Реферат на тему:
Мета мовної освіти – навчити думати, говорити і творити
Сучасна інформаційна доба зумовлює пошуки нових підходів, більш
ефективних методик навчання рідної української мови. Говоримо про
інноваційні технології освіти в умовах запровадження програм для
загальноосвітніх шкіл з 12-річною системою навчання та вироблення
державних стандартів мовної освіти. Сьогодні вчитель має змогу вибирати
з кількох підручників “Рідна мова” той, який відповідає його практиці
викладання й сприйманню учнів.
Підручник для 6-го класу “Рідна мова” (К.: Грамота, 2006) становить
органічне продовження підручника “Рідна мова” для 5-го класу. Він
упізнаваний і за художньо-естетичним оформленням, і за принципом викладу
навчального матеріалу. Наскрізними є малюнки, що уособлюють різні
частини мови. До цих малюнків – фігурок дітей – п’ятикласники вже
звикли, тому й упізнають їх на форзацах підручника для 6-го класу.
Збережено деякі рубрики, введено нові, які візуально членують матеріал,
дають змогу вчителеві вибирати різні форми роботи з усним і письмовим
словом. У викладі теоретичного навчального матеріалу і в доборі вправ та
завдань автори, зокрема, дотримуються таких принципів:
1) простота й доступність теоретичних положень, які має знати учень;
2) підпорядкування лінгвістичної теорії практичному засвоєнню мови в її
усній і письмовій формі; за чинною програмою, це поєднання мовленнєвої і
мовної змістових ліній у практиці навчання мови; сприймання усного
слова, розуміння прочитаного, вміння переказати прочитане;
3) введення, інтегрування у власне лінгвістичний матеріал наскрізної
культурологічної лінії – відомостей з історії, культури України;
4) використання цікавої за формою та змістом інформації, яка слугує не
лише для вироблення навичок аудіювання, читання, переказування (усного і
письмового), а й сприяє розширенню світоглядних українознавчих
орієнтирів учнів.
Зв’язок з вивченим у попередньому класі безпосередньо забезпечує
матеріал рубрики “Пригадаймо”. Відповідно до програми, підручник
складається з 8-ми розділів. Виклад теоретичного матеріалу і добір
вправ, а також творчі завдання розраховані на виховання творчої мовної
особистості. Учитель має змогу добирати такі вправи і завдання, які
націлені на виховання чуття слова і розуміння того, що мова є не лише
засобом, знаряддям спілкування, а й засобом, що здатний об’єднати,
пояснити всі види мистецтва. Тому важливо звертати увагу на художні
ілюстрації (картини, малюнки), використовувати їх для творчих завдань і
розвитку мови.
Поєднання художнього оформлення і змістового наповнення текстів націлене
на їх естетичне, пізнавальне, виховне сприйняття. Варто звернути увагу,
що вступом до підручника є Витяг із Закону України “Про Державний Гімн
України”. Поряд з інформацією як зразком офіційно-ділового стилю подано
поетичні рядки В.Крищенка (можна запропонувати учням вивчити цей вірш
напам’ять). У вступному параграфі “Краса і багатство української мови”
на конкретних прикладах поетичного тексту, який учні мають прочитати
вголос, варто пояснити такі ознаки української мови, як милозвучність,
повноголосість, значення чергування звуків, вибору варіантних форм тощо.
Важливо наголосити, що краса й багатство мови, її гнучкість,
мелодійність забезпечуються як найменшими одиницями (звуками, складами),
так і великими структурами – реченнями, зміною порядку слів і
відповідними наголошуваннями. Віршові й прозові тексти демонструють
різні засоби увиразнення мови. У зазначеному параграфі незначне місце
займають тексти, які треба учням запам’ятати, причому вони чергуються із
рубриками “Це цікаво”, “Усміхнімось”. Варто учням пояснити, що засобами
милозвучності, лексичного багатства мови досягається емоційне сприймання
інформації. Саме відповідні рубрики розраховані на те, щоб учні
зрозуміли: краса й багатство мови – це не абстрактне поняття, а дане нам
у відчуттях конкретних емоційних текстів.
Урок про красу й багатство української мови учитель має змогу доповнити
розповіддю про свої улюблені твори, а також організувати інтерактивне
опитування. У вступному параграфі висвітлено питання про основні джерела
багатства української мови, які, насамперед, пізнають учні з фольклору,
естетичного художнього слова та із звичайного спілкування, багатого на
народну фразеологію.
Учні демонструють своє розуміння краси української мови на конкретних
прикладах – читають вірші, уривки прози, які їм подобаються, пригадують
п’єси. Вони пояснюють, у чому полягає привабливість цих творів для
мовців, пригадують приказки, прислів’я, афористичні висловлювання,
наводять вирази видатних людей про українську мову. На уроках
української та зарубіжної літератури вони, за завданням учителя
української мови, вчаться добирати й записувати досконалі, гарні, на
їхню думку, крилаті слова, уривки, помічати їх естетичну вартість,
пояснювати, в яких ситуаціях можна застосувати той чи інший вислів,
текст.
Опрацьовуючи вступну тему, варто спонукати учнів до дискусії: “Чому така
багата, милозвучна українська мова не набула поширення в нашому
щоденному спілкуванні, зокрема у спілкуванні учнів і вчителів, дітей і
батьків?”
Концепція підручника – не лише подати лінгвістичний матеріал,
передбачений програмою, а й наповнити тексти українознавчою інформацією.
