.

Митрополит Роман Шептицький (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2324
Скачать документ

Реферат на тему:

МИТРОПОЛИТ

РОМАН ШЕПТИЦЬКИЙ

17 січня 1901 року, в переддень Навечерія Богоявлення, на початку
нового року і нового століття, в архикатедральному соборі Святого Юра у
Львові відбулася торжественна інтронізація – вступ на владичий престол –
нового митрополита Галицького, архиєпископа Львівського і єпископа
Кам’янця-Подільського. Ним став 35-річний Роман Марія Александр граф на
Шептицях Шептицький, який у чернецтві прийняв ім’я Андрея. Властиво, він
був іменований на галицького митрополита ще в кінці 1900 р., але ув очах
церковної і народної громади ставав владикою і пастирем саме нині, 17
січня, та й для нього самого цей день важив дуже багато.

Галицька митрополія означала в той час Греко-Католицьку Церкву, а собор
Св. Юра – це, звісно, був і є мініятюрний галицький Ватикан. Сам Галич,
який дав назву історичній землі та митрополії, давно полишив свою
величну княжу історію в непам’яті і мало чим вирізнявся з-посеред інших
містечок коронного краю, що ж до наявного в митрополичому титулі
Кам’янця-Подільського, то він давно вже перебував у російській
займанщині і на початку XX ст. не мав серед своїх мешканців, здається,
жодного живого греко-католика. (Однак, під час Другої Світової війни
православні священики і миряни Кам’янця зверталися до митрополита
Шептицького по допомогу – фінансову і суто церковну: книги, ризи,
літургійне начиння тощо, – посилаючись на те, що він же є єпископом
їхнього міста, – і митрополит у допомозі не відмовив.)

Отже, початок року і початок сторіччя. Митрополит очолюватиме
Греко-Католицьку Церкву 44 роки, проведе її крізь усі бурі й потрясіння
першої половини XX віку, коли Галичина п’ять разів мінятиме державні
кордони і кольори, її розтинатимуть чужі армії, вона переживе своє
“переселення народів”, врешті вона майже загине, зникне, як майже зникне
в ній Греко-Католицька Церква, – але світлий день 17 січня 1901 року ще
нічого цього не віщує, ще цілковито належить XIX вікові, молодому
митрополитові і, здавалося б, невмирущому австрійському цісареві. XIX
сторіччя закінчиться в Галичині пізніше: 3 вересня 1914 року об 11
годині 45 хвилин, коли Львів окупують російські війська.

На початку XX сторіччя – щоб провести аналогію до Pax Romana за часів
Октавіяна Авґуста – европейські держави, і одноцільні, й клаптикові,
лежать у мирі, війни точаться десь на узбіччях і узбережжях
християнського світу, десь на півдні Африки, на Кубі або на Філіппінах.
У центрі Европи також панує свій “австрійський мир”, завдяки якому,
попри всі балканські конфлікти, поштівки з Сараєва доходять до Львова за
два дні.

Восьмий (після відновлення митрополії в 1808 р.) галицький митрополит на
разі є для галичан загадкою. Їх, звиклих до церковної геронтократії,
вражає його молодість і висока, велична постава. Вражає і його стрімка
кар’єра: 1888 – вступ до василіян у Добромилі, 1892 – священик і чернець
(ієромонах), 1896 – ігумен Онуфріївського монастиря у Львові, 1899 –
станиславівський єпископ, і ось тепер – галицький митрополит. Хто він?
Троянський кінь, руйнівник Церкви і народного життя, польський
підісланець, “Конрад Валленрод”, як у 1908 р. обізвав його Кирило
Трильовський, чи своєрідний Deus ex machina, народний ізбавитель,
шевченківський “апостол правди і науки”?

“Я з діда-прадіда русин і полюбив нашу Церкву і наш святий обряд цілим
серцем”, – написав він у першому пастирському листі, коли став
станиславівським єпископом.

