.

Літературно-філософські роздуми Олександра Довженка про особу і суспільство (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5436
Скачать документ

Реферат

не тему:

Літературно-філософські роздуми Олександра Довженка про особу і
суспільство

Видатному вітчизняному кіномитцеві, письменнику і публіцисту
О.П.Довженку був притаманний потяг до філософського осягнення дійсності,
без чого він не мислив ні художньої творчості, ні громадської
діяльності. Не випадково його повісті, оповідання, статті, а особливо
“Щоденник”, сповнені пошуків онтологічних, філософсько-антропологічних,
історіософських підвалин для естетичної практики. Цей бік Довженкового
генія, ще недостатньо розкритий у нашій літературі, потребує подальшого
дослідження. Зупинимось на деяких аспектах філософсько-антропологічних
пошуків визначного митця.

Провідною тенденцією Довженкової філософсько-антропологічної думки є
осмислення співвідношення в людині індивідуального і суспільного начал.
Така постановка питання випливала з характеру епохи, в яку жив і
працював митець. У післяреволюційний період життя країни подолання
приватної власності й заміна її суспільною здійснювалося надзвичайно
складно і суперечливо. Відображаючи ці перипетії революційних
перетворень, О.Довженко  формулює головну проблему  ХХ ст.: “Моє чи
наше? Ось світове питання. Великий знак доби…”. Але найскладніше це
питання для нас ?10, 129].

Звідси – роздуми про подальше формування особистості. Приватна власність
є ґрунтом для індивідуалізму, для утвердження особистого “Я”. Суспільна
ж власність утверджує у свідомості індивіда його органічну єдність з
цілим, з колективом, класом, суспільством, висуваючи в його особистості
на перший план не “моє”, а “наше”. Захоплений ідеєю колективізму, яка
втілювалася в роки будівництва соціалізму, О.Довженко на питання «моє чи
наше»?  твердо відповідає: “Наше!” Такий вибір стимулювався “етикою
рідноти”, котра твердить, що людина не є ізольованим атомом у світі, а
належить до певного роду, є його невід’ємною часточкою. Звідси
зрозуміло, чому селяни в кіноповісті “Земля” і в п’єсі “Потомки
запорожців” вважали справедливим забрати майно куркулів, усуспільнити
його. Моральним виглядає в цьому плані і вчинок Боженка у кінофільмі
“Щорс”, який, спрямувавши кулемет у театрі на “господ буржуазію”,
відбирає у них гроші.

У кінотворчості О.Довженко в 20-і роки прагне провести ідею первинності
суспільного перед індивідуальним у мистецьку практику. Для нього
головним завданням було розкрити суть ідеї, а не персоніфікацію героїв.
Митець в “Автобіографії” визначав сам, що у 1927 – 1928 роках у його
кінострічках ідея превалювала над характерами, “герої “Арсеналу” були ще
мало персоніфіковані… Це були носії ідей, ідеологій. Я оперував ще…
класовими категоріями” ?1, 29].

О.Довженко зізнається, що саме відчування себе частинкою цілого,
органічний колективізм завадили йому покінчити життя самогубством у 30-і
роки, в період цькування й розпачу, хоч тоді в небуття з власної волі
пішов дехто з його друзів. Якщо ціле переважає окремість, то треба
підкорити свої дії цілому, якщо “наше” перемагає в суспільстві, то “моє”
мусить до цього маршу пристосовуватися, йти в ногу з усіма. Ці почуття
посилилися у свідомості митця в період фашистської навали, коли
вирішувалася доля народу. Не тільки ставити на перший план  особисте,
але й думати про це в страшний для суспільства час вважалося зрадою,
найбільшим злочином. Кожен, відкинувши мрії про своє благополуччя і
щастя, повинен був боротися за перемогу над ворогом. Слави й особистого
безсмертя заслуговують лише ті, хто до кінця виконав свій обов’язок
перед країною, віддавши без вагань життя за неї. Такими ідеями сповнені
твори митця: кіноповісті, оповідання, виступи, статті. Він забуває про
власну хворобу і перебуває на фронті, прагнучи надихнути солдатів своєю
творчістю на подвиги.

Проте в період війни письменник стикається з безліччю фактів, які
свідчать про очевидну дурість керівництва країни, антигуманність
сталінської влади по відношенню до співгромадян. Так, мільйони нещасних
синів України блукали у прифронтовій смузі. Але, якщо комусь вдавалося
перейти лінію фронту до своїх, замість того, щоб послати у бій проти
ворога, їх оголошували державними злочинцями і кидали до таборів. З
цього приводу з’являється такий запис у Довженковому “Щоденнику”: “Боже,
які ж ми нерозумні, погані вчителі і керівники. Як мало у нас очолених
найвищою ідеєю братства, гуманізму, комунізму, чулості, навіть простої
практичності державної, як мало у нас, по суті кажучи, любові до нашої
людини, вона у нас замінена холодною формулою вірності ідеї Радянського
Союзу і патріотичним вигуком – “Народ безсмертний, брати і сестри!” А
народ із смертних людей, що страждають, мучаться, потерпають. Кому
скажу? Де ви, товаришу Сталін?” ?15, 249].

