Реферат на тему:
Микола Мушинка – видатний словак та великий українець
Микола Мушинка – один з китів, на яких тримається українознавство за
кордоном. Він автор близько 70 книжок (включно з брошурами та
збірниками), 237 наукових статей, 436 рецензій та 1127
науково-популярних та публіцистичних статей. Все життя Мушинка присвятив
науковій роботі, збільшого пов’язаній з Україною. Тільки завдяки таким
вченим, як Микола Мушинка, українська діаспора у всьому світі не втрачає
своєї культури й мови, підтримує зв’язки з історичною Батьківщиною.
Мушинка відроджує в діаспорі забуті українські традиції, прославляє
імена забутих чи недооцінених українських учених, письменників,
художників, політиків, імена вчених і меценатів, які врятовували чи
відбудовували старовинні українські церкви та пам’ятники, бореться за
визнання у світі доброго імені України.
Народився М. Мушинка 20 березня 1936 р. у лемківському селі Курові на
Пряшівщині (сьогодні це територія Словаччини, що розташована на кордоні
з Україною). Навчався в українській школі у Пряшеві. Потім вступив до
Празького університету на відділення русистики й успішно його закінчив.
Працював у кабінеті народної словесності при кафедрі української мови й
літератури Пряшівського університету (тоді Університет ім. Павла Йозефа
Шафарика). У 1963 р. рекомендований до аспірантури Празького Карлового
університету. Оскільки Мушинка спеціалізувався на вивченні фольклору
українців Пряшівщини, Міністерство шкіл і освіти Чехословаччини в 1964
р. направило його у трирічну аспірантуру до Києва. Там Мушинка зав’язав
дружбу з дисидентами, яким почав постачати літературу з-за кордону, а
натомість вивозив за кордон їхні праці. У грудні 1965 р. М. Мушинку
затримали на кордоні в Чопі під час спроби вивезти за кордон рукопис
твору І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Молодого науковця
звільнили з аспірантури у Києві та вислали з СРСР. Кандидатську
дисертацію він захистив у Карловому Університеті в 1967 р. і продовжив
роботу в кабінеті народної словесності Пряшівського університету, що
став центром україністики. Повернувся він у Пряшівський університет на
посаду керівника дослідним кабінетом україністики, де пропрацював з 1960
по 1968 рр. На цей час припадають його перші наукові праці: “З
українського фольклору Східної Словаччини” (Пряшів, 1963), “З глибини
віків. Антологія фольклору українців Східної Словаччини” (Пряшів, 1967).
У серпні 1968 р. Чехословаччину окупували війська Варшавського договору.
Мушинку звільнили з посади за його зв’язки з українськими дисидентами та
шістдесятниками, заборонивши установам «ідеологічної сфери» приймати
його на роботу. Щоб вижити, Мушинка п’ять років працював пастухом у
колгоспі: з ранньої весни до пізньої осені жив у колибі далеко від села,
відповідаючи за випас 150-200 голів худоби. Та він не забував своє
покликання. Приймав гостей з України, Польщі, Югославії, США, Канади.
Невдовзі в органах безпеки вирішили, що за Мушинкою дуже важко стежити
на вільних полонинах. Довелося йому стати кочегаром Пряшівської міської
котельні, де він пропрацював 15 років. Мушинку навіть не допускали до
бібліотеки, але потім він скаже, що це був найбільш плідний період його
життя: «У пастушій колибі й на котельні я мав спокій і море вільного
часу.»[1].
Саме на цей час припадають книжкові видання, що вийшли з-під пера
Мушинки за сприяння різних діаспорних організацій та окремих осіб з
діаспори: “Екслібриси українських шістидесятників” (Baund Brook, 1972),
“Володимир Гнатюк і Закарпаття” (Pariz, 1975), “Фольклор русинів
Воєводини” (Rusky Kerestur, 1976, Novi Sad, 1987), «Орест Жилінський,
вчений з душею поета» (Baund Brook, 1983), «Народна культура південних
лемків» (New York, 1987), «Життя і справа Володимира Гнатюка» (Pariz,
1988). Після майже 20-річного «забуття», у 1990 р. Мушинку повністю
реабілітовано. Він повернувся у Пряшівський університет на посаду
керівника дослідним кабінетом україністики, де продовжив активну
дослідницьку працю, посилив співпрацю з УВУ та “Енциклопедією
Українознавства”, зокрема з НТШ у Сарселі (Франція) та Канадським
Інститутом Українських Студій в Едмонтоні. Тоді ж Мушинка стає
професором Українського вільного університету в Мюнхені. У 1993 р. у
Києві захищає докторську дисертацію. Диплом доктора філології Мушинці в
1990 р. мала видати Москва, але він відмовився прийняти цей документ і
таки дочекався рідного – українського диплому (номер один) доктора
філологічних наук.
Мушинка до сьогодні бере активну участь у наукових конференціях,
симпозіумах, виступає з лекціями у різних країнах світу, друкує свої
наукові статті та рецензії в наукових журналах, збірниках та газетах
Словаччини, Чехії, України та в діаспорних виданнях на всіх континентах.