У підручнику послідовно проведено культурологічну лінію “Славетні
українці”, що має на меті виховувати почуття гордості, бажання
наслідувати людей духовно багатих, які прославили рідну землю своїми
вчинками, винаходами, творчістю. Кожний розділ підручника розповідає про
таких славетних українців через тематично підібрані вправи. На початку
кожного розділу підручника учні знайомляться з основними поняттями, що
розглядаються конкретно в ньому.
Концептуальним є введення до підручника рубрики “Із бабусиної скрині”. У
ній через пояснення прикладів з народної фразеології простежується
зв’язок з історією, культурою побуту, особливостями національного
характеру. Розкриття змісту усталених народнорозмовних висловів
пов’язане з відтворенням життєвих ситуацій, у яких виявляється гумор,
дотепність співрозмовників тощо. Поряд з пізнавальною функцією рубрика
“Із бабусиної скрині” виконує й розважальну: адже там діють звичні для
дітей персонажі – їхні однолітки.
У розділі “Повторення” вправи дібрано так, щоб учні переконалися:
звертання, вставні слова, однорідні члени речення, прості й складні
речення – це не лише лінгвістичні терміни. Вони допомагають
урізноманітнювати висловлену думку, роблять її емоційною, переконливою.
Весь розділ побудовано на використанні інформації про історію Київської
Русі. Учні уважно розглядають малюнки з історії. Можна провести
інтерактивне опитування, з’ясовуючи, що і хто зображений на малюнках.
Варто запропонувати, використовуючи знання з історії Київської Русі,
дібрати приклади до видів речень (рубрика “Пригадаймо”).
Чинна програма передбачає розгляд таких понять з лексикології, як
неологізми, архаїзми, історизми, запозичені слова і власне українська
лексика, просторічні слова, діалектна лексика, жаргонізми,
офіційно-ділова лексика. Зважаючи на складність цього матеріалу,
звертаємо увагу на упізнаваність учнями цих слів у різних текстах, тобто
даємо лише найзагальніше уявлення про зазначені розряди лексики.
Натомість більше часу необхідно відвести для практичного ознайомлення з
тлумачним словником української мови та словником іншомовних слів. І хоч
інформація про спільне й відмінне між цими словниками подана у рубриці
“Запам’ятаймо”, це не означає, що треба вимагати від учнів
запам’ятовування всіх пунктів, наведених у таблиці. Учні повинні мати
найзагальніші уявлення про згадані словники, вміти користуватися ними.
Тексти вправ у розділі “Лексикологія” відбивають розгортання подій
національно-визвольної боротьби українського народу за незалежність під
проводом Богдана Хмельницького, а також історичний період гетьманської
держави. Сприймання таких текстів із названими історичними реаліями,
безумовно, пов’язане з певними труднощами. Отже, вчитель має приділити
максимум уваги для пояснення змісту цих текстів. Навряд чи сприятимуть
грамотності учнів і практичному оволодінню мовою вимоги до розрізнення
питомих українських слів та слів іншомовного походження. Хоч у
підручнику вміщено відповідну таблицю, не варто орієнтуватися на
запам’ятовування цього матеріалу. Натомість для практичного засвоєння
інформації про лексику варто більше прочитати текстів історичних пісень
та дум і на практиці навчити учнів упізнавати історичну, архаїчну
лексику. У розділі “Лексикологія” повторюються теми із зв’язної мови про
типи висловлювання і мовні стилі. Особливу увагу треба звернути на
вправність складання висловлювань. Важливо, щоб учні активно
використовували лексичний склад сучасної української мови, уміли
складати тексти і логічно пов’язувати між собою речення у них. За
програмою у розділі “Лексикологія” виділено окремо тему “Офіційно-ділова
лексика”. Для пожвавлення навчального процесу запропоновано гру “Хто
швидше розселить слова офіційно-ділового вжитку в готелях”. Для гри
обрано іменники, що закінчуються на -ція, -ення. Показником належності
цих іменників до офіційно-ділової лексики є названі закінчення.
Швидкість розселення слів у двох умовних готелях залежить від того, як
учні впізнають слово. Варто продовжити гру і виявити, чи знають вони, що
означають “розселені” в будиночках слова. Для сильніших учнів завдання
може бути ускладнене: продовжити ряд іменників на -ція та -ення або
виявити дві інші групи офіційно-ділової лексики (хто більше пригадає
таких слів). Уміння будувати письмові висловлювання виробляється на
використанні конкретних мовних жанрів. Учні вчаться складати план
роботи, писати різного типу оголошення.
Під час тематичної атестації варто перевірити знання учнями
загальновживаної лексики, яку вони б згрупували за такими назвами: явища
та об’єкти природи; рослини й тварини; назви родинної спорідненості;
назви професій; назви побутових речей; назви ознак, дій, процесів і
станів; назви кількості і службові слова.
Культурологічна лінія розділу “Словотвір. Орфографія” – це імена
славетних українців-письменників. Учням треба пояснити, чому саме
розповіді про письменників використано як вправи до розділу “Словотвір.
Орфографія”. Письменників не випадково називають творцями літературної
мови. Вони надзвичайно тонко відчувають значення слова і вдало
користуються механізмом словотворення. Письменники-словотворці
збагачують мову неологізмами. У розділі “Лексикологія”, що найтісніше
пов’язаний з уроками української літератури, учні познайомляться з
індивідуальними неологізмами Павла Тичини. На уроці бажано ширше
використовувати художні тексти. Матеріал цього розділу побудований так,
щоб співмірними були завдання письмові (вивчення орфограм) й усні,
зокрема увага звертається на докладні перекази художнього тексту
розповідного характеру з елементами опису приміщення і з елементами
опису природи. Учням варто нагадати про типи висловлювань – розповідь,
опис, роздум, показати на прикладі поєднання в одному тексті названих
типів висловлювання. Слід більше уваги звернути на творчі завдання, де б
використовувалися в описах природи та описах конкретного приміщення
слова, утворені різними способами.
