.

Місце та значення Корсунь-Шевченківської битви серед операцій Великої вітчизняної війни (До 60-річчя визволення України) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
810 9051
Скачать документ

Реферат на тему:

Місце та значення Корсунь-Шевченківської битви серед операцій Великої
вітчизняної війни (До 60-річчя визволення України)

З кожним прожитим днем від нас все більше віддаляються ті грізні роки,
коли фронти Другої світової війни двічі прокотились через українські
землі. Вшановуючи пам’ять героїв, що перемогли ворога в лютому
протиборстві, Україна цього року відзначає 60-ту річницю Великої
Перемоги. Історіографія Великої вітчизняної війни одна із
найчисельніших. Науковці та літератори також не обійшли своєю увагою
Корсунь-Шевченківську стратегічну операцію. Безумовно, це одна із
найяскравіших сторінок в історії визволення українських земель від
німецько-фашистських загарбників. Науковці порівнювали цю битву зі
Сталінградом, письменники називали її “льодовим побоїщем”, “Каннами на
Дніпрі” [1].

Проте, незважаючи на велику кількість літератури, присвяченій
Корсунь-Шевченківській битві, історія зберігає ще багато “білих плям”.
Заідеологізована радянська література не розкривала історичної дійсності
в повній мірі. По-сьогодні залишаються невирішеними питаннями про “ціну”
нашої перемоги; достовірність та правдивість інформації радянських
органів військового керівництва щодо успішного знищення оточеного
угрупування ворога; основи морально-психологічної стійкості
німецько-фашистського угрупування військ, особовий склад якого, на
відміну від оточених під Сталінградом, не капітулював; відносно низький
відсоток полонених в Корсунь-Шевченківській битві; число загарбників,
яким вдалося вирватися з “Черкаського котла”.

Ці питання потребують ґрунтовного історичного дослідження із залученням
джерельної бази обох воюючих сторін. Таке дослідження виходить за рамки
однієї статті. Тому автор поставив собі за мету висвітлити хроніку
подій, що пов’язані з Корсунь-Шевченківською операцією, її результати та
особливості.

Успішні дії військ 1-го Українського фронту південно-західніше Києва та
2-го Українського фронту північніше Кіровограда спричинили утворення
виступу між суміжними флангами фронтів. Сили противника, котрі
знаходилися на ньому, сковували дії радянських військ.

Німецьке командування намагалося за будь-яку ціну утримати
Корсунь-Шевченківський (Звенигородсько-Миронівський) виступ, оскільки
він був найзручнішим для відновлення позицій, втрачених в середній течії
Дніпра. На ділянці Канів – Тинівка (Черкаська обл.) перед 1-им
Українським фронтом тримала оборону 1-а танкова армія, на ділянці Канів
– Каніж (Кіровоградська обл.) перед 2-им Українським фронтом – 8-а
польова армія. Це були боєздатні війська, які тривалий час перебували на
радянсько-німецькому фронті і мали великий досвід ведення бойових дій
проти Червоної армії.

Проаналізувавши ситуацію, що склалася, Ставка Верховного
Головнокомандування в директиві від 12 січня 1944 р. поставила перед
військами двох фронтів завдання: “Оточити і знищити угрупування ворога в
Звенигородсько-Миронівському виступі шляхом змикання лівофлангових
частин 1 Українського фронту і правофлангових частин 2-го Українського
фронту” [2].

Площа виступу між суміжними флангами 1-го і 2-го Українських фронтів
становила більше 10 тис. км2 . Своєю вершиною виступ упирався в Дніпро в
районі Канева і мав ширину біля основи майже 130 км [3].

На виступі оборонялися дев’ять піхотних і одна танкова дивізії,
моторизована бригада, танковий батальйон, шість дивізіонів штурмових
гармат, артилерійські та інженерні частини першої танкової та восьмої
польової німецьких армій [4]. За іншими даними – одинадцять піхотних,
дві танкові дивізії, моторизована бригада та полк піхотної дивізії,
підсилені трьома дивізіонами штурмових і одним дивізіоном важких
штурмових гармат, а також велика кількість артилерійських та інженерних
підрозділів [5]. Середня чисельність піхотної дивізії становила 8,5 тис.
осіб. Угруповання мало 1640 гармат і мінометів, 140 танків і штурмових
гармат. Усі війська стояли в першому ешелоні, але північніше Умані та
західніше Кіровограда у противника було близько восьми танкових дивізій,
які він міг швидко перекинути на напрямки військ Червоної армії.