Так, на початку, підо впливом родинної традиції, він почуває і називає
себе радше русином, ніж українцем. Звичайно ж, у тодішній
австро-угорській займанщині слова русин, руський були рівнозначними
словам українець, український. Тож “русинство” митрополита Шептицького
аж ніяк не означало москвофільства, яке вважало, що на всьому просторі
від Перемишля до Владивостока, від Лемківщини до Льодовитого Океану живе
єдиний неподільний “руський народ”. У митрополитовому словнику існувало
радше поняття “руський світ”, який населяють три великі
східньослов’янські народи і який треба привести до унії з Римом.

Задля цього приведення митрополит пускався в небезпечні виправи
інкоґніто на терени Російської Імперії. В 1908 р. одна з таких виправ
(до Білорусі) мало не скінчилася арештом: “Відростивши бороду, за
пашпортом д-ра Олесницького він їде до Вільни, до Мєнська, до Слуцька,
потім до Москви й Петербурґу. По дорозі з Мєнська до Вільни обкрадено
його, взяли й документи. Ґазета “Новое Время” погрожувала тоді, що
вдруге митрополита вже не пожаліють, а “изловят і посадят” (А. Луцкевіч,
“Мітрапаліт Шептицкі і бєларускі рух”).

Немислимим ув очах східніх українців ризиком була відправлена
митрополитом у Києві в 1912 р. (часи антиукраїнської реакції) панахида
за Шевченком. Псевдоґотичний Миколаївський костел, де сам-один
митрополит правив панахиду, оточила кінна поліція, здавалося, от-от
дійде до кривавої сутички, проте, вочевидь, по-справжньому духовна і
велична постава Шептицького (та його по-справжньому християнська
проповідь) змогла відвернути таке лихе закінчення богослужби.

Поступовий перехід Шептицького до визначення себе як українця бачимо
лише в 1912–1923 рр., надто підо впливом визвольних змагань 1917–1919
рр., а остаточно – вже за Польщі.

Любов митрополита до слів Русь, русин можна б пояснити шляхом, що його
він пройшов, повертаючись до народу і віри предків. Шлях цей вів через
красу слов’янських кириличних літер, через велич старовинних ікон і
церковних обрядів. “Ще заки я навчився читати й писати, ще дитиною, коли
я не здавав собі справи з почувань, я серцем відчував красу старої нашої
ікони. Я був відай дуже малим хлопчиком, коли в нашій старенькій
дерев’яній церкві в Прилбичах, стоячи перед іконостасом, відчував я ту
якусь непонятну емоцію, що я її нині назвав артистичною емоцією. Я мусів
бути маленьким хлопчиком, бо наш старенький парох, якого я відтак на
добру голову переріс, видавався мені великаном, як він у святих ризах
виходив дияконськими дверми на великий вхід. Гієратичні постаті в
іконостасі, на мене звернений зір Христа Спасителя і св. Його Матері, та
якась містична темрява, в якій світили тільки свічки і їх відблиск на
золотих тлах ікон, дим кадила, що возносився до неба разом зі звуками
пісні, все те складалося на якесь вражіння таке глибоке, яке ледви коли
в життю пам’ятаю. А глибоке вражіння було якраз тому, що поза тими
зовнішніми проявами відчувало серце якусь таємну глибінь, що наче
промінчик спливав на душу з-поза світа, неначе з неба” (Андрій
Шептицький, “Мої спомини про предмет музейних збірок”).

“Непонятна емоція” – то було в дитинстві відкриття краси забутого й
затьмареного латинщенням християнського Сходу. Митрополит Андрей немовби
пересягнув віки золототканого й обважнілого візантійства і прийняв для
себе по-патристичному простий етос “східнього” владики. Вражає простота
його архиєрейських риз. Настає початок “ери вишиваних фелонів”, яка
триває ще й нині. Ту саму любов до першохристиянської простоти можемо
добачити і в турботі митрополита про збереження дерев’яних церков.
(Засновані Шептицьким “найвосточніші” греко-католицькі ченці – студити –
отримують для богослужень саме дерев’яну церкву з Бойківщини).

Життя митрополита історики поділяють на різні періоди, – за Австрії, в
російському полоні, роки подорожей (від Стокгольму до Бразилії), під
Польщею, “перші совіти”, “німці”, “другі совіти”, – але зовсім-таки
різне екзистенціяльне забарвлення мають (назвімо їх за христологічною
аналогією) період скритого зростання (1865–1901) і період
архипастирського служіння (1901–1944).

