 1910 р. – Павліна Кропивницька;

у 1914 р. – Павліна Топялковська та Ганна Анрдієвич.

Хоча Видинівська державна школа набула стосусу трьохкласної тільки
наприкінці 70-х рр. ХХ ст., вона, як до того часу, так і згодом була
практично шестикласною.

Навчання в цьому приміщенні проводилося до того часу, поки у Видинові не
збудували нову школу. Нова двоповерхова цегляна школа на 300 учнів
вступила в дію значно пізніше, а планувалося – в 1967 р.

Перший аматорський драматичний гурток був організований у Видинові
влітку 1903 року. Репетиції відбувались в хаті, а потім в хліві, де мала
відбуватись вистава. Так було до 1921 р., а поки не добудували Народний
дім, в якому була стара сцена. Перша вистава (“Бандарівна”).За 21 рік, з
1903 – по 1924 рр. видинівські аматори зіграли 40 вистав.

На фронтах Першої світової війни воювало приблизно 100 мешканців
Видинова. А десь до 30 з них воювали в складі легіону УСС. Вояки легіону
УСС та УГА не мали прихильності ні в польський, ні в більшовицьких
окупантів, обидві влади сприймали їх, як потенційних вояків. З приходом
17-19 вересня 1939 р., на землі Прикарпаття, більшовицької окупаційної
влади для багатьох мешканців Видинова наступили чорні дні. Розпочалися
масові арешти активних членів ОУН та депортація їхніх родин на далеку
холодну чужину. За час фашистської окупації у Видинові було знищено 54
мирних жителів. Заарештованих у 1942 р. жидів доставили під охороною
поліції у Снятин, після чого вони пропали безвісти. На фронтах Другої
світової війни загинуло 76 мешканців нашого села.

Ще Прикарпаття не повністю було очищене від коричневих загарбників, а
вже чернові “визволителі” ладували ешелони непокірними галичанами і
відправляли до Сибіру, на Урал. При цьому у виселених було конфісковано
все майно. Найбільше вивезення з Видинова відбулося до Казахстану – 9
родин. У роз’язаній червоними окупантами на тренах Західної України,
громадянській, братовбивчій війні гинули виденівчани. Як ті, що
опинилися зі зброєю в руках по різні сторони барикад, так і ті, що
допомагали поневолювачам зрадою повстанців, зрадою своїх односельців.
Видинівчани з недовір’ям ставились до колгоспного ладу. Але, бажаючи
назавжди позбутись злиднів та звільнитись від куркулів, вони вступають
на єдино правильний шлях для селянства – на колгоспний шлях.

Колгоспники одностайно вирішили назвати відроджений колгосп на честь
Міжнародного жіночого дня – ім. 8 Березня. Певний час новоутворений
видинівський колгосп існував самостійно. Але з часом, знову ж таки з
зв’язку з якимись інтересами, було утворено нове об’єднання – колгосп
ім. Петровського, до якого входило вже 4 сіл: Видинів, Прутівка,
Драгасимів, Княже. Проіснувало це об’єднання дуже довго – понад 20
років. 20 жовтня 1990 року в селі Видинів, на базі 2-ї бригади колгоспу
ім. Петровського, створено агрофірму “Червона калина”.

Складається с.Видинів з кутвів – “Лазок”, “Серафинець”, “Горіщина”,
“Долина”, “Середня”, “Біля Церкви”, “Миколаївський”. У червні 1993 р. в
селі налічувалось 410 будинків та 1216 мешканців.

За останніх півтора року взяли плани на забудови 5 господарств.
Видинівська сільська рада відновила свою діяльність 17 грудня 1991 р. В
селі діє хор, у складі 10 чоловік, яким керує залотий голос Видинова,
кращий друг Б.Сташкова Р.Гах. На даний час фермерів у селі немає У
Видинові збудовано стадіон, торговий комплекс, фельдшерсько-акушерський
пункт. А недавно силами односельців було споруджено могилу Борцям за
самостійну Україну. На протязі 2002 р. проводиться газифікація села.

Легенда про походження назви села: “назва села походить від вартової
вежі, з якої було видно далеко – тобто добре проглядалась вся навколишня
місцевість. Насправді ж назва старовинного села Видинів походить від
власного чоловічого світського імені Видин, яке є похідним від так
званих складних імен типу Видислав, Видимир, Видибор. На жаль, ми вже
ніколи не довідаємось, чи назва села походить від імені засновника бо
пізнішого власника поселення, чи від урочища, в якому воно свого часу
було засноване, і яке безперечно належало боярину або простолюдину –
русичу, без сумніву – Видину”.