Німецька оборона мала глибину 6 – 8 км, складалася з опорних пунктів і
взаємопов’язаних вузлів оборони, була слабкою в інженерному відношенні,
але спиралася на щільний автоматно-кулеметний та артилерійський вогонь.

На суміжних флангах 1-го та 2-го Українських фронтів знаходилось
двадцять сім стрілецьких дивізій та два укріплені райони, а також 3979
гармат і мінометів, 376 танків і самохідно-артилерійських установок.
Середня чисельність стрілецької дивізії становила 4,7 тис. осіб. У
резерві 1 Українського фронту в районі Білої Церкви перебувала Друга
танкова армія, у другій половині січня 1944 р. розпочалося формування
Шостої танкової армії; у резерві 2-го Українського фронту в районі
Кіровограда знаходилась П’ята гвардійська танкова армія, у районі
Знам’янки – П’ятий гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус.
Співвідношення сил сторін на початок операції було таким: піхота –
1,7:1; артилерія – 2,4:1; танки і самохідно-артилерійські установки –
2,7:1 на користь Червоної армії [7].

Загальний задум командування 1-го (командувач – генерал армії
М.Ф.Ватутін) та 2-го (командувач – маршал Радянського Союзу І.С. Конєв)
Українських фронтів в цілому відповідав директиві Ставки Верховного
Головнокомандування від 12 січня 1944 р.: з двох боків прорвати німецьку
оборону і, завдаючи зустрічних ударів під основу виступу в напрямку
Шполи – Звенигородки (Черкаська обл.), через 3 дні після початку
операції з’єднатися у Звенигородці, оточивши корсунь-шевченківське
угрупування німецьких військ. Початок операції був призначений на 25
січня 1944 р.

Хроніку бойових дій в Корсунь-Шевченківській операції можна розділити на
три етапи: перший – (25 – 28 січня) прорив німецької оборони та
об’єднання рухомих груп 1-го та 2-го Українських фронтів в районі
Звенигородки; другий – (29 січня – 3 лютого) створення суцільного
зовнішнього та внутрішнього фронту оточення; третій – (4 – 17 лютого)
бойові дії зі знищення оточеного супротивника та спроби німецьких військ
вирватися з кільця.

Першими розпочали бойові дії війська 2-го українського фронту.
Командування фронту планувало прорвати оборону ворога на 19-кілометровій
ділянці в районі селищ Вербівка (Черкаська обл.) і Красносілки
(Кіровоградська обл.) суміжними флангами 4-ї гвардійської (командувач –
генерал-лейтенант О.І.Рижов) та 53-ї (командувач – генерал-лейтенант
І.В.Галанін) армій, і в смузі останньої ввести в прорив 5-у гвардійську
танкову армію.

24 січня 1944 р. з метою проведення розвідки, перейшли в наступ передові
батальйони армій (по одному батальйону від кожної дивізії в 53-й армії,
по два – в 4-й гвардійській армії). Раптова атака була успішною. В
районі селищ Буртів і Райментарівки (Кіровоградська обл.) війська 53-ї
армії, переслідуючи противника, просунулися вперед на 2 – 3 км [8]. У
смузі 4-ї гвардійської армії передові батальйони 31-ї та 69-ї
гвардійської стрілецької дивізій перейшли в наступ, зробивши по шість –
вісім проходів у дротяних та мінних загородженнях, і до 9:30 оволоділи
населеним пунктом Баландино (Черкаська обл.), а гвардійська стрілецька
дивізія перейшла в наступ і до 18:00 звільнила с.Коханівка (Черкаська
обл.). Використовуючи успіх 31-ї стрілецької дивізії, 5-ї гвардійська
повітрянодесантна дивізія прорвала оборону ворога і вийшла на околиці
селищ Калинівка та Радиванівка (Черкаська обл.), а 62-а гвардійська
стрілецька дивізія захопила центральну частину с.Вербівка. У результаті
силової розвідки війська 4-ї гвардійської армії просунулися вперед на 2
– 5 км, зайнявши 3 населені пункти. Отже, на ділянці 2-го Українського
фронту війська 4-ї гвардійської і 53-ї армій прорвали тактичну оборону
противника.

Головні сили обох армій перейшли в наступ 25 січня 1944 р. о 7:45, після
10-хвилинної артпідготовки. Головну смугу оборони противника на ділянці
52-ї армії було прорвано До 10-ї години ранку, однак розвивати наступ у
високому темпі армія не змогла через сильний опір ворога, особливо в
районі Оситняжки (Кіровоградська обл.) та західніше Райментарівки.
Найбільшого успіху досягли дивізії 26-го стрілецького корпусу, які
просунулися за добу на 10 км [9].