Акцентування індивідуальності людини в умовах тоталітарного пригнічення
посилюється у митця в період цькування його владою за кіноповість
“Україна в огні”, коли він констатував: “Мене засуджено до смертної кари
через отруєння чашею цикути націоналізму” ?15, 347]. Тут вбачаємо явний
натяк на загибель Сократа: древньогрецький філософ, з ім’ям якого
пов’язаний перехід людства до шанування неповторного в особистості, до
індивідуально-діалектичного сприйняття світу, був засуджений до страти
можновладцями демократичного Афінського суспільства, де панував
догматизм і підкорення особи полісу. Сократ випив отруту – цикуту.
О.Довженко іронічно констатує, що вирок йому за “Україну в огні” слід
вважати справедливим, бо він хоч і шкодить конкретній людині, але
задовольняє суспільство: “Справді – довольство цілого обіймає собою і
довольство всіх його частин. А раз я є частина, хоч і мізерна, цілого,
сей вирок, задовольняючи ціле, мусить задовольнити і мене” ?15, 347].

Сталінське формально-логічне мислення ніби осягає істину, але ж проти
неї в О.Довженкові бунтує сократівська діалектика: якщо моє “Я”
неповторне, то чи може воно розчинитись у загальному? Мислитель цілком у
руслі екзистенціального розуміння людини констатує наявність у своїй
особистості цілої гами внутрішніх почуттів до свого народу, які
спричинили сердечний біль при спогляданні його нищення. Ці страждання
письменника яскраво вилилися у творі “Україна в огні”. Інакше й не могло
бути, бо це теж логічно й закономірно, чого не побажали бачити його
ідеологічні кати: “Чи може бути надмірною любов до Батьківщини? Ні.
Немає такої любові… І моя не була, хоч і вмер від неї… Втратив все
за одну лише помилку серця свого” ?15, 439]. Письменник раціонально
усвідомлював, що показ Сталіну України, яка потрапила в саму середину
воєнного пекла, зазнала найбільших втрат, викличе гнів вождя, його 
звинувачення в тому, що митець не бачить страждань інших народів, а
значить у націоналізмі, але по-іншому вчинити не міг: “… Серце моє
було отуманене останніми сльозами на останніх рідних нивах моєї землі в
незабутнє літо тисяча дев’ятсот сорок другого року” ?15, 375 – 376].

Хоча символ “серце” зустрічається і в довоєнних творах О.Довженка для
означення глибинних духовних криниць душі людини, але саме воєнні та
повоєнні щоденникові записи й художні твори містять чимало звернень до
цього поняття для означення сутності індивідуальності. Без сумніву можна
стверджувати, що письменник продовжує кордоцентризм (cordos – серце) в
розумінні людини, притаманний з давніх-давен українській філософській
думці. Концептуально кордоцентризм вперше розроблений Г.Сковородою і
знайшов оригінальне продовження у творчості М.Гоголя, П.Куліша,
П.Юркевича та інших.

Продовжуючи кордоцентричну тенденцію, О.Довженко, як і Г.Сковорода,
розрізняє зовнішню і внутрішню людину. Так, описуючи зовнішність батька,
його тілесний портрет, письменник у той же час підкреслює, що це була
людина “з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів” ?4,
52]. Саме глибинні думки і почуття індивіда О.Довженко, як і класик
української філософії, величає серцем. Серце як м’яз у нього має інше
означення: воно болить, коли трапляються напади стенокардії. Але є інше
розуміння серця, яке знаменує духовне осердя внутрішньої людини.
Г.Сковорода ототожнював серце з Богом у людині, зокрема, з любов’ю, яка
і є Богом. Подібне зустрічаємо і у О.Довженка. Він високо підносить
думку про те, що людина має любити не стільки “розумом.., а всім, чим
Бог дав, що тільки є в тобі” ?3, 73]. Присутня у творах О.Довженка й
ідея Г. Сковороди про самопізнання людини за допомогою і через серце.
Мислитель часом розрізняє, а іноді ототожнює душу й серце людини, при
цьому ставлячи вимогу “дати їй змогу розкрити свою душу в глибокому
внутрішньому самоспогляданні” ?15, 458].

Довженківське “сердечне” самоспоглядання характерне для героїв його
творів. Так, коли персонажі “Повісті полум’яних літ” під час війни
потрапляють у “граничні ситуації”, найстрашнішою з яких є зустріч зі
смертельною небезпекою, то перед їхніми очима миттєво пропливає все
життя, починаючи з дитинства, бо в серці назавжди залишаються дорогі
сцени минулого життя ?5, 112]. Сердечні якості, почуття народжуються,
успадковуються й укорінюються у внутрішню людину з дитинства. При цьому
неабияку роль відіграє злиття людини з рідною природою: “М’яка тепла
вода її оповила, мою душу, очистила від журби і скорбот, повернула до
краси… Вона наповнила серце моє любов’ю, миром, щастям” ?15, 500].
Орлюк, самоусвідомлюючи своє “Я”, звертається серцем до дитячих років,
коли він зростав серед насіння, хлібів, а звідси – і його сердечна
любов: “Я так люблю сіяти! Люблю орати, косити, молотити. Але понад усе
люблю сіяти, садовити, щоб росло. Тоді я сторукий, і рука в мене ну така
легка, ніде було так не родило, як там, де я” ?8, 113].