Відповідаючи на питання, як творяться слова і як вони пишуться, учні
вчаться самостійно утворювати нові слова, знаходити вивчені орфограми,
редагувати текст, добираючи спільнокореневі слова, а також помічаючи
допущені помилки. Серед питань орфографії тема написання слів разом і
через дефіс виявляється актуальною і складною для учнів 6-го класу. Хоча
практично навички написання складних слів виробляються упродовж навчання
мови, саме в розділі “Словотвір. Орфографія” подано найзагальнішу
інформацію, найважливіші правила щодо написання слів разом і через
дефіс. Учитель має наголосити, що слова, як правило, пишуться окремо,
проте в мові постійно творяться нові найменування, назви нових понять,
які потребують складного написання – разом або через дефіс. Таких слів
найбільше серед термінологічної лексики, зокрема в текстах наукового
стилю. Характерні вони й для художнього стилю. Часто це авторські
новотвори.
Способи словотворення мають вивчатися у 6-му класі не як самоціль для
запам’ятовування їхніх назв, а як засіб полегшеного вивчення поширених
орфограм, наприклад, прикметникових суфіксів, що пишуться з м’яким
знаком -зьк(ий), -цьк(ий), -ськ(ий), написання іменників із суфіксом
-ин(а), утворених від прикметників на -ськ(ий), -цьк(ий).
Розвиток зв’язної мови забезпечується виробленням уміння докладно
переказувати художній текст розповідного характеру з описом приміщення й
описом природи. Вчитель звертає увагу на відмінність опису природи в
науковому тексті і художній розповіді. Мотивація виділених у самостійний
параграф написання слів з пів- разом, через дефіс та з апострофом
узгоджується із використанням цих лексем в описах приміщення та природи.
Доцільно, готуючи учнів до докладних переказів, звертати увагу на
можливості утворення складних слів та слів із пів-. Оскільки в сучасній
мовній практиці широко побутують складноскорочені слова (учні бачать їх
в оголошеннях, газетах, рекламах), варто наголосити на графічному
відтворенні складних найменувань. Досить поширеними в сучасному словнику
є іменникові назви областей України з суфіксом -ин(а), тому варто
домагатися вироблення стійких навичок у написанні цих назв. Учні мають
утворювати їх від прикметників – назв усіх областей України.
Для розвитку зв’язної мови прислужиться текст “Із бабусиної скрині” –
Волам хвости крутити. Труднощі пояснення змісту цього фразеологізму
полягають у зміні реалій життя українців. Учитель пояснює зовсім інший
історичний час, інше ставлення до освіти, причому з деталями, що далекі
від теперішнього життя учнів. Однак ці деталі є неодмінною ознакою
історичного побуту, відбитого в свідомості українців.
На реальних подіях, пов’язаних із життям Г. Сковороди, побудована
вправа, у якій наведено низку географічних назв. Від них треба утворити
і записати прикметники. Виконання вправи вимагає знання способів
словотворення і водночас збуджує думку учнів про непросте життя
Г.Сковороди. Кількарівнева інформація вимагає творчого ставлення учнів
до завдання: утворити за зразком назви сучасних професій, тобто у
розділі поєднано історичні назви із найменуваннями сучасних професій.
Коли йдеться про певне славетне ім’я, яке треба запам’ятати, учень
виконує з ним кілька вправ. Так здійснюється автоматичне
запам’ятовування імен славетних українців. Поряд із вправами, поданими у
підручнику, пропонуємо творчі завдання, наприклад, пригадати імена
письменників і утворити від них прикметники, звернувши увагу на складні
орфограми. Для пожвавлення уроку можна запропонувати учням самим скласти
усмішки за зразком наведених. У них може бути активізоване словотворення
дитячої мови. Учитель використовує зразки дитячого фольклору як
ілюстрацію способів словотворення.
Найбільшу кількість годин відведено для вивчення іменника. Подаючи
загальну характеристику частин мови, учитель використовує науковий
текст. Він звертає увагу, що в тексті вживаються різні частини мови.
Рубрика “Пригадаймо” призначена для того, щоб учні актуалізували увагу
на питаннях, що слово означає, на яке питання відповідає, які має
граматичні ознаки, яким членом речення виступає. Культурологічна лінія
“Славетні українці” втілена у вправах про Т.Шевченка, І.Пулюя,
М.Остроградського, М.Пирогова, А.Кримського, І.Сікорського та ін.
Найзагальніші відомості про іменник як частину мови подаються в
контексті самостійних і службових частин мови. Вони функціонують у
реченні як головні та другорядні члени. Характерною ознакою цього
розділу є всебічне вивчення іменника: від розрізнення назв істот і
неістот до визначення типової і нетипової синтаксичної ролі іменника в
реченні.
Варто нагадати учням про значення слова предмет, яке в граматиці означає
не тільки звичайні речі, до яких можна доторкнутися, побачити, а й назви
почуттів, стану людини, явищ природи тощо.
Оскільки для засвоєння орфограми “Велика і мала буква” важливо
розрізняти власні й загальні назви, то останні поняття розглянуто в
цілій низці вправ, зокрема ребусів. У зв’язку з розвитком музейної
справи, відкриттям нових музеїв, звертаємо увагу на написання власних і
загальних назв із словом музей, наприклад: Ступа, прядка зберігаються в
музеї народного побуту; Ми відвідали Музей народного побуту в обласному
центрі. Орфограма “Велика буква” стосується також значної кількості
абревіатур (складноскорочених слів), щодо розпізнавання яких можна
запропонувати учням наводити свої приклади, наприклад, міські діти
згадають поширену абревіатуру СТО (станція технічного обслуговування).