Протягом доби війська 4-ї гвардійської та 53-ї армій оволоділи
Оситняжкою, Писарівкою, Тишківкою (Кіровоградська обл.), Буртами. До
ранку 26 січня 1944 р. у смузі 2-го Українського фронту були створені
сприятливі умови для переслідування противника.

З боку 1-го Українського фронту завдання по прориву оборони німецьких
військ виконували об’єднання 40-ї армії (командувач – генерал-лейтенант
П.Ф.Жмаченко) та правофлангові об’єднання 27-ї армії (командувач –
генерал-полковник С.Г.Трофіменко), а також щойно сформована 6-а танкова
армія (командувач –генерал-лейтенант А.Г.Кравченко).

Командування фронту вирішило прорвати оборону ворога на 27 кілометровій
ділянці фронту між населеними пунктами Тинівка (Черкаська обл.) і
Ківшувате (Київська обл.): 40-а армія на ділянці Тинівка – Косяківка
(Київська обл.) (ширина 17 км), 27-а армія – на ділянці Косяківка –
Ківшувате (10 км). Ударне угруповання 40-ї армії разом із 6-ю танковою
армією мало завдання наступати після прориву оброни противника в
напрямку Звенигородки для об’єднання з військами 2-го Українського
фронту; 27-а армія – на Богуслав (Київська обл.) і Корсунь.

Зранку 26 січня 1944 р., після 35-хвилинної артилерійської підготовки,
війська 1-го Українського фронту перейшли в наступ.

На ділянці прориву противник чинив відчайдушний опір, особливо жорстокий
у смузі 40-ї армії. Лівофланговим підрозділам армії 26 січня 1944 р.
вдалося просунутися вперед лише на 2 – 3 км. Крім того, німецькі війська
намагалися атакувати правофлангові частини 40-ї армії в районі Охматова
(Черкаська обл.) [23]. Більшого успіху досягла 27-а армія. Її 180-а
стрілецька дивізія просунулася вперед на 6 – 8 км. та оволоділа
населеними пунктами: Косяківка, Кучківка, Анотонівка (Черкаська обл.),
337-а стрілецька дивізія просунулася на 6 – 10 км та оволоділа
Софіївкою, Закутинцями (Київська обл.), вела бої за Бране Поле (Київська
обл.) [10]. 27 – 28 січня 1944 р. правофлангові об’єднання 27-ї армії,
не зазнаючи сильного опору, просунулися вперед на 22 – 36 км, звільнили
близько 30 населених пунктів, зокрема м. Богуслав (Київська обл.),
кілька сіл Корсунського району (Сидорівка, Миколаївка, Комарівка).

Коли оборону супротивника на ділянках обох фронтів було прорвано,
війська почали виконувати нове завдання – оточення угруповання німецьких
військ. На цьому етапі операції головна роль відводилася танковим
арміям. З боку 2-го Українського фронту це завдання виконувала 5-а
гвардійська танкова армія (командувач – генерал-полковник
П.О.Ротмістров).

За короткий час 5-у гвардійську танкову армію було перекинуто з-під
Кіровограда на ділянку головного удару. Щоб приховати від німецького
командування перегрупування армії, було вирішено зосередити східніше
Кіровограда велику групу танків. Для цього сапери виготовили 126 макетів
танків і 36 макетів артилерійських гармат, створили 5 районів удаваного
зосередження великих танкових об’єднань і артилерії, були розроблені
також тексти фальшивих наказів і бойових повідомлень, які передавалися
по радіо; у районах імітації зосередження працювали тягачі із знятими
глушниками. Передислокація 5-ї гвардійської танкової армії в новий район
відбувалась вночі, за 20 – 39 км від передової, з використанням
світломаскування та артилерійського вогню [11]. І хоча передислокацію
військ повністю приховати не вдалося, німецьке командування було
дезорієнтоване відносно головного удару 2-го Українського фронту.