О.Довженко розуміє, що важливо показувати особу людини через виконання
нею нових певних ролей. Дійсно, людина як особа формується в діяльності,
вся сукупність форм якої є індивідуальним способом життя, що знаходить
відбиток у сутності особистості. Але не менш важливим у єстві особи є її
внутрішній глибинний пласт духовності. Він захований від зовнішнього
спостерігача і доступний тільки самопізнанню. Тому митець вважав за
потрібне, щоб його герої лишались на самоті, заглиблювались у себе і в
тиші душі шукали істину. Це, можна сказати, проповідь своєрідного
ісихазму, хоч і в його нерелігійній формі.

Людина як часточка космосу містить у собі його тишу, до якої треба
прислухатись, щоб самопізнати себе, повчає митець. Це “тихе”
самопізнання різнопланове: “Тиша споглядання  та самоспоглядання, тиша
волі, тиша приреченості, тиша каяття, відчуженості від дрібного,
минущого, тиша захоплення, мислення тощо” ?2, 494]. Як для кінорежисера,
для О.Довженка характерне розмірковування героїв над своєю долею,
життям, сутністю, перспективами подальшої діяльності й т. п. Це
зумовлено його філософським кредо поєднання в людині зовнішніх дій,
ролей і внутрішнього “серця”: “Людина не завжди там, де вона біжить,
перебігає, метушиться і т. д., вона починається там, де по бігові й
стрілянині вона спиняється вчасно і мислить” ?6, 318].

За Г.Сковородою, людині самопізнати серце потрібно для того, щоб виявити
свою “сродність” (спорідненість) з певним видом праці. Природа (Бог)
нікого не обійшла, наділивши певними здібностями, нахилами, талантом,
хоч і не в однаковій мірі (концепція “нерівної рівності”). Коли людина
займається тим, для чого народжена, вона дістає насолоду від праці як
процесу діяльності, а не тільки від кінцевого її результату. “Несродну”
працю Г.Сковорода розглядає як джерело нещасливого життя індивіда, всіх
людських бід, зла на землі. Подібні мотиви притаманні й творчості
О.Довженка.

Талант, даний від природи, – це не прерогатива тільки людей розумової
праці. Дядько Самійло із “Зачарованої Десни” не був ні професором, ні
лікарем, ні інженером, ні суддею, ні священиком, він навіть не мав
хліборобського хисту. “Але, як і кожна майже людина, він мав свій талант
і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що
сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й
просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою, –
легко і вправно… Поза своїм талантом, як це водиться часто серед
вузьких фахівців, він був людиною немудрою і навіть немощною” ?4, 69].
Фізична улюблена праця приносила косареві насолоду, бо, здавалось, він
із задоволенням обкосив би всю земну кулю.

Якщо ж людина не знайшла свого місця в житті, не визначилася із
“сродною” працею, а займається роботою, непритаманною її єству, то вона
нещасна. Така праця не сприяє розкриттю її сутнісних сил, а губить їх.
Звичайно, індивіду доводиться виконувати чимало ролей, займатись різною
діяльністю, але є один із видів її, що підносить людину на гідний неї
щабель існування, дає щастя. О.Довженко засуджує практику радянського
суспільства, в якому часто “перекидають” працівника з одного виду роботи
на інший. Особливо це стосується “номенклатурних” працівників, яких
використовують на посадах зовсім різних профілів. Це руйнує їхню
особистість, завдає шкоди суспільству. “Перекиданство – наше велике зло,
– пише він. – Воно розвинуло у нас, породило дилетантство і поверхових
безвідповідальних нероб. Перекидають його, як шматок, … і він радіє,
ось який послужний список – є чим хвастонутись” ?15, 208].

Очевидно, що О.Довженко добре знав творчість Г.Сковороди, М.Гоголя,
П.Куліша. Менш вірогідно, що він міг читати твори П.Юркевича, бо за
життя письменника його оголосили релігійним мракобісом, і праці не
друкувалися. Та ми ведемо мову не про пряме запозичення О.Довженком ідеї
кордоцентризму у мислителів ХІХ ст., а про ідентичність ходу їхньої
думки в різні два століття щодо понять “серце”, “душа”, у яких
відобразилася ментальність українців з їхнім індивідуально-особистісним
розумінням людини. Довженків кордоцентризм є також виразом
екзистенціальності творчого доробку ряду його соратників по ВАПЛІТЕ. Але
ж і його ідеї про серце несуть відмінне, оригінальне, як ми бачили вище.
Крім сказаного, відзначимо ще ряд Довженкових характеристик цього
поняття.