У вправі 202 наведено перелік назв, у яких є загальні та власні назви.
Для того, щоб учні виконали завдання, списали і запам’ятали, як пишуться
запропоновані назви, учитель урізноманітнює завдання: кожну із назв
треба ввести у речення. Таким чином, побудувавши кілька речень, учні
навчаться автоматично використовувати орфограму “Велика і мала буква”.
Сучасна мовна практика засвідчує значні хитання у вживанні великої і
малої букви. Це питання не до кінця унормовує і чинний правопис, тому
варто говорити про найзагальніші правила використання великої літери і
не обтяжувати учнів запам’ятовуванням винятків. Оскільки вони мають
справу з текстами підручників, навчальної літератури, художніх творів,
то варто оперувати саме цими джерелами, тобто засвоїти написання з
великої букви назв міст, областей, прізвищ, прізвиськ, казкових істот
тощо.
Учителеві варто обґрунтувати, для чого вивчаються, наприклад, поряд із
загальними та власними назвами такі категорії іменників, як істоти та
неістоти, або як допомагає у практичному оволодінні мовою розрізнення
чоловічого, жіночого і середнього родів іменника. Адже це не тільки
граматичні категорії іменника, які вивчає лінгвістика. Це ті важливі
поняття, які визначають структуру мови, допомагають уникнути помилок.
Відомо, що засвоєння відмінкової системи іменника теж пов’язане з
розрізненням категорій роду, істот та неістот, а також категорії числа
іменників. Практичне оволодіння мовою у розділі “Іменник” можна логічно
пов’язати із правописом, відмінюванням власного імені учня (ім’я та
прізвище), з вивченням такої особливості української мови, як форма
кличного відмінка.
Звертаємо увагу учнів на терміни “чоловічий рід”, “жіночий рід”,
“середній рід” (вправа 212, рубрика “Це цікаво”). Виконуючи цю вправу,
учні мають змогу поміркуати над тим, чому одні слова належать до
іменників чоловічого роду, а інші – до жіночого або середнього. Як
відомо, в українській мові є іменники подвійного (спільного) роду.
Пропонуючи учням вправу про вживання іменників спільного роду,
використовуємо методику перебудови речення, націлюємо учнів на
самостійне конструювання фраз, у яких вжито іменники спільного роду.
Особливістю української мови є наявність незмінюваних іменників, рід
яких визначається за статтю або за сполучуваністю з іншими словами.
Практичне значення виділених незмінюваних іменників, насамперед, треба
показати на прикладі вживання жіночих і чоловічих прізвищ, на зразок
Бондар, Коваленко, Гладій тощо.
Для засвоєння іменникових орфограм важливо навчити учнів визначати, до
якої відміни належить конкретний іменник. Вивчення І – ІV відмін
іменників має бути добре вмотивоване. Учням треба розтлумачити, що за
вибором відмінкових закінчень визначають грамотність людини. Вивчити
відмінкові закінчення за таблицями – досить складне і невдячне завдання.
Наведені у підручнику таблиці іменників – це лише певна систематизація
сотень і тисяч іменників, групування їх за типами. Відмінювання
більшості іменників не становить труднощів для носіїв мови. Можна
запропонувати учням самим скласти таблиці відмінювання поширених
іменникових назв. Сутність відмінювання полягає у розумінні того, що
кожне слово існує не окремо, як наведено в таблиці, а у зв’язку з іншими
словами у реченні, що воно відповідає на конкретні питання відмінків.
Саме стовпчик із назвами відмінків та питання, на які відповідає
відмінок, є центральним, стрижневим щодо вибору відмінкового закінчення.
Хоча слова в таблицях подано осібно, варто привчати учнів наводити
прості речення, в яких ці іменники відповідатимуть на різні питання і
матимуть відповідні закінчення. Запропоновані таблиці розглядаємо як
довідковий матеріал, як основу для конструювання простих, зрозумілих
речень, в яких іменники відповідають на питання всіх відмінків.
Більшість відмінкових закінчень учні засвоюють автоматично, слухаючи
усну мову, читаючи тексти. Здебільшого вони відмінюють іменники
правильно, не замислюючись, до якої відміни слово належить. Проте є
складні випадки вживання відмінкових закінчень, зокрема учні помиляються
щодо вживання форми орудного відмінка межею чи межою, кашею чи кашою.
Складним для засвоєння граматичним матеріалом є відомості про поділ
іменників І-ої відміни на тверду, м’яку та мішану групи. Хоч у
підручнику під рубрикою “Запам’ятаймо” наведено зразки відмінювання
іменників усіх трьох груп, не варто вимагати від учнів формального
переказування виділених відмінкових закінчень. Практичне знання мови
виявиться в тому, яке закінчення виберуть учні, утворюючи конкретне
речення. Як відомо, труднощі в написанні виникають у виборі відмінкового
закінчення іменників м’якої групи у родовому відмінку множини (пісень,
гривень, вишень, а не піснів, гривнів, вишнів), орудному відмінку однини
(піснею, гривнею, вишнею, а не пісньою, гривньою, вишньою) та іменників
мішаної групи в орудному відмінку однини (кашею, кручею, хащею, ношею ,
а не кашою, кручою, хащою, ношою). Такий самий підхід, тобто виявлення
труднощів щодо вибору відмінкових закінчень, треба застосувати і до
вивчення іменників чоловічого роду ІІ-ої відміни.