5-а гвардійська танкова армія була зосереджена південно-східніше
Баландиного і призначалася для розвитку успіху загальновійськових
угрупувань, але, щоб прискорити прорив німецької оборони 25 січня 1944
р., з рубежу Коханівка – Бурти були введені в бій 20-й і 29-й танкові
корпуси. Вночі, 25 – 26 січня 1944 р. танкісти спільно з піхотинцями
26-го стрілецького корпусу 53-ї армії вели бої в районі Оситняжки,
Капітанівки (Кіровоградська обл.), Тишківки. 27 січня 1944 р. 155-а та
8-а гвардійська танкові бригади 20-го танкового корпусу раптовою нічною
атакою звільнили м. Шпола. До 10:00 27 січня 1944 р. Шпола була повністю
очищена від німецьких військ. Для захисту міста від можливих контратак
противника 7-а гвардійська мотострілецька бригада зайняла оборону на
його околицях. Намагаючись ліквідувати прорив у смузі 2-го Українського
фронту, противник створив дві великі групи військ, перед якими було
поставлено завдання зустрічними ударами з півночі, з півдня і сходу від
Капітанівки й Тишківки в напрямку на Оситняжку зірвати наступ військ
Червоної армії та відновити втрачені позиції. З цією метою північніше та
західніше Пастерського (Черкаська обл.) та північніше Капітанівки були
зосереджені частини 167-ї, 332-ї, 57-ї піхотних дивізій, мотополк
“Германія” з танкової дивізії СС “Вікінг”; у районі Листопадового
(Кіровоградська обл.), Златополя (Черкаська обл.), Каменєватки
(Кіровоградська обл.) – частини 11-ї та 14-ї танкових дивізій,
перекинуті з кіровоградського напрямку, а також частини 3-ї танкової та
106-ї піхотної дивізій. Перша група мала близько 50 танків, друга – до
70.

27 січня 1944 р. німецькі війська нанесли удар по підрозділах Червоної
армії в районі Тишківки, Капітанівки, перерізали комунікації 5-ї
гвардійської танкової армії, порушили зв’язок штабу армії з 20-им та
29-им танковими корпусами та штабу 20-го танкового корпусу з основними
силами, чим поставили під загрозу зриву операцію з оточення
корсунь-шевченківського угруповання.

До Звенигородки залишалося 25 км. Незважаючи на ситуацію, що склалася,
28 січня 1944 р. о 3:30 танкова група 20-го танкового корпусу в складі
155-ї танкової бригади (6 танків Т-34, 4 танки Т-70, 1 танк МК, 3 од.
482-мм мінометів, 1 трофейний танк “Пантера” і 70 осіб мотострілецького
батальйону), 8-ї гвардійської танкової бригади (2 танки Т-34, 2 САУ-76)
та 80-ї танкової бригади (6 танків Т-34, 3 танки Т-70) вийшли в напрямку
населеного пункту Звенигородка [13]. Зв’язок зі штабом армії
підтримували по радіо, коли ж радіозв’язок перервався, командир 8-ї
гвардійської танкової бригади гвардії, полковник В.Ф. Орлов узяв на себе
командування всіма бригадами. Об 11:00 розвідка досягла Звенигородки, об
11:35 до Звенигородки зі сходу та південного сходу підійшла танкова
група. У середині дня танкісти увійшли у місто.

З боку 1-го Українського фронту до участі в оточенні німецьких військ
долучилася 6 танкова армія. Танкісти мали завдання спільно з 40-ю армією
прорвати оборону противника і розвивати наступ на Звенигородку. Для його
виконання командування 6 танкової армії створило рухому групу у складі
233-ї танкової бригади, 1228-го самохідно-артилерійського полку,
мотострілецького батальйону і батареї винищувально-протитанкової
артилерії. Її очолив заступник командира 5-го механізованого корпусу,
генерал-майор танкових військ М.І. Савельєв [14].

Оскільки на початку операції більший успіх мали війська 27-ї армії, було
вирішено ввести в прорив танкову групу в смузі цієї армії.

Увечері 26 січня 1944 р. група одержала завдання рухатися в напрямку
Лисянки (Черкаська обл.). О 12:00 27 січня 1944 р. на ділянці 180-ї
стрілецької дивізії 27-ї армії група перейшла в наступ. За день було
пройдено 12 км. О 20:00 командування 5-го механізованого корпусу 6
танкової армії одержало радіограму з повідомленням про те, що рухома
група, обійшовши Лисянку зі сходу та заходу, почала штурм. О 22:00
танкісти оволоділи селищем.