У 1997 р. йому присвоєно звання академік УНАН, а президент Л. Кучма
нагородив його орденом “За заслуги”. З нагоди 65-річчя академіка Мушинки
вийшло друком три томи з бібліографією та біографією іменинника “Колеса
крутяться” (2001) у Пряшеві [2, 1, 3,4].
Діапазон досліджень Мушинки доволі широкий, тому й серед його недавніх
праць знайдемо багато цікавого: «Листи Степана Рудницького Софії та
Станіславові Дністрянським» (Edmonton, 1991, Пряшів, 1996),
«Бібліографія В.Гнатюка» (Edmonton, 1992, Львів, 1993), «Академік
Станіслав Дністрянський» (Київ, 1992), “Від НТШ до УВУ” (1992), «Заповіт
предків. 40 років Свят культури русинів-українців Пряшівщини” (Presov,
1994), «Лицар волі. Життя і політично-громадська дяльність Степана
Клочурака» (Ужгород, 1995), «Мала матір сина. Балади знищеної збірки
Ореста Жилінського» (Presov, 1995) та багато інших.
Окремої уваги заслуговує дослідження Мушинки про Музей визвольної
боротьби України в Празі. Він зважився на неможливе – вияснити долю
зниклих 40 тонн архівних матеріалів про визвольну боротьбу в Україні, що
були вивезені КГБ у 1945 р. з Праги. Мушинка шукав по музеях та архівах
України, Чехії та Словаччини, а після довгих розшуків віднайшов їх в
архівах СБУ. 1996 р. у Мельбурні (Австралія) за допомогою українців
Австралії він видав першу книжку з наведеними деякими архівними
матеріалами та висновками англійською мовою. У 2005 р., під час Днів
української культури в Празі, М.Мушинка представив допрацьовану та
доповнену низкою архівних матеріалів і перекладену на чеську мову книжку
“Музей визвольної боротьби України та доля його фондів” з англомовним
резюме. В цей же рік виходить і доповнене видання цієї праці з фактичним
матеріалом та архівними фотографіями й англомовним резюме у Києві. Книга
захоплююча, читається, як детективна історія. У ній мова не тільки про
музей, а й про людей, які своїми зусиллями піклувалися про нього, часто
віддавали себе в жертву заради великої справи. Мушинка розказує нам про
долю української меншини в Чеській протягом двох світових війн, у
післявоєнний період та в сучасності.
?????¤?¤?$???????У чудовій книжці «Голоси предків» (Пряшів 2002)
надруковано тексти 98 народних пісень та 14 народних розповідок, що були
записані у 1929 р. у Празі, а в 1935 р. в Ужгороді знаменитим етнографом
Іваном Панькевичем (1887-1958). Книжка двомовна (словацькою та
українською), до неї додається CD з 28 звуковими доріжками пісень і
прози. Завдяки цим прекрасним записам пісень та розповідок, прості
жителі Закарпаття стали безсмертними. У зв’язку з цими записами
відбулася цікава історія. Одна старенька почула по радіо голос свого
чоловіка, який помер 40 років тому, в небоги ледь не стався інсульт. Аж
її сини вияснили, що Мушинка пустив до ефіру записи півстолітньої
давності, серед яких був і голос того старого. Чоловік разом з іншими
жителями краю відвідав Прагу в 1929 р. та взяв участь у записі, але
дружині про це не сказав.
М.Мушинка презентував книжку й CD у 2003 р. на зборах Чеської асоціації
україністів, де була присутня й дочка Панькевича Марта. У передмові до
збірки Мушинка пише про її написання, робить короткий екскурс у життя та
працю І.Панькевича, мовить, що його співпрацю з Чеською академією наук,
Архівом фонографії у Відні й т.ін. Мушинка не забув і про імена тих, хто
погодився показати своє вміння перед фонографом Панькевичем. Панькевич
піклувався про те, щоб записи не були анонімними, він наводить дані про
всіх людей, чиї голоси були записані – їх імена, звідки вони і де
проживають [2, 3,5].
Мушинка не обмежується публікацією своїх досліджень, а впроваджує їх у
життя простих людей. Наприклад, обряди та пісні справжнього українського
весілля не осіли на сторінках книжок, Мушинка вдихнув у них нове життя,
беручи на себе роль боярина на багатьох українських весіллях у
Словаччині. Він каже: «Коли мене запрошують за весільного старосту, я
ставлю умову: має бути рушник – вишиваний, тканий, із бабусиної скрині
чи куплений на базарі. І коли я вже перев’язаний рушником, а в руках маю
різьблений топірець, то керую всім весіллям за традиційним народним
звичаєм: прощання з батьківським домом, благословення молодих,
оздоблення гостей, весільний поїзд, привітання в батьківській хаті
(ресторані), знімання вінка, чеплення молодої, «рядовий танець»,
закінчення весілля. Кожен акт супроводжую відповідними традиційними
промовами, які я дізнався від досвідчених старостів (що вже давно
повмирали). А нагородою за старостування є для мене весільний рушник.
