Реферат на тему:
Місце української мови у філософсько-освітньому вченні Григорія Ващенка
Не буде перебільшенням сказати, що системний аналіз
філософсько-освітнього вчення Григорія Григоровича Ващенка неможливий
без урахування його ідей і висновків щодо мовних питань. Проблеми мови,
спілкування, розуміння суб’єкта об’єктом, значення мови в
історико-культурному процесі, в екзистенційно-антропологічній спадщині
визначного вітчизняного філософа-педагога ХХ ст., що має
релігійно-моральну насиченість, пов’язані не тільки із прагненням
ученого до зміни радянської моделі освіти, але і з потребою виховання
“вольової, характерної людини”. Висунуте Г.Ващенком положення про те, що
без національної мови неможливе існування нації, збереження релігії,
звичаїв, здобутків мистецької творчості, світогляду, народних ідеалів
[1], мабуть, означало для нього й те, що українська мова є найістотнішим
компонентом духовного життя українця, мовою його віри, рушієм
національного відродження, основою національне зорієнтованої системи
освіти, підґрунтям української державності.
Сьогодні, коли вже відбулося становлення України як самостійної держави,
а українська мова за своїм внутрішнім і етнокультурним розвитком досягла
рівня наймогутніших мов світу, на жаль, нові соціокультурні фактори
негативно впливають на створення освітньої системи, яка б відповідала
потребам доби постмодернізму. Ставлячи за мету виховання
високоосвіченої, висококультурної особистості, слід мати на увазі, що й
нині в українському суспільстві мають місце досить неоднозначні й
суперечливі тенденції. З одного боку, відбувається бурхливий розвиток
наукових знань, національно-культурне, національно-мовне відродження, а
з іншого – нові знання не оволодівають умами й серцями широких верств
суспільства, наростає розчарування, зневір’я, моральний цинізм,
суржикізація мови. За такої соціокупьтурної ситуації проблема єдності
навчання й виховання, освіти і культури набуває національного значення
як проблема людяності, гуманності та культурності вітчизняної системи
освіти.
Проте, у свідомості багатьох і до цього часу освіта залишається сферою
здобуття знань через вивчення системи певних наук
(природничо-математичних, гуманітарних тощо), тобто ототожнюється зі
шкільним навчанням і вихованням. Тому повернення до витоків у розумінні
освіти не лише як холодного гасіо, а і як “гарячого серця”, як системи
формотворень “людського духу” є настійною потребою.
Почнемо з очевидного. А очевидним на сьогодні є те, що формування
“мислячого духу”, насамперед, відбувається за допомогою мови. Людина
стає людиною завдяки мові як суспільно-історичному здобутку. Один з
найбільш новаторських філософських умів XX ст. М.Гайдеггер, який поряд
із проблемами буття й людського існування тримав у полі зору своїх
наукових праць ще й проблеми мови, підкреслює її людинотворчий, буттєвий
статус. “Дар мови, – пише він, – вирізняє людину, лише й роблячи її
людиною. Цією рисою окреслено її єство. Людина не була б людиною, коли б
їй було відмовлено у тому, щоб мовити – безперервно, всеосяжно – про
все, в багатоманітних різновидах і здебільшого у невимовленому “це є
те”. Оскільки все це і подібне забезпечує мова, сутність людини
міститься у мові” [2].
Григорій Ващенко як уродженець Лівобережної України (народився в селі
Богданівка на Полтавщині, нині Прилуцький район Чернігівської області)
протягом свого життя (1878 – 1967 рр.) мав можливість бачити й відчувати
як методично нав’язувалася програма “обрусения” України і за царату, і
за радянської влади, як руйнувалася чи, принаймні, деформувалася
ментальність українців. Але Ващенко не був мовчазним спостерігачем. Його
життєвий і творчий шлях підтверджує опозиційність ученого як до
царського, так і до радянського політичних режимів із їх національним і
духовним гнобленням народів, особливого українського.