У серці формується віра, і воно є носієм її: “Люди виносили віру в
серцях” ?13, 29]. Серце містить у собі переживання: “… Важкі хмари
торкались серця: син комсомолець лежав на столі” ?5, 129]. Відповідно до
життєвих обставин та відносин серця можуть наповнюватись радістю і
щастям, але коли люди стикаються з несправедливістю, то ситуація сприяє
тому, щоб “серця сповнялися лютого гніву” ?4, 65]. У “просторах свого
серця” проста сільська жінка здатна знайти щось зовсім не буденне, що
виходить за рамки “хатньої мрії” ?4, 77].

Серцем люблять, але й ненавидять: “Дурне мав серце. Ненавидів таємниці.
Брехні в усіх видах – в партійному і безпартійному. Ненавидів безчестя і
прояви поганого смаку. Але де б я не був і що б я не робив, я вкладав
усю свою силу, щоб зробити краще, всю душу, всі нерви, всі м’язи” ?15,
259]. Серцем людина відчуває майбутнє, перспективи своєї діяльності,
життя: “Сьогодні точно і вповні відчув я усім серцем, що мені судилося,
якщо я не вмру наглою смертю, написати одну велику книгу, ту саму, яка
жила в моїй підсвідомості багато вже літ” ?15, 404]. Серце розглядається
як орган для естетичного пізнання  світу: “З чого складається красота? З
того, з чого й життя й перемога. З осердечненого любовного поєднання
всіх його явищ” ?15, 398]. Серцем людина може полюбити якийсь край.
Каховка, де письменник спостерігав будівництво гідростанції, зустрів
багато чудових людей, де уява серед стародавніх могил малювала йому
далеких пращурів українського народу і безпосередніх предків його роду –
прадіда, діда, батька, – які тут чумакували, велич Дніпра і неосяжність
степів стали йому рідними: “батьківщиною мого серця, вітчизною
найдорожчих моїх почуттів” ?15, 512]. Серцем людина має здатність
вільного вибору вчинків: “…Ношу я царство свободи у своєму серці” ?15,
426].

Ось такий гармонійний спектр станів серця – найглибших і найсуттєвіших
психічних пластів свідомості людини – складає її єство, внутрішній
духовний зміст особистості з її індивідуальністю, специфічними
неповторними рисами. Такі роздуми й висновки стали для О.Довженка
філософською засадою для поступового переходу від зображення персонажів
як “ходячих схем”, що потрібні лише для ілюстрації ідеї фільму, до
розкриття в індивідуалізованих художніх образах глибинних людських
почуттів, прагнень, переживань, до показу конкретної людини з живим
характером. Митець ставить перед собою завдання “прокласти шлях до серця
людини…”. А це можливо тільки тоді, коли не просто розкривати зміст
особи за допомогою опису виконання нею суспільних ролей, а проникати в
її чуттєвий, сердечний світ. Він писав, що “не можна замінювати людські
почуття міркуваннями, складність стосунків – субординацією, характери –
посадами” ?12, 102].

Звичайно, митець уже в німому кіно знаходив певні засоби
індивідуалізації персонажів. Прикладом може слугувати хоча б його
геніальна “Земля”. В кіноповісті він весь час підкреслює неповторність
своїх героїв. Скажімо, побратим діда Семена Григорій змальовується
таким, що “ніде по степах від Чернігова й Конотопа до Ставрополя,
Бердянська і Ясс, та й навіть до самої Москви… – ніде ні разу не
стрічали такого чоловіка” ?5, 108]. Перехід від німого до звукового, від
чорно-білого до кольорового кіно означав зростання можливостей для
показу чуттєвого розмаїття людського та індивідуалізації особистості.
Вже у “Щорсі” спостерігаємо широкий спектр індивідуальних характерів, і
це стосується не тільки видатних осіб – Миколи Щорса та Василя Боженка,
але й рядових бійців та інших персонажів. Від показу “широких мас”
кіномитець переходить до відтворення воєнної історії в індивідуальних
характерах і вчинках персонажів. Він хоче показати буття “не в
знеособленому місиві тисячних бентежних юрм, а в індивідуалізованих
образах, у вчинках” ?15, 479]. У передостанній рік свого життя
О.Довженко твердо стояв на позиціях екзистенціальної самоцінності
неповторного в особистості, ставив вимогу, “щоб усі образи були найбільш
індивідуально яскравими та виразними” ?14, 172].

Як вважав відомий російський літературознавець і кінокритик В.Перцов,
прагнення індивідуалізації образів знайшли втілення у творчому доробку
О.Довженка. Ми бачимо “в його фільмах, сценаріях і оповіданнях
найсильніші образи самородних мислителів, пристрасних трудівників, що
справляють життя не за підказкою, а по-своєму, на основі того досвіду,
який веде в майбутнє…” ?16, 669].

О.Гончар надзвичайно цінував Довженкове вміння, здавалося б, у звичайних
явищах помічати надзвичайність, в результаті чого він “у мовби
“буденних” людях відкрив їхню глибинну внутрішню поезію, поглядом
гуманіста побачив значимість кожного людського життя” ?16, 64].
Письменник і публіцист І.Андроников підкреслював, що О.Довженко прагнув
у кінообрази втілювати філософські думки, вважаючи, що “без вірогідності
характеру нема філософії” ?16, 81].