Дружина недавно підрахувала, і я сам був здивований їх кількістю: 39 —
кожен особливий і всі прекрасні. Найцінніший, як на мене, подарувала
мені тітка Катерина Шпирко, коли я старостував на весіллі її сина —
наймолодшого із семи дітей (п’ятьох з них я привів до подружнього
життя). Це — так звана «пілка», в яку колись загортали дитину, несучи її
до хрещення. Тітка успадкувала її від мами, а та — від своєї мами. Я
встановив, що в ній хрестили мого батька Івана (1903), діда Федора
(1874) і прадіда Петра (1833), а може, і прапрадіда Юрія (1798)» [1].
Тобто завзятий Мушинка відроджує не тільки весільні традиції, а й
традиції ткання та вишивання українських рушників.
Хотілося б згадати і про відношення Мушинки до однієї з болючих проблем
України – політичного русинства. Ось що він каже: «Мій батько, не
виходячи з рідного села, прожив у п’ятьох державах: Австро-Угорщині,
Чехословаччині, Словацькому штаті, Чехословацькій соціалістичній
республіці і Словацькій республіці, у якій помер. І кожну з тих держав
він вважав своєю батьківщиною. Однак і батько, і дід, і прадід знали, що
їхнє коріння – там, за горами Карпатами, у країні, що давно називалася
Русь (Київська, Галицька), тому край свого перебування вони окреслили
цією ж назвою (Угорська Русь, Карпатська Русь), а за собою зберегли
давній етнонім – русини. Я, на відміну від батька, діда і прадіда, знаю,
що Русь – це нинішня Україна, а русини – нинішні українці. Отже, своєю
прабатьківщиною вважаю сучасну Україну…Кожен має право декларувати
себе тим, чим він себе почуває. Почуваєш себе русином – будь ласка, але
не зневажай того, хто вважає себе українцем, бо і «ми», і «вони»
становимо одне національне ціле. Отже, я вважаю себе русином, бо такими
були мій дід, прадід і все населення Русі. Та одночасно вважаю себе
українцем, бо належу до того народу, який остаточно сформував себе
національно під новою назвою у ХІХ—ХХ ст. Отже, якщо тут є рух, який
виступає за збереження національної культури (нехай під назвою
«русинська»), рідних говірок (нехай це «русинський литературний язик»,
кодифікований на базі народно-розмовної мови населення, а не штучного
«язичія» російської та словацької мов), в програмі якого є збереження
кириличного письма і народних традицій, — я підтримуватиму такий рух…
Якщо не буде взаємної співпраці між тими, хто вважає себе русинами, і
тими, хто вважає себе українцями, обидва національні напрями поодинці
зникнуть» [1].
У рік свого 70-річного ювілею доктор філологічних наук, академік
Національної академії наук України, професор М. Мушинка став лауреатом
престижної міжнародної літературної премії „Corona Carpatica“ в
категорії „літературознавство”. Цією премією щороку нагороджуються кращі
карпатознавчі праці в категоріях прози, поезії, літературознавства та
образотворчого мистецтва.
І на завершення – слова невтомного Мушинки: «Хотілось би багато чого, та
я не мрійник, а реаліст, і знаю, що після 70 років не зможу бути таким
продуктивним, як раніше. Та все ж таки дещо хотів би зробити навіть ще
цього року. А саме: в моєму календарі зазначено кілька поважних наукових
конференцій у Словаччині, Чехії, Ужгороді, Львові, Острозі, Києві. На
кожній з них я хотів би виступити з чимось новим. Що стосується моїх
видавничих планів, то вже понад 30 років я досліджую фольклор
українських переселенців в Румунії з 1947 р., які живуть у Західній
Чехії. Цього року в мене на столі вже лежить рукопис про їхній фольклор.
Є ще одне велике бажання: щоб у цьогорічних виборах в Україні перемогли
здорові сили, які виведуть державу з нинішньої кризи і зроблять її
такою, якою ми і наші попередники уявляли її на порозі незалежності»[6].
Література:
HYPERLINK “http://www.ua-reporter.com/news/15621/”
http://www.ua-reporter.com/news/15621/
HYPERLINK “http://www.infoukes.com/newpathway/7-2006_Page_11.htm”
http://www.infoukes.com/newpathway/7-2006_Page_11.htm
HYPERLINK
“http://www.ukrajinci.cz/index.php?1=cz&ids=idsub=3&id_data=118”
www.ukrajinci.cz/index.php?1=cz&ids=idsub=3&id_data=118
HYPERLINK “http://www.books.sk/” http://www.books.sk/
HYPERLINK “http://www.literatura.cz/clanek.asp?polozkaID=14751”
www.literatura.cz/clanek.asp?polozkaID=14751
HYPERLINK “http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=230”
http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=230
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