???????¤?¤?$???????O?По дорозі на Звенигородку, у районі Ризиного,
Тихонівки (Черкаська обл.), рухома група звільнила з оточення 136-у
стрілецьку дивізію, полк 167-ї стрілецької дивізії та 6-ту
мотострілецьку бригаду. Стрілецькі частини приєдналися до 47-го
стрілецького корпусу, який перейшов у підпорядковування 6-ї танковій
армії, 6-а мотострілецька бригада разом з рухомою групою М.І.Савельєва
вирушила на Звенигородку.

Не зазнаючи опору німецьких військ, танкісти 6-ї танкової армії 28 січня
1944 р. об 11:00 вийшли на північну та західну околиці Звенигродки. О
12.00 розвідники групи зустрілися з танкістами 5-ї гвардійської танкової
армії 2-го Українського фронту. Через кілька годин у місто ввійшли
основні сили. По-різному запам’яталася танкістам зустріч у Звенигородці.
Механік-водій танка 233-ї танкової бригади, старший сержант І.Г.Сокур
згадував: “Ми рухалися центральною вулицею Звенигродки. Назустріч нам
рухався танк, який ми не впізнали і обстріляли. Він також відповів.
З’ясувалося, що це танк Т-34 2-го Українського фронту. Ми під’їхали
впритул один до одного, вийшли з машин і обнялися, потім дістали свої
запаси, трішки випили за зустріч і роз’їхалися” [15]. У повоєнний час у
центрі м. Звенигородки на честь зустрічі танкістів 1-го і 2-го
Українських фронтів встановлений пам’ятник: на постаменті височіє танк
Т-34.

В ході жорстоких боїв радянські війська зазнавали значних втрат. За
деякими даними вони переважали втрати німецької сторони. Для відновлення
втрачених позицій в районі Тишківки – Капітанівки командування
Українського фронту залучило 18-й танковий корпус 5-ї гвардійської
танкової армії, стрілецькі дивізії 4-ї гвардійської та 53-ї армії, а
також 5-й гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус. Упродовж
27 – 29 січня 1944 р. там точилися жорстокі бої. Авіація противника
групами по 15 – 20 літаків бомбувала бойові порядки військ Червоної
армії. 28 січня зафіксовано 120 вильотів літаків. Населені пункти
переходили з рук в руки по кілька разів. Зокрема, 28 січня 1944 р. 110-а
танкова бригада 18-го танкового корпусу, яка протягом п’яти годин
відбивала безперервні контратаки противника, втративши 9 бойових машин,
з 8 танками, що лишилися, та незначною кількістю боєприпасів (8 – 10
снарядів на танк) опинилася у вогневому кільці. Командиру бригади
вдалося до 22:00 вивести танки з оточення. 29 січня 1944 р. 170-а
танкова бригада 18-го танкового корпусу, одержавши підкріплення (22
танки “Валентайн”), розпочала наступ на Тишківку, до 13.00 досягла
південної околиці Писарівки, де відбивала танкові контратаки противника.
Бригада знищила 16 німецьких танків, але й сама залишилася з 37 бойовими
машинами [16]. 18 танковий корпус підтримували дивізії 26-го
стрілецького корпусу 53-ї армії та 94-а стрілецька дивізія (з 28 січня
1944 р. у складі 4-ї гвардійської армії). Однак недостатньо чітка
взаємодія між танкістами і піхотинцями призводила до розрізнених дій.

Перейдемо до другого етапу операції.

Станом на 29 січня противник був відрізаний від основних сил. Однак у
бойових порядках військ Червоної армії були розриви, через які оточені
війська могли вийти або одержати допомогу. Постало завдання терміново
створити суцільний внутрішній і зовнішній фронти оточення.

Для створення суцільного внутрішнього фронту залучалися війська 27-ї
армії 1-го Українського фронту, 4-ї гвардійської армії та 5-го
гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу 2-го
Українського фронту.

30 січня 1944 р. з рубежу Журавка – Турія перейшли в наступ кавалеристи.
12-а гвардійська кавалерійська дивізія почала бої за населені пункти
Матусів, Сингаївка, Надточаївка (Черкаська обл.).

31 січня 1944 р. кавалеристи 5-го гвардійського Донського козачого
кавалерійського корпусу в районі Буртів з’єдналися з лівофланговими
частинами 4-ї гвардійської армії. О 18.00 цього ж дня 214-й
кавалерійський полк 63-ї кавалерійської дивізії в районі с. Вільшана
зустрівся з 21-им стрілецьким полком 130 стрілецької дивізії 27-ї армії
2-го Українського фронту [16]. До 3 лютого 1944 р. війська 27-ї армії
1-го Українського фронту, 4-ї гвардійської, 52-ї армій та 5-го Донського
козачого кавалерійського корпусу 2-го Українського фронту створили
суцільний фронт оточення.