J

L

L

???????¤?¤?$???????µ?А філософія О.Довженка як митця і мислителя була
такою: без розкриття ролей, які виконує конкретна людина, обійтись не
можна, але коли до цього звести її особистість, то власне людське начало
не буде розкритим. Кожна людина – неповторна, тому визначити її сутність
через якесь поняття, підвести її індивідуальність під дефініцію
неправомірно. Якщо це роблять, то звучить прямо анекдотично:

– … І ця ось людина!..

– Я не людина. Я інженер ?15, 470].

У творчості О.Довженка зустрічаємо роздуми про структуру особистості.
Вона включає в себе зв’язки між природними якостями, свідомістю і
глибинними властивостями духовного стану, що ховається в серці. Це видно
хоча б у визначенні письменником потреб для себе, щоб успішно працювати:
“Мені зараз потрібно тільки одне – десять років повної фізичної сили,
ясності мозку, бездоганності серця” ?15, 428]. Описуючи образ батька,
він зупиняється як на його фізичних якостях,  зовнішності, так і
підкреслює розумові якості та моральний стан, внутрішню сердечну
духовність. Людина у творчості митця – родова особа, бо вона –  частина
людства, нації і всього родового дерева. Звідси у неї загальнолюдські
якості, спільне для всіх людей, для народу. І все ж кожен індивід є
неповторним, як неповторне його життя. Навіть в одному роді, в сім’ї, де
для її членів є багато спільного в житті, воно складається
індивідуально: “Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму – і
прадід, і дід, і батько з матір’ю” ?4, 80].

В особистості, на думку О.Довженка, поєднується минуле й сучасне її
існування, життя, діяльність, а також майбутні перспективи її буття.
Так, у п’єсі “Потомки запорожців” він, даючи коротку характеристику
дійових осіб, заглядає у їхнє минуле, описує сучасний статус і
передбачає, якими вони можуть стати в майбутньому. Соціальне середовище
– основний зовнішній фактор формування особи. Тому з усією очевидністю,
подаючи окремі портрети персонажів, вкладає у них типові риси певної
соціальної чи етнічної групи. Так, зокрема, він зображає своїх предків,
потомственних селян-хліборобів. Прадід Тарас (рід Довженків на селі так
і звали – Тарасовичі, забувши про їхнє прізвище) мав голос “такий
добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були
ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не
вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти
й добро” ?4, 49].

Праця і мирне співіснування були головними рисами українця-хлібороба. У
праці розквітав їхній талант, вони давали радість життя і смисл
діяльності. Вихований у працелюбній сім’ї, О.Довженко ніяк не може чи
ніби умисно не хоче зрозуміти, чому це праця при соціалізмі
розглядається вже як щось особливе або й виключне, чому її оголосили
справою честі, слави, доблесті й геройства, а людей до праці “підганяють
газетами”. Він переконаний, що в усі часи труд “сам по собі є просто
діло. Як собі хочете, ну, по-моєму, не треба бути героєм, щоб трудитись.
І доблесті особливої не треба. Не слід так залякувати людей трудом. Труд
– штука приємна, радісна… А на геройство не всякий способен” ?15,
406].

Виховання людини в праці, починаючи з дитинства, має доповнюватися
навчанням, освітою. Прекрасні природні задатки без належної освіти не
розкриваються в усіх їхніх можливостях. На його думку, батько був
всебічно талановитою, розумною людиною, з якої міг би вийти професор,
але тогочасні умови життя були такими, що він лишився неграмотним, як і
майже всі селяни України в дореволюційній Росії. В умовах нового
післяреволюційного суспільства молоді був відкритий шлях до освіти.
О.Довженко закликає вчителів, старших товаришів допомогти кожній молодій
людині визначитись у своїй “сродній праці”, осмислити свої здібності і
посилати в науку: “Вкажіть йому дорогу, дайте науку, дайте техніку, і
тоді посилайте куди завгодно: в інженери, в капітани, в дипломатичні
місії, артисти” ?5, 128].

Водночас стан освітянської ниви не задовольняв О.Довженка. Слова про
становище учителя в соціалістичному суспільстві, які ми наведемо нижче,
стосувалися довоєнного періоду, але ще довго і в повоєнні роки вони
відображали становище радянського шкільного педагога. Та й зараз треба
державі й громадськості докладати багато зусиль, аби докорінно змінити
ставлення до вчителя, а значить і стан усієї школи. Ось Довженків біль
щодо становища учителя: “У нас учитель в загоні. Жалюгідне становище
учителя матеріальне і морально-правове… Прибитий неінтелігентний
учитель – це величезне зло нашого народу. Безправний, нешанований,
брудний, малоосвічений учитель і такий же малорозумний Наркомос з усім
його авгієвим апаратом не може забезпечити державі гарну молодь, якими б
високими і досконалими не були тези прагнень компартії. Народний
учитель, учитель народу – серце і сумління села, зразок і предмет
наслідування для дитини, достойний, чистий, авторитетний, ушанований
батьками, – нема, нема у нас народного учителя. Ми зробили з нього
безправного попихача будь-якого голови колгоспу, будь-якого дядька, і
потонула молодь у неуцтві, безхарактерності, слабодухості,
безвідповідальності і нехлюйстві” ?15, 278 – 279].