Цілком слушно виділено в окремий урок тему “Особливості відмінювання
іменників чоловічого роду ІІ-ої відміни в родовому відмінку”, оскільки
саме в родовому відмінку найчастіше трапляються помилки. Очевидно, для
вивчення цього матеріалу треба відвести не один урок. За останні
десятиріччя орфографічні словники засвідчили тенденцію до поширення
закінчення -у, -ю в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду
ІІ-ої відміни і відповідно збільшення кількості іменників, нормативним
для яких є саме це закінчення. Хитання в мовній практиці, розбіжності в
словниках ускладнюють навчання грамотності учнів загальноосвітніх шкіл.
Для ефективнішого засвоєння цього граматично-орфографічного матеріалу
доцільно використати семантичне розрізнення – виділення груп іменників
чоловічого роду ІІ-ої відміни, що мають закінчення в родовому відмінку
-а, -я або -у, -ю. Найвагоміше протиставлення спостерігається у групах:
назви осіб – назви речовини, матеріалу; назви предметів – назви явищ
природи; назви населених пунктів – назви країн тощо.
Крім родового відмінка, окремо треба звернути увагу на давальний та
місцевий відмінки. В українській мові є варіантні закінчення в
давальному та місцевому відмінках для іменників чоловічого роду ІІ-ої
відміни. Назви істот у давальному відмінку мають закінчення -ові, -еві.
Розрізнення трьох груп в іменниках ІІ-ої відміни суттєве для іменників
чоловічого роду з кінцевими -ар, -ир, -яр. Належність їх до твердої,
м’якої або мішаної групи залежить від наголосу, який може переходити при
відмінюванні з основи на закінчення. Відмінювання деяких слів доцільно
запам’ятати: комар – комара – комаром; звір – звіра – звіром; цар – царя
– царем; пісняр – пісняра – піснярем.
Труднощі відмінкових закінчень в іменниках ІІІ-ої відміни стосуються
орудного відмінка однини: приголосні, що стоять між голосними,
подовжуються (сіллю, піччю); подовження немає, якщо приголосний стоїть
між голосним та іншим приголосним (честю, щедрістю).
Принцип засвоювання відмінкових закінчень має бути такий самий, як
рекомендовано для іменників І-ої відміни. Відмінкові закінчення
іменників ІV-ої відміни пов’язані з появою суфіксів -ен, -ат, -ят у
непрямих відмінках однини та множини (ім’я – імені, дівча – дівчати,
оленя – оленяти). В іменниках, що вживаються тільки у множині, варто
звернути увагу на родовий відмінок: частина іменників має нульове
закінчення (вечорниць, канікул), а частина – закінчення -ів (парфумів,
гордощів).
Для відпочинку і розваги можна використати рубрики “Це цікаво”,
“Усміхнімось”, “Із бабусиної скрині”. Як ілюстративний матеріал до
вживання іменників тільки у множині може слугувати текст із рубрики “Із
бабусиної скрині”. Це фразеологічний зворот за виграшки.
У практиці оволодіння мовою важливим є матеріал про написання частки не
з іменниками. У цьому параграфі варто простежити, як змінює частка не
значення слова (вправа 293). Учні самі мають навести приклади слів із
протилежним, антонімічним, значенням, переданим часткою не. Варто
запропонувати складання діалогів, у яких використовуються іменники з
часткою не. Це можуть бути діалоги-заперечення, діалоги-особисті
враження від певних подій. Більшу кількість балів отримує той учень,
який запропонує найбільше реплік з орфограмою “Не з іменниками”.
Для того, щоб навчити правильно писати іменникові суфікси -ечок, -ечк,
-ичок, -ичк, -інн(я), -енн(я), -н(я), -інн(я), -ив(о), -ев(о), треба
пригадати, що називається суфіксом і якого значення надають суфікси
іменниковій основі. Для вироблення навичок правильного письма й
автоматичного засвоєння правопису в підручнику використано принцип
утворення слів, зашифрованих у чарівних колах (вправа 304).
У щоденній практиці учням доводиться мати справу з написанням і
вживанням в усній мові чоловічих та жіночих імен по батькові, вміти
правильно відмінювати їх. Розширенню знань про власні імена сприяє
поданий у підручнику відповідний словничок. Особливу увагу треба
звернути на кличний відмінок власних імен людей. Для закріплення
матеріалу розділу “Іменник. Орфографія” підручник пропонує таблицю та
завдання № 1 і № 2 для самоперевірки.
На уроках, коли вивчається іменник, розглядаються теми зв’язної мови. Це
усний вибірковий переказ тексту наукового стилю, письмовий докладний
переказ художнього тексту розповідного характеру з елементами опису
приміщення, а також письмовий вибірковий переказ художнього тексту
розповідного характеру з елементами опису природи. Описи приміщення і
природи, введені у художній текст розповідного характеру, передбачають
відповідний лексичний запас учнів, поповнення їх словника відповідними
назвами, можливості ідентифікувати слова, що належать до різних
іменникових відмін. Оскільки у завдання з розвитку зв’язної мови входить
складання плану готового тексту, а також простого плану власного
висловлювання, на уроках має поєднуватися аудіювання і письмо. Від
правильного складання плану прослуханого тексту, вміння переказати текст
за складним планом залежить вироблення умінь і навичок побудови власного
висловлювання. Складання плану варто пов’язати з виділенням тематичних
речень у переказуваному тексті. Логічність, зв’язність висловленої думки
– це та мета, до якої має прагнути учень, незалежно від того, чи він
створює текст-опис, текст-роздум чи текст-розповідь.