Коротке єпископство у Станиславові (1899–1900) Андрей Шептицький почав з
візитації гуцульських і буковинських парохій. Ніхто з єпископів раніше
не писав до гуцулів послання їхнім діялектом (“До моїх любих гуцулів”):
“Періш усего Ви, дєді і нені христєнцкі, сокотіт свої ґіти вид
згіршення”. Інша негадана для властей річ: відвідав арештантів у
Станиславові, відкрив для них школу.

“… А. Шептицький від самого свого вступлення на єпископство почав
призвичаювати нас до іншого тону, інших форм… Почати з того, що
замість запліснілої псевдо-церковщини, якою промовляли його попередники,
… він пише листи чисто галицько-руською народною мовою, – річ досі
нечувана у наших церковних достойників.

Він не промовляє так, як його попередники, звисока, авторитетно,
напускним, ніби маєстатичним тоном, не ходить на ходільцях і не
“возвіщає”, а говорить попросту, як рівний до рівних, як чоловік до
людей, радить, упоминає, іноді й полає, не лякаючись ужити енергійного
слова, де річ того вимагає” (І. Франко, 1904).

Сили, які діяли в українському житті Галичини, коли на митрополичий
престол вступив Андрей Шептицький (за спогадами Вол. Дорошенка):

1. Греко-Католицька Церква (найбільша з уніятських Церков); спершу –
певна дивовижа для австрійської влади; асоціювалася в українському
народі просто з собором Святого Юра (тут є паралель із Святою Софією
Київською в уявленні наддніпрянців: і галичанам, і наддніпрянцям було,
врешті-решт, однаково, хто “владичить” у їхньому храмі-символі); Юр –
творіння попередніх митрополитів Шептицьких: побудований у середині
XVIII cт., найкрасивіша будівля стилю рококо у Східній Европі.

60ті – 90ті роки XIX ст. – українська інтеліґенція Галичини поступово
виростає із священичої колиски; священство, однак, продовжувало
відогравати величезну ролю, будучи своєрідним замінником державних
структур (роля, яка припадає йому в недержавних народів).

Попри всі вагомі проґресивні чинники, Греко-Католицька Церква впадає
перед початком XX ст. в якусь заціпенілість (оту “запліснілість”, про
яку писав Франко); митрополит Сильвестр Сембратович втягає Церкву в
політиканство; могутньою силою є в Церкві москвофіли.

Із спогадів матері: “Від найдавніших часів я чула, як про руське
духовенство говорено з погордою, на що воно заслуговувало своїми хибами
й бездонною темнотою, захланністю й обичаями. Обряду я не знала зовсім,
я бачила тільки його представників у найнижчому відразливому суспільному
шарі, що в тій верстві викликували згіршення, знеохочували і
відштовхували простацтвом, а те, що не було темне й дике, від
кільканадцяти літ виступало як ворог латинської Церкви і польської
національности. … все те сичало довкола мене, як гадюки, і підносило
голови … хотіло мені видерти дитину і втопити в безодні свого бруду”.

2. Австрійська державна влада, яка асоціювалася в народі передусім із
цісарем (особа якого крила в собі щось літургійно-священне: Його
Апостольська Величність); нам тепер навіть важко собі уявити ту
величезну повагу галичан до “тата”-цісаря (тут також бачимо паралель із
ставленням наддніпрянців до царя); льояльні до Франца-Йосифа і “тверді”
старорусини, і “м’які” народовці.

Ця повага почала давати тріщини лише після того як цісар не справдив
надії галичан утвердитися супроти поляків (коротка відповідь
галицько-українській делеґації в 1891 р.: Adieu, meine Herren!).

3. Поляки. Шептицький стає першим “владущим” і впливовим українцем, з
яким справді треба серйозно рахуватися. Сподівання польських кіл власне
на “валленродизм” молодого графа-поверненця швидко виявляються марними;
Вол. Дорошенко згадує, що Шептицького ненавиділи не менше, ніж Михайла
Грушевського (творця і проводаря “гайдамацького” руху в Галичині);
особливо лютували т. зв. “вшехполяки”, які “раді були б його
злінчувати”.