У такому жахливому стані учительства, школи, а значить усієї системи
довоєнного навчання, виховання молоді, О.Довженко бачив причини
відсталості радянського суспільства, що проявилося у поразках на початку
війни. Читаючи його рядки, задумуєшся над питанням, а чи негаразди з
сучасною нашою школою не є важливішою причиною повільних перетворень в
усіх галузях суспільства і в незалежній Україні? Програми реформування
освітянської ниви, закони, які приймаються щодо неї, багато в чому
лишаються на папері: низька зарплата учителя, незадовільна
матеріально-технічна забезпеченість навчально-виховного процесу, нестача
учительських кадрів у сільській місцевості, куди випускники педагогічних
університетів не бажають їхати, бачачи безперспективність роботи і т.
п., – ці та інші проблеми чекають свого вирішення.

О.Довженко у свій час бачив, як курс компартії на створення
робітничо-селянської інтелігенції шкодив отриманню повноцінної вищої
освіти. Після певних курсів та робітфаків малопідготовлену молодь
приймали до інститутів за класовою ознакою. Стару ж дореволюційну
інтелігенцію оголосили класовим ворогом і у великій кількості знищили.
Нова інтелігенція, вихідці з робітників і селян, що здобували вищу
освіту, не маючи практично середньої, як правило, не могла за
освіченістю досягти рівня дореволюційної. Про таких митець говорив:
“Освіта, кажуть, у нього вища, а середньої нема – дірка” ?15, 459]. А
коли до цього ще додається моральне убозтво, якщо у такої людини з
дипломом про вищу освіту “серце з нижчою, а шлунок зовсім темний і
потребує много харчу і добрих напоїв”, то це вже О.Довженко кваліфікує
як людське каліцтво [15, 473].

Як уже було сказано, О.Довженко поділяє думку Г.Сковороди про
“споріднену працю”, про те, що кожен має віднайти своє внутрішнє
покликання до певного виду праці. Але коли соціальний статус робітника
чи трудового селянина дозволяє йому мати переваги в отриманні вищої
освіти, то часто особа, не маючи схильності до розумової праці, йде до
інституту. “Дурень нині часом закінчує два факультети, займає високі
посади, має ордени, партстаж”. Але ж він не здатен виконувати професійні
функції відповідно до спеціальності, яка зазначена в дипломі: “На роботі
він не працює, він не робить нічого, бо робити нічого не годен. Він може
лише щось “провернути”, “двинути”, “утрамбувати”, “ув’язати” і т. ін.
Він розповсюджений, як бур’ян. Він скрізь” ?15, 299 – 300].

Такі спостереження і роздуми приводять до того, що письменник чітко
розрізняє, як це й належно, поняття “інтелігенція” та “інтелігентність”.
Інтелігенція – це соціальна група людей з вищою та середньої спеціальною
освітою, яка займається на професійному рівні розумовою працею.
Інтелігентність – це система внутрішніх духовно-практичних рис,
притаманних конкретній людині. Вищим законом буття для неї є висока
самобутність думки, постійне прагнення до самореалізації себе як
особистості шляхом здобування нових знань і практичної дії на благо
народу. Серед інших рис інтелігентності О.Довженко виділяє гуманне
ставлення до ближнього, співчуття людському горю і практичну поміч
окремій людині. Інтелігентність передбачає не тільки оволодіння
культурою, але й прагнення її примножити, передати культурні надбання
іншим. У його розумінні інтелігентність притаманна людині, для якої
вищим законом буття є не задоволення своїх біологічних потреб, а
служіння інтересам інших людей, спираючись на вимоги духовного простору
у певний історичний час. Інтелігентність є виразом внутрішнього єства
людини, що досягається єдністю природних властивостей індивіда та його
виховання у висококультурному середовищі. Тому розумна інтелігентна
людина відразу помічає в іншій риси інтелігентності або їх відсутність:
“Боягуз і той прикинеться колись хоробрим, скупий раз у житті – щедрим,
падлюка – добрим, нещасний – щасливим. Єдиним не прикинеться –
інтелігентним” ?9, 52].

