Реферат на тему:
Лемківське народне будівництво
Багатогранна й самобутня культура етнографічних груп українців
карпатської зони — гуцулів, бойків, лемків. Про цих останніх знаємо
найменше.
До 1945 року лемки (від слова «лем», уживаного замість «лише», «тільки»)
компактно проживали на північному й південному схилах західних Карпат,
займаючи територію близько 10 тисяч квадратних кілометрів між річками
Сяном і Боржавою на сході та Попрадом і Ду-найцем на заході. Після
другої світової війни північна частина лемківської етнографічної
території (Сяніцький, частина Ліського, Короснянського, Ясельського,
Горлицького, Грибівського, Новосанчівського та кілька сіл Новоторзького
повітів) перебуває в складі Республіки Польща, а південна Пряшівщина —
Чехо-Словацької Федеративної Республіки. В УРСР до етнографічної
території лемків належать Великоберезнянський, Перечинський, частково
Свалявський, Іршавський, Мукачівський та Ужгородський райони
Закарпатської області.
Впродовж своєї історії ця етнографічна група зробила значний внесок у
духовну та матеріальну культуру українського народу, зокрема
архітектуру. Дуже важливу ділянку місцевого дерев’яного будівництва
становлять пам’ятки монуметальної архітектури — тридільні,
зрубно-каркасні церкви з високою вежею-дзвіницею. Якщо сусідні
бойківські культові споруди зберегли форму давніх українських із
найвищою середньою банею над навою та двома крайніми нижчими, що надає
храмам особливої гармонійної симетричності, то лемківські під впливом
західної готичної культури сприйняли високу дзвіницю, яка, виростаючи
над навою, змінила давню симетрію будівель, захитала рівновагу мас
трибанних церков, зате надала їм мальовничості. Рвійне устремління вгору
від найнижчої бані над вівтарною частиною через центральний верх нави до
стрункої найвищої вежі-дзвіниці над бабинцем створює враження особливої
величі й динамічності. Основна вага лягає на першу їхню частину —
бабинець.
Незаперечні зв’язки лемківських храмів з будівництвом бойківським і
загальноукраїнським. У них відбилися давні стадії розвитку тридільної
церкви з доповненням високої вежі над бабинцем. Кількість заломів верху
не перевищує трьох. Енергія споруд виявляється в художньому розподілі
мас і багатшому оформленні декоративних елементів маківок. Зовнішні
форми будівель гармоніюють з горами, нагадують три різні висотою
ялиці… В оточенні старезних лип і кам’яної огорожі церкви виглядають
як фортеці з оборонним муром.
Лемківську культову архітектуру досліджували українські та інші історики
й етнографи. Перед другою світовою війною нею зацікавився М. Драган,
показав її особливості на загальноукраїнському тлі1. Певну увагу
монументальній архітектурі південних схилів Карпат приділили радянські
дослідники Г. Логвин2, І. та Д. Поп3. Велика заслуга в дослідженні
лемківських церков у Словаччині належить Б. Ковач-Пушкарьовій та І.
Пушкарю4. Про них ідеться і в найновішій монографії польського
дослідника Р. Бриковського5.
Найвидатніший зразок народної архітектури лемківської школи — дерев’яна
церква 1774 року із села Шелестова (з нею можна порівняти хіба що храм
із села Медведівців, який перевезли до Праги). В архітектурі церкви
відбилися східні й західні впливи. План засвідчує східне походження,
висока вежа-дзвіниця над бабинцем нагадує про зв’язки із західним
мистецтвом, шатрові багатоярусні дашки над навою та вівтарною частиною
пов’язують її з бойківською архітектурою північних схилів Карпат.
Народні майстри створили подиву гідний синтез традиційності і
сучасності, сполучивши форми української народної архітектури з
бароковими. Вівтарну частину завершує невисокий шатровий дах з двома
заломами, наву — значно вищий, з трьома заломами. Над бабинцем — висока
вежа з ажуровими арочками. Усе це творить оригінальну динамічну
композицію. Наву й бабинець із трьох боків оперезує характерна тільки
для Закарпаття акрада-галерея. На початку 80-х років церкву перевезено з
Мукачева до Закарпатського музею народної архітектури та побуту в
Ужгород.
На околиці села Канори, високо в горах, стояв один із найдосконаліших
пропорціями лемківських храмів XVII століття — церква 1745 року,
переміщена туди в 20-х роках XX століття із села Плоского. Тридільна в
плані, з великим центральним зрубом, вужчим і гранчастим вівтарем,
бабинцем, однакової з навою ширини. Давній тип лемківської культової
будівлі майстри вміло оздобили бароковими елементами. Це — дах над
вівтарем з одним заломом та невисокою маківкою, нава, перекрита дахом із
двома заломами, над бабинцем — висока вежа з двоярусною банею.