Праці Г.Ващенка від самого початку їх появи в Україні (фундаментальний
твір “Загальні методи навчання” був опублікований ще наприкінці 20-х,
але вже на початку 30-х рр. вилучений з бібліотек і лише в 1997 р. з
нього знято табу в національній бібліотеці України імені
В.І.Вернадського; у 1994 р. уперше опубліковано “Виховний ідеал”, що, до
речі, побачив світу Німеччині в 1950 р.; у 2003 р. вийшов черговий,
п’ятий том його творів) викликали інтерес дослідників. Але його творчий
доробок і в Україні, і за кордоном, зокрема в українській діаспорі,
розглядається, насамперед, у контексті педагогіки, частково психології.
Філософські основи творів Г.Ващенка залишаються практично
недослідженими. Тому Г.Ващенко в уяві педагогічної та наукової
громадськості й нині продовжує залишатися виключно як педагог і
психолог. Твори ж його, що ідейно рухалися в річищі
національно-культурного осмислення людини й педагогіки, зростання ролі
індивідуально-особистісного начала в суспільстві, на наш погляд, є
важливим джерелом історії філософії освіти України.
Необхідно зауважити, що мовні питання, зокрема значення слова для думки
й ступінь його зв’язку з освітньо-виховною діяльністю, загалом життям,
привертають пильну увагу Г.Ващенка. Аналізуючи спосіб буття етнічної
спільноти, детермінований внутрішніми та зовнішніми факторами, за
головне у вихованні він вважав прищеплення національної гідності та
національного самоусвідомлення, що уможливлене лише при знанні
національної мови. Спираючись на українську філософсько-антропологічну
та філософсько-лінгвістичну думку (К.Ушинський, О.Потебня, Б.Грінченко
тощо), Г.Ващенко приходить до висновку, що своєрідність мовного
характеру особистості визначається мовою, якою вона користується.
Національний характер, вважає вчений, формується як через національну
мову, так і через спільність історичного досвіду, етнокультурних
традицій, імплікованих із національним виховним ідеалом: “Служба Богові
й Батьківщині”, що його створило українство впродовж свого існування у
часі та просторі.
У пропонованій статті здійснено спробу проаналізувати постановку і
вирішення проблеми мови у творчості Г.Ващенка та запропонувати свою
інтерпретацію розуміння вітчизняним філософом-педагогом відносин людини
з мовою. Це стає можливим, якщо розглядати мову як знакову систему,
запропоновану французьким мовознавцем Ф. де-Соссюром.
Нагадаємо, що ідеї Ф. де-Соссюра спричинили справжній переворот у
мовознавстві, започаткувавши розвиток такої течії філософії мови, як
структурна лінгвістика, предметом дослідження якої є виокремлення різних
планів аналізу мови як системи функціональних відносин та як
різнорівневого ієрархічного утворення, виявлення різних функцій мови. У
результаті в сучасній філософії мови з’являється теза про “розчинення
людини” в мові та безмежну владу мови над людиною.
Ясна річ, що Г.Ващенку теперішні безперечні здобутки, досягнуті
лінгвістичною філософією у дослідженні мови, були невідомі. Проте,
розглядаючи вирішення вченим конкретних проблем мови, ми далі покажемо
дотичність його ідей до української думки, зокрема вітчизняного
мовознавця О.Потебні. Саме останній запропонував ряд ідей (розмежування
мови і розмови, синхронії і діахронії тощо), які склали підґрунтя
сучасного перевороту в деяких галузях знань.
Як і чому виникає мова? Які існують уявлення про її природу? Які функції
виконує мова? Завдяки чому мова є засобом розуміння? Цих та інших
дотичних до них питань і торкався Г.Ващенко. Особливу увагу він звертав
на питання виникнення мови, що завжди були предметом глибокого та
суперечливого аналізу в різні періоди розвитку філософії. На наш погляд,
із переконливими аргументами щодо природного виникнення мови, що вона не
створюється штучно, не дається Богом і не є продуктом фізіологічної
діяльності організму – виступив О.Потебня у своїй праці “Мысль и язык”.
Аналіз творів Г.Ващенка дає змогу значною мірою уточнити його підходи до
цієї проблеми. Проілюструємо це на таких прикладах. Як зауважує вчений,
тільки на перший погляд може здатися, що мова маленької дитини
починається з “ґуління”, тобто з вигукування різних звукових сполучень.
