.

Методологічний інструментарій українознавця (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2691
Скачать документ

Реферат

не тему:

Методологічний інструментарій українознавця

З відновленням державної незалежності України почався новий етап
розвитку українознавства як комплексної інтегруючої системи знань про
Україну та українство. Особливість цього етапу полягає в тому, що в один
могутній потік українознавчих досліджень зливаються всі течії, наукові
школи як минулого, так і сучасності, ті, що діяли на етнічних теренах
України й ті, що функціонували в діаспорі. Формується своєрідна
соборність українознавців різних континентів, усіх поколінь, сама наука
про Україну, з одного боку, поповнилась свіжими, молодими силами, які не
закомплексовані стереотипами тоталітарного минулого, а з другого боку, в
українознавстві досить потужно працюють дослідники, які формувалися під
пресом методології марксизму, але зуміли відійти від її догм, розірвати
з ідеологічною заангажованістю, по-новому переосмислити свою роль у
науковому обґрунтуванні феномену українства, його історичної місії,
сприйняли українську національну ідею і прагнуть оптимально прислужитися
Україні. За таких умов виняткового значення набувають проблеми
методологічного інструментарію українознавця, опрацювання сучасних
методик українознавчих досліджень.

Актуальність розробки методологічних проблем українознавства
зумовлюється, окрім зазначених чинників тим, що серед однієї частини
дослідників побутує недооцінка значення методології в науковому
пізнанні, ігнорування набутого досвіду, трафаретне трактування
методологічних принципів, методів, прийомів і способів дослідження, а
серед другої має місце ігнорування методології взагалі. Роздаються також
голоси про те, буцімто звертання до методологічних проблем є данина
минулому і суперечить свободі творчості. Досить переглянути автореферати
кандидатських і деяких докторських дисертацій, аби пересвідчитися в
методологічній плутанині, безпосередності багатьох науковців.

Заради об’єктивності слід визнати, що проблеми методології
українознавства, його методологічного інструментарію, недостатньо
опрацьовані. Лише окремі їх аспекти дістали висвітлення у працях
П.Кононенка, Л.Токаря та ін. Пропонована стаття має за мету з’ясувати
зміст поняття «методологічний інструментарій», розкрити його системний
характер, структуру, охарактеризувати основні компоненти.

Виходячи з того, що українознавство є системою знань, у якій приріст
нових знань досягається на межі різних наук про Україну й український
народ: історії, філософії, права, етнології, етнографії, філології,
соціології, культурології, циклу знань з економіки, демографії,
природознавства, географії і т.д., питання методології українознавчого
дослідження мають пріоритетне значення. До того ж, методологія
українознавства, окрім загальнонаукових методологічних засад і методів,
включає в себе й методологію галузевих наук про Україну, що й надає їй
інтегрального комплексного характеру, потребує системного підходу.
Нагадаємо, що термін «методологія» має грецьке походження: methods –
шлях дослідження, теорія і підходи до пізнання та logos – вчення, наука,
тобто йдеться про науку пізнання, вчення про методи. Сучасна методологія
ґрунтується на загальній теорії наукового пізнання, на здобутках досвіду
і виступає як синтез теорії і практики наукового дослідження.

Який зміст вкладається у поняття «методологічний інструментарій
українознавства»? На наш погляд, це система принципів (правил), методів,
прийомів, способів і засобів наукового пізнання . Методологічний
інструментарій українознавця можна розглядати як взаємозв’язаний,
органічно цілісний комплекс трьох основних компонентів:

а) принципи (правила) дослідження;

б) методи (прийоми, способи) пізнання;

в) допоміжні або спеціальні засоби дослідження. Оргтехніка, інформаційні
технології, обчислювальна техніка тощо.

Зупинимось докладніше на характеристиці кожного з перелічених
компонентів методологічного інструментарію українознавця. Його основу,
або фундамент складають методологічні принципи. Під принципами
дослідження розуміють емпірично вироблені, науково осмислені і практично
усталені найважливіші правила пізнання, дотримання яких закладає
гарантії глибокого вивчення і правдивого висвітлення тієї чи іншої
проблеми, явища, події тощо. Побутує думка, ніби визнання методологічних
принципів, впровадження правил наукового пізнання є даниною
марксистським догматам, пережитком тоталітарної доби. При цьому
замовчується, що більшість з існуючих правил наукового дослідження були
опрацьовані та виведені ще задовго до зародження марксизму, що
комуністична система ідеологізувала деякі принципи, зокрема історизм,
сформулювала і насаджувала лише матеріалістичне розуміння історії,
партійно-класовий підхід в усіх галузях науки і суспільного розвитку, а
на саме українознавство було накладено ідеологічне табу.