За даними звітних карт Генерального штабу сухопутних військ Німеччини, в
оточення потрапили управління 11-го і 42-го армійських корпусів, 57-а,
72-а, 88-а, 389-а піхотні дивізії, 5-а танкова дивізія СС “Вікінг”,
моторизована бригада СС “Валлонія”, корпусна група “Б” (бойові групи
112, 255, 332 піхотних дивізій), по одному полку 168-ї, 198-ї піхотних
дивізій та 14-ї танкової дивізії, три дивізіони штурмових гармат. За
даними полонених, у кільці знаходилися також підрозділи 82-ї, 167-ї
піхотних дивізій, окремий кавалерійський полк, окремий піхотний
батальйон, 177-й, 810-й, і 867-й охоронні батальйони, 9-й артилерійський
дивізіон, сім інженерних і будівельних батальйонів, батальйони зв’язку і
штабні роти 11-го і 42-го армійських корпусів. Загалом 10 дивізій і одна
бригада, всього майже 80 тис. осіб. Німецькі війська мали на озброєнні
1600 гармат і мінометів, близько 230 танків і штурмових гармат.
Командувач оточеними військами 31 січня 1944 р. був призначений командир
11-го армійського корпусу генерал артилерії Вільгельм Штеммерманн [18].

На третьому етапі (4 – 17 лютого) німецьке командування здійснювало
неодноразові спроби пробити пролом в обороні радянських військ і
об’єднатися з оточеними військами. 8-го лютого радянське командування,
щоб уникнути непотрібного кровопролиття, пред’явило оточеним німецьким
військам ультиматум з пропозицією скласти зброю, але він був відхилений.
Гітлерівські генерали сподівалися могутніми ударами танкових дивізій
прорвати фронт оточення і відновити своє становище. За наказом
командувача групи армій “Південь”, фельдмаршала Е. Манштейна, до
зовнішнього фронту оточення було стягнуто 8 танкових і 6 піхотних
дивізій і зроблено спробу здійснити прорив у вузькій (14 кілометрів)
смузі фронту чотирма танковими (танкова дивізія СС “Адольф Гітлер”, 17,
1 і 16 дивізії) і двома піхотними (34 і 198) дивізіями в напрямку на
Лисянку.

У другій половині дня 11 лютого противник перейшов у наступ з району
Єрки частинами 11-ї і 13-ї танкових дивізій у північному напрямку, а з
району північніше Буки – частинами 1-ї і 17-ї танкових дивізій і
танкової дивізії СС “Адольф Гітлер” загальним напрямком на с. Лисянка.
Атаку на Єрки було відбито, противник втратив 20 танків. Але в районі
Буки противник трохи потіснив війська 1-го Українського фронту і до
кінця дня вів бій на рубежі Виноград – Бужанка. Ціною великих втрат йому
вдалося на ділянці 47-го стрілецького корпусу 1-го Українського фронту в
районі Ризино вклинитися в оборону. Одночасно в смузі 2-го фронту в
районі Єрки також продовжувалися танкові атаки загальним напрямком на
Лисянку.

У той же час генерал В. Штеммерман спішно створював ударне угруповання в
складі бойової групи 332-ї піхотної дивізії, що була в резерві в районі
Корсунь-Шевченківського, 72-ї піхотної дивізії, посиленої батальйоном
танків і мотополком “Німеччина” дивізії СС “Вікінг”, і моторизованою
бригадою СС “Валлонія”. З ранку 12 лютого війська цієї групи перейшли в
наступ на ділянці 27-ї армії 1-го Українського фронту, завдаючи удару з
району Стеблева на Шендерівку, розраховуючи прорвати фронт і об’єднатися
зі своїми частинами, що завдавали удару на Лисянку. Ворог з розпачем
приреченого, незважаючи на втрати, кидався в бій. У смузі 27-ї армії,
яка була слабка за своїм складом і займала широкий фронт, противнику
вдалося прорвати оборону і до кінця дня зайняти населені пункти: Хилки,
Шендерівка і Зелена-Гута. Відстань між оточеним угрупованням і військами
ворога, що наступали на зовнішньому фронті, скоротилася до 10 – 12 км, а
на деяких ділянках до 5 – 8 км [19].