Але насправді в неї діє потреба вправляти мовні органи, що є передумовою
оволодіння мовою. “Ґуління малої дитини, – пише Г.Ващенко, – є
необхідним кроком до оволодіння мовою, але дитина, ґулячи, не усвідомлює
цього. Свідомість приходить до людини тоді, коли в неї накопичується
певний досвід” [3]. Перші слова народжуються не зі звуків “ґуління”, а з
тих звуків мови, які дитина засвоює з мови дорослих, що з нею
спілкуються, зазвичай, матері.
Як відзначає Г.Ващенко, перше слово дитини дає їй велике задоволення,
особливо, коли з нею з радісною посмішкою розмовляє мати: “Дитина не
розуміє слів матері, але вона відчуває її настрій. Це перша розмова
малої дитини з дорослою людиною, якою є любляча мати. У цій розмові
відбувається радісне єднання душ, пройнятих спільними почуттями”[4].
Приємні переживання малої дитини викликає також колискова пісня матері:
“Змісту її теж не розуміє дитина, але настрої її, а особливо милий голос
матері, – пише він, – на ціле життя залишаються в душі дитини, як
джерело найшляхетніших переживань її” [5].
Можна обґрунтовано стверджувати, що вплив слова на душу дитини зростає,
коли воно сполучається з музикою, тобто має форму пісні. Вище йшлося про
те, як люблять пісню немовлята, навіть не розуміючи її змісту. Однак,
іще більше її люблять діти дошкільного віку, причому люблять не тільки
слухати, а й самі співати. Тому цілком слушно Г.Ващенко радив учити
українських дітей українським пісням, “приступних для їхнього розуміння
й почувань”.
Він високо цінує мову як особливу систему знаків, створену людством для
налагодження та збереження інформації. До того ж, добре розуміє, що
існування мови як системи символів є однією з головних особливостей
людського буття. Тому й не випадково, досліджуючи аналітичний та
синтетичний способи мислення людини в праці “Загальні методи навчання”,
вчений визначальну роль у розвитку вищих форм аналізу відводить саме
мові. Він виходить із того, що мова дає змогу зафіксувати символічним
способом силу вражень і зберігати у надзвичайно зручній формі великий
“досвід життя”.
З цієї точки зору Г.Ващенко розглядає роль та значення мови у різні
періоди життя людини, першочергову увагу приділяючи ранньому дитинству
та шкільному віку. Приблизно на третьому році життя, вважає він, коли
дитина вступає у стадію запитань, починається винятковий розвиток
здатності до аналізу у зв’язку з мовою. Поняття мови й мислення
Г.Ващенко розглядає у нерозривній єдності. Варто підкреслити, що,
вирішуючи дану проблему, він спирається на твори К.Ушинського та
філософсько-лінгвістичну концепцію О.Потебні.
Зупинимося спочатку на питанні взаємозв’язку мови та мислення у
філософській антропології К.Ушинського. Передусім зазначимо, що він
поділяв загальноприйняту у 2-й половині XIX ст. точку зору про величезну
роль слова у формуванні думки. Так само, як і пізніше О.Потебня, він
бачив у мові механізм, який породжує думку. К.Ушинський переконаний в
тому, що думка проявляється через мову, кожен акт мовлення є творчим
процесом, а “мова кожного народу створена самим народом” [6]. Причому
витоки мови для К.Ушинського поставали захованими у невідомості, бо вона
вважається тим народним утвором, який виростає у всіх своїх народних
особливостях з якогось одного, таємничого, десь у глибині народного духу
захованого зерна. Мова у цьому смислі породжується ірраціональним
“народним духом”, який і зумовлює її національні особливості.
Підкреслимо, що К.Ушинський наполягав на утвердженні ідеї “мови і
народу”: “Відберіть у народу все – і він все може повернути; але
відберіть мову, – пише мислитель, – і він ніколи більше вже не створить
її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи:
вимерла мова в устах народу – вимер і народ” [7]. Згодом обстоювана
К.Ушинським ідея нероздільності “мови і народу” буде трансформована і
отримає розвиток у працях українських та російських дослідників XIX –
початку XX ст. утому числі О.Потебні, М.Драгоманова, М.Грушевського,
С.Єфремова, Є.Трубецького, Г.Шпета й інших.