Найважливішими правилами українознавчого дослідження є принципи
історизму, системності, об’єктивності, всебічності, наступності
(спадкоємності) світоглядності. Перелік цих принципів можна розширити,
але виконання навіть перерахованих нами правил застерігає від помилок і
прорахунків будь-якого дослідника. Ці принципи виведені з багаторічної
дослідницької практики з набутого досвіду наукових шкіл Європи.
Більшість з них сповідували провідні вчені України, які стояли біля
витоків українознавства, зокрема М.Максимович, М.Костомаров,
В.Антонович, М.Грушевський, І.Франко, І.Крип’якевич та ін.

Що означає принцип історизму в українознавстві? Це універсальне правило,
характерне для будь-якого наукового пізнання, однак в українознавстві
воно має свою специфіку, зумовлену системним характером знань. Історизм
орієнтує українознавця на послідовно історичний підхід як до суспільних
процесів, подій і явищ у житті України й українського народу, так і до
розвитку українознавчих знань, врахування конкретних умов, у яких жив і
творив українознавець, у яких видавались його праці, утверджувались
наукові концепції.

Візьмемо, для прикладу, таку наскрізну українознавчу проблему, як
етногенез українського народу. Дослідити її можна лише в опорі на
конкретно-історичний та хронологічний підхід до вивчення всіх його
етапів, починаючи від зародження людського життя на теренах України,
розселення дослов’янських і ранньослов’янських племен, етнічної
консолідації тих слов’янських племен, які склали основу
давньоукраїнської народності, формування української нації, до її
еволюції у націю політичну. На засадах принципу історизму можна виявити
провідні тенденції етногенезу, вивести його закономірності, встановити
його взаємозв’язок з державотворенням.

Сфера застосування принципу історизму винятково широка. Він
зорієнтований не тільки на аналізі і пізнання людського суспільства, а й
процесів у розвитку природного середовища, які мають свою історію.
Людина – частка природи, її головний компонент, ланка, яка зв’язує
природу і суспільство.

Історизм передбачає конкретність вивчення будь-якого процесу, явища,
аналізу конкретної ситуації, характерної для відповідної епохи, доби,
періоду, історичного часу, диктує їх розгляд у зв’язку з іншими
процесами: політичними, філософськими, економічними, релігійними, адже
українознавство – це великий пласт знань, пов’язаних не тільки з
світським життям, а й з духовністю, історією релігії, церкви,
міжконфесійних відносин.

Принцип системності з другої половини XX ст. теж набув характеру
універсального правила для більшості наук, які розвиваються як системи
знань. Оскільки українознавство є інтегруючою системою знань про Україну
й українство, принцип системності для нього має пріоритетний характер.
Ще на початку XX ст. позитивістська історіографія звернула увагу на
багатофакторність суспільного розвитку, вплив багатьох чинників на
події, явища, суспільні процеси. Звичайно, дослідженням конкретних
факторів суспільного розвитку займаються конкретні науки, однак багато
унікальних явищ відбувається на межі взаємодії різних факторів і пізнати
ці явища можна лише на основі системного підходу до них.

У самому українознавстві сформувались своєрідні концентри знань.
П.Кононенко виділяє сім умовних концентрів українознавства, серед яких:
Україна-етнос, Україна-природа, Україна-мова, Україна-історія,
Україна-нація, Україна-держава, Україна-культура. Кожен з цих концентрів
є підсистемою, а всі разом синтезують цілісну систему знань про Україну
й український народ. Принцип системності спонукає українознавця
пам’ятати й про інші компоненти системи, зокрема вплив міждержавних і
міжетнічних чинників на українське суспільство, роль і місце української
діаспори в контексті світового українства, його історичної місії. На
шляхах послідовного дотримання цього принципу можна осягнути цілісність
українознавства, виявити багатоманітність його зв’язків з спеціальними
дисциплінами, побудувати загальну модель взаємообумовлених
міждисциплінарних проблем, що потребують наукового розв’язання. Зрештою,
завдяки принципу системності українознавство набуло комплексного
характеру.