Шептицький і Грушевський були в Україні не єдиними поверненцями до
українства – тоді ж діяли Тадей Рильський, Вол. Антонович, Вяч.
Липинський, у Хорватії подібний приклад – архиєпископ Штросмаєр (пом.
1905 р.).

4. Українське громадянство, розбите перш за все на два ворожі табори:
москвофіли – які, до речі, мали великий вплив при св. Юрі
(по-москвофільськи настроєні ґенеральні вікарії о. Андрій Білецький та
о. Олександр Бачинський відзначалися ще й непересічним
довгожительством); народовці, радикали і соціялісти – насправді серед
них було мало безбожників (як стверджує Вол. Дорошенко), їхній
антиклерикалізм був по суті антимосквофільством: селяни-радикали вірно
трималися своєї Церкви, хоч і висмівали свого “кацапствующого” пароха.

Зростання авторитету митрополита в українському суспільстві:

1. Тільки поволі вдалося Шептицькому перебороти нехіть і упередження
українського громадянства до Св. Юра, це треба ствердити на противагу
рожевим тонам багатьох сучасних біографів-”агіографів” митрополита (“Між
ними [себто укр. громадянством і св. Юром] існувало взаємне зрозуміння,
гармонія і співпраця”, пише, напр., Степан Баран). Удалося перш за все
завдяки особистим рисам Андрея Шептицького. І сам митрополит, і
громадянство мусили пройти певну еволюцію. Спершу – і довго – в
українській громаді існувало підозріння, недовіра і вичікування. Це
видно хоча б на прикладі неприхильного ставлення галичан до надання
заснованому митрополитом Церковному Музеєві назви Національного
(національним може бути тільки музей НТШ, твердив Грушевський).

2. Деякі несподівані акції митрополита, в яких він виявив свою рішучу
солідарність із українським суспільством: 1901 року закрив – на
превелике здивування австрійського міністра освіти – гр.-кат. семінарію
на знак підтримки сецесії українських студентів із Львівського
університету. 1903: приєднався до бойкоту українськими депутатами
галицького сейму.

3. Подія, яка підживила неприхильне ставлення укр. громадськости до
митрополита, – осуд Січинського. Послання перед Томиною Неділею 1908 р.
Обурення “патріотів”. Народ по селах співає: “Наш Січинський най жиє, а
Потоцький най гниє!” Масове надавання дітям імені Мирослав. Послання
було продиктоване не тільки християнськими мотивами, але й політичними:
його вимагав Відень як передумову для натиску на поляків, щоб ті зробили
українцям поступки (Вол. Дорошенко). Тож іще раз зазначмо: ставлення
укр. громадянства до митрополита Шептицького напередодні Першої Світової
війни не було таким рожевим, як змальовують його теперішні агіографи.

Але зближення між обома сторонами йшло.

Митрополит, зазначмо для прикладу, не міг, хоч би й хотів, так просто
усувати москвофілів з парохій (цього очікували від нього українські
кола), – це було неприпустиме за австрійськими законами.

4. Найбільш вдала акція Шептицького – 1914: досягнення домови з
польською стороною про виборчу реформу, яка б збільшила політичне
представництво українців у галицькому сеймі. Здійснити її завадила,
звісно, війна.

Загальна позиція митрополита у політичних справах: закликає духовенство
не ув’язуватися в політику і сам подає приклад; як галицький митрополит
він ex officio був депутатом віденського парляменту і галицького сейму,
але в стінах обох цих шановних закладів до 1914 р. з’явився лише двічі і
обидва рази виступав не на політичні, а на освітянські теми. Духовенство
може мати лише духовний авторитет (рішучий відхід від політиканства у
стилі Сильв. Сембратовича). Цим духовенство здобуде собі незалежність
(воно повинне не боятися засуджувати нехристиянські акції, такі як
убивство Січинським графа Потоцького). Від цього, на глибоке переконання
митрополита, виграє і український національний рух, і Греко-Католицька
Церква. Ця позиція надалі виявилася надзвичайно плідною і мудрою.