О.Потебня у питанні про співвідношення мови й мислення обстоював ту
позицію, що існує взаємообумовлений зв’язок між мовою і думкою, між
думкою і мовою. “Категорії нашої мови, – підкреслював він, – тісно
пов’язані з нашою думкою” [8]. Все, що відбувається у мові, “може бути
зрозумілим лише як наслідок ускладнення думки” [9].
Разом із тим О.Потебня застерігав: якщо мова і мислення перебувають у
нерозривному зв’язку, то спрощення індивідуального мовлення веде до
послаблення енергії думки.
Ідея про те, що мова формує думку, давала можливість Г.Ващенку поставити
формування думки на фактологічну (мовну) основу. Оскільки рух мовних
фактів і розвиток граматичних категорій є форма руху думки, остільки
“розвиток словесного мислення дає можливість дитині аналізувати не
тільки безпосередньо дану дійсність, але й самі продукти мислення” [70].
Варто зазначити, що Г.Ващенко чималу увагу приділяє розвитку словесного
мислення, зважаючи на його “могутню роль” в інтелектуальному розвитку
людини. Разом з тим, визнаючи важливість словесного мислення дитини
шкільного віку, він радив не забувати, що воно розвивається в неї
поступово.
Отже, включення людини в соціокультурний процес і діяльна участь у
ньому, відповідно до української філософсько-освітньої думки XIX ст, на
яку спирався Г.Ващенко, відбувалося через освоєння “народного духу”,
національного характеру культури, носієм якого постає національна мова.
Мова для нього – не ізольований феномен. Вона нерозривно пов’язана з
культурою народу. Тому, досліджуючи місце української мови у
філософсько-освітньому вченні Г.Ващенка, доцільно звернути увагу на
взаємозв’язок мови з такими поняттями, як “народ” і “нація”. Коли
проаналізувати знання й уявлення вченого про народ, про людину, ми
побачимо, що ці знання й уявлення значною мірою являють собою наслідок
індивідуальної творчості. Обґрунтування ідеї “вольової, характерної
людини” є цьому, мабуть, одне з найпереконливіших підтверджень. Йдеться
про людину, що не буде пристосовуватися до буття, здатну кинути виклик
долі, поборотися за реалізацію внутрішніх потенцій, міцно стоятиме на
національному ґрунті особистісних сил. Іншими словами, він обґрунтовував
діяльний тип людини на противагу маргінальному.
література: Ващенко Григорій. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – С.101. Хайдеггер Мартин. Бытие и время. – М.,1993. – С.259. Ващенко Григорій. Виховання волі і характеру – підручник для педагогів. – К., 1999. – С. 14. Там же. – С.297. Там же. Ушинський К.Д. Рідне слово // Ушинський К.Д. Твори: В 6т. – К., 1954. – Т.1. – С.268. 7. Там же. – С.270. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике. – М., 1958. – С.22. Там же. – С.52. Ващенко Григорій. Загальні методи навчання: Підручник для педагогів. – К., 1997. – С.147. Ващенко Григорій. Хвороби в галузі національної пам'яті. Твори. – К., 2003. – Т.5. – С.10. Ващенко Григорій. Виховання волі і характеру – підручник для педагогів. – К., 1999. – С.286. Ващенко Григорій. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – С.97. Ткаченко О.Б. Українська мова і мовне життя світу. – К., 2004. – С.106. Ушинский К.Д. Родное слово // Ушинский К.Д. Педагогические сочинения: В 6 т. – М.,1998. – Т.2. – С.110. Ващенко Григорій. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – С.97. Ващенко Григорій. Виховання волі і характеру – підручник для педагогів. – К., 1999. – С.291. Там же. Кононенко В.І. Українська мова як національний феномен // Філософія освіти XXI століття: проблеми і перспективи: Методол. семінар, 22 листопада 2000 р. 3б. наук, праць. Вип.3. – К.,2000. – С.28. Белинский В.Г. Ластовка. Сватанье // Белинский В.Г. Полное собрание сочинений. – М., 1954. – Т. 5. – С. 176 – 177. Камчатнов А.Н., Николина Н.А. Введениев языковедение. – М., 1999. – С.199.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