Загальним і обов’язковим правилом українознавчого дослідження є
об’єктивність. Воно вимагає від кожного науковця виявляти об’єктивність
як суспільних процесів, так і розвитку знань про них,
суб’єктивно-об’єктивний характер джерельної бази, її достовірність,
співставляти різні точки зору на те чи інше явище, подію, вичленяти
найбільш правдиву інформацію, ступінь її повноти. Неодмінною умовою
об’єктивності українознавчого дослідження є системний підхід і
врахування усіх факторів, які впливають на суспільний розвиток. Шлях
наукового пізнання включає перехід від вивчення окремих фактів до
узагальнень і об’єктивних висновків.

Звичайно, у кожному дослідженні взаємодіють дві сторони: дослідник,
тобто суб’єкт, і об’єкт або предмет вивчення, причому домінуюча роль
належить суб’єктивному фактору. Звідси випливає висновок про те, що
абсолютної об’єктивності дослідження досягнути не можна, але прагнути до
цього має кожен автор. Важливо також добиватися об’єктивності знань,
здобутих кожною спеціальною наукою про Україну, уникати упередженого
ставлення до тих науковців, чиї погляди «не вписуються» у прийняту схему
або виходять за межі усталених конструкцій.

Чим об’єктивнішими будуть спеціальні дослідження з історії, філософії,
філології, права, тим об’єктивнішими стануть здобутки українознавства.
Об’єктивність дослідження значною мірою визначається тим, наскільки
здійснено об’єктивний підхід до відбору джерел, їх об’єктивної
інтерпретації.

????¤?¤?$???????ue?еномен української культури, наприклад, покликаний
виявити і дослідити всі джерела, що містять відомості про розвиток
духовності, освіти, науки, народної творчості, літератури, всіх
різновидів мистецтва, архітектури і т.д. У межах кожного компонента
культури мають розглядатись всі його течії, напрями, стилі, прояви,
аналізуватись спадщина всіх діячів відповідної галузі духовного і
матеріального розвитку.

Ще більшою мірою принцип всебічності стосується такої комплексної
проблеми як українська державність. З одного боку, державність включає в
себе усі форми української держави, зокрема, Княжої доби,
козацько-гетьманських часів, періоду Української революції 1917 – 1920
рр., сучасну незалежну Україну, а з другого боку, різновиди української
автономії у Великому князівстві Литовському, Гетьманщини другої половини
XVIІ – XVIII ст., радянської державності України. Крім того, державність
це не тільки категорія суспільно-політична, а й історична, економічна,
етнологічна, соціальна, культурна, дипломатична, а це означає, що
всебічність українознавчого дослідження проблеми державності досягається
тоді, коли воно опиратиметься на здобутки у цій царині політологів,
правників, істориків, економістів, культурологів і т.д. Всебічність
передбачає врахування не тільки внутрішніх чинників розвитку, а й
зовнішніх, зокрема міжнародних.

Неодмінним правилом українознавця є дотримання принципу наступності
наукового пізнання, який не тільки застерігає від однобічності і
суб’єктивізму, але найбільшою мірою забезпечує зв’язок між явищами в
процесі розвитку в природі, суспільстві та пізнанні. Правило наступності
або спадкоємності віддзеркалює логіку розвитку, за якою нове замінює або
збагачує старе, зберігає в собі деякі його елементи. Особливо важливе
значення принципу наступності в дослідженні традицій українського
народу, традицій самого українознавства. Наступність українознавчих
досліджень – це така їх риса, як здатність продовжувати дискурси
попередніх поколінь українознавців, самовідтворювати творчі сили,
залучати нові генерації науковців до науково-дослідної праці.