Архітектурні форми тут набагато масивніші, ніж у Шелестівської церкви,
але скомпоновані дуже вдало. Наприкінці 70-х років пам’ятку перевезено
до Києва і встановлено в Музеї народної архітектури та побуту
Української РСР.
Кілька цінних монументальних архітектурних споруд створили лемки на
південних схилах західних Карпат у Словаччині, де здавна проживають
українські верховинці. Церкви там також тридільні, зруби розміщені по
одній осі із заходу на схід. До таких пам’яток належить дерев’яна церква
1739 року в селі Прочанах. Вівтарна частина споруди — прямокутна, з
рівною стелею, дах — двосхилий. Наву перекрито зрубним наметом.
Конструкція вежі каркасно-стовпова (схрещені стовпи протидіють хитанню,
коли дзвонять) .
Заслуговує на увагу храм 1797 року в селі Кожанах, вівтар і нава його
перекриті зрубним наметом, а бабинець з вежею — стовпової конструкції.
Вартісними пам’ятками є також церкви в селах Миролі (1770) року,
Новоселиці (другої половини XVIII століття) та інші.
На північних схилах західних Карпат напередодні другої світової війни
було близько двохсот дерев’яних культових споруд. На суміжжі з
Бойківщиною збереглося кілька храмів бойківського типу з найвищою
середньою банею над навою. Наприкінці XIX століття в архітектурі окремих
мурованих церков на Лемківщині (села Ванівка, Поляни, Вороблик
Королівський) помітний вплив загальноукраїнської хрестоподібної
монументальної архітектури (т. зв. візантійський тип).
Переважна більшість церков — типові лемківські. Найцінніша й найцікавіша
серед них, без сумніву, пам’ятка 1612 року з чудовими симетричними
формами в селі Поворознику, біля Криниці. Зовнішніми елементами
(вежі-дзвіниці, способом перекриття) вона подібна до деяких споруд
південних схилів Карпат (Гунківці, Ладомирова, Мироля).
До найдовершеніших храмів північної Лемківщини належать також церкви в
селах Милику, Тарнавці, Висовій, Квятоні, Рихвальді, Ріпках, Бортному,
Ганчовій. У зовнішньому оформленні їх менше, порівняно із
закарпатськими, прикрас, декоративних елементів. Стиль простий, навіть
суворий, відзначається винятковою симетричністю елементів, споруди
гармоніюють з довкіллям.
Понад сотню неповторних дерев’яних храмів було знищено на території
Польщі в 1945—1985 роках, після переселення більшої частини лемків в
Україну та депортації решти на західнопольські землі.
gd1/4:¶
Для житлово-господарського будівництва Лемківщини характерні довгі хижі
в східних та центральних районах і кількабудинкові садиби — у західних.
З XVIII — до початку XX століть типовою була «довга хата», де під одним
дахом з житлом містилися й усі господарські приміщення.
Походження «довгої хати» пов’язане із соціальним становищем селян та
природними умовами. На вузькій смузі врожайної долини не вистачало площі
для кількабудинкових комплексів з просторими подвір’ями. Водночас
спільні стіни між частинами споруди під одним дахом давали економію,
сприяли кращому природному утепленню в суворі карпатські зими.
«Довга хата» зазнала розвитку. В основі її — давньоукраїнський
тридільний тип житла. Давнім варіантом його в Карпатах були споруди з
житловою частиною і коморою, до яких заходили через коридор, що
виконував функцію і сіней, і боїща. Він побутував ще в 30-х роках цього
століття на околицях Ясла, Горлиць, Риманова, Бардієва.
У подальшій еволюції в сінях-боїщі виділялися власне сіни й комора,
поряд — стайня, боїще добудовували в кінці споруди. Так виник однорядний
тип лемківської «довгої хижі» (хата + сіни + комора -{-стайня + боїще),
який найдовше зберігся на південному схилі західних Карпат (Закарпатська
область, північно-східна Словаччина).
Дальший розвиток «довгої хижі» припадає на кінець XVIII століття. На
північних схилах західних Карпат внутрішня стіна поділяла вздовж житлову
частину на хату й комору. Комору використовували, переважно, щоб
зберегти харчі, вихід до неї був із сіней. Та коли вона правила ще й за
додаткове житлове приміщення, то мала вихід і з сіней, і з «великої
хати». У такому разі конструкція будинку не змінювалася, бо решта
забудови лишалася та сама.
Перетворення комори на «хижку» спричинило поділ господарської частини.
Окремою стіною відділяли комору од стайні, вхід до якої робили із сіней.
Споруда стала дворядною з помітно зміненою конструкцією. Вихід до хати —
через сіни. Із сіней двері вели до хати, хижки, стайні та комори. До
стайні вхід був також із двору (основний).
Архітектурною особливістю окремих «довгих хат» у Ясельському і
Горлицькому повітах стало боїще, висунене на 80—90 сантиметрів од лінії
зрубу. Завдяки цьому було зручніше заїжджати возом. Цікавий елемент
споруд на Горличчині — вузький коридор при передній стіні — «причина»,
що попри стайню з’єднує сіни з боїщем. Він також зрубний, забезпечує
обігрівання стайні в морози і сполучає всі господарські приміщення.