5. Найбільше прихиляли до святоюрського владики його особисті риси; він
був надзвичайно приступний і тактовний із людьми, у спілкуванні з ним не
відчувалося з його боку жодного намагання перед кимось вивищитися, він
мав завжди (!) відкриті двері для кожного. Потрапити на прийом до
митрополита, якщо він був у Львові, не складало жодної трудности.
Митрополит нікого не уникав. Усім він мимоволі починав імпонувати. Але
швидше, ніж із інтеліґенцією, він тісно зблизився із народними масами.

6. Остаточно його авторитет утвердився під час Першої Світової війни.

Арешт Шептицького російською окупаційною владою 19 вересня 1914, в
суботу, коло 10 год. ранку, – не був для нього жодною несподіванкою.
Граф Шереметьєв дав йому, за доброю російською традицією, лишень дві
години на збори. Претекстом для арешту послужила аж ніяк не войовнича
проповідь у Волоській (Успенській) церкві у Львові, де митрополит
говорив якраз про спільність східньохристиянських традицій галичан і
окупантів, спільність, завдяки якій могло б народжуватися якесь
порозуміння.

“Галичина в час окупації опинилася в руках поліцейської та чиновничої
наволочі, що її посилано сюди на посади, а вона, користаючи з воєнного
стану, робила, що хотіла” (М. Грушевський).

Звільнено митрополита з заслання лише стараннями красноярського (sic!)
єпископа Никона, який звернувся з клопотанням до Керенського.

На розпити, як йому велося у важких умовах заслання, митрополит жартома
ухильно відповідав, що там він зміг купу всього перечитати, на що ніколи
не мав би часу в нормальних умовах.

Християнська велич: найбільше наполягали на арешті і засланні
митрополита православні єпископи Антоній і Євлогій (Холмський) – як
тепер говориться, україножери. І от у 1919 р., коли уряд УНР вислав їх
за антинародну діяльність до Галичини, вони отримали допомогу від
Шептицького!

Однією з малозгадуваних (але значущих для висвітлення його
christianitas) соціяльних акцій митрополита було те, що він добився в
австрійського уряду допомоги для вдів священиків.

Шептицький стояв вище галицьких неприхильностей і упереджень: якось
дочка Франка (Анна) прийшла до митрополії просити про панахиду за
батьком; її зустрів о. Михайло Цегельський і заявив, що Франко помер без
Бога, і Церква не може і не буде за нього молитися; аж тут із-за дверей
пролунав голос: “Помиляєтеся, отче Цегельський!”.

Рабин Єзекиїл Левін звертався до митрополита по допомогу (під час
погрому у Львові), коли митрополит був під польським домашнім арештом у
палатах навпроти собору Юра (не мав дозволу пройти навіть до самого
собору); Шептицький сказав, що не може якось зарадити, проте дав
рабинові дискретно 500 корон.

“Завжди, коли я перебував у тих малих галицьких містечках, – а Ти їх,
мамо, теж добре знаєш, – мені чомусь здавалося, що найбіднішими серед
бідних то є жиди… І ці жидівські кагали, в яких більшість була
біднота, були найпобожніші” (цитата з літературної містифікації Гр.
Лужницького – “листів митрополита до матері”; в підґрунті цієї
містифікації, проте, лежать справді якісь автентичні матеріяли, якими
послуговувався Лужницький).

За Польщі становище українства в Галичині різко погіршилося; знову, як у
середині XIX ст., провідну ролю почала відогравати Церква; якщо за
Австрії митрополит був для українців одним із авторитетів, бо поряд з
ним стояли й інші авторитети – напр., Голова Народного Комітету та
Парляментарної Репрезентації, а також Голова НТШ, то за Польщі залишився
один митрополит як “батько батьків”.

Цісаря не стало, як не стало і віденського парляменту, що були певною
мірою арбітрами польсько-українських зіткнень. Варшавський сейм – то був
уже не австрійський парлямент.

Тож за Польщі авторитет Шептицького серед українців – найвищий і
незаперечний. НТШ обирає його в 1925 своїм дійсним членом.