Екзистенціалістськи визначаючи неповторність людської особистості,
О.Довженко бачить, як умови життя в сучасному світі спрямовані на
нівелювання людської індивідуальності: “Бурхливе суспільне життя,
газети, організації і особливо радіо наповнюють його щодня духовною їжею
у виді різних однакових для всього людства відомостей” ?15, 420]. Людина
стає додатком до машини, виконує щодня однакові виробничі операції,
навіть рухи. Творча праця все більше зникає. У радянському суспільстві
нав’язується тільки одна ідеологія, роздумувати забороняється. Крім
того, начальники роблять дуже багато для уніфікації людини, бо їх ніщо
на світі так не турбує, як зіткнення з людиною, несхожою з іншими, з
яскравою індивідуальністю, що має свою думку, суперечить керівникові,
хоче щось зробити по-своєму. Керівника дратує “наявність різних
неподібностей,.. різноманітностей людських. І клопоту од них багато, і
турбот, і непорозумінь, і всяких, одне слово, випадковостей, які завжди,
як показує досвід, водяться в темних закапелках індивідуалізму” ?15,
390].

Суспільне середовище, соціальні відносини втілюються в особистість
людини через форми її діяльності, які змінюються, дякуючи впливові інших
людей, масовій інформації. У результаті потроху втрачається
індивідуальність, всі стають схожими на рідину, яку вливають в однакові
посудини. Так, Тарас Кравчина “прийняв форму того сосуда, в який його
влили” ?15, 430]. Мова йде про селянина, котрий став колгоспником.
Звичайно, повністю змінити людину, яка формувалася за часів
одноосібницького господарства, не можна. Кравчина “довго ще смердів
старою попередньою посудиною приватництва, власної думки тощо” ?15,
430]. Люди противляться конформізму, коли є глибоке “серце”, що містить
індивідуальні здібності, прагнення, хоч в умовах тоталітаризму це їм
дається нелегко. О.Довженко, зустрічаючись з таким індивідом, бачив, що
“тільки хороша вдача, природний талан піднімає його і тримає в ньому
якийсь гарний людяний вогонь” ?15, 206].

Сучасний екзистенціалізм наповнений спробами показати процес стирання
людської індивідуальності. М.Гайдеггер пояснює, що людина в ХХ ст. стає
конформістом, бо вона не може встояти перед натиском цивілізаційних
впливів, які звалюють на індивіда щоденно гору одноманітної інформації,
спрямовуючи через рекламу й “масову культуру” діяльність кожного зокрема
і всіх у цілому до якогось одного русла. Буття новітнього часу,
втілюючись, супротив волі особи, через тисячі шпаринок у її свідомість,
осідає у позасвідомому і формує, за висновком Г.Маркузе, “одномірну
людину”. Вона прагне не перетворювати суспільство відповідно  своїм
індивідуальним потребам, а пристосовуватися до нього, щоб їх
задовольнити. Але ж і потреби стають все більше схожими, ідентичними.
Народжені різними, люди стають однаковими у процесі конформістського
суспільного впливу. М.Гайдеггер порівнює цей процес з утворенням
морської гальки: скеля падає в море, розбиваючись на міріади
різноманітних за формою камінців, які, після довгого обмивання водою,
всі викидаються на берег кругленькими. Чому ж індивід не протестує проти
конформізму? Якщо бути не таким, як інші, у мисленні і вчинках, то і
відповідальність незмірно зростає, робить висновок М.Гайдеггер. Чим
більше свободи, тим більше й відповідальності. Цього боїться сучасна
людина й тікає у лоно конформізму. Таке явище Е.Фромм назвав “втечею від
свободи”. О.Довженка теж не обходять думки про конформістські настрої в
радянському суспільстві, зокрема серед митців. Сірість, убогість
художніх творів письменників, кінематографістів соціалістичного часу він
пояснює тим, що у них тоталітарний режим придушив індивідуальність. І
ось ці розумні і культурні люди “всі знають, що творять абсурд і не
можуть не творити. Нема у них своєї волі, думки, смаку, гідності, не
повинно бути” ?15, 432].

Протестуючи проти відсутності свободи творчості, без чого неможливе
справжнє високе мистецтво, О.Довженко мріє про високий соціальний статус
письменника в майбутньому: “…Письменник, коли він щось пише, повинен
почувати себе врівні, на висоті найвищого політичного діяча, а не учня
чи приказчика” ?15, 361]. Свобода не є свавілля у думках та вчинках.
О.Довженко лише частково сприймає визначення свободи як пізнаної
необхідності, що йде від Декарта до Гегеля й марксизму ?15, 287]. Ця
пізнана необхідність у нього виступає не як уніфікація, а як
усвідомлення характеру й запитів своєї епохи, інтересів свого
суспільства у певний період, що знаходить вираз у прогресивних ідеях.
“Вміти творити – не означає лише добре малювати чи добре ліпити. Я
думаю, що вміти творити – це означає також бути мислителем своєї епохи,
свого часу, бути на рівні передових ідей свого часу, бути виразником
інтересів свого суспільства” ?11, 14]. Та все ж, рахуючись з
необхідністю, митець має вільно робити свій осмислений вибір: оце і є
свобода в Довженковім розумінні.