Житлову частину розміщували крайньою з південного боку, заїзд — з
півночі. Кімнати мали переважно по два вікна, одне на південь, друге —
на схід або захід. Якщо неможливо було під’їжджати з північного боку,
житлову частину виводили на північ, але з одним великим вікном для
кімнати на схід або захід.
Поряд з боїщем, де молотили й віяли зерно, прибудовували шопу (возівню),
конструктивно не пов’язану з цією спорудою. Відмітною рисою лемківського
будівництва є дощаті коридори («загата») при торцевій і задній стінах. У
загаті складали полову, обмолочену солому, сіно. Вона відігравала
неабияку ролю в додатковому утепленні споруди.
До кінця XIX століття «довгі хати» були поширені по всій Лемківщині,
переважали також у таких західних повітах, як Новоторзький і
Новосанчівський. Та від початку XX століття заможніші селяни віддають
тут перевагу кількабудинковим садибам (вплив будівництва чехів і
словаків), а традиційне розпланування поступово зникає.
Побіч хати ставили споруду малої архітектурної форми (зрубну, під ґонтом
або соломою) — шпихлір (сипанець), де зберігали зерно, сукно, полотно,
дрібний реманент. Повсюди будували пивниці (склепи) на картоплю, їх
мурували під шпихлірами або як окремі споруди з каменю у викопаному
заглибленні чи на поверхні землі. На окремих горбах було по 5—10 пивниць
найближчих господарств.
Криниці копали не на кожній садибі. Нерідко їх заступали природні
джерела.
До промислової архітектури належать олійні фолюшні (ступи), водяні
млини, тартаки, вітряки, кузні. Як формою, так і внутрішнім обладнанням
вони не відрізнялися од бойківських чи польських та словацьких.
З позасадибного будівництва на Лемківщині виступали споруди пастушого
господарства. У першій половині XIX століття вівці випасали колективно.
На полонинах будували просторі колиби, стійла, стаї. У середині XIX
століття поголів’я овець різко зменшилося, надалі побутував
індивідуальний спосіб випасу.
Оригінальне зовнішнє оздоблення «довгих хат». У селах Ропиці Руській,
Мацині Великій, Кутах, що на пограниччі з польським населенням, їх
білили. Такий звичай поширений також серед лемків у Словаччині та на
Закарпатті. У деяких селах Горличчини забілювали вапном лише житлову
частину будинку.
Для центральної частини північної Лемківщини, від села Вапенного
Горлицького повіту далі на схід, характерне малювання зрубу. Вінці його
кілька разів змазували відходами нафти, а щілини між ними — вузькою
смугою глини та забілювали вапном. Повторювали малювання навесні або
напередодні важливих подій (наприклад, весілля).
У Ясельському повіті до ропи додавали місцеву жовту глину, дістаючи
брунатний колір. На схід від дороги Яслинська — Риманів у напрямі до сіл
Буківсько-Одрехова зруб малювали цеглистою фарбою (молода перепалена
глина, цегла).
У Горлицькому та Ясельському повітах двері й ворота знадвору оздоблювали
брунатною глинкою.
У деяких селах Горлицького повіту (Беднарка, Вапенне, Розділля,
Пе-регонина, Криве, Мацина Велика) на воротях по глинці вапном
зображували геометричний візерунок, знаки сонця, квіти.
Найдосконаліше розмальовували ворота геометрично-рослинним орнаментом у
східній частині північної Лемківщини вздовж річки Ослави (притока Сяну)
на околицях Команчі та Вислока. Настінну орнаментику виводили з кількох
традиційних мотивів: сонця (солярний знак), сосни, квіток, листків,
ламаної лінії, «дерева життя». Хоч вони трапляються і в інших груп
українців та виступи верхніх вінців зрубу, на яких спиралося піддашшя.
Відповідно оброблені, ці виступи стали цікавим доповненням до
архітектури споруди, оздобою її. Аналогічного явища немає в архітектурі
бойків та поляків.
І все-таки довготривале сусідство із західними слов’янами поклало
незначний відбиток на лемківську культуру. Помітний певний чеський і
словацький вплив на будівництво лемків у західних районах, а також на
південних схилах Карпат. А втім, І запозичені елементи остаточно
«асимілювалися», набули зовсім нової, «лемківської» форми.
Отже, українці західних Карпат — лемки мають низку традиційних, спільних
і для інших етнографічних груп принципів у народному будівництві: зрубна
конструкція стін, кроквова система даху тощо. Багато спільних рис із
технікою сусідніх бойків. Це — в’язання кутів зрубу на просторий замок
(XVIII—XIX ст.), на «риб’ячий хвіст» (поч. XIX ст.). Оригінальні були
околинки й напівоколинки.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