Конфлікти за Польщі: в ніч із 22 на 23 серпня 1923 Шептицького
заарештовують – хворого – на польсько-чеському кордоні з вимогою
виступити з вірнопідданчою заявою щодо польської влади. Врешті-решт він
зустрічається з президентом Войцеховським, і справа (після їхньої
десятихвилинної розмови віч-на-віч) дещо залагоджується.

Широко відомі протести греко-католицького архипастиря проти руйнування
православних храмів на Холмщині (1936-38; зруйн. 91 церква; пастирське
послання-протест було конфісковане польською цензурою і поширювалося
нелеґально) та проти ґвалтівного перетягання цілих сіл на католицтво
(sui generis “реліґійна чистка” – за аналогією до сучасних етнічних).

Конфлікти з польськими окупаційними властями розгорялися і щодо
дрібніших речей. За польським законодавством, уся документація мала бути
ведена по-польськи. До митрополита постійно чіплялися під приводом того,
що метрикальні книги Галицька Митрополія веде по-українськи. Тож коли
причіпки в цій справі стали нестерпними, Шептицький у 1925 перевів усі
метрикальні книги на латину.

Діяльність митрополита Шептицького як фундатора й організатора та
мецената не має собі рівних. Лише одне з усіх звершених ним починань
увічнило б його ім’я в історії України – а починань тих було сотні!

Засновує Український Національний Музей, купує в 1905 для нього
приміщення за 34 тис. доларів (з доп. євреїв, бо поляк-власник не бажав
продавати будинок українцям).

Церковні, гуманітарні фундації: найперша – Єпархіяльна бібліотека в
Станиславові (передав 4 тисячі книг із особистої бібліотеки),
Академічний Дім, Народня Лічниця, гімназії; клопотанням до чеського
уряду врятував українську господарську академію в Подєбрадах. Був
співзасновником українських банків.

Ним заснована Львівська Богословська Академія (1928; єдиний український
вищий навчальний заклад за Польщі); на сиротинці передав разом 1 млн.
доларів; посилав подарунки на Песах єврейським убогим дітям.

Заходами Комісії охорони природи при НТШ митрополит дав розпорядження
утворити на землях Львівської митрополії заповідник кедрових лісів на
горі Яйце, що біля Підлютого, та заповідник степової рослинности біля
Чортової Гори на Рогатинщині. То були одні з перших природних
заповідників у Західній Україні. Сприяв відкриттю курортів (напр.,
Черче).

Ця величезна діяльність митрополита мала небагато аналогів ув історії ХХ
сторіччя, але нею він певним чином продовжував родинну традицію
Шептицьких.

1284 князь Лев (?) надав Шептицьким грамоту на боярство, яке було
підтверджене 1469 (з 1772 р. всі ці галицькі бояри стають “графами” й
поступово асимілюються – польщаться). Однак у випадку Шептицьких що то
було за “спольщення”? Чи є це аж таким однозначним? Дивовижний приклад,
який заперечує оцю “одновимірну” спольщеність роду: зима 1862
(митрополит Андрей народився 29 липня 1865): “ми верталися саньми
присмерком з далекої прогулянки і говорили про сподівану нашу першу
дитину. Пам’ятаю, як у віддалі блимали прилбицькі світла, а коли ми
перелітали через Чолгинські луки, тоді мій чоловік сказав: Якщо я матиму
кількох синів, то я хотів би, щоб один із них став уніятським
священиком” (спогади Софії з Фредрів (чехів за походженням) Шептицької).

Сини Яна і Софії Шептицьких: Станислав і Александр – вважали себе
римо-католиками; Лев, Казимир (пізніший ігумен Климент), Роман
(митрополит Андрей) – греко-католиками.

З дитячих пристрастей слід відзначити любов малого Романа до полювання.
В домі панувала не так польська, як радше французька мова. Зі
Станиславом, своїм братом-антагоністом, польським ґенералом, митрополит
дипломатично говорив власне по-французьки.

Александр, землевласник, був убитий ґестапо в Замості 1940 року; Лев –
убитий у Прилбичах НКВД (експлюататор!) 27 вересня 1939 з 13 членами
сім’ї і слугами; енкаведисти викинули з гробівця кості батьків,
зруйнували родинне гніздо Шептицьких, знищили цінні давні документи.