Розділ “Морфологія. Прикметник” має характерну культурологічну основу.
Інформація про прикметник як частину мови подана на матеріалі вправ і
завдань, втілених у текстах про видатних українських художників,
композиторів, співаків. Мотивація вивчення прикметника пов’язана з
прагненням зробити свою мову барвистою, точною, образною. Щоб досягти
цього, треба володіти відповідним лексичним запасом слів – назв ознак.
Не випадково у цьому розділі використано рубрику “І пензлем, і словом”.
Характеризуючи художній текст, виконуючи творчу роботу, присвячену
конкретному творові або письменникові, ми часто послуговуємося висловом
письменник змальовує. Письменник, справді, малює словом, і без
прикметників його твір важко уявити. Без прикметників не можуть бути
висловлені наукові судження. Прикметники наявні й в офіційно-діловій
мові. До них звертаються як до засобу впливу на читачів, слухачів
журналісти. Отже, і для переконування, і для наукової інформації, і для
естетичного виховання на основі художнього тексту використовуємо частину
мови – прикметник.
Доцільно показати учням, що прикметник має такі ж відмінки і стоїть у
тому самому роді і числі, що й іменник, тобто форма прикметника залежить
від іменника. На сторінках підручника учні знайомляться з чудовими
репродукціями картин українських художників, а також основними поняттями
розділу, поданими у такій формі, яка має нагадати, про що йтиметься у
дібраних текстах про художників. Поряд із власне граматичним матеріалом
варто звертати увагу на лексичний склад мови, зокрема на назви кольорів
(див. вправу 331, рубрику “Це цікаво”).
Особливий тип роботи передбачає рубрика “І пензлем, і словом”. Вміщені
репродукції картин відомих художників і художні тексти, дібрані до цих
картин, мають на меті виховувати естетичний смак учнів, вміння писати
твір за картиною, виконувати творчі завдання, описуючи за допомогою
прикметників стан природи. У зв’язку із вивченням цього параграфа,
доцільно пригадати такі художні засоби, як епітет, порівняння, які
вивчали учні на уроках української літератури.
Прикметники називають різні ознаки предметів. Параграф 38 має на меті
показати учням різницю між якісними, відносними та присвійними
прикметниками. Вони її практично засвоюють, читаючи художній текст, у
якому наявні елементи опису природи. З якою метою введено у підручник
(програму) поняття якісних, відносних і присвійних прикметників? Це
розрізнення необхідне для вироблення навичок аналізу, вміння логічно
мислити, засвоювати механізм утворення прикметників за допомогою
суфіксів, префіксів тощо. Учитель має максимально використати
ілюстрації, наявні у цьому розділі: зображення предметів (вправа 338),
репродукції картин (вправа 341), малюнки до тексту “Із бабусиної
скрині”.
Для розвитку логічного мислення і вміння пов’язати певне значення із
конкретним словом пропонуються вправи на розрізнення якісних і відносних
прикметників. Учитель звертає увагу учнів на те, що названа прикметником
ознака може мати різний ступінь вияву. Подані у параграфі таблиці
унаочнюють утворення форми вищого і найвищого ступенів порівняння.
Читаючи художні тексти, учень має розрізняти форму різних ступенів
порівняння прикметників, впізнавати їх, пояснювати, як вони утворилися.
Складнішим є завдання самому створювати усний твір-опис приміщення в
художньому стилі на основі особистих вражень. Зауважимо, що складання
або написання твору на основі особистих вражень передбачає визначення
чітких формальних ознак самого поняття “особисті враження”. Учнів треба
підготувати до того, щоб особисті враження займали певну частину твору,
мали формальні ознаки, за якими частина твору, присвячена описові
особистих вражень, відрізнялась від частини об’єктивного опису.
Для засвоєння орфографії учні розрізняють тверду і м’яку групи
прикметників, особливості відмінювання прикметників обох груп. Хоча
зразки відмінювання прикметників твердої та м’якої груп, а також зразок
відмінювання прикметників на -лиций подано у рубриці “Запам’ятаймо”,
користуватися ними треба практично, вводячи прикметник у речення, тобто
прикметник відмінюється разом з іменником, від якого залежить, і виконує
у реченні відповідну синтаксичну роль. Якщо учні зможуть будувати
речення, ставлячи відповідні іменник і прикметник в усіх відмінках, вони
автоматично засвоюватимуть правильні відмінкові закінчення прикметників
твердої, м’якої груп, а також прикметників на -лиций.
Передбачене ознайомлення учнів з такою категорією, як форма прикметника.
Можна звернути їхню увагу на те, що коротку форму мають не всі
прикметники, а тільки прикметники чоловічого роду. Так само нестягнену
форму мають прикметники жіночого, середнього роду та прикметники у формі
множини. Прикметники чоловічого роду не мають нестягненої форми. Урок
творення прикметників поєднує інформацію зі словотвору та лексикології.
Кожний відмінний за формою прикметник несе в собі інформацію про інше
значення слова. Засвоєння префіксального, суфіксального,
префіксально-суфіксального способів творення прикметників та способів
основоскладання варто поєднувати з аналізом лексичного значення слова,
тобто визначати, що додають до основи слова префікси на зразок без-,
не-, проти-, анти-. Оскільки в параграфі введено текст про художницю
Катерину Білокур та її картини, то цілком природно переважають
прикметники на позначення кольору, матеріалу тощо.