Розташоване село Видинів на правому березі річки Прут. Як відомо, у
сиву давнину водні артерії служили нашим давнім предкам не тільки для
ловлі риби, але й як шляхи сполучень.

Храмове свято у Видинові 28 серпня, на Богородицю.

“Маестро з Покуття”

Готувала Олійник Оксана

група 2-А2

Учитель! Від вчительського першого поштовху стартують всі великі.
Тільки від доброго дерева мається добрий плід. Письменники, художники,
композитори, співаки…

Учитель! скільки того звеличеного покутського цвіту подаровано ним
світові!

У липні 2002 року відзначали 90-літній ювілей колишнього народного
вчителя, директора школи Василя Олексійовича Куфлюка.

За тією щедрою наукою крокували до Видинова народні артисти України
Н.Матвієнко, М.Мозговий, Н.Яремчук із синами, Раїса Кириченко. Понад
сотню високопрофесійних скрипалів, баяністів, піаністів…. перші ази
науки проходили у Видинівського майстра. Батьки Василя Олексійовича всім
наймудрішим наділили сина. Мав дзвінкий гарний голос, заворожено
вслухався

у бабині пісні. Першим музичним інструментом була мандатна з дощечки і
телефонного дроту. Опісля, батько, повернувшись з фронтів Першої
світової, придбав синові справжній інструмент. Крокував з тим набутком
все життя. У1918-1920 рр. в першому і другому класі В.О.Куфлюка навчала
Ганна Андрієвич. Була у Видинові й приватна школа, розташована у власній
хаті вчителя Мих. Ільковича Берлада. Разом з Василем Куфлюком в Мих.
Ільковича навчалось ще 11-12 учнів. Навчаючись у 4-му класі. учні
одночасно підготовлювались до вступу в Коломийську українську гімназію.
В Снятині, на жаль, української гімназії не було.. Закінчивши в 1931 р.
Коломийську гіманазію поступив до Заліщицької учительської семінарії з
п’ятирічним терміном навчання, яку закінчив за один рік. За
домовленість з директором семінарії В.Куфлюк відвідував одночасно 2
останні семінарні курси, студіюючи тільки власне педагогічні
дисципліни: психологію, педагогіку, методику викладання предметів – все
те, чого не навчали в гімназії. Аби не сидіти на шиї батьків, Василь
займався репетиторством, заробляючи таким чином на прожиття. Снідав від
в адвоката (за те, що підготовки його сина до вступу в гімназію), обідав
в учительки-пенсіонерки (навчав її дочку співу з нот). а вечеряв
семінарист у своєї квартирної господині за те, що носив їй воду, яка
була далеченько від хати. До того ж він ще й умудрився одночасно навчати
стенографії групу студентів, за “ золотий в місяць з кожного. Заробляючи
собі таким чином на життя, Василь Куфлюк водночас збирав кошти для
подальшого навчання у Варшавській консерваторії. Склавши у Львові
есктерном екзамени за весь семінарський курс, Василь Олексійович отримав
диплом народного вчителя і право викладати в українських та польських
школах. Навчаючись з 1933 по 1937 рр. у Варшавській консерваторії,
Василь Олексійович водночас займав посаду вчителя. У сиротинській
школі-інтернаті в Прушкові біля Варшави, якою опікувався видатний
польський письменник і педагог Януш Карчак вів уроки музики. Ще 2 роки
вдосконалював викладацьку майстерність у Народному Домі”. Повернувся до
батьківської оселі тільки у 1939 р. Тут Василя Олексійовича й захопила
німецько-польська війна, а відтак російсько-більшовицька окупація.
Восени, того ж 1939 р., нова влада доручила молодому 27-річному
вчителеві очолити Видинівську школу. Надто подивував запис у його
шкільній книзі наказів, датований 24 червня 1941 р., де директор школи
зобо’язується взятись за добудову школи. Туманна вчительська місія
супроводжувала його і в дні лихоліття, і в післявоєнні часи. Перебув
пекло Другої світової війни, яка покалічила його тяжким пораненням під
прибалтійським містечком Даугавпіком. І знову повоєннне вчителювання та
директування в рідній школі. Займав він цю посаду протягом наступних
24-х років. Його гніздом, омріяним Ельдорадо, був Видинів. Тут коріння
роду і духу високого, не раз його запрошували до великого міста.
Відмовлявся. Суєтні вигоди та посади не приваблювали. Однак у 1963 році
за те, що Василь Олексійович відмовився втупити до КПРС, його звільнили
з посади і перевели в завучі. Цю посаду він займав аж до її скасування у
Видинівській школі. На точному математичному розрахунку побудована і
його музична методика. Пам’ятають її колишні його юні вихованці. І
надбану сивизну усміхненого вчителя, і звуки старенького фортепіано, і
просте та всеоб’ємне навчання сольфеджіо, і гра в різних октавах
нехитрої мелодії:

-фа-фа-фа,

-фа-фа-фа,

– швидко поїзд їде.