Станом на 15 лютого було захоплено с. Лисянку, проте наступальні
можливості 3-го танкового корпусу німців вичерпалися. Тоді фельдмаршал
Е. Манштейн передав з власної ініціативи команду оточеним на вихід з
“котла”: 16 лютого о 15 годині Штеммерманну, “Пароль – Свобода. Мета –
Лисянка”. Починався останній акт Черкаського “котла”. 16 лютого в
Шендерівці були віддані останні накази німецьким частинам. Вони були
лаконічними і чіткими. Всі розуміли, що їх може врятувати лише
відчайдушне зусилля. Чекання даремне. Тому о 5 годині ранку 50 тисяч
піде в атаку із “котла” на південний захід, незважаючи на опір. Прорив
або смерть. Іншого виходу не було [20].

Що відбулося вранці 17-го лютого на ділянці, визначеній німцями для
прориву, важко було усвідомити навіть учасникам тих подій. Радянські
джерела повідомляють про повне знищення корсунь-шевченківського
угрупування німців, фельдмаршал Е. Манштейн у своїх мемуарах пише, що з
оточення вирвалось 30 – 32 тис. чоловік [21].

Питання про кількість німецько-фашистських військ, які вийшли з
оточення, до цього часу залишається недослідженим. Про вихід значного
числа німецьких військ з оточення згадують учасники подій з німецької
сторони, зокрема, командир мотобригади “Валлонія”, Леон Дегрель, якого
було відзначено нагородою за вихід із “котла” [22]22. Він вивів з
оточення значну кількість валлонців. За даними німецьких джерел станом
на 19:00 23.02.1944 р. з оточення вийшло 28 960 чол., з них 702 офіцери,
4217 унтер-офіцери, 15 794 рядовий склад, 747 добровольці з числа
місцевих жителів; окрім того, 4 161 чол. було евакуйовані за допомогою
авіації [23].

Різні вітчизняні джерела дають різні цифри фашистів, що врятувались. У
виданні “Історія Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу 1941 – 1945
рр.” написано: “Гітлерівське командування зуміло вивезти з “котла”
літаками 2 – 3 тис. солдатів і офіцерів. Це все, що вдалося врятувати з
оточення!” [24]. У 3-му томі книги “Українська РСР у Великій Вітчизняній
війні Радянського Союзу 1941 – 1945 рр.” читаємо таке: “Тільки декільком
ворожим танкам і бронетранспортерам з генералами і старшими офіцерами,
що, рятуючи своє життя, кинули війська напризволяще, вдалося вирватися з
оточення”. Нарешті, А.Є. Лисенко в роботі “Безсмертя. Книга пам’яті
України 1941 – 1945 рр.”, що опублікована в 2000 р., пише: “Всього 30
тис. гітлерівців ціною неймовірних зусиль зуміли вирватися з кільця,
залишивши усю важку зброю” [25]. До кожної з цих цифр можна ставитися по
різному. Це питання потребує серйозного дослідження.

В цілому потрібно визнати, що результатом Корсунь-Шевченківської
операції стала рішуча перемога радянських військ. Проте “новий
Сталінград” був не зовсім вдалим: масштаби катастрофи для німців цього
разу були значно меншими, а втрати Червоної армії були чималими.

Здійснення маневру для оточення завжди визнавалося найскладнішим видом
операції, вершиною військового мистецтва. Операція оточення і знищення
ворожих сил вимагає від командирів уміння надійно і гнучко керувати
військами в складній, швидко мінливій ситуації, вміння організувати
безупинну взаємодію всіх родів військ, а від військ – сміливих і рішучих
бойових дій.

Маючи багато спільного за формами маневру і цілями з битвою під
Сталінградом, Корсунь-Шевченківська операція відрізнялася від неї низкою
особливостей.

Характерним для Корсунь-Шевченківської операції є те, що в ній оточення
і знищення противника здійснювалося без зупинки. Оточення угруповання
ворога було здійснено у швидкому темпі, особливо, якщо врахувати
несприятливі умови погоди, в яких проводилися бойові дії.

Співвідношення сил у цій операції на всіх її етапах – і в момент
оточення, і під час боротьби з оточеним угрупованням, що намагалося
вийти з кільця, і з угрупованням, яке наступало з зовнішнього фронту для
визволення оточених – було майже однаковим, а за чисельністю танкових
військ ворог перевищував нас на зовнішньому фронті оточення. Однак
радянському командуванню вдавалося створювати перевагу в силах за
рахунок ударних угруповань, особливо за рахунок маневрів танками й
артилерією, що діяли на визначених напрямках для розколу оточеної групи
ворога і відбиття його атак на зовнішньому фронті кільця.