Завжди виявляються складними для учнів написання складних прикметників,
що означають назви кольорів. Особливо на першу частину таких слів, як
темно-, світло-, ясно-. На цьому уроці варто в комплексі розглядати
формальну будову слова та його лексичне значення, домагатися того, щоб
учні не тільки правильно визначали префікс, суфікс, за допомогою яких
утворено прикметник, а й могли чітко назвати поняття, позначене цим
словом.
Звертаючись до текстів у підручниках з української та зарубіжної
літератури, учні мають пояснити, яку роль виконують у них прикметники ,
зокрема провести експеримент, вилучивши з тексту прикметники й
визначивши, як змінився після цього художній твір. Можна ускладнити
завдання, замінивши наявні у тексті прикметники синонімами або
антонімами.
Урок “Перехід іменників у прикметники” призначений для вироблення
навичок відмінювання прикметників, які виконують роль іменника, тобто
відповідають на питання іменника. Бажано, щоб учні виконали творче
завдання і придумали зразки повного і неповного переходу прикметників в
іменники.
Роль прикметників у мові учням варто пояснити на прикладах двох описів;
за програмою – це опис приміщення і опис природи. Оскільки ці описи
готуються за зразком художнього стилю на основі особистих вражень, то
бажано, щоб у текстах, які складають учні, були активно використані
прикметниково-іменникові сполучення. Знання лексичного складу мови
перевіряється практикою вживання в описах складних прикметників.
Засвоєнню орфограм, зокрема написанню прикметникових суфіксів, мають
сприяти узагальнені в таблицях правила. Свідоме засвоєння цих правил має
ґрунтуватися на тому, щоб учні самостійно добрали власні приклади до
тих, які подані у таблицях. Для вироблення правописних навичок варто не
лише утворювати прикметники від виділених у вправі іменників (вправа
387), а скласти й записати з ними речення.
Цікаво можна побудувати урок, використавши вправу 415, у якій
запропоновано учням розглянути картинну галерею. Ця вправа органічно
вводиться у весь розділ підручника “Прикметник”, оскільки саме в ньому
учні знайомляться з рубрикою “І пензлем, і словом”. Тестові завдання для
самоперевірки, якими завершується розділ, не виключають використання
рубрики “І пензлем, і словом” для написання твору “Опис природи” або
твору-оповідання за жанровою картиною.
До розділу “Числівник” учні мають приготуватися, познайомившись із
малюнками на сторінках 186 – 187, що супроводжуються основними поняттями
розділу, кожне з яких ілюструється конкретним прикладом. Це розділ,
умовно кажучи, про спортсменів, які своїми успіхами у змаганнях принесли
славу Україні. До визначення числівника варто перейти від аналізу
малюнка на 188-й сторінці, який теж пов’язаний із спортивною темою.
Розділ містить чимало цікавої інформації. Він насичений вправами про
розряди числівників за значенням, будовою. Навички розрізнення простих,
складних і складених числівників формуються на прикладах аналізу
графічного і кольорового зображення числівників. Подані у таблицях
зразки відмінювання виділених кількісних числівників шести типів
засвоюються на практиці утворення словосполучень з іменниками. Те саме
стосується порядкових числівників. Якщо вчитель бачить, що якийсь тип
відмінювання складний для учнів, він має приділити словозміні цього
числівника більше уваги, зокрема запровадити методику відмінювання
числівника з іменником.
Цікавим може бути інтерактивне опитування, коли учні практикуються у
правильному називанні років або читають, розшифровуючи цифри у будь-яких
друкованих текстах. Години з резервних уроків бажано використати на
вивчення числівника, оскільки цей матеріал дається учням важко. До
труднощів належить розрізнення складних і складених числівників. Останні
найчастіше вживаються як назви років, тому варто наголошувати на тому,
що у назві року відмінюється тільки останній порядковий числівник.
Теми зв’язної мови передбачають використання відомостей про числівники.
У письмовому творі-описі приміщення вимоги наукового стилю
забезпечуються введенням у текст словосполучень із числівниками. Це,
зокрема, назви розмірів приміщень з використанням кількісних та
порядкових числівників. Як читання, так і написання числівників,
позначених цифрами, пов’язане з труднощами їх відмінювання, на що варто
звернути особливу увагу. Бажано доводити до автоматизму використання
фраз на позначення точного часу. Складно для учнів визначити синтаксичну
функцію числівника. У зв’язку з цим бажано виконувати усні й письмові
вправи з синтаксичним розбором речення. Особливу увагу звертаємо на
випадки розрізнення числівника та інших частин мови, у значенні яких є
поняття кількості, наприклад, чотириповерховий будинок, п’ятірка тощо.
Як і в попередніх розділах, вивчення розділу “Займенник” розпочинаємо із
вступу до розділу, основних понять та знайомства з неперевершеними
майстрами української сцени. Зображення театру, театрального інтер’єру,
артистів (Марії Заньковецької, Марка Кропивницького) мають викликати в
уяві учнів театральні образи. Саме атмосфера театру відтворена в текстах
вправ до розділу “Займенник”. Не випадково вступ до цього розділу
починається із характерних запитань: Хто такий я? Хто такий ти? Хто такі
ми? Скільки нас? Можна запропонувати учням придумати речення кличної,
питальної чи розповідної інформації, в яких основну роль виконують
займенники. Варто привернути увагу до самої назви займенник – тобто той,
що вживається замість імені.
На прикладах творів художньої літератури учні характеризують стилістичну
роль займенників у художньому тексті. Готуючи самостійно письмовий
твір-опис у художньому стилі за картиною, а також твір-роздум у
художньому стилі про вчинки людей чи твір-оповідання на основі
побаченого, учні мають максимально використати свої знання розрядів
займенників, правильно поєднувати займенники з прийменниками.