То був перший етап роботи, коли створювалось понад 70 простих дитячих
пісеньок. діти залюбки співали їх, навіть і не підозрюючи, що разом зі
змістом пісень в їхній пам’яті назавжди закарбовується висота музичного
тону. Найперше намагався визначати у дітей музичну пам’ять через музичні
диктанти – запис на слух невеликих музичних уривків. І діти писали ноти
швидше, ніж літери. Це приголомшувало вчених –вузівців. Коли вступники
до консерваторії писали двоголосний диктант 2 години, у Василя
Олексійовича такий диктант діти писали за 10 хв. Вони розуміли мову
звуків, відчували гармонію краси і добра. Незважаючи на поважний вік
Василь Олексійович продовжував займатися просвітницькою діяльність:
допомагає бажаючим набути абсолютного слуху, який вкрай необхідний
музикантам та співакам. В залежності від індивідуальності, його учні
домагаються цього протягом 15-60 днів. Його методичне слово було просте
й доступне. Послугами Василя Олексійовича щорічно користувались 30-40
чоловік, які приїжджали до Видинова з Коломиї, Львова, Києва та ін. міст
України. На стажуванні у видатного майстра побувало 53 чоловік, які
закінчили консерваторії Москви, Астрахані, Києва та Львова. Учні
сільського педагога сягали найвищих вершин.

Марія Берлад, Гр. Грацюк, Орес Грицюк, Ганна Гаврилець, Богдана Фроляк,
Ольга Куфлюк, Валенти Олексієнко – ці та багато інших воно вихованців
успішно закінчили різні консерваторії. Навесні 1993 р. кіностудія ім.
О.Довженка зняла про Василя Олексійовича короткометражний документальний
фільм 2Маестро з Покуття”.

…Мало село свої березневі і травневі дощі, від яких добрими справами
квітло. Бо ж весняний день рік годує. Серед щедрих односельців і
Василь Олексійович з неба звізди брав, опираючись на рідне, земне…

Так, рідне сільське гніздо для всіх стало найтеплішим за близькими і
далекими паралелями. Воно всяк час обігрівало і Василя Олексійовича в
його одержимості. Тут були його учні, тут були його будні та свята в
колі вихованців, ставши найбільшим скарбом щедрого Педагога.

“Мій Видинів”

Слова і музика В.О. Куфлюка

Скільки сіл. скільки сіл

Я вже бачив,

І ці села хороші такі,

Та одне з них село

Все ж найкраще було

І припало мені до душі.

Приспів:

Там в далині Прут лепоче

Свої давні гуцульські пісні, –

Мій Видинів, як сині очі

І Карпати чудні вдалині.

2.Стільки шкіл, скільки шкіл

Я вже бачив,

Та ще школу не бачив таку,

Щоби школа ціла

У нарцисах цвіла

В яблуневім пишалась вінку.

Приспів

“Ти Покуття рідний краю”

1.Ти Покуття, рідний краю,

Бачив дні воєнних гроз.

Мов сплетений той віночок

Із барвінку й білих рож

2.То твоїх зелених

Протікає сивий Прут

Ллється пісня над полями

Про народ і славний труд.

3.Ти течеш наш сивий батьку

Тут течеш з давніх-давен

Ми живем тепер мій краю,

Вільним щастям, світлим днем.

“Виднівський вальс”

1.Виднів мій красень Прут в сині

Вночі ясні серце співа Тобі

Липа цвіте і шелестить трава

Дівчина жде яка місяць вийде з хмар.

Приспів:

Де берізка і смерека

Тихо мріяли в гаю

Чути було десь далеко

Соловей співа в саду,

Пісня неслась до Карпат

Наш Видинів у садах,

В зелені видно здаля.

2.Наша любов, наче весна пройшла

В тиші дібров я її зустрічав

Вишні цвіли зорям сіяли навстріч,

Як ми ішли в місячну тиху ніч.

Приспів.

3.Ген Триліски, де ми по квіти ішли

Дні пропливли, може вже назавжди,

Воду пили разом з того струмка

І потім ми вертались до села.

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019