Такої свободи особистості в соціалістичному суспільстві, як відчуває у
собі О.Довженко, немає, бо не тільки не забезпечений вільний вибір, але
примушують робити те, що ти вважаєш непотрібним, неправильним. Крім
керівництва, на особу тисне могутня, штучно сформована суспільна думка,
яка є виразом пануючої ідеології. Як митець він був переконаний, що
художня творчість немислима без індивідуально-образного відтворення
світу. Але багато сірих і маленьких людей поступово й методично
переконували його, що він “ошибающийся”, що його помилки “наказуемые”. І
кінець-кінцем вони досягли мети: “… Образи покинули мене. Одвернулися
од мене мої улюблені, рідні, дорогі…” ?7, 164].

Протягом свого страдницького життя митець прагнув практично хоч якоюсь
мірою розв’язати гордіїв вузол свободи творчості, але не міг. Тому
свобода йому уявлялася хіба що у сновидіннях, у яких кайдани з людської
діяльності знімає Бог, даючи змогу вільно творити: “І я став
свободний… І написав для людей, яких я люблю більш за все на світі,
правду, всю, без страху, без ложних слизьких, солодких і підлих прикрас,
без угодництва, без тупості і без потурання тупості застарілих неуків і
холодних честолюбців, безмірно лячних і ненаситних, жорстоких невір і
ненавидців людини” ?15, 397].

Зробимо висновки. У процесі практичного пізнання дійсності та своєї
творчої діяльності О.Довженко стикається з потребою вирішення проблеми
співвідношення загального та індивідуального начал у людині. Як син
свого часу – революційної епохи – він віддає данину захопленню
жертовністю окремої людини в ім’я суспільства, впевнений у необхідності
служіння народові кожним індивідом. Особистісне слід підпорядковувати
родовому, одиничне – цілому. Сам митець фактично дотримувався у своєму
житті даної позиції, віддаючись роботі в інтересах свого народу,
вболіваючи за його долю. Проте його не влаштовувала світова тенденція ХХ
ст. “поглинання” особистості суспільством, наростання конформізму. Він
внутрішньо протестував проти уніфікованого становища в радянські часи,
коли від людини вимагали повної віддачі сил і здібностей на благо
суспільства, ставлячись до неї як до гвинтика великого механізму, не
турбуючись про матеріальне забезпечення та гідний моральний стан.

Така суперечливість споглядання життя привели письменника-мислителя до
захоплення екзистенціальним підходом до осмислення природи людини.
Зокрема, він звертається до принципу вітчизняної філософії –
кордоцентризму, який націлював на пошуки в людині індивідуального,
неповторного, на самопізнання кожним свого єства. Часом О.Довженко
мислить у руслі тлумачення людини західноєвропейською екзистенціальною
філософією, стаючи на захист особистості, протестуючи проти її
нівелювання і порушення. Розгляд особи як індивідуальності допомагає
художнику у його письменницькій та кінематографічній творчості – образи
його героїв усе більше постають як неповторні, одиничні характери, як
носії здібностей і таланту, своїх специфічних почуттів і переживань.

Все ж О.Довженко розуміє обмеженість екзистенціального трактування
людини. Так, екзистенціальне знання зробило досяжними для осмислення
різні боки людської суб’єктивності, але воно повинно бути доповнене
есенціалістською концепцією, відповідно до якої особа формується
суспільним середовищем у процесі виконання нею соціальних ролей.
Письменник підкреслює існування природжених властивостей індивіда, але ж
вони розвиваються чи “затухають”, навіть гинуть у залежності від певних
видів діяльності, відносин, які притаманні конкретній людині: від
зовнішнього впливу на неї, від її освіти та виховання. Ось так у
категоріях сучасної філософії – “екзистенціальне” і “есенціальне” –
можна прочитати думки О.Довженка про наявність у особистості
неповторного природженого начала, яке є основою внутрішнього життя
людини та зовнішнього впливу на її формування. Ще й до нашого часу, на
жаль, зустрічаються науковці й педагоги, які “по різних квартирах”
розводять есенціалістські та екзистенціалістські точки зору, вбачаючи в
них тільки протилежності. Але вже О.Довженко їх поєднував у своїй
художній творчості, у філософських роздумах про перебудову системи
навчання та виховання молоді.

Література

Довженко О. Автобіографія // Довженко О. Твори в 5-ти томах. – К., 1983
– Т. 1 (Далі нумерація томів подана за цим виданням).

Довженко О. В глибинах космосу. – Т. 2.

Довженко О. Велике товариство. – Т. 4.

Довженко О. Зачарована Десна. – Т. 1.

Довженко О. Земля. – Т. 1.

Довженко О. Лист до П.Вершигори. –1943. – Т. 5.

Довженко О. Матеріали до „Поеми про море”. – Т. 5.

Довженко О. Повість полум’яних літ. – Т. 2.

Довженко О. Поема про море. – Т. 3.

Довженко О. Потомки запорожців. – Т. 3.

Довженко О. Про художнє виховання дітей. – Т. 4.

Довженко О. Радянська людина – прекрасна. –Т. 4.

Довженко О. Україна в огні. – Т. 2.

Довженко О. У пошуках образу сучасника. – Т. 4.

Довженко О. Щоденник // Довженко О. Зачарована Десна. Україна в огні.
Щоденник. – К., 1995.

Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженка. – К., 1973.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020