Стилістичну функцію займенників вони можуть продемонструвати, створюючи
монологи і діалоги. Аналізуючи учнівські твори, написані на основі
власних спостережень, на основі побаченого, вчитель має пояснити
доцільність використання займенників і показати на практиці, як
займенникова заміна змінює характер тексту, урізноманітнює порядок слів,
структуру речення тощо.
Зібраний у розділі “Зв’язна мова” матеріал має зацікавити учнів
інформацією про ситуації спілкування, діалог, зв’язки речень у
висловлюванні, а також практикою створення мовних жанрів. Вправи тут
побудовані на використанні біографічних відомостей про письменників. Цей
розділ найтісніше пов’язаний з дисципліною “Українська література”. У
параграфі 57, присвяченому розгляду ситуації спілкування, вчитель
націлює учнів на зіставлення характеру спілкування, відтвореному у двох
показових оповіданнях “Маленька мураха” і “Їжачки”. Бажано прочитати ці
оповідання в ролях, визначивши тему і основну думку творів, обґрунтувати
правила ввічливого спілкування (поради ввічливим співрозмовникам подано
на сторінці 233).
Упродовж засвоєння визначеного програмою лінгвістичного матеріалу учні
демонструють використання його у зв’язних текстах. Час від часу вчитель
має спрямовувати увагу на такі структурні особливості тексту, як зачин,
основна частина, кінцівка. Письмові роботи виконуються паралельно з
усними завданнями. Цікавий урок можна провести на матеріалі аудіювання
тексту “Дитинство Івана Котляревського”.
Поряд із загальними уявленнями про мовні стилі за програмою вимагається
більш глибоке знайомство з такими жанрами, як план, оголошення. Із
зразками планів до переказуваного тексту учні знайомі з початкових
класів. Розуміння зв’язку між планом і тематичними реченнями або
мікротемами допоможе дотримуватись послідовності викладу думки, виділяти
тематичні речення як ключові висловлювання, навчить учнів правильно
формулювати висновки.
Уміння писати твір виробляється протягом усього навчання зв’язної мови.
Завдання поступово ускладнюються, і тому в підручнику пропонується на
прикладах складання плану готового тексту і складання плану власного
висловлювання проаналізувати текст “Твір” (вправа 562).
Робота над текстом – це постійні заняття з аудіювання, переказування
(усного та письмового), а також створення текстів у різних стилях з
різними типами висловлювання. Учні мають навчитися писати твір за
простим і складним планами. Очевидно, що ця праця найтісніше пов’язана
із виробленням навичок виділяти головне й другорядне. Особливо варто
розвивати здатність описувати щось на прикладах мистецьких творів,
картин тощо. Однак не випадково у програму вводяться теми опису
приміщення, опису природи на основі власних спостережень. Ця робота
потребує знання лексичних джерел мови, а також міждисциплінарного
підходу до вибору тем. Учні мають зрозуміти, що немає нецікавих тем, є
нецікавий виклад. Кожну тему, найпростішу, на перший погляд примітивну,
можна висвітлити, якщо задум буде привабливий. Учні мають чітко
відповісти на поставлені до себе питання: Про що я хочу розповісти? З
якою метою я хочу розповісти? Оскільки часто вимагають описати враження
від побаченого, пережитого, варто звернути увагу учнів на різні
можливості їх висловлювання. У творі не обов’язково мають бути слова:
“мені сподобалась ця картина” або “мені сподобався цей твір, бо…”
У методичній літературі постійно існує думка, що не можна навчити
орфографії тільки за сформульованими правилами. Вона справді слушна.
Крім сформульованих правил, які повторюються у підручниках, є ще й
закони зорової, слухової пам’яті. Саме на прикладах аудіювання, аналізу
творів виробляється звичка фіксувати грамотні висловлювання, а в
підручнику для цього служать і графічні засоби виділення орфограм.
Наповнення підручника “Рідна мова” українознавчим матеріалом має
розширити знання суміжних дисциплін, забезпечити вихід із власне
лінгвістичної сфери у загальнокультурну інформаційну. Цьому допомагають
додатки з тлумачного, орфографічного словників, іншомовних слів,
фразеологізмів, словника власних імен людей. Навіть якщо вправа
безпосередньо не пов’язана із завданням використати словник, учитель має
пам’ятати про ці цінні додатки у підручнику. Так само він має звернути
увагу учнів на розділ “Відповіді до кросвордів, ребусів, загадок і
головоломок”. Основою мовної компетенції учнів має бути надійний
словниковий запас, знання фразеології і граматичних законів мови. Все це
набувається не формально завченими правилами, а щоденною мовною
практикою усного і письмового спілкування.
Усне спілкування – це творення діалогів з друзями, батьками. Письмове
спілкування – це контактування з книгою, прочитаним, побаченим і з самим
собою.
Підручник “Рідна мова” вчить спілкуватися на теми української історії,
культури, літератури і, звичайно ж, мови. Тільки в такому цілісному,
інтегративному підході до мовної освіти формується національно свідома,
творча особистість.
Література:
Єрмоленко С.Я., Сичова В.Т. Рідна мова. 6 клас. – К.: Грамота, 2006. –
295 с.
Єрмоленко С.Я. Мова і розмова: Зошит зв’язної мови. 5 клас. – К.:
Грамота, 2006. – 72 с.
Українська мова: Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. 5 –
12 класи / за ред. Л. В. Скуратівського – К. – Ірпінь, 2005.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