Іншою особливістю Корсунь-Шевченківської операції є швидкість
маневрування оперативними резервами для посилення військ, що діяли на
зовнішньому фронті оточення. Це дозволяло ущільнити бойові порядки на
зовнішньому фронті оточення і зірвати спроби противника деблокувати свої
оточені війська.

Операція розвивалася надзвичайно маневрено. У ході операції широко
практикувалися перегрупування військ, ударні угруповання безупинно
підсилювалися за рахунок інших, що діяли на менш активних ділянках
фронту. Для посилення військ, що безпосередньо брали участь в операції з
оточення, з інших армій було перекинуто велику кількість стрілецьких,
танкових, артилерійських та інженерних частин.

Третя особливість операції полягає в тому, що на відміну від
Сталінградської битви під Корсунь-Шевченківським ліквідація оточеного
угруповання ворога здійснювалася одночасно з відбиттям його спроб
деблокувати свої війська, причому в ході всієї операції знайшли широке
застосування раптові нічні дії наших об’єднань, особливо в боях з
оточеним противником.

У цій битві знайшли своє повне відображення раптовість і нищівність
ударів, широке маневрування і вихід на тили, швидкість дій і
перегрупувань, стійкість в обороні і наполегливість у наступі.

В результаті Корсунь-Шевченківської операції противника було остаточно
відкинуто від Дніпра, а всі його надії на відновлення оборони по
середній течії річки поховано. У наших військ з’явилися сприятливі умови
для подальших операцій на Правобережній Україні і звільнення всього
півдня країни від гітлерівських окупантів. З ліквідацією виступу
вивільнилася значна кількість наших військ, що сприяло створенню
ударного угруповання для подальшого наступу військ 2-го Українського
фронту на Умань і Могилів-Подільський.

Література:

Корсунь-Шевченковская битва. – К.: Политиздат Украины, 1989. – С. 8.

Центральний Архів Міністерства оборони Російської Федерації (далі ЦАМО
РФ).– Ф. 132. – А, оп. 2642. Спр. 36. Арк.8.

Грылев А.Н. Днепр. Карпаты. Крым. Освобождение Правобережной Украины и
Крыма в 1944 году. – С.55.

История военного искусства: в трех книгах. – М., 1961. – Кн. 3. – С.74.

Грылев А.Н. Днепр. Карпаты. Крым. Освобождение Правобережной Украины и
Крыма в 1944 году. – С.58.

История военного искусства. – Кн. 3. – С. 74 – 75.

Грылев А.Н. Днепр. Карпаты. Крым. Освобождение Правобережной Украины и
Крыма в 1944 году. – С. 58.

ЦАМО РФ. – Ф. опервідділу 53 армії, оп. 17628 сс. Спр. 20. Арк.7.

Там само. – Арк. 7.

ЦАМО РФ. – Ф. 381, оп. 2378. Спр.288. Арк. 9.

Дорогами побед. Боевой путь 5 гвардейской танковой армии. – М., 1969. –
С. 164.

ЦАМО РФ. – Ф. 20 танкового корпусу, оп. 210949 с. Спр.1. Арк. 10, 14,
17, 18.

ЦАМО РФ. – Ф. 20 танкового корпусу, оп. 210949с. Спр.1. Арк. 19.

ЦАМО РФ. – Ф. 6 танкової армії, оп. 5179. Спр.17. Арк. 24.

Науковий архів Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного
заповідника.

ЦАМО РФ. – Ф. 3415, оп. 1. Спр. 53. Арк. 28.

ЦАМО РФ. – Ф. 27 армії, оп. 39804. Спр. 7. Арк. 5.

Фонди Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного
заповідника.

Конев И.С. Операции на окружение // Военно-исторический журнал. – 1976.
– №7. – С. 79.

Strassner P. European Volunteers. 5 SS Panzer Division. – J.J.
Fedorowicz Publishing, 1988.

Манштейн Э. Утерянные победы. – М.: ООО “Издательство АСТ”, 2002. – С.
616.

Degrelle L. Veldtoch in Rusland. Signaal. – Antwerpen, 2001 – 334 p.

Фонди Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного
заповідника.

История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941 – 1945: В 6 т.
– М., 1962. – Т.4. – С.68.

Лисенко О.Е. Корсунь-Шевченківська битва. Безсмертя. Книга Пам’яті
України 1941 – 1945. – К.: “Книга Пам’яті України”, 2000. – С. 323.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020