Кожен українознавець – від початкуючого до досвідченого, – приступаючи
до дослідження відповідної проблеми, має насамперед встановити стан її
опрацювання, виявити хто і коли започаткував і хто продовжував її
дослідження, окреслити внесок кожного попередника у вивчення проблеми.
Саме такий підхід дає можливість простежити наступність і спадкоємність
розвитку знань, визначити своє місце в цьому процесі. Кожен новий етап
розвитку українознавства повинен твердо спиратися на досягнення
попередніх етапів, виступати як логічне продовження, поглиблення
вивчення як окремих проблем, так і науки в цілому. Наступність виступає
як одна з закономірностей розвитку українознавства, яка дає змогу
виявити його провідні тенденції, співвідношення старих і нових знань,
можливість їх примноження. У такий спосіб реалізується прогностична
функція українознавства, спрямована на проведення подальших досліджень,
окреслення тем, проблем, питань, які потребують вивчення.

У дослідженнях з методології дедалі частіше згадується принцип
світоглядності науки, що має пріоритетне значення для українознавчих
досліджень. Українознавство сповідує таку систему світоглядних поглядів,
які ґрунтуються на християнській моралі, духовних цінностях українського
народу, його звичаїв, обрядів. Центральною ланкою світоглядних цінностей
українців виступає українська національна ідея, усвідомлення історичної
місії української нації. Такого потужного і всебічного впливу на
формування світогляду народу, особливо молоді, як українознавство не має
жодна інша наука, оскільки вона закладає з дитинства наукові засади
моралі, норми поведінки, прищеплює любов до України, почуття
національної і державницької самосвідомості, патріотизму, жертовності,
нескореності. Однак не слід змішувати світоглядність українознавчої
науки з ідеологічними функціями політики, виховної роботи, не ув’язувати
українознавчі дослідження з пропагандистською кон’юнктурою, оскільки
вони мають наукові цілі і впливають на суспільну свідомість силою
наукових аргументів, формують науковий світогляд.

Можна назвати і ряд інших правил українознавчого пізнання, але
обмежимось загальними тут, оскільки вони є основними. Порушення або
ігнорування навіть одного з них неминуче негативно позначиться на
повноті і достовірності дослідження, його значенні для науки і практики.

Другий компонент методологічного інструментарію українознавця охоплює
комплекс основних дослідницьких методів, серед яких чільне місце
займають методи аналізу і синтезу, системно-структурного і проблемного
підходу, логічний, історико-хронологічний, історико-ситуаційний,
порівняльний, ретроспективний, біографічний, методи соціологічних
досліджень, типологізації, класифікації, періодизації, наукометрії та
ін. Специфіка українознавства як інтегральної системи знань об’єктивно
диктує пріоритет міждисциплінарних методів гуманітарних і природничих
наук. Міждисциплінарність методів в українознавстві зумовлюється тим, що
воно розв’язує багато таких проблем, що виступають предметом дослідження
спеціальних наук.

Будь-який процес, подію, явище в історії, культурі, в духовному і
господарському житті українського суспільства не можна пізнати без їх
наукового аналізу. Аналіз – це своєрідне розчленування об’єкта пізнання
на відповідні елементи з метою поглибленого вивчення кожного з цих
елементів. Метод наукового аналізу як пізнавальний цикл операцій,
особливо важливий на етапі вивчення джерельної бази, дослідження
структурних підрозділів загальної проблеми, окремих фактів, явищ, подій.
У джерелознавстві застосовується таке поняття як аналітична критика
джерел. Вона передбачає проведення цілого комплексу наукових процедур,
спрямованих на встановлення аутентичності джерела і достовірності
джерельної інформації. Йдеться про походження джерела, авторство і
мотиви його створення, пряму і приховану інформацію, ЇЇ вірогідність. З
урахуванням результатів аналізу кожного джерела, їх групи і джерельної
бази в цілому здійснюється синтез, тобто поєднання джерельної
інформації, реконструкція на цій основі подій та процесів, узагальнення
одержаних висновків, формування цілісного знання з тієї чи іншої
проблеми. Аналіз і синтез – це взаємообумовлені методи наукового
пізнання, які мають універсальний характер для наукознавства взагалі та
для українознавства зокрема.

Поширеним в українознавстві є проблемний метод дослідження. Справа в
тому, що будь-яке українознавче дослідження має відповідну проблему або
завдання, які потребують вирішення. Найбільш поширеною проблемою є
суперечливі, часом протилежні підходи до оцінки або трактування подій,
явищ, процесів. Українознавче дослідження відображає певну проблемну
ситуацію, яка передбачає перехід від відомого до невідомого, від
незнання предмета до його пізнання, а також багатоваріантність шляхів
вирішення проблеми. Розв’язувати наукову проблему можна лише на шляхах
правильної її постановки і проблемного підходу до неї. Застосовуючи
проблемний метод, дослідник зосереджується на основній проблемі, ніби
абстрагується від інших завдань, що має слугувати вирішенню головної, а
не другорядних проблем.