Найбільше випробування свого покликання Роман пережив, коли проходив
реколекції в найдавнішому бенедиктинському монастирі Монте-Кассіно: “Під
час молитви заволоділо мною нараз таке глибоке пізнання-візія, такої
могутности й величавости латинської Церкви, її краси й духовних скарбів,
що мені здавалося, що я не зможу від неї відірватися і поза нею не зможу
служити Богові”.

Під час подорожі до Риму Роман зустрічається, зокрема, зі стареньким
кардиналом Масаєю, і той дарує юнакові працю свого життя – етіопську
граматику (ця коротка зустріч неабияк вплинула на Романів шлях до
християнського Сходу); потім були подорожі до Києва і Росії, відома
зустріч із Соловйовим, який у своїй теорії “всеєдности” обстоював
возз’єднання розколених Церков.

Оце “з’єдинення” стало домінантою церковної діяльности митрополита:
привести до унії цілий Схід. Ці пляни були, звісно, фантастичні: роки
світових воєн – і думки про унію!

Якраз під час Другої Світової війни митрополит робить низку таких
фантастичних унійних заходів-призначень: Миколая Чарнецького призначає
екзархом Волині, Полісся, Холмщини, Підляшшя; свого брата Климента,
ігумена студитів, – екзархом Росії і Сибіру (куди Климент потрапив уже
не як екзарх, а як в’язень); Йосифа Сліпого, свого наступника, –
екзархом Сх. України; екзархом Білоруси – Антонія Неманцевича.

Можливо, вбивство родини у Прилбичах та страхітливі злочинства “перших
совітів” ще стояли в нього перед очима, коли він вітав “побідоносне
німецьке військо” 5 липня 1941 року. Проте ніхто з єпископів – “князів
Церкви” – у цілій Европі не виступав потім так відкрито й беззастережно
проти фашизму в багатьох пастирських посланнях (грудень 1941; лютий 1942
– лист до Гіммлера; березень 1942; 29–31 серпня 1942 – розпачливий лист
до папи Пія XII; 21 листопада 1942 – послання “Не убий”). Це приводило
до фашистівських обшуків на Св. Юрі, під час яких німці розкривали
навіть труни покійників.

Наказав сховати понад 300 єврейських дітей та цінні єврейські документи.
У рятуванні євреїв йому допомагали, серед інших, сестра Йосифа Вітер
(1946 її ув’язнено загалом на 30 років) і брат Климент (37 євреїв; на
фабриці взуття, яка належала студитам, – ще 16 євреїв; арештований
1947). Мусимо, однак, сказати, що митрополит приховував цю свою
порятункову акцію від більшої частини духовенства – і тому, що цього
вимагали обставини, і через антисемітизм значної частини священиків.

Передчуваючи, що радянська влада буде нищити Церкву, митрополит
заповідав, щоб священики, ченці і черниці вчилися якогось ремесла.

Помер Владика 1 листопада 1944 року, коло 13 год., три дні перед тим
переставши з будь-ким розмовляти.

5 листопада відбувся похорон у Львові. По суті, то був похорон Галичини
– величний, феєричний і зловісний, з ворожим військовим супроводом.
Хрущов нібито приїхав із вінком від Сталіна (невідомо, правда це, чи
міт); один большевицький достойник сказав, що Шептицький після Шевченка
то був найбільший українець.

Чому його таки не вбили займанці? Не наважилися німці, приносили по
ночах хрестити дітей енкаведисти (правда чи міт?).

Вже тільки для Вас маю жити, – для Вас усе посвятити, – ба навіть за
Вас, як цього треба буде, і життя своє віддати… Отже, нині враз із
апостолом кажу і заявляю, – а Бог свідком, що з чистим сумлінням заявити
це можу: “Я сам бажав би бути відлученим від Христа за моїх братів,
рідних мені по тілу!” (Рим 9,3).

“Нехай нині умру, – нехай у вічності не зазнаю щастя, нехай відлучений
буду від Христа, – коби лиш Ви, Браття мої по крові, були спасенні”
(“Перше Слово Пастиря”, 1900 рік).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020