Важливу роль в інструментарії українознавця відіграє логічний метод
пізнання, який ґрунтується на законах логіки, включає способи доведення
або заперечення тих чи інших висновків, доказування їх істинності або
помилковості. Філософія розглядає логічне та історичне як співвідношення
між розвитком теоретичної думки про предмет і реальним процесом його
розвитку, тобто історією предмета. Логічне виступає способом пізнання
історичного. Логічний метод відкриває можливість українознавцям не
обмежуватись описуванням подій, фактів, явищ, процесів, а перейти до їх
теоретичного осмислення, до широких наукових узагальнень.

Зважаючи на великий масив історичних знань в українознавстві, на
історизм його розвитку, провідне місце серед дослідницьких методів
займають історико-хронологічний та історико-ситуаційний. Саме ці методи
дають змогу проникнути у причини того чи іншого явища, з’ясувати основні
етапи його розвитку, вияснити вплив конкретної ситуації на характер
подій і явищ. Історичні методи дають змогу сприймати факти у часі і в
просторі, зіставляти локальні явища з загапьноісторичними процесами.
Великі можливості для дослідження відкриває і метод типологізації
суспільних явищ і процесів, їх порівняння.

Українознавство – це наука насамперед про людей і сама вона створюється
людьми. Ось чому серед його дослідницьких методів важливу роль відіграє
біографічний метод. Він дає можливість персоніфікувати всі події і явища
українського суспільства, простежити долю людей, зміни в їхньому житті,
внесок провідних науковців у розвиток знань про Україну. Біографічний
метод дає змогу уникнути механічного описування життя тієї чи іншої
особи, орієнтуючи на з’ясування структури всього її життєвого шляху,
виявлення найхарактерніших рис усього покоління певної епохи. Цей метод
передбачає важливі дослідницькі процедури з джерелами особового
походження: автобіографій, щоденників, листування, спогадів, відкриває
реальну можливість реконструювати внутрішній життєвий світ як окремої
людини, так і відповідних суспільних груп, встановити тип особистості,
її причинно-наслідкові зв’язки в соціокультурному середовищі.

Нарешті, третій компонент методологічного інструментарію українознавця
представлений допоміжними або спеціальними засобами наукового пізнання.
Йдеться насамперед про новітні інформаційні технології, персональний
комп’ютер, оргтехніку, які дають змогу максимально інтенсифікувати
дослідницьку роботу, підвищити її ефективність. Сучасні інформаційні
технології дають змогу застосовувати математичні моделі для аналізу
суспільних процесів, використання статистичних і метричних методів
дослідження.

Особливо велика роль інформаційних технологій в роботі з українознавчими
джерелами. Наукові бібліотеки, центральні державні архіви, музеї,
створюють електронну систему науково-довідкової інформації про наявні
бібліотечні, архівні та музейні колекції документів, залучення яких
сприятиме значенню джерельної бази українознавчих досліджень. Нарешті,
слід зазначити, що величезний пласт наукової і джерельної інформації
українознавці черпають за допомогою системи Internet. Вона закладає
сприятливі умови для міжнародного співробітництва українознавців, для
обміну інформацією і досвідом роботи, для електронних варіантів
українознавчих досліджень.

Звичайно, наявні сучасні інформаційні технології, персональні
комп’ютери, інша організаційна техніка лише тоді з повною силою
запрацюють на українознавство, коли дослідники досконально опанують ці
новації і поставлять їх на службу науці.

Таким чином, методологічні інструментарії українознавця – це комплекс
методологічних принципів (правил) дослідницьких методів наукового
пізнання та допоміжних або спеціальних засобів дослідження, які
охоплюють новітні інформаційні технології, обчислювальну та
організаційну техніку. Оволодіння методологічним інструментарієм, його
комплексне застосування є вирішальним чинником подальшого розвитку
українознавства, підвищення їх науково-теоретичного рівня і суспільного
значення.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020